РІДНА МОВА 2 страница

Постмодернізм відмовляється від дидактичних оцінок мистецтва. Аксіологічне зрушення в бік більшої толерантності здебільшого пов’язане з новим ставленням до масової культури, а також до тих естетичних феноменів, що раніше вважалися пріоритетами, а саме: високе — масове мистецтво, наукова — повсякденна свідомість.

Постмодерністські експерименти стимулювали також стирання граней між традиційними видами і жанрами мистецтва. Розвиток тенденцій синтезу поставив під сумнів оригінальність творчості, «чистоту» мистецтва як індивідуального акту творення, призвів до його дизайнізації. Перегляд класичних уявлень про створення та руйнування, порядок та хаос, серйозне та ігрове свідчить про свідому переорієнтацію з класичного розуміння художньої творчості на конструювання артефактів аплікації. Для постмодерну творчість не тотожна творенню. Якщо в домодерних культурах працює система «художник — твір мистецтва», то в постмодерні акцент переноситься на відносини «твір мистецтва — глядач». Це свідчить про принципову зміну самосвідомості художника. Він перестає бути «творцем», оскільки сенс твору народжується безпосередньо в акті його сприйняття. Художній твір має бути обов’язково побаченим, виставленим напоказ, без глядача він не може існувати.

Основні відмінності модерну та постмодерну можна зобразити за допомогою такої таблиці:

Модерн	Постмодерн
Функціоналізм	Контекстуальність
Диференціація сфер життя та відмова від символізації, культури в знаковій мові мистецтва	Взаємопроникнення різних сфер жит­тя та символізація культури в метафоричній мові мистецтва
Сцієнтизм у культурі знання, наука, що визначає світогляд	Множинність різних форм корисного, просвітницького та релігійного знання
Відносні теорії самості і свободи як зростання можливості вибору	Субстанції теорії самості, сутнісна свобода, ідентичність, що здатна змінюватися
Функціональна теорія суспільства	Обмежена теорія суспільства
Економіко-технічний принцип прийняття рішень: «техноморфізм»	Соціокультурний принцип прийняття рішень: «антропоморфізм»

З початку 90-х років почалася повсюдна відмова від використання постмодерну для позначення сучасної реальності. Інструментом осмислення нинішнього стану суспільства стало спочатку поширення аморфної ідеї «радикалізованої модерніті». З часом було проголошено думку, згідно з якою епоха постмодерніті є не історичною наступницею модерну, а його реконструюванням. Пізніше дослідники почали використовувати термін «після модерну». Зазначалося також, що постмодерн можна розглядати як завершений етап, де модерн виявився в найбільш цілісній формі.

Теоретичний відступ постмодернізму відбувався у двох основних напрямах. З одного боку, епоха модерну розглядалася постмодерністами як породження європейської господарської та політичної практики сучасності. При цьому зазначалося, що модер­нізм не лише породжений Європою, а водночас він сам породив Європу як соціальну систему, здатну до швидкого та динамічного розвитку. Підкреслювалося також, що його розквіт припав на ХХ ст. передусім як на період «явного домінування європейської культури». Тому початок епохи постмодерну розглядався не лише крізь призму зростання культурного розмаїття та відходу від принципу національної держави, а й пов’язувався безпосередньо із втратою європейським регіоном домінуючих позицій у світовій економіці й політиці та зміщенням акцентів на інші соціокультурні моделі. Однак поразка спочатку східного блоку, а потім і міфу про ефективність азійських економічних систем зробили за-
хідну модель єдиним світовим лідером напередодні нового тисячо­ліття. Такий розвиток подій повністю виключає будь-які апеляції до тієї революційності, на якій складалися емоційні основи постмодерністської трилогії.

З іншого боку, не лише показовою є невдача нападу постмодерністів на ідею історизму.

Постмодернізм відіграв значну історичну роль у західній суспільній свідомості. Постмодерністам вдалося пов’язати аналіз індустріального ладу як гранично індивідуальний з акцентом на властиве цьому періоду домінування поняття «ми» над поняттям «я». Вони навіть наголосили, що подібне домінування було настільки сильним, що приводило до виникнення спільнот, які можна розглядати як масу, що не є реальним суб’єктом соціальних процесів.

