ІІІ. Лекція: литовсько-польська доба Української історії. Виникнення козацтва (ХІV – перша половина ХVІІ СТ. ). 2 страница

Враховуючи провідну роль козацтва в утворенні та політичному житті Української держави, а також те, що її органи, установи, державна символіка формувалися в ході Визвольної війни (1648-1654) за прототипом існуючих на Запорозькій січі, Українську державу доцільно назвати Українською Козацькою Республікою.

На Правобережній Україні уряд Речі Посполитої запровадив свої закони, суд, органи влади, адміністративно-політичний устрій. Тут існувало чотири воєводства: Київське, Волинське, Брацлавське й Подільське. Воєводства поділялися на повіти. Місцева влада належала великим магнатам, шляхті, урядовцям. За умовами Бучацького договору (1672) Правобережна Україна була розділена між султанською Туреччиною і Польщею. Лише в 1699 р. Туреччина повернула Речі Посполитій Поділля.

26 серпня 1657 р. на засіданні Генеральної ради в Чигирині було прийнято зречення молодого гетьмана Ю.Хмельницького й доручено тимчасово гетьманську булаву І.Виговському. Основним завданням його зовнішньої політики було забезпечення Україні повної самостійності. Про це він заявив на переговорах із Швецією: Одночасно Виговський відновив союз із Кримом. Зміцнення міжнародного становища України забезпечувало їй більшу самостійність щодо Московської держави. Виговський вимагав, щоб Москва не втручалася у внутрішні справи України – військові, фінансові, в її суспільний устрій, щоб воєводи на місцях не узурпували цивільної влади.

У внутрішній політиці Виговський відійшов від принципів Хмельницького. Старий гетьман утримував соціальну рівновагу: залучав до державного життя народні маси, але й боровся з анархічними виступами, розширював привілеї козацької старшини і одночасно стримував її шляхетські апетити. Виговський же був переконаний, що “чернь” відіграла свою роль і спирався на козацьку старшину та шляхту, щедро роздаючи їй землю і намагаючись якнайшвидше відновити кріпосницький гніт.

У відповідь на таку політику в українському суспільстві виникли протиріччя. При цьому Москва підтримувала полтавського полковника М.Пушкаря та запорозького кошового отамана Я.Барабаша, підбурюючи їх до повстання. Виговський спочатку хотів порозумітися з опозицією, але вона не пішла йому назустріч. У травні 1658 р. він з татарською ордою розгромив козацькі полки Пушкаря і Барабаша. Пушкар загинув у бою, а Барабаш був схоплений і страчений. Ця братовбивча боротьба коштувала Україні 50 тис. чол. убитими або забраними татарами в ясир. Незадоволений політикою московського уряду Виговський вирішив відновити зв’язки з Польщею.

Виговський 16 вересня 1659 р. підписав у м. Гадячі угоду. Хоч статті “Гадяцької угоди” не були реалізовані, але вони показують, які цілі переслідували тодішні українські політики. Україна за цим трактатом поверталася під владу польського короля, але не як проста провінція. Воєводства – Київське, Брацлавське, Чернігівське повинні були скласти Велике князівство Руське із своїми міністрами, фінансовою системою і гетьманом на чолі. Козацький реєстр визначався в 30 тис. чол. Православна релігія прирівнювалася в рівних правах з католицькою.

Однак цією перемогою гетьман скористатися не зумів. Виговський утік до Польщі, де був пізніше звинувачений у зраді на користь Туреччини і 19 березня 1664 р. страчений.

Після Виговського гетьманська булава перейшла знову до Ю.Хмельницького, який під загрозою застосування сили 27 жовтня 1659 р. підписав так звані Переяславські статті. Ними не дозволялося козакам обирати гетьмана, старшину, полковників без схвалення Москви, а також вести війни і вступати у відносини з іншими державами без дозволу царя.

Зрозуміло, що автономістично настроєна частина козацької старшини була незадоволена політикою царського уряду. Вже після військової кампанії 1660 р. козацькі війська на чолі з Ю.Хмельницьким перейшли на бік поляків. У боях під Чудновом полки російських ратних людей були розгромлені. Гетьман почав переговори з польськими представниками, які закінчилися визнанням “Гадяцької угоди”, крім найважливішого пункту про створення Великого князівства Руського.

