Теоретичні і методологічні основи воєнної політики держави

Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. воєнна політика у більшості держав отримала чітке інституційне та функціональне оформлення, відбиваючи й одночасно стимулюючи появу мільйонних масових регулярних армій, мілітаризацію продуктивних сил і виробничих відносин, створення основ державного мобілізаційного розгортання, необхідність прийняття принципових політичних рішень стосовно використання військової сили на загальнодержавному рівні тощо.

Субординацію і координацію воєнної стратегії і воєнної політики вперше розкрив німецький воєнний теоретик Карл Клаузевиць. У праці “О войне” він пише, що стратегія межує з політикою і державознавством, вона стає і тим, і іншим. Російський воєнний теоретик Г. Леєр також указує на тісний взаємозв’язок між політикою і воєнною стратегією, підкреслює, що дослідження зазначеного зв’язку – це завдання окремої науки – воєнної політології.

XX ст. стало якісно новим етапом у мілітаризації політики. За свідченням політолога США Р. Міллса, у цьому столітті фактично всі заходи у сфері політики й економіки розглядаються з позицій військових оцінок. Найпереконливішими свідченнями цього стали обидві світові війни та сотні їх регіональних аналогів, епоха “холодного” протистояння Сходу і Заходу, розпад СРСР, виснаженого непомірними військовими витратами, руйнування світової соціалістичної системи, значною мірою – посилення військово-політичних можливостей західних держав на чолі із США і т.д. Висока динаміка політичного процесу у десятках країн більшості регіонів світу стимулює подальше оновлення військово-політичної теорії.

У найбільш загальному визначенні воєнна політика – це частина загальної політики певних соціальних сил, держав і створених ними спеціальних інститутів влади, які здійснюють підготовку і використання засобів збройного насильства для досягнення тих чи інших державних або загальнолюдських цілей, для ведення війни чи протидії її розв’язанню.

Воєнна політика має внутрішні і зовнішні аспекти. Внутрішня сторона воєнної політики пов’язана зі створенням та вдосконаленням засобів збройного насильства, воєнної організації держави, теоретичним обґрунтуванням способів і методів їх можливого застосування для внутрішньої стабілізації держави. До неї належать також проблеми, пов’язані з вибором концептуальних підходів до проблем безпеки, того чи іншого курсу воєнної політики в конкретних історичних умовах, розроблення і прийняття воєнно-політичних рішень, воєнної доктрини, їх реалізація.

Зовнішній аспект воєнної політики охоплює всю діяльність з використання (військового і невійськового) силових засобів у міждержавних відносинах.

Воєнна політика реалізує важливі функції, серед яких основними є:

1) програмно-теоретична – реалізується у діяльності держави з розроблення концептуальних положень, воєнно-політичних планів, програм, воєнно-доктринальних настанов;

2) планово-аналітична – проявляється в оцінюванні відповідними державними установами воєнно-політичної обстановки в різних геополітичних зрізах і часових масштабах;

3) організаційно-управлінська – інтегрує і переводе у площину безпосередньої практики дві попередні функції; її здійснюють органи політичного і воєнного управління, які реалізують на практиці положення воєнної доктрини, плани і програми військового будівництва, цільові воєнно-технічні програми та ін.;

4) світоглядна – формує у громадян, воїнів збройних сил, інших військових формувань уявлення про питання оборони держави, засоби і методи їх вирішення, про основні цінності суспільства, що повинні бути захищені від воєнних загроз;

5) методологічна – забезпечує правильне наукове розуміння та вирішення оборонних завдань державним і військовим керівництвом, військовослуж­бовцями і громадянами;

6) координаційна – забезпечує узгодження воєнно-патріотичної діяльності всіх гілок влади у мирний та воєнний час;

7) прогностична – дає можливість передбачити перспективи розвитку воєнно-політичних відносин та на даній основі вносити корективи у процеси військового будівництва, втілювати у життя воєнно-політичні рішення, спрямовані на зміцнення оборони держави.

У структурному плані воєнна політика держави включає такі компоненти.

