Характеристика духовного життя

ФЕНОМЕН РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Глава 9

ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ

ТА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ МОСКОВСЬКОЇ

ДЕРЖАВИ

До виникнення Московської держави культура російського на­роду пройшла тривалий шлях формування. Витоки російської культури — в самобутній історії язичницьких слов'янських племен і потім у християнській культурі Київської Русі — ранньофеодаль­ній давньоруській державі з центром у Києві, що сформувалася у IX ст. на території Східної Європи.

У XII ст. відбувається відокремлення великих князівств. Фео­дальна роздробленість стала наслідком розвитку феодальних від­носин, виникнення нових великих міст поряд з Києвом та Новгородом (Чернігів, Полоцьк, Галич, Смоленськ, Суздаль, Володимир), праг­нення князів-намісників до самостійності. З середини XIII ст. на Русі встановлюється монголо-татарське володарювання, що тяжіло над руськими землями 250 років і ще два століття (до кінця XVII ст.) Русь боролася проти нападів з Південного Сходу.

З другої половини XIV ст. починається підвищення значущості Москви, яка стає визнаним центром російської держави, що фор­мувалась. Могутнє патріотичне піднесення, породжене перемогами у битвах з монголо-татарами, об'єднуюча політика московських князів сприяли формуванню руської національної самосвідомості і розвиткові національної культури. Дуже важливу роль у цьому процесі відіграли церква і релігійна свідомість.

Православ'я було духовною опорою руського народу. Московська Русь, незважаючи на міцний східний вплив, залишалася христи­янською державою і була послідовною спадкоємницею духовності Київської Русі. Для неї було характерне своєрідне переплетення язичницьких і християнських уявлень, язичницьких звичаїв і християнського укладу життя. Таке двовір'я створило унікальну

форму православ'я, яка, зберігаючись у культурі руського народу, підтримувала і відтворювала традиціоналізм у повсякденному жит­ті, в духовності, в художній культурі.

З першої чверті XIV ст. Москва стає місцем перебування руських митрополитів. Духовні сили суспільства концентруються на най­важливіших ідеях та ідеалах часу і держави. Завдяки вкоріненню й дієвості духовних православних цінностей, церква в нових істо­ричних умовах змогла надати історичним завданням визволення і побудови держави характер релігійного служіння.

Діячі церкви докладають чималих зусиль для формування іс­торичної та релігійної відповідальності людини у визвольному та об'єднуючому процесі. У цей суворий час діяльність, наприклад, митрополита Олекси, ігумена Троїцького монастиря Сергія Радо-незького була спрямована на пом'якшення вдачі, виховання тер­пимості й спокою. Руська церква наставляла на шлях звільнення, виступала з проповіддю морального вдосконалення людини, всебіч­но підтримувала, спрямовану на об'єднання, політику московських князів. Спирання на православ'я та церкву в доленосні періоди іс­торії стало найважливішою характеристикою світовідчуття руської людини, руської культури в цілому.

Після захоплення турками Константинополя в 1453 р. право­славний світ втратив свій духовний центр. У руському суспільстві, водночас із державним зміцненням і національним відродженням, поступово формується ідея про переміщення політичного і духовного центру східних християнських країн і народів до Москви. Це при­звело до офіційного утвердження в XVI ст. доктрини «Москва — Третій Рим». Ця концепція була сформульована в посланнях старця Філофеяв 1520-1530-хрр. князю Василю III, Івану Грозному, псков­ському наміснику Місірю-Мунехіну, в яких монах Філофей викри­ває причини падіння двох «Римів» — латинського Риму та візантій­ського Константинополя й обґрунтовує перехід їх ролі до Московського царства як оплоту православ'я і центру політичної незалежності. Москва стає «Третім Римом», а четвертому — «не бувати».

Слід відзначити, що доктрина «Москва — Третій Рим» не була чимось незвичайним. У середньовічній християнській історіографії концепція «Риму довічного» і пов'язаного з цим уявлення про пере­несення центру світової влади на інші політичні утворення були вельми популярні у багатьох народів. Московська Русь, проголо­сивши себе Третім Римом, таким чином утверджувала й існування православного світу, і своє особисте існування як ціле. Таке уявлен­ня яскраво зафіксувалося в народній епічній свідомості в ототож­нюванні Русі, руської землі із землею взагалі: у світі тільки й іс­нують небо, океан, гори, земля. Земля і є свята Русь, оточена іно­вірцями. Тим самим православна Русь протиставляла себе католицькому Заходу та ісламському Сходу, а православ'я утвер-

джувалося як особлива форма духовності з її своєрідним світорозу­мінням.

