Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй

Безумовна повага права кожного народу і нації вільно вибирати шляхи і форми свого розвитку є однією з принципових основ між­народних відносин.

Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй як обов'язкова норма сучасного міжнародного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливіших цілей ООН — «роз­вивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів» (п. 2 ст. 1 Статуту). За­значена ціль конкретизується в багатьох його положеннях.

Зміст принципу рівноправності і самовизначення народів уперше розкритий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, прийнятій в той історичний період, коли процес деколонізації досяг апогею. Це зумовило основну спрямованість принципу: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до Статуту ООН». Більше того, держави зобов'язані сприяти здійсненню принципу з метою сприяння дружнім відноси­нам між державами і ліквідації колоніалізму.

Самовизначення означає право народів вибирати такий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним, гео­графічним, культурним, релігійним та іншим традиціям і уявлен­ням. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року підкреслюється: «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення». Слід брати до уваги, що право національного самовизначення не зникає, якщо нація утворила самостійну дер­жаву або ввійшла до складу федерації держав. Суб'єктом права на самовизначення є не тільки залежні, але і суверенні нації і народи. З досягненням національної самостійності право на самовизначення лише змінює свій зміст, що знаходить висвітлення у відповідній міжнародно-правовій нормі.

Втілення принципу рівноправності і самовизначення народів у Статуті ООН показує, що мова йде про міждержавні відносини, які мають здійснюватися з урахуванням того, що всі народи рівноправ­ні, і кожний із них має право розпоряджатися своєю долею. Тут також підкреслюється значення такого роду відносин для зміцнення загального миру.

Кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насиль­ницьких дій, що позбавляють народи, про які йде мова, їхнього права на самовизначення. У своєму опорі таким діям народи вправі просити й одержувати підтримку відповідно до Статуту ООН.

Принцип самовизначення народів — це право народів, а не обов'язок, і здійснення цього права може бути різним. Самови­значення не повинне здійснюватися із сепаратистських позицій на шкоду територіальній цілісності і політичній єдності суверенних держав. З іншого боку, якщо народ створить орган, що його офіційно представляє і виконує публічно-правові функції, то будь-які на­сильницькі дії, що перешкоджають ззовні процесу самовизначен­ня, можуть розглядатися як порушення принципу невтручання і суверенної рівності держав.

Право народів на самовизначення тісно пов'язане зі свободою по­літичного вибору. Народи, що самовизначилися, вільно вибирають не тільки свій внутрішньополітичний статус, але і зовнішньополі­тичну орієнтацію. Поважання свободи політичного вибору стає фун­даментом співробітництва, а не суперництва і протиборства. З цим, зокрема, пов'язане право держав, що звільнилися, на проведення політики неприєднання, на участь у вирішенні як загальносвітових, так і регіональних проблем.

Міжнародні пакти про права людини 1966 року підтвердили зв'язок самовизначення з правами людини, закріпивши у своїх перших статтях положення про те, що «усі народи мають право на самовизначення» (ст. 1 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року). Що стосується етнічних, релігійних і мовних меншин, то належним до них особам не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, своєю мовою, а також сповідати свою релігію (відповідно до ст. 27 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року).

Ці положення розвинуті у Декларації Генеральної асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігій­них і мовних меншин 1992 року. Держави зобов'язані охороняти «на їхніх відповідних територіях існування і самобутність» таких мен­шин і заохочувати створення умов для розвитку цієї самобутності.

Дата добавления: 2015-05-10