Заслуговує також на увагу специфічний підхід постмодерністів до господарських проблем та пошук ними нетрадиційних шляхів осмислення ролі економічних явищ у житті суспільства. Це проявляється в оригінально розширеному тлумаченні виробництва як виробництва не лише матеріальних благ та послуг, а й креативної особистості, що передбачає можливість залучення до цього процесу всіх сфер життєдіяльності людини. Одночасно споживання розглядається не лише як утилізація речовини природи чи вироблених благ, але і як процес засвоєння статусних станів та культурних форм.

Не можна не відзначити роль постмодерністів у зображенні суспільства, що формується, як постринкового соціального устрою. Саме вони наголосили, що сьогодні, коли як господарське, так і соціальне життя дедалі більшою мірою набуває рис гіперреальності, слід розмежовувати поняття «needs» (потребувати) і «wants» (хотіти). Перше відображає вже соціологізовані потреби, які змушують нас розглядати споживацьку потребу як соціальний феномен, тоді як друге відображає цілковито суб’єктивні прагнення до самовиразу в споживанні.

Література

1. Затонський Д. Про модернізм і модерністів. — К., 1972.

2. Затонський Д. Художні орієнтири ХХ ст. — К., 1988.

3. Дженксон Ч. А. Язык архитектуры постмодернизма. — М., 1985.

4. Ивбулис В. Модернизм и постмодернизм. — М., 1988.

5. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1997.

6. Постмодернизм // Современная западная философия: Словарь. — М., 1991.

7. Українська художня культура: Навч. посібник. — К., 1995.

8. Шестаков В. Массовая культура. — М., 1990.

ЕТНОКУЛЬТУРА В СИСТЕМІ
НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

Специфіка предмета потребує розгляду властивих йому явищ на перетині різних наук, щоб визначити їх (явищ) функціональну взаємодію в цілісності буття українського народу.

Загальновідомим фактом існування етнічної культури є постійне зменшення її питомої ваги в системі національної культури, набування нею в кожну історичну епоху залежності від соціально-культурних потреб часу нових функцій або різної ієрархії цих фун­кцій. До того ж слід мати на увазі те, що окремі елементи (складові) української етнокультури в історично нових умовах набувають різного значення, більше чи менше цінуються усталені, постійні і майже незмінні елементи етнокультури, а є більш плинні, функціонально варіативні.

Завдання соціокультурологічно мислячого українознавця полягає не тільки у визначенні характеру контексту як такого, що сприяє або ж мало сприяє чи не сприяє збереженню і розвитку етнокультури, а й у тому, щоб визначити міру буття етнокультури в житті сучасників, у системі їх загальної культури.

Різнобарвність та динамічність сучасного міжетнічного буття, складання нових форм взаємин між людиною і суспільством на основі пріоритету загальнолюдських цінностей і національних тра­дицій зумовлює зміну усталеної парадигми щодо національної культури, потребує нових поглядів до багатьох чинників і вимірів людського існування, зосередження уваги на етнічній специфіці культури. Вагоме місце в системі українознавства посідають сьогодні дослідження культури, вивчення етнопсихологічних рис або ментальних культурних арехетипів та стереотипів, тобто усього того, що пов’язане з поняттям народної культури, або етнокультури.

Етнокультура пов’язана в першу чергу зі сферою національно-специфічного, яка поруч із загальнолюдським відіграє важливу роль у культурних стосунках людей, «…почувати себе громадянином зовсім не означає втрати національного почуття і національного громадянства. До космічного, всесвітнього життя людина прилучається завдяки життю національному, космополітизм є спотворене і нездійсненне вираження мрії про єдине, братське і досконале людство, підміна конкретно живого людства абстрактною дійсністю» [1].

Етнокультура базується на особливих автостереотипах етнічного буття (Бромлей, 1983) і є однією з головних форм відтворення національної свідомості українців. Остання ґрунтується на уявленнях про соціальні вартості та норми, визначальні для віднесення особистості до тієї чи іншої нації і є водночас засобом та виявом національної інтеграції й окремішності.