Наприкінці XV — початку XVI ст. Московська Русь — могутня об'єднана централізована держава. Ставши політичним і релігійним центром, Москва активно впливає на розвиток культури у всіх сво­їх територіальних областях часто насильницькими діями. Це спри­чиняло уніфікацію за «московським зразком» місцевих культур. Тобто характерною особливістю культури Московської Русі стає однорідність. Ця особливість підтримувалась і тим, що Русь все ще залишалась середньовічною патріархальною країною з властивими їй патріархальністю царської влади, селянським укладом життя, що був властивий всім верствам населення, прихильністю усталеним традиціям, превалюванням колективного початку над особистісною самосвідомістю. Ці риси довго зберігаються в матеріальному та духовному житті руського народу і визначають характер художньої культури.

Водночас з підйомом Москви, підлеглістю їй усіх обласних цен­трів, зростав і авторитет держави, що впливало на формування від­повідних відносин у соціальній ієрархії. Зв'язки між людьми буду­валися за принципом сімейних відносин, коли всі люди вважали себе «дітьми» свого «батька» — царя-батюшки, який відповідав за них перед Богом. Такі ж відносини були і на нижчих соціальних рівнях. Тим самим з'являлася тенденція до возвеличення царської влади і перетворення всіх людей на слуг царя. Царській волі були підкорені всі стани і духовенство. Піддані царю не були рабами і не були віль­ними, але були фактично безправними. Вони безумовно підкорялися його владі. Таке становище мало свої внутрішні передумови. Держава, що сформувалася у довгій і тяжкій боротьбі за незалежність і об'єд­нала великі території, різні народи, потребувала сильної влади, яка б організувала порядок і цілісність життя. І це по-своєму виправдову­вало вимогу підкорення владі.

Разом з тим у народній свідомості цар був не тільки грізною вла­дою, а й створювачем і охоронцем єдиної держави, з ним пов'язува­ли захищеність від зовнішніх ворогів, мир та спокій у країні. Він втілював утвердження православної віри та усталених традицій. Цар був оплотом держави, яка була здобута в тяжкій боротьбі і вважала­ся головним національним надбанням. Звідси в національній само­свідомості утверджується ідея служіння царю як державі.

XVII століття в російській історії — це переломний період, напов­нений бурхливими і героїчними подіями, що визначили умови розвитку культури. Опричнина кінця XVI ст., непевний час початку XVII ст. зі своїми потрясіннями від самозванців, інтервентів і бо­ротьбою народних низів з пригнобленням, господарським руйну­ванням, яке вдалося подолати лише з часом, так підірвали старі настанови духовного життя і заклади, що виникла необхідність у їх відбудові, перетворенні, створенні нових.

Під час царювання Михайла Федоровича процеси пожвавлення та реорганізація торкнулися роботи земських соборів, Боярської думи, наказів, законодавства, судової практики, фінансів, збройних сил. Уряд послідовно проводив продворянську політику. Кріпосницьке землеволодіння швидкими темпами захоплює основні позиції. Становище селян і холопів суттєво погіршилося тим, що володарі розпоряджалися не тільки працею селян. Суд і розправа бояр, їх прикажчиків супроводжувались відвертим насиллям, знущанням, приниженням людської гідності. Законодавство захищало феодаль­ну власність, «законність» кріпацького права, станові привілеї бояр, дворян, церкви. Це призвело до великих народних рухів: перша Селянська війна початку століття, міські повстання середини сто­ліття в Москві та інших центрах, друга Селянська війна другої пол. 60-х — поч. 70-х pp., московські повстання кінця століття. Ці рухи суттєво вплинули на політичні сили у верхах і проведення ними за­ходів щодо зміцнення панівного класу. Станово-представницька монархія починає переростати в абсолютну, влада царя стає необме­женою.

Усі ці процеси виявили соціальні, класові, політичні супереч­ності в державі та суспільстві, разом з тим загострили протистоян­ня старого укладу, традицій і нових потреб та сподівань, що нарос­тали. Відбувалася переорієнтація з минулого на сучасне та майбут­нє, значними стають світські впливи.