1. Воєнно-політичні концепції, доктрини, стратегії, ідеї і погляди становлять теоретичний компонент воєнної політики. Система воєнно-політичних поглядів, офіційно прийнятих у даній державі, щодо характеру можливих війн і воєнних конфліктів, засобів їх попередження, стримування можливої агресії, шляхів забезпечення воєнної безпеки з використанням воєнних структур відображаються у Воєнній доктрині держави або в її воєнно-політичній стратегії. Саме воєнна доктрина визначає стратегічні орієнтири, закладає парадигму оборонної діяльності як держави, так і всього суспільства загалом. Так, Воєнна доктрина України становить сукупність затверджених Верховною Радою України основоположних настанов і принципів щодо організації та забезпечення воєнної безпеки особи, суспільства і держави шляхом політичних, дипломатичних, економічних, інформаційних і воєнних заходів.

До цього компонента воєнної політики відносять також воєнні аспекти державних програм забезпечення національної і міжнародної безпеки, військового будівництва, законодавство держави з оборонних питань, а також концептуальні ідеї і положення, які розглядаються у рамках воєнної політології, воєнної науки та інших галузей наукового знання, що займаються дослідженням воєнно-політичної дійсності. Сьогодні в Україні прийняті і реалізуються Державні програми реформування і розвитку Збройних Сил, внутрішніх військ, розвитку озброєння і військової техніки та деякі інші.

Залежними від доктринальних положень, проте не менш важливими ланками розгортання військово-політичних процесів виступають прийняття рішень і розроблення планів, орієнтованих на реалізацію воєнної доктрини у конкретно-історичних умовах державної еволюції, яка відбувається у динамічно нестійкому середовищі регіональних і глобальних соціально-політичних процесів.

2. Другим компонентом воєнної політики є воєнно-політичні відносини –система взаємозв’язків і взаємодій, що виникають між соціальними спільнотами, державами, їх воєнними організаціями з приводу воєнного або невоєнного використання засобів збройного насильства для досягнення певних політичних цілей у міждержавних стосунках. Вони є формою воєнно-політичної діяльності суб’єктів воєнної політики й складаються під час цієї діяльності згідно з воєнно-політичними поглядами, концепціями, доктринами, у яких відображається міжнародна і внутрішня обстановка, баланс сил і задуми учасників міжнародного процесу.

Воєнно-політичні відносини складаються і функціонують у рамках двосторонніх, багатосторонніх і блокових стосунків держав у локальному, регіональному або глобальному просторах. У наш час у зв’язку з тенденцією формування взаємозалежного і цілісного світу можна говорити про поширення воєнно-політичних відносин глобального масштабу.

Воєнно-політичні відносини між державами можуть приймати типові форми конфронтації, що характеризуються крайнім протистоянням корінних воєнно-політичних інтересів, нагнітанням воєнної небезпеки, створенням воєнної загрози, підготовкою і веденням воєн та збройних конфліктів або навпаки – здійснюватися з приводу воєнно-політичного співробітництва, тобто попередження війни, зміцнення національної, регіональної чи глобальної безпеки, та можуть набирати форми воєнних союзів, спільних програм воєнно-політичного партнерства, миротворчих та гуманітарних операцій тощо.

Воєнно-політичні відносини між державами вкрай динамічні та являють собою сукупність взаємопов’язаних, взаємозалежних і взаємоперехідних станів і ситуацій. Кожен такий стан характеризується відповідною цілісністю, особливостями та формами вияву – безпекою, небезпекою, загрозою, військовим конфліктом або станом війни.

Україна здійснює процес регулювання військово-політичних відносин з іншими державами, наддержавними об’єднаннями і їх збройними силами. Практичними заходами такого процесу, як правило, є розгалужена система переговорів стосовно військово-політичних міждержавних суперечностей, урегулювання прикордонних проблем, продукування спільних планів оперативної та бойової підготовки, роззброєння, знищення окремих систем озброєнь, версифікаційні кроки, військово-дипломатичні контакти, спільні миротворчі операції та ін. Така робота ведеться у рамках Євроатлантичного співробітництва України, а також у двосторонніх стосунках.

3. Важливим компонентом воєнної політики є воєнно-політична діяльність, тобто вся сукупність теоретичних і практичних заходів суб’єктів воєнної політики щодо вирішення завдань забезпечення національної і міжнародної безпеки, які пов’язані з підготовкою та застосуванням воєнних структур і засобів збройного насильства.

