Базові документи

Сусідні субрегіональні вектори першого порядку

Євразійський вектор

Європейський/євроатлантичний

1.Європейський політичний та економічний простір ЄС(з чітким акцентом на галузеву співпрацю)

2. Регіон ЦСЄ та Пд-Сх. Європи як географічно наближений простір першого порядку

3. Відносини з США в контексті забезпечення інтересів щодо євроатлантичного простору

1.відносини з РФ

2. відносини з країнами на пострадянському просторі

+ багатосторонні механізми співпраці

1.Чорноморський

2.Чорноморсько-Каспійський

3.Балто-чорноморський

4.Середземноморський

5. Балканський тощо.

1) Постанова «Про Основні напрями ЗПУ» липень1993 р. (гаранту­вання нац. безпеки та захист її політ. незалежності, інтегрування економіки Ук­раїни у світове господарство, регіональні, субреґіональні, локальні інтереси, пов'язані із забез­печенням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України)

2) Концепція нац. безпеки (січень 1997)

3) ЗУ «Про основи НБ» 2003 р. (вступ до ЄС і Нато, європ. інтеграція)

4) Указ «Про стратегію нац. безпеки» 2007 р. нац. інтерес - збереження ресурсів, форм. безпечного простору, інтеграція до ЄС-НАТО, активізація нац.. проектів (ініціатив. регіон. політика)

5) Закон «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» липень 2010 р. (позаблоковий статус, скас. положення ЗУ 2003 р. про вступ до НАТО. Пріоритет – європ. інтеграція.

Постанова Верховної Ради України від 2 липня 1993 року «Про Основні напрями зовнішньої політики України» (втратила чинність)

Засади зовнішньої політики України – всього 15 засад:

1. здійснює відкриту зовнішню політику;2. не є ворогом жодної держави.3. засуджує війну як знаряддя національної політики;4. не висуває і не визнає жодних територіальних претензій;5. неухильно дотримується міжнародних стандартів прав людини;6. додержується принципу "безпека для себе - через безпеку для всіх";7. примат міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права;8. сумлінне виконання всіх своїх міжнародних зобов’язань;9. виступає проти присутності збройних сил інших держав на українській території.

Основні напрями зовнішньої політики України

Україна здійснює активну, гнучку і збалансовану зовнішню політику на таких головних напрямах: 1. Розвиток двосторонніх міждержавних відносин з такими групами держав:- прикордонні держави- західні держави - члени ЄС та НАТО- географічно близькі держави (країни Централь­ної, Пн-Сх та Пд-Сх Європи, країни Кавка­з. регіону)- держави Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки 2. Розширення участі в європейському регіональному співробітництві. 3. Співробітництво в рамках СНД. 4. Членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях.

1 липня 2010 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Основними засадами є:

1. дотримання Україною політики позаблоковості

2. утвердження провідного місця України у системі МВ, зміцнення міжнародного авторитету держави

3. відкрита ЗП

4. проведення активної ЗП

5. забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС

6. підтримка розвитку торговельно-економічного, науково-технічного та інвестиційного співробітництва України з іноземними державами

Усувається положення про євроатлантичну інтеграцію через вступ до НАТО, проте продовжується конструктивне партнерство з Альянсом.

Нова влада визначає для себе низку пріоритетів ЗП, які повинні внести позитивні зміни у ЗП позиціонування України, посилили її роль у міжнародному співтоваристві. Передусім, це:

· відмова від ідеологічно обумовленого протиставлення євроінтеграційних устремлінь України її партнерству з Росією

· США залишаються стратегічним партнером України

· набуття членства в Євросоюзі залишається головною стратегічною метою України.

· проголошення її позаблокового статусу

· посилення ролі України як регіонального лідера у справі зміцнення миру, стабільності, взаєморозуміння й співробітництва в Центральній і Східній Європі, Чорноморському й Дунайському регіонах

· активне налагодження зв'язків, передусім торговельно-економічних з країнами БРІК

· зміцнення енергетичної безпеки як України, так і всієї Європи.