Такий розвиток подій до краю загострив соціальні, політичні та релігійні суперечності. Відновленням панування Польщі висловили невдоволення частина старшини, рядове козацтво, селянські маси. Ю.Хмельницький, позбавлений реальної політичної підтримки, відмовився від влади (1663).

У 1663 р. закріпився поділ України на Правобережну і Лівобережну. Період 1663-1687 рр. в історії України називається “Руїною”. У цей час Українська держава втратила рештки політичної самостійності, була розорена довголітніми війнами.

За роки діяльності правобережних гетьманів (П. Тетері, П. Дорошенка, М. Ханенка) і лівобережних (І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Самойловича) політична нестабільність в Україні ще більше загострилася.

В червні 1663 р. за наказом російського уряду біля Ніжина була скликана загальна козацька рада для обрання гетьмана на Лівобережжі. Претендентів на посаду гетьмана було двоє: наказний гетьман Я. Сомко та кошовий гетьман Запорозької Січі І. Брюховецький. За сприяння російських урядовців гетьманом було проголошено І. Брюховецького.

Згідно Андрусівської угоди про перемир’я, яку уклали 30 січня 1667 р. ослаблені війною 1654-1667 рр. Московська держава і Польща, у складі Росії залишалася Лівобережна Україна з Києвом (на два роки), а Правобережна України та Білорусія й надалі залишалися під владою Польщі. Запорозька Січ повинна бути “під високою рукою обох великих государів”. Уже не було й мови про якусь автономію України, її взагалі не вважали за державу.

Та реалізувати задум не вдалося. Андрусівський зговір викликав в Україні всенародне обурення і протест. Вибухнуло повстання, яка очолили кошовий отаман Запорозької Січі І. Сірко і правобережної гетьман П. Дорошенко. Повстання було придушено. Укладені Глухівські статті (1668) ще раз обкраяли права України. Формально переміг царизм, а по суті зазнав поразки, бо не досяг головної мети – цілковитої ліквідації Української держави.

Останній сплеск боротьби за долю українського народу стався за гетьманування
І. Мазепи (1687-1708).

Гетьман хотів створити сильну гетьманську державу. Зовнішні обставини, які склалися в ході Північної війни, були сприятливими для зміцнення і розвитку української державності. Карл ХІІ переміг Данію і Саксонію, здобув у перших боях перемогу над Петром. В цих умовах польський король С. Лещинський, ставленик шведського короля, розпочав таємні переговори з Мазепою, щоб той приєднався до протимосковського табору. Гетьман через Лещинського мав намір зв’язатися з самим Карлом ХІІ. Про це знала лише невелика група старшин.

У вересні 1708 р. Карл ХІІ повернув в Україну. Ця звістка захопила Мазепу зненацька. Цар також вирушив в Україну і наказав гетьману прибути до нього. Обставини були складні. Мазепа вагався. Проте старшина горіла бажанням не втратити шанс, коли можна було визволитися від царського гніту. Нарешті, 24 жовтня 1708 р. Мазепа із своїми однодумцями та чотирма тисячами козаків вирушив до шведського табору.

Про союз Мазепи з Карлом ХІІ Петро дізнався з повідомлення Меншикова. Перш за все цар вирішив захопити Батурин до приходу в місто шведів. Спроби взяти місто приступом не вдалися. Але знайшовся зрадник, соцький прилуцького полку Ніс, який перебрався до Меншикова і вказав місце потайного ходу в Батурин. Вночі московські війська пробралися в місто, підпалили його і напали на сонних козаків. Батурин упав. Майже 15 тис. чол. населення було вирізано.

На початку листопада 1708 р. за наказом Петра старшина прибула в Глухів для виборів нового гетьмана Лівобережної України. Перед цим на площі було повішено фігуру Мазепи, спалено її, а в церквах проголошене йому церковне прокляття (анафему). І. Скоропадський за вказівкою Петра І був обраний гетьманом.

Єдиним відрадним явищем для Мазепи у цей час був прихід запорозького кошового К.Гордієнка з 15 тис. запорожців. 26 березня 1709 р. кошовий вітав гетьмана у Диканьці. Дізнавшись про це, Петро наказав зруйнувати Чортомлицьку Січ. Після зруйнування Січі запорожці перенесли Кіш на татарську територію, до Олешок. На чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком вона існувала 19 років.

