Мистецтво Західної Європи в Середні століття. Романський стиль і готика

Середньовічний Захід зародився на руїнах римського миру. Перші три сторіччя нового тисячоріччя Римська імперія поступово розвалювалася. Провінції здобували все більшу самостійність, у сенаті поруч із римськими патриціями все частіше виявлялися вихідці з інших міст. варвари, що розселялися по Європі, аж ніяк не були молодими й дикими народами, тільки що вышедшими з лісів і степів — вони пройшли довгий шлях розвитку під час своїх нерідко вікових мандрівок. Вони багато бачили, багато чого довідалися, чимало засвоїли. Вони вступали в контакти з різними культурами, від яких сприйняли вдачі, мистецтва й ремесла. Не маючи флоту, каролинги, звичайно, не могли мріяти про завоювання Британії. Мріям про Іспанію заважали араби. Папська область теж була не в компетенції франків — якийсь час вони змушені були поважати створену ними ж влада. Таким чином, відновлення єдності західного миру відбувалося за рахунок Італії, частково Іспанії й Німеччини навколо Франції.

Середні століття ознаменувалися активним ростом міст. Міста наклали свою печатку й на духовну, і на художнє життя. В XI і почасти XII вв. монастирі створювали найбільш сприятливі умови для розвитку культури й мистецтва. Однак поступово центр ваги культури зміщався убік міст (насамперед мова йде про утвір і архітектурі). Нові навчальні центри стають самостійними. Університети були корпораціями викладачів і студентів, які різнилися тим, що в одні, як у Болоньї, справами заправляли студенти, а в інших, як у Парижу, — викладачі. Книга з об'єкта розкоші й шанування перетворилася в інструмент пізнання.

Романське мистецтво — виразник зльоту християнського миру після тисячного року — в XII столітті стало перетворювати. Нове — готичне — мистецтво з'явилося в місті й досяглося свого піка в будівництві саме міських соборів. Іконографія міських соборів відбила дух саме міської, а не монастирської культури. Тут діяльне й споглядальне життя шукало рівноваги, і корпорації ремісників прикрашали ці церкви вітражами й з ілюстраціями богословських думок, і із прославляннями власних ремесел. Сільські церкви скромно й не завжди вдало наслідували міські. З іншого боку, і сільські мотиви були чутні в місті — тема помісячних сезонних праць залишалася традиційної в прикрасі будь-якої церкви.

Язичеська (грецька, насамперед) література із самого початку для Середньовіччя була проблемою. І аж до XIV в. існувало два крайні підходи — заборона читати й використовувати прадавніх авторів і дозвіл прибігати до них. Принципове відношення до цієї проблеми було визначено ще батьками церкви, і святий Августин заявив, що християни повинні користуватися прадавньою культурою точно так само, як євреї використовували у свій час видобуток, захоплену в єгиптян. Антична думка виживала в Середні століття в розідраному, перекрученому й приниженому християнством стані. Почалося велике середньовічне змішання всього й уся, і, як неминучий наслідок, — опрощення, у тому числі й інтелектуальне.

Ніч Середньовіччя — V – VIII вв. — закінчується Каролингским Відродженням. Воно було лише підсумком серії дрібних відроджень у французьких монастирях і італійських містах після 680 г. Не варто його переоцінювати, але не варто про нього й забувати. Прийнята Каролингским Відродженням програма навчання була лише програмою колишніх церковних шкіл, відповідно до якої "у кожнім єпископстві й у кожному монастирі вчили псалмам, листу, співу, рахунку, граматиці й опікувалися про переписку книг". Культура каролингского двору нічим не відрізнялася від культури дворів варварських королів. Вона звичайно не йшла далі дитячих забав, щоправда, інтелектуального характеру — сперечання, загадки, головоломки. Королівська академія була чимсь начебто світського звеселяння, якому віддавався кружок близьких до государя осіб, що йменували його забави заради те Давидом, те Гомером. Імператор, що навчився читати, але не писати, як дитя забавлявся зробленими для нього більшими буквами, які він ночами вгадував навпомацки під подушкою. Усе це було потрібно лише невеликій купці вищих службовців. Монастирські школи закрилися для мирян, нібито заради того, щоб уберегти ченців від спокус. Для групи ж придворних культура, крім розваги, представляла скоріше предмет естетичної насолоди й спосіб посилення престижу, ніж освіченість і засіб керування. Якщо вона й допомагала управляти, то не завдяки освіті народу, а завдяки зробленому на нього сильному враженню. Рукописи усе більше ставали предметами розкоші, призначеними для розглядання. Уся каролингская культура — розкіш, як дорогі тканини або пряності. Проте — це один з етапів становлення інтелектуальному й художньому життя Заходу. Переписані тексти прадавніх авторів пізніше послужили поширенню античної літератури. Оригінальні добутки каролингских письменників склали новий шар знань. Деякі архітектурні спорудження стали зразками для наслідувань (палацова каплиця в Аахене). У королівських скрипториях були створені шедеври мініатюри. Каролингское Відродження стало першим проявом того тривалого й глибинного Відродження, яке набирало сили протягом X – XIV вв.

Лише один представник техніки досягся, може бути, найвищому щабля — архітектор. Архітектура була головною промисловою галуззю в Середньовіччя. По правді говорячи, лише в століття готики мистецтво будувати перетворилося в науку, а сам архітектор став ученим, та й то не в усьому християнському світі. Він добився того, щоб його величали "мэтром", і намагався навіть домагатися звання "магістр кам'яної будови", як інші носили звання магістра мистецтв або докторів права. Роблячи розрахунки за правилами, він протиставляв себе архітекторовірремісникові, що застосовував традиційні рецепти, тобто мулярові. Співіснування, а іноді й протистояння двох типів будівельників тривало до кінця Середньовіччя, і на переході від XIV до XV в. на будівельному майданчику миланского собору відбулася знаменита суперечка між французьким архітектором, для якого "немає мистецтва без науки", і ломбардскими мулярами, для яких "немає науки без мистецтва".