Билет №4

1)Створення держави Ізраїль. Перша арабо-ізраїльська війна.

До листопада 1945 р. обстановка в Палестині різко загострилася. Вона характеризувалася посиленням англо-єврейського й арабо-єврейського протистояння. В ситуа­ції, що склалася, уряд Великобританії змушений був піти на створення англо-американської комісії з палестинської проблеми. Проте Рада ЛАД відкинула в червні 1946 р. рекомендації комісії. Негативною була реакція сіоніст­ських кіл, оскільки їх не влаштовувало збереження мандат­ного режиму управління Палестиною. Спроби Велико­британії знайти компромісне рішення проблеми також не мали успіху. Тим часом ситуація в Палестині продовжу­вала загострюватися. Тоді Великобританія у квітні 1947 р. винесла палестинську проблему на обговорення ООН. При цьому вона розраховувала використати механізм голосу­вання ООН на свою користь і продовжити мандат на Палестину.

Питання про створення незалежної єврейської дер­жави було порушено на другій сесії Генеральної Асамблеї ООН. Саме на цій сесії розпочалося протистояння з па­лестинської проблеми США та СРСР з одного боку і Великобританії з іншого.

З квітня 1947 р. по травень 1948 р. палестинська проб­лема багаторазово обговорювалася на сесіях Генеральної Асамблеї ООН і засіданнях Ради Безпеки ООН. США підтримували ідею створення в Палестині єврейської дер­жави, пропонуючи різноманітні плани її майбутнього устрою. Радянський Союз спершу виступив за скасування мандата Великобританії на Палестину, виведення звідти англійських військ та створення двоєдиної арабо-єврейської федеративної держави. Однак ця пропозиція була відхи­лена як арабськими, так і єврейськими представниками. Згодом Радянський Союз висловився за створення на те­риторії Палестини двох незалежних держав.

У квітні 1947 р. ГА ООН ухвалила рішення створити спеціальний комітет ООН у справах Палестини, до складу якого ввійшли представники Австралії, Канади, Гвате­мали, Індії, Ірану, Нідерландів, Перу, Швеції, Чехословаччини, Уругваю та Югославії. 7 з 11 його членів під­писали звіт, що рекомендував утворити на території Па­лестини дві держави – арабську і єврейську та надати міжнародний статус Єрусалиму.

Спеціальний комітет у справах Палестини схвалив 25 квітня 1947 р. план її поділу, більшістю голосів прий­нятий другою сесією ГА ООН, що проходила у Нью-Йорку з 16 вересня по 29 листопада 1947 р. 29 листопада 1947 р. було прийнято резолюцію 181/ІІ, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР і США, проти – 13 (усі арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія, Куба та Греція), 10 утрималися, включаючи Великобри­танію.

У відповідності з резолюцією 181/П на колишній під­мандатній території Палестини мали утворитися дві дер­жави – єврейська (площа 14,1 тис. кв. км – 56 % території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа 11,1 тис. кв. км – 43 % території Па­лестини, населення 758 520 чоловік). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 % те­риторії Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину. Був визначений термін виведення англійських військ – до 1 серпня 1948 р. Передбачалося проголосити незалежність обох держав не пізніше 1 жовт­ня 1948 р.

Отже, на території Палестини мали утворитися дві держави: Ізраїль і Палестина. Така перспектива задоволь­няла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР. СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і «плацдармом» для цього мав стати Ізраїль. Москва нама­галася повернути всі економічні привілеї, якими користу­валася на Близькому Сході царська Росія (адже цей ре­гіон є одним з найширших ринків збуту зброї). Приблизно таку ж мету ставили собі США. Основною перешкодою для реалізації радянської й американської близькосхідної політики було домінування в цьому регіоні Великобританії, що й зумовило збіг позицій США й СРСР. Великобританія ж, прагнучи зберегти свої позиції на Близькому Сході, пропонувала створити одну єврейсько-арабську державу з особливим внутрішнім устроєм.

