Міжнародне публічне і міжнародне приватне право 5 страница

Таким чином, порівняльний аналіз становлення й розвитку між­народного права в Середземноморському регіоні й в Індії свідчить, що ці регіони, розвиваючись досить автономно відносно один одного, породили досить подібні один одному інститути міжнародного права (право договорів, право війни, посольського права, третейського розгляду й ін.).

Разом з тим, слід зазначити, що індійський варіант розвитку міжнародного права характеризується значно більшою гуманніс­тю й часом істотною деталізацією такої гуманності. Це особливо виявилося в питанні регламентації воєнних дій. На думку вчених -істориків, це зумовлено тим, що на Сході розвиток рабства не набув таких страшних форм, як це було в регіоні Середземномор'я, і ця обставина породила більш гуманне відношення до людини. Саме це значною мірою робило позитивний вплив і сприяло збереженню впливу родоплемінних відносин, які й визначали розвиток міжна­родних відносин у гуманізаційному аспекті.

У середині першої половини II тисячоріччя до н.е. на території ни­нішнього Китаю (хоча є думка, що держави в Китаї стали з'являтися лише в III тисячоріччі до н.е.) існували держави, серед яких домі­нувала держава Інь. Правові джерела цього періоду практично не збереглися, але з наявних можна почерпнути відомості про те, що вже в той час у вжитку були звичаї, які регулювали відносини між державами. Протягом усього І тисячоріччя до н.е. у Китаї йшов перманентний і досить активний процес дроблення більших і утво­рення малих держав або державодібних формувань.

На рубежі II і І тисячоріч до н.е. імперія Чжоу (1122 (1050)-256 pp. до н.е.), що утворилася на місці Інь, проводила активну зовнішню політику, внаслідок чого почали складатися певні звичаї в цій сфе-

pi. Згодом, у VII-VI ст. до н.е., число їх стає досить великим, і до середини тисячоріччя складаються не просто зовнішньополітичні, а саме міжнародно-правові відносини практично в сучасному їхньому

розумінні.

В VII-VI ст. до н.е. у Китаї існувало 7 великих державних утво­рень і велика кількість дрібних і найдрібніших. Деякі історики нараховують їх до 200. У зв'язку з великою кількістю державних утворень часто спалахували міжусобні війни, що утворило політику, яка одержала назву цаньші. Дослівний переклад даного терміна невідомий, але приблизно його можна перекласти як «поступове поїдання земель сусідів, подібно тому, як шовковичний хробак поїдає листя».

Наявність постійних воєн актуалізувало появу звичаїв по їх­ньому початку й веденню. Регламентація воєнних дій розвивалася так само, як і в Індії, під прапором гуманізму. Формально проголо­шувалися заборони вбивати скореного ворога, знищувати релігійні святині, руйнувати й спалювати житло, знищувати продовольство, посіви, знаряддя праці. У той же час на практиці мали місце числен­ні відхилення від офіційно заявленого поводження — масові вбив­ства полонених, продаж захоплених людей у рабство, приношення їх у жертву богам. Так, у битві Сима Ціня під Чонгпінгом (250 р. до н.е.) царський Ван переміг чжоусців і вони здалися, після чого Сима Цінь порушив дану обіцянку дарувати життя, винищивши всіх полонених, котрих налічувалося 400 000 чоловік.

Варто вказати, що військова думка Давнього Китаю бере свій по­чаток з періоду конфліктів між селищами неоліту, які відбувалися майже 5000 років тому. Тактичне ведення бойових дій викликало необхідність удосконалювання зброї. Так, до II ст. до н.е. Китай пройшов через тисячоріччя постійних військових конфліктів і був об'єднаний у велику й потужну імперію. З'явилося багато полко­водців, і відбулася велика кількість найважливіших боїв.

Протягом багатьох тисячоріч китайська військова думка, форму­ючи стратегію й удосконалюючи правила ведення бою, відображала еволюцію зброї. Слідом за ростом чисельності військ, модернізацією зброї (з'явилася колюча й стрілецька зброя) удосконалювалася й тактика ведення війни. У часи правління династії Шань більшість військових зіткнень відбувалися в результаті набігу й сутичок між поселеннями. З підйомом і затвердженням Шань централізується влада й створюється постійна гвардія чисельністю близько 1000 чоловік. При необхідності чисельність гвардії могла бути збільшена. Проведені династією Шань війни мали за мету встановлення або зміцнення сюзеренітету, а також масове захоплення полонених і скарбів. Завойований і награбований здобуток збільшував багатство правлячого будинку. Деяких бранців робили рабами й використову-

вали, але більшість із них приносилося в жертву, що було частиною шаньських релігійних обрядів.

Протягом усього правління династії Шань кожним воїном була отримана зброя із бронзи. Найпоширенішою зброєю була алебарда, потім спис і лук. У ближньому бої перевага віддавалася кинджалам і сокиркам, а шкіряна збруя й особливо щити служили захистом від колючої й метальної зброї. Бронзові шоломи відбивали стріли й ковзні удари.