Поразка Карла ХІІ та його союзників 27 червня 1709 р. під Полтавою примусила їх тікати в турецькі володіння. 2 вересня 1709 р. Мазепа помер. Його поховали в Галаці на Дунаї. Вірним продовжувачем справи Мазепи став П. Орлик, обраний гетьманом в еміграції 5 квітня 1710 р. на козацькій раді в м. Бендерах. Тут же були вироблені “пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького Війська”. Це перша демократична народна конституція, яка є яскравим свідченням сподівань і прагнень українського суспільства за тієї трагічної доби.

У своїй політиці, спрямованій на скасування української автономії, Петро умів бути терпеливим: він послідовно і систематично нищив усі ознаки української державності. Цар у 1715 р. видав указ про скасування виборності старшин і полковників. З метою підриву економіки України Петро заборонив будь-які торгові шляхи через Чорне море під страхом смертної кари.

У 1722 р. Петро наніс новий удар по українській автономії. При гетьмані була створена Малоросійська колегія, яку очолив С. Вельямінов. Після смерті Скоропадського царський уряд не дозволив виборів нового гетьмана. Управління Лівобережною Україною тимчасово передавалося наказному гетьманові П. Полуботку і генеральній старшині. Він очолив боротьбу за рештки автономії Гетьманщини. Але Полуботок був заарештований і кинутий у Петропавловську фортецю, де й помер 18 грудня 1724 р. Так було скасовано Гетьманство. А через 40 днів, 28 січня 1725 р. помер Петро І.

Соціально-економічні процеси в Україні другої половини ХVІІІ ст. проявилися насамперед в основі української економіки – сільському господарстві.

Розвиток сільського господарства у той час уповільнювався існуючими феодально-кріпосницькими відносинами. Основною системою землеробства залишилося трипілля. В господарствах застосовувалися такі знаряддя праці як важкі українські плуги, колісні та безколісні російські сохи, однозубі та тризубі рала. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, горох, культивували кукурудзу та картоплю. У маєтках поміщиків та заможної козацької старшини розводилося чимало великої рогатої худоби, коней, овець на продаж, хоча культура тваринництва залишалася низькою.

Українські та російські поміщики на Лівобережжі і в Слобідській Україні захоплювали великі земельні площі. Загарбання земель супроводжувалося масовим закріпаченням селян і козаків. Універсалами та указами (1760, 1763, 1769 рр.) селянам заборонялось переходити на нові місця, а феодалам – приймати селян-втікачів. Наступ феодалів на селян завершився виданням Катериною ІІ указу від 3 травня 1783 р. про закріпачення селян Лівобережної і Слобідської України. А 21 квітня 1785 р. уряд поширив чинність “Жалуваної грамоти дворянства” на українсько-козацьку старшину. Дворяни володіли землею і мали право продавати її разом з населенням. Вони звільнялись від податків, тілесних покарань, мали свій суд.

5 квітня 1797 р. була встановлена триденна панщина із збереженням натуральних та грошових повинностей. Вводилися “уроки”, тобто збільшені норми денної панщини. Виконання такої норми вимагало двох, а то й трьох робочих днів.

Розвиток панщинного господарства і посилення феодального гноблення селян були характерними і для Правобережної України. Згідно з подимним переписом 1775 р. феодалам належало 82%, польській короні (державі) – 12,7%, церкві – 5,3% поселень. У такому ж співвідношенні розподілялася й земля. Селян нещадно визискували шляхта, управителі магнатських маєтків та орендарі.

У 70-90 роках ХVІІІ ст. на Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під владою Речі Посполитої і Австрійської імперії, також виникли підприємства мануфактурного типу.

Внутрішня торгівля на Лівобережжі та в Слобідській Україні зосереджувалася на ярмарках і базарах. На Лівобережжі збиралося щороку 390 ярмарків, у Слобідській Україні – 219. Найзначніші з них відбувалися у Ніжині, Ромнах, Сумах, Харкові, Кролевці, Чернігові, Києві.

Українські купці торгували на зовнішньому ринку: у Вроцлаві, Відні, Константинополі, Гданську, Лейпцигу, Яссах та інших містах. Традиційними товарами, що вивозилися з України за кордон, залишалися прядиво, худоба, тютюн, збіжжя, горілка, килими тощо.

V. ЛЕКЦІЯ: УКРАЇНА В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (кінець ХVШ - ХІХ ст.)

1. Соціально-економічний розвиток Лівобережної та Правобережної України.

2. Адміністративний устрій і соціально-економічні відносини на українських землях у складі Австро-Угорської імперії.