Але між двома сесіями ГА ООН Сполучені Штати кардинально змінили свою позицію на користь Велико­британії. Проаналізувавши загальносвітову кон'юнктуру, у Вашингтоні дійшли висновку, що посилення впливу СРСР на Близькому Сході може мати вкрай небажані для США наслідки, про що яскраво свідчила ситуація в Східній Європі Крім того, США сподівалися на певні поступки з боку Великобританії. Тож у Вашингтоні ви­знали за необхідне взяти курс на політичний та війсь­ково-стратегічний союз із арабським світом, а не держа­вою євреїв у Палестині, яка ще не існувала.

Це й спричинилося до відмови США від підтримки рішення другої сесії ГА ООН про створення двох неза­лежних держав на території Палестини. Цього разу США рішуче обстоювали ідею створення єдиної єврейсько-арабської держави. Приклад Сполучених Штатів у цьому наслідували інші держави, й зокрема, звичайно, країни Латинської Америки.

Таким чином утворився англійсько-американський блок, що становив не менш ніж 80 % складу всіх де­легацій. Це означало, що ідею створення в Палестині незалежної єврейської держави поховано. Але багато в чому завдяки рішучим і винахідливим діям голови української делегації В. Тарасенка позачергова сесія Ге­неральної Асамблеї в Нью-Йорку ухвалила де-юре рішен­ня попередньої, другої сесії Генеральної Асамблеї ООН 1947 р. про створення на території Палестини єврейської держави Єдиною можливістю зберегти чинність цього рішення було не допустити голосування на позачерговій сесії англійського проекту резолюції до 18-ї години 14 травня 1948 р., як того вимагав регламент сесії І цією можливістю скористався В Тарасенко, якому вдалося зірвати голосування сесії з англійського проекту.

15 травня в Тель-Авіві було проголошено консти­туювання незалежної Держави Ізраїль та створено його перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном. Розпоча­лася розбудова нової держави. Цю державу одразу визнали США й СРСР.

Тим часом арабські країни готувалися до війни. Ще в грудні 1947 р. з метою протидії поділові Палестини була створена Армія визволення Палестини, три тисячі бійців якої були направлені в Палестину в січні 1948 р. Великобританія вирішила не перешкоджати розв'язуван­ню арабо-єврейського конфлікту і заявила, що з 15 трав­ня 1948 р. вона при­пиняє чинність свого мандата на Палестину.

В той самий день на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уря­ди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену ого­лосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїльська (палестинська) війна. Війна в Палестині точилася до весни 1949 р. з перер­вами, пов'язаними з посередницькими зусиллями. Арабську єдність підривали гострі суперечності. Армія визволення Палестини підкорялася великому муфтію Єрусалима. З усіх арабських країн лише одна Йорданія мала сучасну армію – Арабський легіон, яким командував англієць генерал Глабб. Король Йорданії формально став головнокомандувачем арабських збройних сил.

Однак, незважаючи на розкол арабських сил і якісну перевагу армії Ізраїлю, на початковому етапі воєнні дії в Палестині розвивалися на користь арабських країн. Арабський легіон завоював центральну частину Палес­тини, включаючи стару частину Єрусалима. Іракські війська здобули ряд міст (Наблус, Дженін), єгипетські війська зайняли Безр-шеву.

Ізраїль спирався на підтримку світового співтоварист­ва, яка дістала відображення в наданні йому військової допомоги, в тому числі Сполученими Штатами і СРСР. Із трибуни ООН радянський, а також український представники вимагали виведення арабських військ із території Ізраїлю. Значну допомогу надали Ізраїлю Чехословаччина, Угорщина, Польща, Румунія, Болгарія. Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій, виділених ООН для створення араб­ської палестинської держави, частину Єрусалима. Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима були анексо­вані Йорданією. Сектор Гази відійшов під контроль Єгипту.