Жодна зі сфер духовної діяльності не в змозі повніше відбити укоріненість конкретного етносу в його конкретно-просторовому бутті, ніж етнокультура, адже вона концентрує в собі етнічні парадигми буття людей, виявляє в побуті життя цілий комплекс етнокультурних рис українського та інших народів.

Саме етнокультура і рівень її функціонування в соціокультурному, просторово-часовому вимірі створює подвійне буття «для етносу» і «для всіх», зумовлює включеність етнокультурних цінностей у всесвітній контекст, сприяє самозбереженню українського етносу за умов етнічної асиміляції.

Етнокультура як феномен етнічного буття українців посідає в системі їх взаємовідносин визначальне місце, адже концентрує в своїй діяльності різноманітний спектр прояву етнічних ознак, інтегрує, зберігає, відтворює і, певним чином, трансформує набутки різних сфер діяльності (духовної, господарської тощо) конкретного народу, які накопичуються протягом історичного часу певною спільнотою.

Етнокультура — це складна, специфічна форма вияву життєдіяльності українського етносу. На думку В. Лісового, регулятивні структури (архетипи і стереотипи), витворені найдавнішими міфами, у яких закодовані особливості світосприймання і світорозуміння українського народу, не є незмінними. Вони зазнають зворотного впливу тих інновацій та засвоєнь, які були здійсненні на їх основі, унаслідок чого відбувається своєрідне делегування регулятивних функцій від найдавніших структур до нових.

Етнокультура створює не тільки почуття кровної, а й духовної спорідненості, сягаючи найістотніших глибин міфологічної, естетичної та моральної етнічної чуттєвості.

Етнічна свідомість формується під впливом чинників етнічної культури, способу життя етнічної спільності. Кожна культура має свій витвір етнокультури, своє уявлення про неї.

«Етнічна компетентність» (М. О. Шульга) дає змогу її представникові орієнтуватися у світі, будувати свою поведінку відповідно до своєї культури й одночасно відчувати її межі, закінчення і початок світу іншої культури.

В етнокультуру, на наш погляд, входять такі складові, які інтегруються між собою, утворюють етнокультуру. Насамперед перша група чинників утворює матеріальну сферу культури (народна архітектура, вбрання, різні види творчої діяльності (ужиткові) тощо), друга група чинників пов’язана зі сферою духовної діяльності народу (мова, усна народна творчість у різних гранях прояву, народне мистецтво тощо), третя група чинників пов’яза­на з феноменом найскладнішим і остаточно невизначеним: менталітет або етнопсихологічні риси етносу.

Етнокультура виконує комунікативну, пізнавальну, знаково-сим­волічну, опредметнюючу (знаками є всі зразки матеріальної і духовної культури), відтворювальну (забезпечення фізичного існування етносу через відносини між природою і людиною) функції.

Культура існує не поза людьми, а в людях, у їх здатності до розуміння і сприйняття оточуючого світу, і в тому числі своєї етнокультури, бо кожна з етнічних культур має свої особливості в структурах сприйняття і розуміння простору, часу, кольору, звуку…

Стабілізуючою етнос і його культуру основою є система традицій, свого роду колективна пам’ять, що акумулює між поколіннями етнокультурну інформацію. Не випадково, що Й. Г. Гердер спробував виявити зв’язок між традиційним надбанням куль­тури й умовами людського буття, які втілюються в мові, звичаях, мистецтві тощо. При цьому традиція регулює не лише рівень інформації, необхідний для відтворення етносу, а й ступінь етнічних запозичень. Цей механізм не може допустити того, щоб у структурі етносу переважали чужорідні компоненти, а з запозичених такі, що не сприймаються як свої, національні. Традиція — це досвід, накопичений у вигляді системи стереотипів активної людської діяльності, стереотипів уявлень про них і засобів їх визначення або символізації [9, с. 102].

Регулювання етнокультурної інформації відбувається за допомогою етнічних стереотипів (зафіксовані у свідомості людей духовні надбання, емоційно забарвлені образи передають знання, котрі втілюють у собі елементи опису, оцінки, тобто стандартизований образ). Це усталені форми етнічної поведінки, так би мовити, її штампи, шаблони, а до певної міри і зразки, вироблені багатовіковим досвідом народу й усталені в його культурі.