Яскравим та симптоматичним показником соціальних та духов­них змін стала церковна реформа патріарха Никона.

Ще до приходу Никона на патріаршество руські церковники були стурбовані необхідністю перегляду богослужбових книжок, які через багатолітні переписування мали багато помилок, а також деяких церковних обрядів. У Москві засновано гурток «ревнителів давнього благочестя», до якого входили люди талановиті, енергійні, на про­повіді яких збиралися натовпи простих і знатних людей.

Никон був членом гуртка ревнителів благочестя. Він мав великий розум, фанатичну віру, рішучий характер, славу оратора, пропо­відника, що впадав у стан екстазу, натхнення. Його вважали «чу­дотворцем», провидцем і цілителем. Він був відомий не тільки в церковних колах. Звернув на нього увагу і цар Олексій Михайлович. Зростання Никона було стрімким. У 1646 р. він приїхав до Москви, а через 10 років, після смерті патріарха Иосифа, став патріархом Московським і всієї Русі.

Олексій Михайлович доручив Никонові провести реформу в церкві, для здійснення якої він доклав усі свої неабиякі здібності.

Вчені богослови заново переклали з грецької богослужбові книж­ки. Від старих книжок, за якими служили в середні віки, вони від­різнялися незначними уточненнями, виправленнями. Наприклад, замість «вічного» було слово «безкінечного», «молюся» — «прошу» тощо. В обрядах: земний уклін замінювався поясним, двоперстя — триперстям, слово «алілуя» промовлялось не двічі, а тричі. Нічого

суттєвого нові книжки не містили. Основи православ'я, догмати релігії залишалися незмінними. Уводилися тільки уточнення, одно­манітність і уніфікація в церковних книжках та молитвах. Однак за своєю суттю реформа порушила важливу проблему традицій віри, на якій споконвіку ґрунтувалася самосвідомість руської людини, уста­леність та істинність її буття. І порушення традицій означало зраду і православної віри, і руської правди життя.

Тому нововведення були зустрінуті неприязно багатьма і перш за все колишніми соратниками і друзями по гуртку ревнителів «давнього благочестя». Противників реформи очолив протопоп Авакум, людина пристрасна, фанатична, нетерпима.

Суперечка ревнителів благочестя і никоніанців мала схоластич­ний характер, торкалася обрядового, зовнішньої сфери церковного життя, не торкаючись сутності православного віровчення. Але фа­натизм тих, хто сперечався, їх непоступливість загострювали кон­флікт. Ревнителів підтримували багато знатних та багатих бояр, церковні ієрархи, селяни, посадські люди. Одні побоювалися по­силення влади царя і патріарха, обмеження своїх прав і привілеїв. Інші бачили в ревнителях людей, що протестують проти влади за­можних, від яких йшло пригноблення соціальних низів, — під «релігійною оболонкою» тут ховався антифеодальний протест, ви­словлювались опозиційні настрої.

За вимогою Никона, який був наділений необмеженою владою, на черговому соборі всіх прибічників старих руських обрядів від­лучили від церкви. Проповіді та дії ревнителів поступово набули соціального віддтінку. Церковний собор 1666-1667 pp. прокляв противників реформи, присудив віддати всіх прибічників Авакума в руки «градської влади» та засудити. З того собору їх стали нази­вати розкольниками, а сам собор поклав початок розколу в руській православній церкві.

Старообрядці були прихильниками до старовини, виступали проти будь-яких змін у церковній сфері. їх консерватизм кликав до минулого. Никон же виступив як реформатор, прибічник відкри­тості до нововведень, до зв'язків з усім православним світом, до європейського впливу.

Церковна реформа та її наслідки поряд з іншими драматичними подіями та потрясіннями цілого століття залучили великі маси людей у вир політичного і духовного життя країни. Люди починають почувати свою причетність до справ, які впливають на майбутнє Росії, взаємини між станами, підданими та правителями. Причетність до історії, усвідомлення власної долі формувало новий світогляд, що відрізнявся від релігійного. Абсолютна перевага про­віденціалізму, догматів релігійних, політичних, побутових посту­пово розхитується, починається відхід від беззастережної віри в провидіння Боже до здорового глузду людського, прагматизму людського блага. Все це віхи до раціоналізму і секуляризації у сві­домості суспільства.

Дата добавления: 2015-05-09