3. Зародження революційно-демократичного і буржуазно-ліберального руху в Україні.

1. В 70-х роках ХVІІІ ст. розпочався процес впровадження на українських землях імперських структур влади. Остаточно цей процес завершився у 30-х роках ХІХ ст. Українські землі у складі Росії були поділені на 9 губерній, які входили до трьох генерал-губернаторств – Малоросійського (Чернігівська, Полтавська і Харківська губернії); Київського (Київська, Волинська та Подільська губернії); Новоросійсько-Бессарабське (Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії).

Решта українських земель – Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття належали Австро-Угорщині. В сільських місцевостях Західної України адміністративна і судова влада належала поміщикам та управителям. Містами управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце-бургомістр і радники. Всі вони призначалися цісарським урядом.

На початку ХІХ ст. в Україні було 7 млн. чоловік населення. Міське населення, як і в цілому по Росії, становило до 7%. Протягом першої половини ХІХ ст. внаслідок збільшення народжуваності, а також завдяки колонізації великих незаселених просторів Півдня втікачами й переселенцями з Центральної Росії населення України майже подвоїлось. На середину ХІХ ст. в Україні налічувалось 13,5 млн. чоловік, у т.ч. 5,4 млн. селян-кріпаків.

Крім селян поміщицьких в Україні існувало 5,2 млн. державних селян. Це сільське населення колишніх державних маєтків Польщі, лівобережні козаки та ін. Всі державні селяни одержували земельний наділ і не мали права залишити землю без дозволу властей.

У 1840 р. в судах було усунено Литовський Статут і введено російські закони, за яких селяни не мали громадянських прав. У 1843 р. царські власті запровадили обов’язкові паспорти. Держава виступала як експлуататор селян: вони були обкладені тяжкими грошовими податками (подушна подать, земські повинності, мирські збори), натуральними повинностями (рекрутською, підводною та ін.), а також феодальною рентою (відробітковою, продуктовою або грошовою).

Тисячі зубожілих державних селян брали паспорти і йшли на заробітки до поміщиків та заможних селян на південь, на неземлеробські промисли, працювали на бурякових плантаціях на Правобережжі. Число державних селян-відходників в Україні було велике і досягло в середині ХІХ ст. 200 тис. чоловік. Царизм утримував в Україні велику армію, що доходила до 100 тис. Селянство зобов’язане було будувати й ремонтувати казарми, возити дрова тощо. Непокірних селян поміщики часто віддавали в рекрути на 25 років солдатської служби.

У першій половині ХІХ ст. в економіці України переважало сільське господарство. На Лівобережжі, крім товарного хліба, виробляли на продаж тютюн і прядиво, Правобережжя (особливо Київська і Подільська губернії) було районом виробництва озимої пшениці, цукрових буряків, Південь України був головним загальноросійським центром тонкорунного вівчарства, яке через кілька десятиріч поступилося тут виробництву товарної пшениці.

Поряд з сільським господарством в Україні розвивалась промисловість. В руках поміщиків були зосереджені найбільші суконні мануфактури. Поміщики займали пануюче становище також у винокурній промисловості, якій належало перше місце серед галузей, що переробляли сільськогосподарську продукцію, а також будували цукрові заводи.

Одночасно в Україні почала розвиватися кам’яновугільна промисловість, зароджувалось машинобудування. До 1859 р. в Україні з’явилося майже 20 механічних заводів. Машинобудування спричинило до розвитку металургійної промисловості.

Зростання хліборобства і промисловості оживило торгівлю. Показником цього був розвиток українських ярмарків – у Києві, Бердичеві, Ромнах, Ніжині, Кролевці, Харкові, Сумах та інших містах. Вільний доступ до Чорного моря повернув торгівлю України на нові шляхи. Значна кількість заможніших селян займалася чумацьким промислом.

У середині ХІХ століття вся феодально-кріпосницька система Російської держави вступила в глибоку кризу. На її основі в 1859-1861 роках склалася перша революційна ситуація, яка характеризувалась кризою “верхів”, погіршення становища народних мас, посилення їх боротьби з кріпацтвом.

Основною причиною відміни кріпосного права була криза феодально-кріпосницької системи, що виникла внаслідок конфлікту між новими продуктивними силами і старими, феодальними виробничими відносинами. Але безпосередньою причиною було зростання селянського руху.