Етнічні стереотипи — елемент національної психології, формуються як на рівні буденної, так і теоретичної свідомості і є поєднанням емоційних, раціональних та вольових елементів.

Зміст етнокультурного стереотипу, на думку Л. Н. Гумільова, зводиться до культурної норми в широкому розумінні слова, яка поєднує стильові особливості життя, одягу, житла, спілкування тощо. Стереотип як норма має властивість узагальнювати ці особливості в якусь цілісність, спроможну сприймати форму етнічного розуміння, що на рівні етнічної свідомості сприймається як узагальнення «ми».

Етнічні стереотипи є кодом етнічної культури. Етнічне кодування характерне не тільки для традиційно-побутової, а й для сучасної культури, хоча тепер воно вже не так чітко визначене. Це пов’язано з особливостями нашого соціального буття, яке відповідно ускладнює і систему кодування: воно дедалі більше заховується в глибинні прошарки — сферу психіки, національного характеру, духовної культури і, природно, виявляється не стільки в зовнішніх ознаках, скільки у внутрішніх, чуттєвих чи поведінкових.

Збереження етнокультурних традицій і, зокрема, система етнічних стереотипів має непересічне значення, бо від нього залежить не тільки доля етнічної культури, а й існування етносу.

Національна культура є національним світом, універсумом, де етнокультура виконує функцію ядра, справжнього механізму, який зберігає етнічні ознаки навіть за несприятливих для нього етнокультурних умов. Якщо виходити з наукової концепції національного життя, розробленої в Інституті філософії НАН України (Б. В. Попов), яка розглядає суспільство як сферу діяльності, а етнос — сферу життєдіяльності людей, своєрідний дім, то зрозуміло, що вагоме місце в ньому посідають сімейно-родинні зв’язки, спільна територія мешкання (рідна земля), духовна культура народу, мова, музичний і словесний фольклор, риси національного характеру, звичаї, традиції, мистецтво тощо, тобто саме етнокультура.

Національна культура — це синтез етнічного, народного і національного, переробленого, засвоєного як такого, що збагачує національне.

Знакова система лежить в основі також і національної культури, хоча роль етнічних стереотипів у ній не така, як в етнічній культурі. Етнічні стереотипи пробуджують національну культуру тоді, коли вони набувають значення національного символу, що можливе лише в ситуації загальнолюдського піднесення національного і особливого стану державності нації. Як слушно зазначає А. Пономарьов, усталеним символом національної культури для українців був і є Тарас Шевченко, символом історичної долі — Богдан Хмельницький, символом державності — Українська Народна Республіка [2, с. 120]

Разом з тим символом і етнокультури, і національної культури були і є народна пісня і дума (вищий зміст і дух яких акумулював геній Т. Шевченка).

Таким самим символом було і є українське козацтво, Запорозька Січ.

Ой Січ — мати,

Ой Січ — мати,

А старий Дніпро — батько!

(Народна пісня).

Каталізатором при цьому виступає національна самосвідомість — не просто усвідомлення причетності до рідної культури, а особливе розуміння ролі культури в консолідації нації, у формуванні її національних інтересів, що особливо важливо в сучасних умовах.

Етнокультура та її головні складові (духовна культура, у тому числі «національний менталітет», матеріальна культура, мова) посідає в культурі стрижневе місце, бо зберігає у своїй пам’яті етнічні ознаки поведінки, так би мовити, її шаблони, зразки, вироблені багатовіковим досвідом народу й усталені в його культурі.

На наш погляд, феномен цілісності етнокультури, як етнічного явища, полягає в тому, що вона концентрує в собі різнобічний спектр прояву національного (етнічного) буття людей у їх зумовленості певним середовищем, відбиває і закріплює у свідомості народу архетипи, котрі забезпечують спадкоємність їх функціонування в синхронії і визначають продовження існування народної культури сьогодення. Тоді як національна культура відтворює не тільки систему традицій, якою є колективна пам’ять, що акумулює між поколіннями етнокультурну інформацію, а й дає можливість виміряти рівень інформації, необхідний для відтворення етносу, засвоїти найбільш необхідні і потрібні в повсякденні стереотипи, а також ступінь іншоетнічних запозичень, бо національна культура — це етносоціальне явище, а етнокультура — етнічне.

