ХІІ. Лекція: аграрний сектор економіки – важливий чинник розбудови громадянського суспільства України

1. Концептуальні підходи до проблем реформ та шляхи їх проведення в аграрному секторі.

2. Земельна реформа в незалежній Україні.

3. Соціальні та соціально-психологічні аспекти реформ у агропромисловому комплексі.

1. Перехід до ринкових відносин вимагає нових підходів до стратегії аграрної політики, спрямованої на пріоритетність розвитку сільського господарства - серцевини аграрно-промислового комплексу. АПК є найбільшим сектором економіки України. Його частка у валовому продукті становить близько 40%, або 90-95 млрд. крб. у порівнянних цінах 1983 р. За цим показником АПК значно перевищує паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний та хімічно-лісовий комплекси разом узяті. Тут формується 70% товарів народного споживання.

Однак, як раніше, так і в незалежній Україні нехтують інтересами селянства, кризова ситуація в сільському господарстві та в інших галузях АПК поглиблюється.

В основі соціально-економічної концепції повинно бути, перш за все розуміння того, яка держава буде створюватись, на якому політичному і економічному фундаменті, яка ідея держави буде зрозуміла народу і підтримана ним.

У більшості європейських індустріальних країн економічний порядок ґрунтується на неоліберальних теоріях, а їх практичне втілення відомо під назвою соціально-ринкового господарства.

Соціально-ринкове господарство характеризується таким економічним порядком, який ґрунтується на фундаментальній ідеї об’єднання свободи ринкової діяльності з соціальною згодою в суспільстві.

Соціально-ринкова економіка ґрунтується на таких принципах:

1. Споживач самостійно визначає напрямки використання своїх доходів і асортименту товарів, які купує (свобода споживання).

2. Підприємець самостійно приймає рішення про те, що він буде виробляти і постачати на ринок. Він має при цьому шанси на прибуток, але й одночасно наражається на ризик зазнати збитків, якщо його продукція не знаходить попиту на ринку (свобода виробництва)

3. Кожен може оволодіти фахом за своїм вибором і самостійно вибирати робоче місце (свобода вибору фаху).

4. Кожен може вибрати вид промислу і організувати в будь-якому місці підприємство (свобода підприємництва).

5. Держава прагне забезпечити якомога більше свободи і широкий “ігровий” простір, що сприятиме розвитку виробничих сил кожного.

6. Рівновага між попитом і пропозицією на ринку підтримується цінами, визначення яких не повинно знаходитись під прямим державним впливом та під діянням змови окремих виробників (свобода ціноутворення).

За таких умов завдання держави полягає в тому, щоб за допомогою законів і частково безпосереднім адмініструванням створити рамки, в яких можуть розвиватись вільні сили особистості. Вона певною мірою визначає “правила гри” – економічного змагання за результат та контролює їх дотримання.

Головна мета сучасної економічної політики в соціально-ринковому господарстві полягає в тому, щоб підтримувати економічне зростання; забезпечувати високий рівень зайнятості, стабільність рівня цін; підтримувати зовнішній торговельний баланс.

За всіх різних обставин на практиці, немає зовсім чистої ринкової економіки. Ринок завжди доповнюється і обмежується втручанням (регулюванням) з боку діючих спільно підприємств і монополій, політичної влади і різних організацій. Отже, в дійсності, будь-яка економіка є “змішаною” і має риси як планового, так і ринкового господарства.

2. Фундаментом докорінної перебудови системи виробничих відносин на селі повинна стати земельна реформа. Але справа з її проведенням неприпустимо затягується. 18 грудня 1990 р. Верховна Рада України затвердила новий Земельний кодекс і прийняла постанову “Про земельну реформу”, згідно з якою з 15 березня 1991 р. розпочалося реформування земельних відносин в Україні. Як засіб досягнення цієї мети передбачено перерозподіл землі з одночасним наданням її у довічне успадкування та постійне володіння.

З часу оголошення земельної реформи було створено правову основу реформування земельних відносин. Прийнято нову редакцію Земельного кодексу (у зв’язку з запровадженням колективної і приватної власності на землю, закони про селянське (фермерське) господарство, колективне сільськогосподарське підприємство, про плату за землю, Декрет Кабінету Міністрів про приватизацію земельних ділянок.