Основною господарською одиницею в селі був поміщицький маєток – центр всього економічного життя. Земля належала поміщикові і поділялася на дві частини – власне панську, яку обробляли кріпаки, і селянську, що знаходилася в користуванні селян.

Найбільш розвинуте поміщицьке господарство існувало на Правобережжі. Тут знаходилось майже 56% всіх поміщиків України. Крупна феодальна знать – поміщики, які володіли понад однією тисячею ревізьких душ (кріпаками чоловічої статі), складала на Правобережжі 65% загальної кількості поміщиків.

19 лютого 1861 р. Олександр ІІ підписав маніфест “Про Наймилостивіше подарування кріпакам прав стану вільних сільських обивателів і про влаштування їх побуту”. Селянин став юридично вільним, одержав особисту свободу і майнові права: володіти рухомим і нерухомим майном, займатися торгівлею і промислами, укладати угоди, подавати позови та ін. Але право власності на землю залишилось за поміщиками. За користування садибою і польовим наділом селяни повинні були платити оброк або відбувати панщину.

Реформа дозволяла поміщикам лишити близько половини землі для власного користування, а решту розподіляти між їхніми колишніми кріпаками. Поміщицькі селяни одержали в середньому по 2,7 десятини, державні – по 4,9, а удільні – по 2,9 десятини на ревізьку душу.

В інтересах поміщиків була проведена і викупна операція. Оскільки грошей у селян було мало або взагалі не було, передбачалось, що уряд виплатить 80% вартості земель у формі казенних облігацій.

У гонитві за прибутками поміщики застосовували декілька методів використання землі. Одним з них була оренда: поміщик здавав селянинові в обробіток землю за гроші або частину врожаю. Частина поміщиків вела власне господарство.

Селянська реформа, підірвавши феодальні підвалини (монополію поміщиків на землю, на працю селян-кріпаків), розчистила шлях до швидкого розвитку капіталізму в усіх сферах суспільного виробництва.

У 80-х – на початку 90-х років завершився технічний переворот у традиційних галузях промисловості України – харчовій та легкій.

Україна була одним із головних районів капіталістичного землеробства Росії, насамперед по виробництву пшениці та ячменю.

2. У 1772 році, Галичина була загарбана Австрією, а у 1774 р. – Буковина. У кінці ХVІІ ст. Закарпаття ввійшло до складу Австрійської монархії. В адміністративному відношенні Галичина поділялася на 19 округів. На чолі Галичини стояв губернатор, призначений Віднем. Згідно з переписом 1843 р. населення Галичини і Буковини становило майже 5 млн. чоловік.

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. На Західній Україні розвивалося винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфоро-фаянсова, цукрова, лісова, добувна (сіль, нафта, залізна руда, кам’яне вугілля) промисловості.

Селянство поділялося на повнонадільних, загородників, огородників, халупників, тяглових, піших – змушених виконувати панщину, сплачувати чинш.

В цей час посилюється селянська боротьба у формах скарг, втеч, підпалів. Однією з форм антифеодальної боротьби був рух опришків, поширений на Прикарпатті.

Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграв гурток “Руська трійця”. Яків Головацький, Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич започаткували розвиток нової літератури, культури, будили національну свідомість українців Галичини. Вони видали збірник “Русалка Дністрова” (1837 р.) – першу книжку, написану українською мовою.

У 1848-1849 рр. селянська боротьба носила стихійний характер. Збереглися ілюзії про доброго цісаря, та поступово аграрний рух набуває політичного характеру. Австрійський уряд змушений був провести аграрну реформу. Селяни одержали особисту свободу, але втратили право на користування лісами, пасовиськами та іншими вкрай необхідними для ведення господарства угіддями.

Капіталізм, що розвивався на західноукраїнських землях розорив дрібних виробників, різко збільшив кількість безробітних.

Поряд з масовим безземеллям і малоземеллям існували великі поміщицькі латифундії, господарства середнього достатку, лихварство

Промисловість західноукраїнських земель під владою Австро-Угорщини майже цілком перебувала в руках іноземних капіталістів (німецьких, австрійських, канадських). Протягом 70-80-х років ХІХ ст. тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрично-заводської промисловості, головним чином нафтово-озокеритної (озокерит – гірський віск), лісопильної та борошномельної галузей. На цих підприємствах стали дуже широко застосовуватися парові двигуни.