Етнокультура як міждисциплінарна галузь гуманітарних наук формується і яскраво відбивається в межах культурної антропології (мається на увазі — етнології) на межі естетичних, культурологічних, етнологічних знань. Сукупність останніх створює уявлення про систему традицій, вірувань, звичаїв, визначає специфіку етнобуття.

Національна культура інтегрує надбання світової культури, освоює її цінності та сама збагачує світову культуру взагалі, і особливо вагому роль у цьому процесі відіграє етнокультура — це невичерпне джерело національної скарбниці етносу.

Етнокультура як галузь певних гуманітарних знань зосереджує передусім увагу на етнічних особливостях традиційної культурно-побутової сфери, тобто того прошарку загальної людської культури, який якісно відрізняє один етнос від іншого; вона зосереджує увагу на з’ясуванні механізму відтворення тих або інших емпіричних явищ, тобто на з’ясуванні того, як вони функціонують і відтворюються.

Етнокультура безпосередньо пов’язана з народно-поетичною творчістю, адже остання переплетена з традицією в її етнічному і побутовому аспекті та є визначальним показником як етнічної, так і національної свідомості. Фольклор відтворює сталу традицію, сферу безперервних та необмежених змін. Він забезпечує передання та сприйняття (тобто трансмісію) засобів відтворення текстів, є інтегруючим компонентом традиційних обрядів та форм поведінки і своєрідним засобом накопичення народних знань, акумуляції та вираження народної пам’яті. Він відтворює специфіку етнокультури, є її кодом.

Таким чином, українська етнокульторологія як дисциплінарна гуманітарна галузь культурної антропології тісно пов’язана з цілим комплексом гуманітарних наук.

Українська народна культура, хоча і склалася на перехресті світових цивілізацій — східної та європейської, зуміла створити свою досить своєрідну в етнічному розумінні і різнобарвну в її ціннісних визначеннях систему уявлень, що відбивають складні процеси, і усвідомлення Всесвіту в національному світогляді українців.

Традиційна культура українців, як і культура інших етносів, досить міцно пов’язана з поняттям «модус мислення середовища»*, адже саме остання відбила ті досить визначальні риси звичаєвої традиції нашого народу, яка заклала і сформувала стрижневі ознаки етнічного мислення, що яскраво відображається в усіх проявах людської діяльності.

Базовою ознакою української культури є її система архетипів. В основі української ментальності, за визначенням С. Б. Кримського, лежить тріада архетипів: землі, дому, церкви, які закладають підґрунтя національної ментальності і формують певне світосприймання, визначають ті чи інші етнопсихологічні риси українців.

Традиційна звичаєва культура українців, зокрема народна, базується передусім на сукупності етнічних стереотипів з притаманною їй своєрідністю етнічних кодів, символів тощо, які відтворюють глибинний прошарок народної свідомості, і особливо їх архаїчні вірування, що складають систему їхнього світогляду і зумовлюють спосіб буття народу. Слід брати до уваги, що духовні корені української етнокультури в трьох її «первнях» (інтуїтивно схоплені Є. Маланюком) підтверджені сьогодні археологією (Л. Залізняком та іншими). Вони свідчать про складний етногенез-синтез, в якому поєднались три українські провінції, які перебували в тісних взаємних зв’язках з різними культурно-істо­ричними центрами Євразії (північно-західна — Полісся, Волинь та Поділля з Південною Балтією і Центральною Європою; південно-західна — під балканським впливом, степи Південного Сходу — під впливом великого азійського світу скотарів-нома­дів). Базові складники української етнокультури укорінені у великому дереві євразійської культури. Тому, на думку А. П. Пономарьова [2], саме два головні історичні шари традиційно-побутової культури визначають два типи української ментальності: замлеробський та козацький. Перший тип хронологічно давніший: він сягає глибинних коренів українства, витоки яких ідуть від прадавньої індоєвропейської культури скотарів. Другий формується в епоху раннього середньовіччя на ґрунті оригінального етносоціального утворення — козацтва, яке, як показано Л. Залізняком, мало своїх попередників ще в часи України-Русі (багатирські застави, бродники).

