Обороноздатність держави: сутність та базові складники

Та воєнна політика держави

Р о з д і л 7. Обороноздатність

7.1. Обороноздатність держави: сутність та базові складники.

7.2. Теоретичні і методологічні основи воєнної політики держави.

7.3. Основні завдання та напрями воєнної політики України.

Забезпечення надійної обороноздатності продовжує залишатися завданням, життєво важливим для будь-якої держави, яка хоче зберегти свою територіальну цілісність, суверенітет, соціально-політичну стабільність, мир і спокій своїх громадян. З моменту набуття державної незалежності Україна активно використовує політичні механізми з метою мінімізації (в ідеалі – унеможливлення) використання військової сили для розв’язання численних суперечностей, що виникають між суб’єктами міжнародної політики. Водночас Українська держава намагається у міру її економічних можливостей робити все, що необхідно для забезпечення надійного захисту своїх громадян та суспільства в цілому від зовнішньої агресії, підтримати обороноздатність держави на необхідному рівні.

Обороноздатність держави можна охарактеризувати як ступінь її підготовленості до захисту від агресії. Згідно із Законом України “Про оборону України” у редакції 2000 р. “обороноздатність держави – здатність держави до захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Вона складається з матеріальних і духовних елементів та є сукупністю воєнного, економічного, соціального та морально-політичного потенціалів у сфері оборони та належних умов для їх реалізації ”.

Отже, обороноздатність держави доцільно розглядати як явище, що у мирний час спрямоване на вирішення широкого комплексу проблем підготовки та реалізації дій країни, суспільства, громадян з метою запобігання війнам і воєнним конфліктам, деескалації збройних протистоянь між суб’єктами зовнішньої політики, покращання міжнародного клімату та реалізації інших завдань; у випадку агресії – на розгром ворога, захист населення, суспільства, країни від надмірних втрат в ім’я збереження суверенітету та можливостей самодостатнього національно-політичного розвитку.

У воєнно-політичній літературі наведені різні точки зору стосовно сутності обороноздатності, її структури, співвідношення з іншими поняттями, що характеризують воєнну безпеку. Більшість дослідників у зазначеній галузі вважає, що обороноздатність може виступати в двох станах – потенційному та актуальному (факторному). При цьому структура обороноздатності держави розглядається як кількарівнева система, детермінована складністю самого суспільства.

Основою підходу до аналізу сутності і структури обороноздатності держави є з’ясування вихідних понять “потенціал”, “фактор” та їх співвідношення. Поняття “потенціал” (латин. роtеntia – можливість) виражає наявні сили, засоби, а також максимальні можливості, здібності, що можуть бути використані державою в оборонній сфері за певних умов. Такі можливості існують у різних сферах суспільного життя, що знаходить своє вираження у поняттях “воєнно-економічний потенціал”, “воєнно-соціальний потенціал”, “духовний потенціал” і т.п. Сукупний потенціал держави включає такі можливості, які країна здатна мобілізувати і використовувати для потреб оборони за певних умов. Реально функціонуюча, реалізована частина потенціалу (політичного, економічного, соціального, духовного) виступає як відповідний фактор держави.

В останні роки XX ст. з’явилися наукові дослідження вітчизняної та світової політології, у яких обґрунтовується право на існування у межах обороноздатності як складного комбінованого явища цілого ряду нових потенціалів: демографічного, військово-технічного, управлінського, інформаційного та ін. Ці потенціали нерівнозначні, оскільки формуються в одній чи кількох сферах життя суспільства і виконують неоднакову роль у формуванні обороноздатності держави.

Перехід від однолінійної до багатолінійної і багаторівневої методики аналізу воєнної могутності держави (ВМД) дає змогу більш адекватно усвідомити її сутність, зміст, структуру, визначити специфіку взаємного впливу потенціалів. Розмежування потенціалів ВМД на окремі групи не означає їх автономного функціонування та відособленого впливу на сукупність військово-політичних відносин. У переважній більшості випадків спостерігається комплексний характер взаємозв’язку між ними, об’єктивний перерозподіл їх ваги і можливостей у загальному балансі оборонного будівництва з метою забезпечення цільності військової могутності як змістовно складного утворення.

При цьому потенційна обороноздатність держави буде виступати як сукупність усіх потенціалів, що “працюють” на військову сферу суспільного життя.

І. Відповідно до соціологічної закономірності взаємозв’язку природної і соціальної дійсності назагальному рівні варто виділяти географічний і демографічний потенціали. Відповідно в потенційній обороноздатності держави вони будуть представлені воєнно-географічним і воєнно-демографічним потенціалами.