У цілому з західноукраїнські землі продовжували залишатися аграрно-сировинним придатком до промисловості розвинутих центральних і західних провінцій Австро-Угорщини. Як і раніш, основну масу населення становило селянство. Причому майже половина селянських господарств була бідняцькою. Значно зросло число куркульських господарств, де використовувалася наймана робоча сила. На кінець ХІХ століття на західноукраїнських землях налічувалось понад 400 тисяч постійно зайнятих і періодично найманих робітників.

3. Піднесення суспільної думки, активізація суспільно-політичного руху, спрямованого проти самодержавства і кріпосництва у першій половині ХІХ ст., відбувалося під знаком ідей Великої французької революції, під впливом побаченого офіцерами і солдатами російської армії в країнах Західної Європи під час закордонних походів 1813-1814 рр.

Дворянські революціонери утворили таємну організацію – Союз благоденства (1818 – 1821). Про існування таємного товариства стало відомо царському урядові і тому з’їзд прийняв рішення про розпуск Союзу благоденства.

У березні 1821 р. дворянські революціонери почали створення нової таємної політичної організації, що складалася з двох товариств – Північного і Південного. За п’ять років (1821-1825) Південне товариство зросло до 101 особи й складалося з трьох управ – Тульчинської, Васильківської і Кам’янської. У 1825 р. до нього приєдналося Товариство об’єднаних слов’ян, засноване у 1823 р. в Новограді-Волинському. Ці організації ставили собі за мету повалити абсолютизм шляхом військового перевороту і створити республіку. Вони домагалися знищення кріпосного права, рівних прав для всіх, повної свободи господарського розвитку. Повстання Чернігівського полку на чолі з Муравйовим-Апостолом і Бестужевим-Рюміним 3 січня 1826 р. було придушено.

У 40-х роках ХІХ ст. до суспільно-політичного руху в Україні прилучилися історик М. Костомаров, письменник П. Куліш та поет Т. Шевченко.

Першою підпільною українською організацією було Кирило-Мефодіївське товариство, засноване в Києві у січні 1846 р. професором історії Київського університету Костомаровим, службовцем канцелярії генерал-губернатора М.І. Гулаком і вчителем Полтавського кадетського корпусу В.М. Білозерським. Товариство назване на честь відомих давньослов’янських просвітителів Кирила і Мефодія. Разом з організаторами до товариства входили 12 осіб.

У програмному документі – “Книзі буття українського народу” і “Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія” містилися такі радикальні вимоги: беззастережна ліквідація кріпацтва, знищення привілеїв і станів, утворення парламентської федеративної слов’янської республіки з наданням кожному народові автономних прав.

Кирило-Мефодіївці поширювали програмні документи, революційні твори Шевченка, пропагували ідеї товариства в університеті, військових училищах, інших учбових закладах Києва.

Подальша доля товариства склалася трагічно: царський уряд викрив і розгромив його. У справі товариства було заарештовано 11 учасників. Костомаров, Куліш та інші були покарані адміністративним засланням до різних місць країни. Гулака засудили до трьох років ув’язнення. Шевченка за його антицарські та антикріпосницькі твори заслали на 10 років у Оренбурзький корпус рядовим солдатом, що в умовах миколаївської військової муштри означало цілковите знищення особистості людини. До того ж на рукописному оригіналі вироку Микола І власноручно дописав: “Под строжайший надзор и запрещением писать и рисовать”.

Суспільно-політичний і національний рух в Україні після реформи 1861 р. був спрямований на формування національної свідомості українського народу, розвиток української науки і культури, запровадження федеративного устрою і широкого громадського самоврядування в країні.

Найважливішу роль у розв’язанні цих завдань відіграло народництво – рух різночинної інтелігенції. Головною рисою народництва взагалі, а в Україні зокрема, було переконання, що тільки селяни були й залишилися носіями української національності.

Першим своїм обов’язком українська інтелігенція вважала налагодження видавничої справи. Наприкінці 50-х років у Петербурзі, де осіли після заслання кирило-мефодіївці (Шевченко, Костомаров, Куліш, Білозерський) і навколо яких групувалися письменники та публіцисти, було устатковано українську друкарню і розпочато видавництво. У світ вийшли твори найвидатніших письменників – Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Куліша та ін.