Перемігши у вирішальній битві династію Шань, до влади при­йшла династія Чжоу. Додатково до постійно діючих 6 армій прави­телі Чжоу організували 8 армій з переможених шаньців.

Суверенної рівності між китайським державами не було. На чолі стояла Серединна, або Піднебесна імперія. Тому були розвинені такі інститути, як васалітет і визнання. Розрізняли дві форми визнання: de facto і de jure. Також існував інститут правомірності втручання, що могло носити колективний характер.

Великий вплив на розвиток міжнародного права в Китаї зроби­ло вчення Конфуція (551-478 р. до н.е.), особливо в питаннях про церемоніал, ритуал, шанобливість до авторитетів. У сполученні із цим у вживанні був постулат «чого не хочеш собі — не роби іншим». Ці положення лежали в основі вирішення спорів й правил ведення війни.

Широко розвиненою була практика міжнародних переговорів, на які іноді збиралося до 10 і більше держав, і практика укладен­ня міжнародних договорів. Такі договори носили політичний, військовий і інший характер. І це був помітний крок у розвитку міжнародного права.

Практика міжнародного спілкування давніх китайських дер­жав знає також факти створення значних міжнародно-правових об'єднань на чолі із президентом, яким, звичайно ж, був правитель найбільш могутньої держави. У договорах, які оформляли такі об'єднання, передбачалося закріплення й регламентація питань відповідальності за дотримання умов договору й засоби колектив­ного тиску у випадках порушення договірних зобов'язань, аж до застосування збройної сили. Але були й інші договори, у яких учас­ники договору відмовлялися взагалі від війни як засобу вирішення спірних питань. Відомим є факт спроби в 546 р. до н.е. створити та скликати загальнокитайський конгрес, метою якого з'явилося б проголошення відмови від воєн. Уважається, що це було фактично новим і якісно іншим напрямком у розвитку цивілізації в Китаї. Однак ця спроба залишилася нереалізованою.

Практика й предметна характеристика китайських договорів була різноманітною: укладалися мирні договори, про взаємодопо­могу, договори по територіальних питаннях, особливо по нейтра-

лізації територій, ненанесенню шкоди територіям, особливо рікам. У Китаї був також розвинений і інститут посередництва, арбітраж­них судів, а також інститут «мандрівних вельмож» — професійних дипломатів, які виконували вказівки й дипломатичні доручення за дорученням князів. Це є яскравим свідоцтвом розвитку посоль­ського права. До числа інститутів, які мали місце в міжнародному праві Давнього Китаю, можна віднести також інститути заручників, права притулку, видачі злочинців. Однак вся ця порівняно розви­нена система міжнародного права носила класовий характер, тобто обслуговувала правлячі класи, а народ залишався поза сферою дії міжнародного права.

2.2.5. Вплив Арабського Сходу на формування міжнародного права

У державах Арабського Сходу формування й розвиток міжнарод­ного права відрізняється значною своєрідністю. Воно насамперед пов'язане з Кораном, що був основною релігійною книгою. Таке положення речей залишається в державах Арабського Сходу й по теперішній час. Коран, крім релігійних положень, містить у собі політико-юридичні й моральні норми. їхнє дотримання визнається обов'язковим для всіх тих, хто сповідає мусульманство.

У перші роки свого існування мусульманство стало не тільки державною релігією, але й призвело до утворення теократичних режимів, коли глава держави став визнаватися не тільки вищим посадовцем, але й вищою духовною особою.

Перший шехад говорить про те, що «Він — Аллах, немає боже­ства, крім Нього, цар, святий, мирний, вірний, охоронець, могутній, великий». Аллах визнається творцем Всесвіту, Землі, всіх форм життя. Він є вершителем доль людей і ходи історії.

Мусульманство ґрунтується на раніше встановлених правилах поведінки, звичаях. Кожній людині, як і державі, визначена своя власна доля. Наслідування цих положень є вищою чеснотою, що є немаловажним й для всього міжнародного права.

У державах Арабського Сходу для того, щоб здійснювати волю Аллаха, кожний віруючий повинен виконувати 4 головні заповіді: вимовляти 5 разів на день молитву, дотримувати поста в місяці Рамадан, сплачувати релігійний податок і зробити паломництво в Мекку. Найістотнішим є те, що кожний, хто сповідує мусульман­ство, повинен ратувати за встановлення даної релігії в усьому світі, тому що вважається, що кожна людина повинна бути залученою до віри в Аллаха. Всі щирі прихильники ісламу є разом з тим його воїнами, але це не означає заклику до війни за світове визнання їхньої релігії.

І дійсно, якщо спочатку іслам намагався мирними засобами здій­снити поширення своєї віри на увесь світ, то поступово це прагнення стало носити військово-політичний характер. На самому ж початку війна носила оборонний характер.