ІІ. На другому рівні, виходячи з реального функціонування основних сфер життєдіяльності суспільства, дії у них загально соціологічних закономірностей та специфічних суб’єктів діяльності, можна виділити економічний, соціальний, політичний і духовний потенціали.

ІІІ. На третьому рівні можна виділити групу інтегрованих потенціалів. Підставою для такого виділення є їх системно-інтегроване функціонування. Специфіка цих потенціалів полягає в тому, що в їхньому формуванні одночасно беруть участь усі чи кілька сфер громадського життя. До таких потенціалів відносять науково-технічний, управлінський, інформаційно-технологічний, військовий та ін. Військовий потенціал, являючись похідним від усіх інших потенціалів, визначає власне військовий складник забезпечення обороноздатності сучасної держави.

ІV. На четвертому рівні можна виділити групу часткових потенціалів. Підставою для такого виокремлення є їх функціональне призначення, специфічна роль, яку вони відіграють у кожній зі сфер суспільного життя. Кількість таких потенціалів постійно збільшується, оскільки зростає їх значущість у сучасному суспільному житті. Це обумовлюється динамічністю та ускладненням соціальних процесів і структур на кожному новому етапі суспільного прогресу. Отже, в основних сферах життєдіяльності суспільства можна виділити доволі значну кількість різних потенціалів.

Так, в економічній сфері важливу роль відіграють виробничий, сировинний, енергетичний, технічний, технологічний, інформаційний та інші потенціали. У соціальній сфері на перший план виступають соціально-класовий та національно-етнічний потенціали. Політичне життя суспільства характеризує ступінь розвитку демократичного й організаційного потенціалів. Розвиток духовної сфери життєдіяльності суспільства залежить від стану соціально-психологічного, наукового, інтелектуального, морального та інших потенціалів. Безумовно, роль часткових потенціалів в обороноздатності держави визначається їхньою суспільною цінністю і прикладною значущістю, яка зростає у міру розширення потреб соціальної і, зокрема, військової практики.

Розглянемо найбільш важливі компоненти обороноздатності держави.

Географічний (військово-географічний) потенціал – це реальні можливості держави, що випливають із сукупності природних умов (розміру території, рельєфу, клімату, запасів корисних копалин, енергетичних ресурсів тощо) та її здатність використовувати їх в оборонних інтересах усього суспільства.

Військово-географічний потенціал суттєво впливає на обороноздатність сучасної держави. Продовжують зберігати важливе значення такі фактори, як розмір території, що забезпечує можливість оптимального розміщення економічного (військово-економічного) потенціалу, маневреність збройних сил, здатність населення та армії вижити у випадку війни. Наявність у значної кількості країн численних корисних копалин, особливо енергоносіїв, чорних і кольорових металів тощо та здатність держави максимально використовувати їх для військових цілей визначають її місце у світовій системі воєнної безпеки.

Демографічний (військово-демографічний) потенціал являє собою сукупність реальних та потенційних можливостей тієї частини народонаселення, яка може бути використана для вирішення оборонних завдань. Завдяки інтегративній функції цей потенціал характеризується кількісними і якісними параметрами, визначає кількість і якість особового складу воєнної організації держави, людські ресурси, зайняті у сфері військового виробництва, військово-мобілізаційні можливості держави, чисельність збройних сил на різних етапах їх розгортання тощо.

В останні роки XX ст. в Україні склалися несприятливі тенденції стосовно розвитку демографічної ситуації. Недооцінка у процесі розроблення демографічної політики держави труднощів трансформаційного періоду, ролі соціальної сфери, людського фактора, екологічного середовища людини, наслідків алкоголізму, наркоманії помітно вплинули на зниження темпів природного приросту населення, зміну його вікової структури, посилення регіональних розходжень у темпах відтворення і міграції людей. Якщо, за оцінками міжнародної організації “Population Reference”, у 1991 р. Україна посідала 24 місце у світі за чисельністю населення, то до 2030 р. за прогнозами ООН чисельність населення скоротиться до 39 млн. чоловік. Розвиток цих негативних процесів відбивається на соціально-демографічному розвитку суспільства і, відповідно, на стані обороноздатності держави.

Основою обороноздатності держави є її економічний потенціал – реальні можливості держави забезпечити матеріальні потреби суспільства, а також продовжити процес виробництва всього необхідного у випадку агресії.

Економічний потенціал визначається такими показниками, як рівень розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, інфраструктури; наявність трудових ресурсів та рівень їх підготовки; забезпеченість сировинними ресурсами; стан фінансової системи держави; ефективність використання новітніх технологій; продуктивність праці. З погляду функціонального призначення економічний потенціал являє собою сукупність виробничого, технічного, технологічного, інформаційного та інших потенціалів. Виділення цих потенціалів як наслідок зростання їх соціальної значущості (особливо розвитку інформатики на сучасному етапі суспільного життя) має істотне значення для розвитку матеріального виробництва та вирішення оборонних завдань держави.