Однак темпи реформи тривалий час залишалися повільними, її правова база не удосконалювалась.

Найбільш складним завданням земельної реформи є питання приватної власності на землю. Це питання стало предметом гострих політичних баталій.

Важливою складовою сучасної аграрної політики має стати розширення і поглиблення приватизаційних процесів в АПК. Логічним наслідком земельної реформи і приватизації підприємств АПК стане розвиток реальної різноукладності, рівноправного розвитку всіх дозволених форм господарювання.

Перспективним є також розвиток фермерства, особистого підсобного господарства.

Здійснення аграрної реформи, удосконалення виробничих відносин на селі дасть можливість:

- вирощувати таку кількість сільськогосподарської продукції і в такому асортименті, щоб це повністю задовольняло потреби населення України;

- збільшити врожайність вирощуваних культур, яка у нас в декілька разів нижча, ніж у розвинутих країнах;

- підвищити продуктивність праці. Якщо один американський фермер годує 128 співвітчизників, один бельгійський – 137, то один працюючий в сільському господарстві України – 11;

- багаторазово зменшити втрати сільгосппродукції на шляху від поля до споживача.

Земельна реформа має бути гнучкою і багатогранною. Земля повинна мати повновладного власника. Ним можуть бути як колективні господарства, державні підприємства, місцеві органи влади, фермери, так і окремі громадяни. Державна супермонопольна власність на землю виявилася згубною не тільки для селянства і сільського господарства, але й для держави в цілому.

Таким чином, відродження і утвердження Української держави, вихід її з кризи залежить насамперед від того, наскільки успішно оволодіємо ми мистецтвом згуртованості, громадянської єдності.

3. Нові земельні відносини призвели до змін соціального статусу усіх верств сільських жителів.

Станом на 1 січня 1999 р. серед сільських жителів у віці 18 і старше років працівники колгоспів становили 8%; радгоспів – 3,8%; фермери – 0,7%; орендарі – 0,2%; члени колективних сільгосппідприємств – 49,4%; члени акціонерних товариств – 0,7%; працівники культурно-освітніх установ – 3,1%; працівники державних промислових підприємств – 2,3%; працівники органів державної влади та самоврядування – 0,7%; студенти вищих і середніх сільськогосподарських учбових закладів – 0,9%; пенсіонери – 31,2%. Соціальний склад населення свідчив, що вже неправомірно було розглядати українське село як колгоспне та застосовувати по відношенню до селянства поняття “колгоспне”. Працівники аграрного сектора вже виступали як сільськогосподарські товаровиробники. До того ж, у їх складі вже визначилися категорії за характером форм власності та господарювання.

Серед нових організаційно-виробничих структур в аграрному секторі домінують господарські товариства з приватною формою власності на землю і майно. Широкого розвитку набули орендні відносини. Значна кількість власників земельних паїв виявили бажання створити виробничі кооперативи. Зросла кількість селян, які приєднали земельні ділянки, одержані в результаті паювання до своїх підсобних господарств. Ряд громадян здають свої земельні ділянки у заставу.

Відповідно до положень Земельного кодексу Верховна Рада України 22 травня 2003 р. прийняла Закон про землевпорядкування, що встановлює правові й організаційні основи діяльності в сфері землевпорядкування. Закон спрямований на врегулювання відносин, що виникли між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, уповноваженими органами по керуванню земельними ресурсами, юридичними особами і громадянами, по забезпеченню стабільного розвитку землекористування. Він покликаний реалізувати політику держави у відношенні проведення земельної реформи, удосконалення земельних відносин, формування раціональної системи землеволодіння і землекористування. Встановлено, що землевпорядкування проводиться в обов’язковому порядку на землях усіх категорій, незалежно від форм власності, у випадку надання, вилучення, відчуження земельних ділянок, організації нових і упорядкування існуючих об’єктів землевпорядкування.

Певного розвитку набуло підприємництво. У складі жителів сільської місцевості є верстви, які відносяться до середнього класу (працівники мережі заготівельно-збутових кооперативів та кооперативних агроторгових домів, фірмових магазинів, інфраструктури аграрного ринку, зокрема системи кредитних спілок, брокерських контор, що обслуговують сільськогосподарські структури).

Дата добавления: 2015-05-26