До неї належать реальні процеси військового будівництва в Україні, керівництво використанням військової сили у державі та за її межами, участь у миротворчих операціях та заходах військово-політичного співробітництва, теоретична діяльність у сфері воєнної науки та військово-технічної галузі.

4. Четвертим складником воєнної політики є воєнно-політичні установи та інститути, які регулюють воєнно-політичні відносини, реалізують воєнну доктрину (воєнно-політичну стратегію) держави. Вони забезпечують єдність політичного і військового керівництва всією військовою діяльністю у мирний та воєнний час.

У більшості держав сьогодні створено спеціальні органи, основне призначення яких – об’єднувати і координувати зусилля військових і цивільних установ з метою ефективного вирішення завдань національної і міжнародної воєнної безпеки, питань оборони. У США функціонує з 1947 р. Рада Національної Безпеки, яка виконує роль консультативного органу з питань зовнішньої і воєнної політики при Президенті країни. У Росії – це Рада безпеки, в Україні – Рада національної безпеки і оборони України. Подібні вищі державні органи воєнно-політичного керівництва існують у більшості країн світу.

Такі ж органи воєнно-політичного керівництва створені й на міжнародному рівні в рамках існуючих воєнно-політичних союзів і структур європейської і світової безпеки – ОБСЄ, Європейському Союзі, ЗЄС, НАТО, ООН. Наприклад, при Раді безпеки ООН функціонує військово-штабний комітет, який призначений для розроблення пропозицій щодо використання збройних сил ООН та планування їх операцій.

Безпосередніми суб’єктами воєнної політики України виступають Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України, інші міністерства та відомства. Повноваження цих інститутів у сфері воєнної політики здійснюється на основі розмежування і взаємодоповнення, стримування і противаг. Вони лежать в основі функціонування воєнної політики і оборони України.

Отже, воєнну політику можна визначити як діяльність певних соціальних сил і спеціально створених ними державних інститутів, яка виникає на стику загальнодержавної політики й воєнної стратегії і спрямована на формування і застосування (військове або “невійськове”) засобів збройного насильства для ведення війни або протидії їй, а також для досягнення тих чи інших національних або загальнолюдських цілей.

Воєнна політика будь-якої держави має правові, теоретичні і методологічні основи.

До правових основ воєнної політики української держави належать: Конституція України, закони України: “Про основи національної безпеки України” (2003), “Про оборону України (1992),“Про Збройні Сили України” (1992), “Про Внутрішні війська МВС України” (1992), “Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави” (2003), “Про державну прикордонну службу України” (2003), Воєнна доктрина України (2004), Державні програми військового будівництва, інші законодавчі акти щодо оборони країни.

До загальнотеоретичних основ воєнної політики відносять воєнно-філософські, воєнно-соціологічні, воєнно-економічні, воєнно-педагогічні та інші досягнення відповідних соціальних наук, що забезпечують її наукову обґрунтованість, ефективність і дієвість та мають світоглядний характер і зміст.

До спеціально-теоретичних основ воєнної політики належать воєнна політологія, воєнна наука, воєнна доктрина, а також воєнно-політичні або стратегічні концепції (“воєнно-політична стратегія”). Спеціально-теоретичні основи воєнної політики мають максимально враховувати специфіку воєнно-політичної діяльності, призначені для дослідження її предмета, закономірностей, принципів, форм і методів.

Методологічні основи воєнної політики – це вчення про принципи побудови, форми і методи наукового пізнання воєнно-політичних відносин і практичної воєнно-політичної діяльності. Вони також складаються із методологічно значущих для воєнної політики принципів і методів соціальних наук (філософії, економіки, соціології та інших), зокрема методології саме воєнної політології і воєнної науки.

Основні методологічні принципи, на які спирається вітчизняне воєнно-політичне керівництво України у процесі формування та реалізації воєнної політики держави, визначені в Конституції України, Законі України “Про основи національної безпеки України”, у Воєнній доктрині України, у законах України з оборонних питань. Умовно ці принципи можна поділити на дві групи: політичні і воєнно-спеціальні.