Складовою частиною економічного потенціалу є військово-економічний потенціал, що представляє реальні можливості держави, які можуть бути спрямовані на задоволення матеріальних потреб її воєнної організації з метою підготовки до захисту від агресії.

Основою воєнно-економічного потенціалу держави є її оборонно-промисловий комплекс (ОПК). Оборонно-промисловий комплекс – сукупність взаємопов’язаних та взаємозалежних промислових підприємств, науково-дослідних центрів, підрозділів збройних сил та державних установ і організацій, які забезпечують військові потреби держави, виготовляють озброєння і все необхідне для їхнього виробництва.

Оборонно-промисловий комплекс України є доволі потужним і потенційно достатнім для вирішення усіх завдань оборони держави, але через суспільно-політичну невизначеність, відсутність державної стратегії його підтримки і розвитку, загальноекономічні та фінансові негаразди воєнно-економічний потенціал України скорочується і занепадає.

Соціальний (військово-соціальний) потенціал – це реальні можливості, закладені в соціально-класовій структурі суспільства, ступінь міцності взаємин між різними соціальними спільнотами, які сприяють вирішенню завдань, що постають перед суспільством, у тому числі у військовій галузі.

Соціальний потенціал характеризується кількісними і якісними показниками. До кількісних параметрів можна віднести чисельний склад соціальних груп, національно-етнічних, конфесійних, статевовікових спільнот, рівень їх освітньої і професійної підготовки, охорони здоров’я, соціального забезпечення. Якісні параметри соціального потенціалу відбивають рівень зрілості сформованої системи соціальних відносин, насамперед соціально-класових, національних, сімейно-побутових та ін.

Політичний (воєнно-політичний) потенціал – це можливості, закладені в політичній системі суспільства (державних структурах, політичних організаціях, політичних відносинах, політичній свідомості і культурі тощо, здатність мобілізувати матеріальні і людські ресурси країни для досягнення політичних цілей, вирішення певних воєнно-політичних завдань. Рівень політичного потенціалу визначається: характером політичної системи, державним ладом суспільства; ступенем впливу політичних інститутів (партій) на соціальні групи (народ) та їх здатністю організовувати і направляти ці групи та народ у цілому на вирішення проблем в оборонній сфері; наявністю реальних демократичних прав, свобод і обов’язків громадян, ступенем їх участі в керуванні державою; рівнем розвитку політичних відносин і політичної свідомості в суспільстві тощо.

Духовний потенціал втілює духовні, морально-психологічні та морально-політичні можливості населення країни та особового складу збройних сил, що визначаються ступенем сформованості моральної та політичної (державницької) свідомості народу, усвідомленням народом своєї гідності, патріотичною спрямованістю почуттів. у зв’язку з цим часто в науковій літературі для визначення духовного потенціалу застосовується термін “морально-політичний потенціал”. У суто воєнному розумінні духовний потенціал знаходить своє втілення у здатності та готовності народу, Збройних Сил України витримати всі випробування війни (збройного конфлікту), мобілізувати всі сили для здобуття перемоги.

Структурно духовний (морально-політичний) потенціал складається з єдності психологічних якостей людей, їх морально-політичної свідомості (ставлення громадян до держави, до захисту Батьківщини, воля народу до подолання труднощів, наявність у військовослужбовців необхідних морально-психологічних якостей, бойовий дух військ).

Ядром духовного потенціалу є морально-психологічний потенціал збройних сил, внутрішніх військ, інших військових формувань. Морально-психологічний потенціал збройних сил, інших військових формувань – це сукупність духовних та психічних можливостей особового складу, що позначається на якості виконання ним своїх функціональних завдань та обов’язків у мирний та воєнний час.

Науковий потенціал визначає можливість науки ефективно вирішувати поточні й перспективні задачі, що постають перед суспільством. Він характеризується такими показниками, як рівень розвитку фундаментальної науки порівняно з передовими країнами світу; організаційна та кадрова забезпеченість науки; інформаційне, матеріально-технічне, технологічне й фінансове забезпечення наукових досліджень. Складовим елементом наукового потенціалу є воєнно-науковий потенціал, під яким розуміють можливість науки ефективно вирішувати завдання зміцнення воєнної могутності держави, боєздатності збройних сил. Воєнно-науковий потенціал значно впливає на характер реформування збройних сил, розвиток військової техніки й озброєння, управління військами, на форми й методи бойової підготовки частин та підрозділів, способи ведення бойових дій. Складником воєнно-наукового потенціалу є наукова та науково-технічна діяльність збройних сил.