Скотарсько-землеробська сутність ментальності українців виявляється, зокрема, у їхній космології (в українців існує міф про «земне» походження людини: чоловіка Бог зліпив із землі, а жінку — з тіста), в особливо розвиненому культі хліба, в обожнюванні селянської праці, у пріоритеті жінки в системі подружніх взаємин, у міфології та демонології, у фольклорі.

Другий тип ментальності українців — козацький — формував­ся на протилежних позиціях: пріоритет чоловіка — сильної, мужньої людини, «лицаря»; на ідеї дороги, походу, мандрів — на відміну від прив’язаності до землі та рідної оселі. Визначальне місце в цьому контексті, на думку С. Кримського [3], посідає саме архетип природи. Природа — резонатор людської душі, найбільше співзвучний козацькому духові українського народу. Національні архетипи є яскравим утіленням історичного досвіду, відбивають етнопсихологічні вияви конкретного епосу. Концентрованим виявом специфічності системи етнічних стереотипів українців є усталене поняття «українознавство», що виражає не тільки історичну спільність, а й єдність системи моральних цінностей, способу життя і національної філософії.

У традиційному українському суспільстві комунікативний статус людини визначається шляхом підкреслення її громадських і сімейно-родинних характеристик (родина, громада, рід). Як відзначають дослідники, за допомогою певних ознак підкреслюється належність до племені, нації, регіону і навіть села (належність до українства з ознакою одягу і прикрас; кольори вишивки — білі з червоним — Полісся, червоно-синьо-чорні — Полтавщина, поліхромність — Карпати).

Українська належність виявляється також у традиціях гостинності і доброзичливості, передусім у візуальних засобах спілкування: жестах, міміці, речах, словах. Водночас у виявленні доброзичливості першорядне значення мають не слова, а особлива знакова обрядово-ритуальна система, позначена «мовою речей» (подання рушників та інші обряди). Як зазначають дослідники, для традиційного українського суспільства характерна орієнтація на механізми самоорганізації, у яких значну роль відіграють спорідненість, кумівство, побратимство, посестринство, громада, цехи.

За всієї характерної для українства усталеності, здібності зберігати себе і протидіяти зовнішнім впливам, воно не належить до суспільства архаїчного типу, бо досить поблажливо ставиться до порушень традиційності в різних формах поведінки (номінальна влада жінки в сім’ї, розвинена багата сміхова культура).

Назвемо деякі елементи предметної символіки, у яких відбивається етнічна специфіка української культури.

У системі харчових символів це насамперед хліб, який характеризує гостинність, благополуччя, добробут і є уособленням «українства». Борщ — одна з кращих страв світової народної кулінарії, яка поширилась у багатьох країнах (Росія, Білорусь, Молдова та ін.). Знаковим визначальником харчування українців є також галушки та вареники. Сільське житло центральних районів України, як і народний костюм — носії-символи української етнокультури, які мають свої зональні й історичні особливості (українська «біла хата», що «стоїть собі на хуторі в садочку, квітами повита, неначе дівчина» — Т. Г. Шевченко).

Символічний зміст має одяг запорозького козака, уособленого в народному герої козаку Мамаї та притаманних йому зовнішніх атрибутах (одяг запорожця, зачіска — «оселедець», довгі вуса, люлька, бандура, кінь, шабля). Образ українця кристалізується стереотипно в образі козака.

Дерева-символи широко вживаються у фольклорних формах — калина, верба, тополя й осокір. У запорожців червона калина була поетичним виразом «батьківщини», «вітчизни». Образ коня невід-
дільний від понять вірності другові, землі, рідному середовищу.

Можна погодитись із міркуванням С. Грица, що географічне середовище етносу може бути визначальним у пізнанні його етногенезу, бо середовище, умови життя формують свій модус мислення [3], який є синтезом настанов та орієнтацій життєвої твор­чої діяльності етносу, систему понятійних і рецепторних першоджерел, які формують певну парадигму поведінки.