До загальнополітичних принципів відносять:

1) відсутність територіальних претензій до інших держав і не визнання жодних територіальних претензій до себе;

2) недоторканність існуючих державних кордонів;

3) повагу державного суверенітету і політичної незалежності держав;

4) паритетне і збалансоване скорочення усіх видів збройних сил і озброєнь у регіоні та у світі відносно умов забезпечення оборонної достатності кожної держави;

5) вирішення усіх міждержавних суперечностей тільки політичними та іншими зафіксованими нормами міжнародного права засобами, а також шляхом прийняття усіма державами зобов’язань про взаємний ненапад;

6) взаємну повагу та врахування національної безпеки сторін;

7) заборону застосування власних Збройних Сил для розв’язання політичних завдань на своїй території;

8) недопущення розміщення іноземних військ на своїй території та на території інших держав без їх на те згоди;

9) неприпустимість одностороннього і повного роззброєння.

До основних спеціальних принципів воєнної політики України можна віднести такі.

1. Принцип оборонної достатності, що передбачає наукове обґрунтування необхідності та шляхів досягнення такого рівня підготовленості держави, її Збройних Сил і всього суспільства до захисту від агресії, який гарантує надійний захист від будь-якого противника.

2. Принцип стримування агресії включає сукупність дипломатичного, політичного, економічного, морального та силового впливу на ймовірного противника шляхом демонстрації сили або загрози її використання. У мирний час такий вплив може примусити державу-супротивника відмовитися від агресії унаслідок усвідомленої гарантованої для нього шкоди. У воєнний час поняття стримування означає не допустити використання агресором зброї масового ураження, обмежити масштаби та інтенсивність конфлікту, розв’язання його на ранній стадії.

3. Принцип без’ядерності, який передбачає, що Україна, відмовившись від ядерної зброї, зобов’язалася не виготовляти та не застосовувати її і в майбутньому.

4. Важливим спеціальним принципом воєнної політики є професійність армії. Його реалізація означає комплектування армії на контрактній основі, а служба у Збройних Силах мусить бути основною професією і родом діяльності для всього особового складу.

5. Принцип відповідності бойових можливостей, рівня боєздатності Збройних Сил України, інших військових формувань потребам оборони.

6. Стійкість і прогнозованість воєнної політики як її важливий принцип визначається тим, що цілі й засоби воєнної політики відповідають умовам і стану воєнно-політичної обстановки, а держава постійно дотримується цього принципу.

До методологічного апарату воєнної політики належать і основнізакони та закономірності, які відображають основні взаємозв’язки між структурними елементами воєнно-політичної діяльності та воєнно-політичних відносин.

1. Закон визначального впливу політичних цілей держави на характер, зміст і способи використання військової сили можна визначити як основний закон воєнної політики. Він характеризує специфічну сутність воєнної політики як соціального явища, здійснює домінуючий вплив на всі процеси воєнного будівництва, обумовлює зміст та особливості дії інших законів і закономірностей воєнно-політичної діяльності.

2.В умовах посилення цілісності і єдності сучасного світу все більшого значення набуває закономірність про підвищення ролі зовнішніх факторів воєнної політики у рішенні завдань забезпечення національної безпеки, створення систем колективної безпеки. Дійсно, створення міжнародного механізму безпеки забезпечує її більший рівень, ніж тільки військові національні засоби. Системи європейської безпеки, міжнародних договорів, до яких приєдналась Україна, створюють механізми, що значно підвищують її безпеку.

3.Воєнна політика є органічним сплавом теорії і практики, науки і політики. Закономірністю їх співвідношення є зростання ролі теоретичного змісту воєнної політики, її наукової частини. Воєнно-політичні дослідження, досягнення у сфері воєнної науки, стратегії, оперативного мистецтва, військового навчання та виховання є теоретичним підґрунтям, на якому будується фундамент сучасної воєнної політики.

Серед інших закономірностей можна визначити такі: єдність політики і права у воєнному будівництві; пріоритет інтересів безпеки над іншими інтересами суб’єктів воєнної політики; єдність воєнної організації і суспільства; розподіл і взаємодія органів воєнно-політичного керівництва; пріоритет політичних засобів над воєнними у забезпеченні національної безпеки держави; відповідність обсягів воєнного будівництва матеріальним і людським ресурсам держави та ін.

Дата добавления: 2015-05-24