Зліт християнського миру після тисячного року виразився в романськім мистецтві. Термін "романське" умовний і неточний. Спочатку під ним мали на увазі пам'ятники архітектури, виконані по римському способу (modo romano) — тобто з каменю зі склепінними перекриттями, а не з дерева, як прадавні варварські будівлі. У наш час романським уважають усе західноєвропейське мистецтво XI і першої половини (подекуди й другий) XII вв. Основою романського мистецтва була в першу чергу сложившаяся на Заході місцева художня традиція, збагачена впливами Сирії, Візантії, Месопотамії й Ірану. До цього ж часу ставиться й посилення інтересу до античності.

Зміцнення різнилися й по зовнішньому вигляду, і по розмірах, і по походженню. Головним будівельним матеріалом виявлялося, напевно, все-таки дерево. Деякі замки були величезн, що включали в себе баню, міцність і огородження, деякі — малюсінькими. Саме значне досягнення романської архітектури — собор. Основне завдання його — служити місцем, де громада стикається з вищими силами. Уважалося, що божество незриме є присутнім при службі, що розумілося буквально. Бог сприймався як таємнича сила, імовірність прояву якої особливо велика у священних місцях, він був благом і справедливістю й, одночасно, гарантом клятв, що даються в його присутності. Карл Великий увів у судову практику ордалії (Божий суд), які церква засуджувала. Взагалі, основним видом романського мистецтва є архітектура: романська архітектура розбудовувала церковний простір у всіх напрямках. В історії розвитку романської архітектури перше місце належить Франції. Тут зложилося особливе явище — паломницькі церкви — базиліки.

У період готичного мистецтва блиск і пишнота нестримна тягли до себе людину тієї епохи. Причому пишність часом перемагала красу. Без уваги не залишалася жодна найменша деталь, що вело до перевантаженості. Поняття й почуття міри тій епосі було далеке. Тому прикладом і архітектура — полум'яніюча готика: кожна деталь проробляється невтомно, кожної лінії протиставляється контрлиния, форма дробиться й множиться. Форма нестримно проростає за межі ідеї, деталі стають візерунком, захоплюють усю поверхню й усі лінії. У цьому мистецтві панує страх порожнечі, який, може бути, можна назвати характерною ознакою духовних періодів, що наближаються до кінця.

Монаршья розкіш нагадувала про варварство. Вершина цього — придворні свята. В'їзд Ізабелли Баварської в якості подружжя Карла VI у Париж в 1389 г. супроводжувався виконанням сцен на священні сюжети, у святі брав участь білий механічний олень із позолоченими рогами й короною на шиї; з вежі НотррДам спускався ангел, і, проникаючи через проріз у полозі із блакитної тафти із золотими ліліями, яким був перекритий міст, він увінчував нову королеву короною й підносився назад.

Границя між смаком і несмаком у сучасної людини й у людини того часу не збігається. Художнє бачення й пристрасть до розкоші й раритетам ще не були відособлені. Простодушна уява легка могло насолоджуватися чим-небудь рідкісним, начебто це являло собою щось прекрасне.

Країна, де найбільш сильними були впливу французької готики, — Німеччина. У перших десятиліттях XIII в. багато вихідців з Німеччини працювали на будівництві готичних соборів у Франції — вониите й стали насаджувати в себе нові форми й конструктивні приймання. У ранніх готичних пам'ятниках вплив доходить до подражательности, але, привита на новий ґрунт, німецька готика розвивалася потім по-своєму. Німецька готична архітектура зложилася пізніше французької: кінець XIII – початок XIV вв. — рубіж ранньої й високої готики, кінець XV – початок XVI століть — границя високої й пізньої. Німецька готика має рядом специфічних ознак. Собори в плані простіше французьких. Капели й обхід хору й вівтаря, як правило, отсутствует — простір стає більш єдиним і легко доступним для огляду. Нефи вище, аркбутани майже не використовуються, замість двох веж на головному фасаді часто перебуває тільки одна, увінчана високим шпилем. Будівля взагалі сильна витягнуте по вертикалі. Замість рози в центрі фасаду з'являється велике стрілчасте вікно. Найбільша готична церква в Німеччині — собор у Кельні (початий в 1248 г.) — будувався до XVI в. (вежі зведені в XIX в.). План його був розроблений під впливом французького собору в Амьене, навіть є вінець капели й аркбутани, але склепіння вище — висота центрального нефа становить 46 м., веж — 160 м. Це величезна будівля з п'ятьома нефами, трансептом і двома колосальними вежами на західному фасаді, увінчаними гострими ажурними шпилями, замість рози — стрілчасте вікно.

Для готичних соборів Німеччини XIV в. характерні так звані зальні церкви: центральний і бічні нефи мають однакову або майже однакову висоту, два ряди стовпів ділять храм на три частини, але вони коштують так широко, що не має сил відгородити друг від друга частини будівлі; увесь інтер'єр сприймається як єдиний простір, як вираження спокійного буття (Гмюнд, Динкельбюль, Нюрнберг, Любек, Данциг, Расток). Північна Німеччина виробляє самостійний стиль цегельної архітектури — з більшими площинами стін, що перериваються стрілчастими віконними або дверними прорізами, фасади увінчані східчасто обкресленими фронтонами.

Дата добавления: 2015-05-24