Реалістичне мистецтво XIX століття

Одним із перших реалістичні тенденції на початку XIX ст. у французькій літературі втілив П. Беранже. Його поезія, насичена демократичними настроями та гострим гумором, ознаменувала й початок переусвідомлення місця та ролі буржуа в суспільстві.

Надмасштабна епопея доби була створена О. де Бальзаком у «Людській комедії». Більш ніж 90 творів (серед яких — «Шагреньова шкіра», «Батько Горіо», «Втрачені ілюзії» таін.) стали панорамою буття соціуму, відтворенням самого духу доби. Осудом реакційних тенденцій суспільства, яке не приймає та відкидає видатні інди­відуальності, пронизана творчість Стендаля («Червоне й чорне», «Пармська обитель»), який ствердив новий тип літературного героя — представника середнього класу.

Видатніший письменник доби Г. Флобер у романах «Пані Боварі», «Виховання почуттів» розвінчує мораль буржуазного суспільства, звертаючись до глибокого психологічного аналізу духовного світу героїв. Викривання соціальних вад та виключно об'єктивна харак­теристика соціуму (з елементами критики) відзначає творчість Г. де Мопассана («Милий друг», «Життя», «Пампушка»).

Основи критичного реалізму в англійській літературі були за­кладені Ч. Діккенсом. Романи «Записки «Піквікського клубу», «Пригоди Олівера Твіста», «Домбі та син» створюють типові об­рази буржуа як носіїв зла. Критична спрямованість відзначає й твори У. Теккерея («Ярмарок марнославства»).

Критичне усвідомлення прийдешньої кризи соціуму в контексті реалізму нерідко набувало й сатиричних форм (зокрема у творчості А. Франса).

Реалістичні настанови в музиці відбилися перш за все у сфері оперного театру. Характерною особливістю реалістичної опери ста­ла виняткова психологічна вірогідність характерів, логічність та природність драматургії. В італійській опері вершинні досягнення жанру у цей час пов'язані із діяльністю Дж. Верді, спрямованою на відтворення актуальної для національної культури патріотичної теми, ідеї протесту проти пригнічення особистості, проблеми соці­альної нерівності («Отелло», «Аїда», «Набукко», «Ріголетто», «Травіата»). У другій пол. XIX ст у творчості Р. Леонкавалло («Паяци»), Дж. Пуччіні («Тоска», «Богема», «Чіо-чіо-сан»), П. Масканьї («Сільська гідність») розвивається новий напрямок оперного мистецтва — верізм (від італ. verismo — правдивий), який

доводить до абсолютних форм реалістичність, об'єктивність бачен­ня буття та світу.

Реалізм уперше «надав можливість» оперному жанру зверну­тися до відтворення образу сучасника. Опера Ж. Бізе «Кармен» стала поворотною віхою у тривалій історії музичного театру, до­зволила відмовитися від провідних раніше міфологічних та іс­торичних сюжетів та звернутися до безпосередньої правди життя. У французькому оперному театрі разом з тим розвивається й лірич­ний різновид жанру (у творчості Ж. Массне, Ш. Гуно, Л. Деліба). У середині XIX ст. у французькій культурі формується й новий варіант музичного театру — оперета, розвинений творчістю Ж. Ерве та Ж. Оффенбаха.

Відбиттям реалістичних тенденцій в англійському образотвор­чому мистецтві була пейзажна творчість Дж. Констебля, яка стала важливим етапом у розвитку пленерного живопису («Віз для сіна», «Кінь, що скаче»).

У французькому живописі демократичні теми склали основу творчості Ф. Мілле («Анжелюс»). Вершинним же досягненням стали твори Г. Курбе, який сам уперше використав термін реалізм щодо живопису.

Дещо осторонь від напружених жанрових та стилістичних по­шуків у XIX ст. опинилася архітектура. Інтенсивні цивілізаційні процеси, розвиток техніки та машинного виробництва зумовили перш за все розвиток промислової архітектури, зосередженість ува­ги на проблемах раціонального планування та перебудови міст.

Глава 8

ПРОБЛЕМИ ТА СУПЕРЕЧНОСТІ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ XX ст.

Дата добавления: 2015-05-09