У доктрині мусульманського права розрізнялося 5 справедливих воєн: з невірними, з тими, хто відхилився від ісламу, з тими, хто не згодний із тлумаченням Корану, з розбійниками й християнами. Війна повинна була бути оголошеною главою держави або за його дорученням, інакше війна вважалася несправедливою. До моменту оголошення війни визнавався необхідним вступ у переговори із про­позицією вступу в іслам або сплати данини. Якщо сторона, до якої була звернена дана пропозиція, відмовлялася від запропонованих умов, то війна вважалася розпочатою на законних підставах.

Війна припиняла всі договори, якщо зворотне не було засте­реженим спеціально. Дипломатичні представники, які в мирний час користувалися імунітетом, могли бути арештовані. Невірними визнавалися піддані ворожої держави, торгівля з ними вважала­ся незаконною. Війна могла завершитися завоюванням, сплатою контрибуції або мирним договором.

Однак мусульманською доктриною визнавалося, що засобом вирішення суперечки може бути не тільки війна. Аналогічне по­ложення визнавалося й міжнародним правом.

З поширенням мусульманства, зміцненням військового й полі­тичного положення держав Арабського Сходу одержали поширення і їхні міжнародно-правові відносини. Стали укладатися договори відносно питань, що стосуються не тільки війни. Своє регулюван­ня одержали дипломатичні відносини. Були укладені договори з Візантією, а потім з іншими державами, головною релігією яких було християнство.

2.3. Роль Візантії у розвитку міжнародного права

Візантійська імперія утворилася в 395 р., коли імператор Феодо-сій І розділив Римську державу на східну й західну частини. Після перейменування грецького міста Візантія в 330 p., столицею схід­ної частини став Константинополь. Державний лад Візантійської імперії характеризувався наявністю сильної імператорської влади й сталого централізованого керівництва імперією, що об'єктивно зумовлювало необхідність формування й здійснення сильної зов­нішньої політики.

З IX ст. виборність трону замінюється переходом у спадщину. Причому, звичайно спадкоємець престолу призначався співпра-

вителем ще за життя імператора. Маючи незаперечне зовнішнє шанування, влада імператора опиралася на централізований апарат керування. Міністерства внутрішніх справ, іноземних, військових справ відносилися до вищих відомств імперії. Заміщення міністер­ських і інших вищих посад було особливим привілеєм сенаторської знаті, що являла собою вищий стан імперії.

Важливий внесок Візантії в розвиток історії права взагалі, і міжнародного права, зокрема, прямо пов'язаний зі створенням найбільшої кодифікації — зводу законів Юстиніана. Звід законів більш систематизовано виклав норми римського класичного права й римської юриспруденції, а також послужив основним джерелом утворення римського права в середні віки.

Кодифікація Візантійської імперії була виконана в короткий строк з 529 по 534 pp. н.е.

У ході створення своєї кодифікації Юстиніан І прагнув перетво­рити старе право, що було успадковане від Риму і яке не відповідало часам, що настали. Також Юстиніан прагнув зміцнити монархію й «додати блиск правлінню імператора».

Імператор Юстиніан у своїй діяльності був незвичайно актив­ний. Головною його мрією було воскресити минулу велич Риму й об'єднати його колишні володіння. Звідси бере початок і активне використання наробітків Римської держави у сфері посольського й договірного права.

Велику увагу Юстиніан приділяв праву й судовому розгляду. Його втручання в судову діяльність як вищого судді було звичайною справою. Юстиніан, як і стародавні римляни, вважав, що безпека держави гарантується зброєю й законом.

Керівником кодифікаційних робіт був призначений Трибоніан, що займав один із головних постів у Візантійській державі. Йому було виділено на допомогу 15 співробітників і всього через 3 роки були готові 2 головні частини кодифікації — дигести та інституції. Дигести (перекладаються як «зібране») були складені з витягів творів видатних римських юристів, переважно у сфері приватного права. У дигестах було викладено, уніфіковане й прокоментоване діюче право. Вони являли собою найтовстішу книгу кодифікації й становили 1600 сторінок.

Інституціями називалися підручники для студентів візантій­ських юридичних закладів. У них містилися короткі відомості по загальних початках юриспруденції. Інституції були складені на базі досить старого підручника римського юриста Гая.

У Візантійській імперії були 3 вищі юридичні школи: у Констан­тинополі, у Римі, у Бейруті. Навчання в юридичних школах тривало 5 років, програма навчання складалася державою. Серед предметів вивчення були також дисципліни міжнародної спрямованості.

Третьою й останньою частиною зводу законів було зібрання імпе­раторських постанов — Кодекс Юстиніана. Всі наступні доповнення й зміни, які вносилися у звід законів Юстиніана, склали особливу ча­стину— «Новелу». Від «Новели» істотно відрізнялися інтерполяції, які являли собою зміни тексту Дигестів, що були необумовлені.

Із наступних візантійських кодифікацій слід зазначити «Еклогу» (VII ст.), «Землеробський закон», що одержав широку популярність у слов'янських державах, а також «Базиліки» імператора Лева VI (890 p.), який повернув Візантійську імперію до законодавства Юстиніана. Коротким викладом основних візантійських законів був виданий раніше «Прохірон».

Дата добавления: 2015-05-10