Саме простір є етносферою формування української національної культури. Українська культура виробила власні символічні структури на позначення часу та його просторової специфіки. Вона трансформує загальнолюдські символічні структури часу (древа-життя, сонце-кола, хліба, космогонічного кругообігу природи, міфу про вмираючого і воскресаючого бога, ріки тощо) і творить свої національно-специфічні. Визначальною в піднесеному фольклорі українців є «теперішність». Виконавець відтворює в ніші (виконання і співпереживання) єдність часу: теперішнього, минулого і майбутнього.

Народна культура є витвором соціальної природи, осередком різних форм людської діяльності в синкретичній єдності праці, дозвілля, слова, музики, ритуалу, зверненого до всіх етапів життя від народження до смерті в усьому циклі наземних і небесних стихій. Ці властивості:

а) системність і циклічність просторово-часового руху;

б) інваріантно-варіативний принцип розвитку трансформованої регресії;

в) родово-видова диференціація та інтеграція.

В обрядах та ритуалах відтворюється міф. Міфопоетичне ос­мислення — стрижень родової архаїчної свідомості — відчутно проступає через те, що воно перебуває в органічному зв’язку з етнічною ментальністю українства — його схильністю до фантазувань, до образної уяви, потреби гармонійного поєднання з природою тощо. Ці риси відбивають глибинні, латентні ознаки землеробської культури, котра побудована на культі. Українські етнологи відзначають, що українці — народ з надзвичайно розвиненим магічним мисленням, з великою магічною традицією, поміченою на науковому рівні О. Пагіним та Є. Огановським як «уроджений інстинкт почуттів». Магічні звичаї і традиції українців, які охоплюють архаїчні підвалини етносу, визначають усю діяльність українця — підпорядкувати особистим, господарським і життєво-побутовим цілям людини природні і громадські сили. Магічні дії українців наближені до реальної дійсності або пов’язані з традиційним мисленням у дусі анімізму, антропоморфізму, що свідчить про давність їх виникнення та збереження архаїчних форм народної свідомості [4].

Досить яскравим проявом народної культури українців є фольклор, розмаїття його витоків перебуває далеко за історичним обрієм — в обрядовій субстанції. В українському фольклорі, як і в більшості фольклорів народів світу, зберігаються системно по­в’язані між собою всі три ціннісні засади: доетнічне (архетипне), етнічне і національне, адже саме фольклорна стадіальна діахронія визначається через просторову апробацію, де формуються моделі і механізми комунікації, діалогу людини з природою (навколо космос), людини з людиною. На цьому ґрунті складається календарна обрядовість, космологічні уявлення (людина і природа, космос), родинно-обрядова поезія (людина й рід), а згодом побутова лірика, соціальна лірика тощо (людина й суспільство). Саме два виміри народної культури визначають сутність його функціо­нування протягом історичної діахронії: сонячно-біологічний (при­родно-раціональний) і культурно-історичний, який позначає світоглядну проекцію людини на навколишній світ у вигляді обрядів.

Народний світогляд українців має два основні історичні пласти: міфологічний (демонологічний у ньому) та християнський, які ґрунтуються на двох основах походження: первинної — індоєвропейської і пізнішої — слов’янської. Тому українська космологія не тільки землеробсько-патріархальна, а й глибинно, як індоєвропейського кореня, також скотарсько-патріархальна.

Демонологічний — притаманний найдавнішим часам, коли люди персоніфікували як надзвичайні природні явища, так і конкретні предмети навколишнього світу.

В основі міфологічного шару лежала потреба обожнювання природних, переважно небесних, стихій, уособлених в образах богів. Система уявлень про богів — міфологія — уже відтворює їх певну ієрархічність, визначаючи головних богів і другорядних. Головні боги (при всіх різночитаннях візьмемо один з них) — Див і Сварог — називалися просто Богом. Давній культ був монотеїстичним. Існував один прабог неба — Див. Керуючи Всесвітом, він виявляв себе як Сварог — зодіак з його 12 сузір’ями і Сонцем, Оком, що летить, оберігаючи Прадерево Всесвіту.

Дата добавления: 2015-05-09