У 1861 р. у Петербурзі за редакцією Білозерського почала виходити “Основа” – перший український літературно-мистецький журнал, який захищав ідеї самостійності української національності і літератури

В умовах наростання польського національно-визвольного руху народницькі ідеї захопили також діячів шляхетського походження і культури. Одним з тих, хто перейшов з шляхетського табору до українських “хлопоманів” (прихильників селянства), був
В. Антонович. За Антоновичем пішли інші поляки, які відіграли велику роль в українському відродженні: К. Михальчук – філолог, Б. Познанський – етнограф,
Т. Рильський – економіст (батько М. Рильського).

Наприкінці 50-х років “хлопомани” на чолі із студентом Київського університету
В. Антоновичем разом з українськими студентами (серед них були Чубинський, брати Синьогуби, Касьяненко, Драгоманов) заснували товариство – “Українську громаду”. У 60-х роках, коли її члени закінчили університет, вони стали називатися “Старою громадою” на відміну від нової “Молодої громади”, створеної студентами. Громади почали засновуватись в інших містах: Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові, Петербурзі. Вони стали специфічними осередками національного руху в Україні. Їх члени засновували школи, працювали в “недільних школах” для дорослих, організовували збори і дискусії, розповсюджували популярні книги. Громадівці вважали політичний рух передчасним і являли собою ліберальну течію в національному русі.

Однак, незважаючи на ці заяви, національний рух в Україні набував усе ширшого розмаху. У 1862 р. в Петербурзі було засновано товариство “Земля і воля”. Ідеї “Землі і волі” захопили й Україну, де землевольцями стали Андрущенко – землемір на Чернігівщині, студент Мосаковський, учасники польського повстання 1863 р. штабс-капітан А. Потебня – брат відомого українського мовознавця О. Потебні, Красовський – виходець з генеральської сім’ї та інші. Російський уряд відповідав на діяльність “землі і волі” репресіями, засланнями, стратами.

Національний рух в Україні не обмежувався культурництвом. Паралельно з ним поглиблювався революційний рух. У Києві діяв народницький гурток під керівництвом Дейча і Фесенка. Д. Лизогуб, син А. Лизогуба, Шевченкового приятеля, заснував гурток “Земля і воля” у 1877 р. У 1873 р. в Одесі виникла перша в Україні організація робітників – “Південноросійський союз робітників”, який мав на меті здійснити політичний переворот.

Після поділу “Землі і волі” у 1879 р. на дві частини: “Чорний переділ”, що залишився на старих позиціях революційної пропаганди (Плеханов, Стефанович, Засулич та ін.) і “Народну волю”, в якій брали участь українці Желябов, Фігнер, Кибальчич, Перовська – правнучка гетьмана Розумовського та інші. Народовольці обстоювали індивідуальний терор і поставили своєю метою убити царя Олександра ІІ. 1 березня 1881 р. народовольці виконали вирок цареві. Організатори і учасники цієї акції – Желябов, Перовська, Кибальчич, Михайлов і Рисаков були страчені. Але користі Україні ця акція не принесла, навпаки, Олександр ІІІ запровадив ще жорстокішу реакцію.

Наприкінці ХІХ ст. на громадську арену виступає нове покоління українців, людей, що вже не задовольнялися самою культурницькою діяльністю, а прагнули здобути для українського народу всю повноту національних і політичних прав. У 1897 р. у Києві відбувається всеукраїнський з’їзд громад і засновується “Загальна українська безпартійна демократична організація”, яка обрала свій виконавчий комітет. Протягом короткого часу в усіх найважливіших, навіть повітових містах створюються громади.

У цей час починають виникати українські політичні партії, які повели енергійну агітацію на західноукраїнських землях за автономію України. Пожвавилося суспільно-політичне життя в Галичині. У 1880 р. народники заснували політичний часопис “Діло”, який був присвячений місцевим галицьким справам. Створена наприкінці 80-х років під ідейним проводом Драгоманова в Галичині Українська радикальна партія організувала видання партійної преси (“Народ”, “Хлібороб”). У 1899 р. помірковане крило радикальної партії злилося з народниками. Так утворилася одна національно-демократична партія. У своїй програмі вона заявила, що метою її боротьби є “дійти до того, щоб цілий українсько-російський народ з’єднався з часом в одноцільний національний організм”. Одночасно в Галичині утворилася й Українська соціально-демократична партія, кінцевою метою якої була “вільна держава українського люду, Українська республіка”.

Якщо порівняти становище українців, які жили під владою конституційного австрійського режиму, то він був сприятливіший, ніж режим царського абсолютизму.

Дата добавления: 2015-05-26