Оборонні можливості держави безпосередньо залежать від власне воєнного потенціалу, який також є інтегрованим утворенням. Маючи витоки у всіх сферах суспільного життя, військовий потенціал охоплює лише певну сторону кожного з потенціалів, яка безпосередньо впливає на військову сферу. Воєнний потенціал – це можливості держави утримувати й удосконалювати збройні сили, підвищувати їх боєздатність, комплектувати професійно підготовленими кадрами, оснащувати сучасною зброєю та військовою технікою, всіма видами постачання у мирний та воєнний час, забезпечити воєнну безпеку суспільства і держави.

Основними показниками стану воєнного потенціалу держави є: бойовий потенціал збройних сил (чисельність та якісні параметри збройних сил – їх бойова здатність, бойова ефективність, бойова стійкість, мобільність, інформованість, керованість, живучість та ін.); ступінь застосування досягнень воєнної науки у практиці військового будівництва; кількість і якість озброєнь і військової техніки; професійні характеристики й досвід командного й керівного складу; ступінь забезпеченості військ матеріально-технічними засобами; досконалість системи зв’язку та управління військами і засобами збройної боротьби; наявність підготовлених мобілізаційних матеріально-технічних та кадрових резервів.

Усі компоненти обороноздатності держави діалектично взаємозалежні. Взаємозв’язок і взаємозумовленість елементів обороноздатності країни виявляються у діалектичній єдності матеріальних і духовних сил, що виступають факторами розвитку подій у воєнному конфлікті, у війні, у бойовій обстановці.

Матеріальний фактор є частиною тієї сукупності матеріальних можливостей, що активно використовуються під час відбиття агресії. До нього відносять: стан економіки воюючих держав; особовий склад збройних сил, оцінюваний з позицій його фізичної (матеріальної) сторони; бойову техніку і зброю; природно-географічні умови, що впливають на процеси збройної боротьби.

Названі компоненти матеріального світу активно використовуються державою для вирішення певних військово-політичних завдань.

Складну внутрішню структуру має і духовний фактор. Він є частиною реалізованих можливостей духовного життя суспільства, що використовуються для досягнення складної цільової системи під час відбиття агресії. Важливими компонентами духовного фактора виступають ідеологія, суспільна психологія, фундаментальні, галузеві та прикладні наукові знання, релігійні уподобання. Духовні сили суспільства знаходять свій переважний прояв у моральному дусі народу й армії, у морально-бойових якостях особового складу військ.

Обороноздатність держави є величиною відносною. Її реальні розміри можна визначити тільки у співвідношенні з військовою могутністю (обороно­здатністю) іншої держави на основі зіставлення потенційних та дійсних можливостей сторін. Питання про те, якою за масштабами, характером і призначенням має бути обороноздатність держави, є одним з найгостріших у сучасних умовах.

Деякими політиками, вченими обґрунтовується концепція розумної достатності у справі забезпечення обороноздатності держави, суть якої полягає в тому, що держави повинні мати такі мінімальні кількісні і якісні рівні військових потенціалів, які б забезпечували надійну оборону і виключали б небезпеку взаємних наступальних операцій.Отже,ідеалом розумної оборонної достатності є гранично мінімальний рівень військових потенціалів, що забезпечують стратегічну рівновагу і ненаступальну оборону. Варто підкреслити, що межі оборонної достатності – це величина відносна. Деякі кількісні параметри обмежень у Європі досягнуті завдяки ОБСЄ. Однак розвиток сучасної збройної боротьби, революція у військовій справі свідчать про те, що ці кількісні обмеження відповідають зниженню можливостей щодо ведення війн четвертого покоління і мінімально впливають на характер війн наступних поколінь.

Особливе місце у воєнній політології займає аналіз наявного стану та перспектив розвитку державних механізмів формування (підтримання) воєнної могутності сучасної України. До таких механізмів експерти відносять:

1) державно-політичний механізм формування воєнної могутності України;

2) юридично-правовий механізм забезпечення воєнної могутності Української держави;

3) механізм структурно-функціональної оптимізації Збройних Сил України як провідного суб’єкта забезпечення її військової могутності;

4) кадровий механізм забезпечення воєнної могутності держави;

5) фінансово-економічний механізм формування воєнної могутності;

6) механізм цивільного контролю над процесами формування і використання воєнної могутності;

7) механізм державно-патріотичного забезпечення воєнної могутності.

Головним інструментом формування та зміцнення воєнної могутності держави є її науково обґрунтована воєнна політика.

Дата добавления: 2015-05-24