Війна завершилася в лютому–липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йор­данією (3 квітня), Сирією (20 липня). Угоди мали тимча­совий характер і не врегулювали остаточно територіальні питання. Переговори проходили на грецькому острові Родос за посередництва представників ООН. Згідно з угодами про перемир'я між Ізраїлем і арабськими країнами були встановлені тимчасові кор­дони, по обидві сторони яких створювалися демілітаризо­вані зони. Контроль за додержанням перемир'я покладав­ся на спеціальну комісію ООН.

Під час І світової війни Палестина окупована ВБ, яка у 1922 р отримала мандат на управління даною територією. Листопад 1917 року – декларація міністра ЗС Бальфура голові Британського Єврейського співтовариства Ротшильду. Уряд ВБ підтримує створення національного осередку єврейського народу в Палестині при умові, що це не порушить права інших общин. Кількість єврейських імігрантів збільшилася із 9 до 30% у 1937 році.

29 листопада 1947 р. було прийнято резолюцію 181/ІІ, за яку проголосували 33 країни, включаючи СРСР і США, проти – 13 (усі арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія, Куба та Греція), 10 утрималися, включаючи Великобри­танію. У відповідності з резолюцією 181/П на колишній під­мандатній території Палестини мали утворитися дві дер­жави – єврейська (площа 14,1 тис. кв. км – 56 % території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа 11,1 тис. кв. км – 43 % території Па­лестини, населення 758 520 чоловік). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 % те­риторії Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину. Був визначений термін виведення англійських військ – до 1 серпня 1948 р. Передбачалося проголосити незалежність обох держав не пізніше 1 жовтня 1948 р.

Великобританія ж, прагнучи зберегти свої позиції на Близькому Сході, пропонувала створити одну єврейсько-арабську державу з особливим внутрішнім устроєм. США змінили свою позицію на користь Британської – небажаним було посилення СРСР на БС. АЛЕ друге голосування було зірване.

15 травня 1948 року в Тель-Авіві було проголошено консти­туювання незалежної Держави Ізраїль та створено його перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном. В той самий день на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уря­ди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену ого­лосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїльська (палестинська) війна. Війна в Палестині точилася до весни 1949 р. з перер­вами, пов'язаними з посередницькими зусиллями. Арабську єдність підривали гострі суперечності. Армія визволення Палестини підкорялася великому муфтію Єрусалима. З усіх арабських країн лише одна Йорданія мала сучасну армію – Арабський легіон, яким командував англієць генерал Глабб. Король Йорданії формально став головнокомандувачем арабських збройних сил.

Однак, незважаючи на розкол арабських сил і якісну перевагу армії Ізраїлю, на початковому етапі воєнні дії в Палестині розвивалися на користь арабських країн. Арабський легіон завоював центральну частину Палес­тини, включаючи стару частину Єрусалима. Потім ситуація змінилася. Ізраїлю допомагали США, СРСР, соц. Країни. Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій, виділених ООН для створення араб­ської палестинської держави, частину Єрусалима. Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима були анексо­вані Йорданією. Сектор Гази відійшов під контроль Єгипту.

Війна завершилася в лютому–липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йор­данією (3 квітня), Сирією (20 липня). Угоди мали тимча­совий характер і не врегулювали остаточно територіальні питання. Переговори проходили на грецькому острові Родос за посередництва представників ООН. Згідно з угодами про перемир'я між Ізраїлем і арабськими країнами були встановлені тимчасові кор­дони, по обидві сторони яких створювалися демілітаризо­вані зони. Контроль за додержанням перемир'я покладав­ся на спеціальну комісію ООН.

2) Криза політики розрядки. "Друга холодна війна".

12 грудня 1979 р. В Політбюро ЦК КПРС Л. Брежнєв, Д. Установ, Ю. Андропов, А. Громико схвалили рішення про втручання СРСР у громадянську війну в Афганістані.

Реакція США була негативною – остаточно поховати розрядку. Дж. Картер висловив рішучість змусити СРСР заплатити за акцію. «Каральні заходи» США: відміну постачання, відмову західних держав від участі в Олімпіаді у Москві 1980 року; посилення військової присутність в Індійському океані та Перській затоці; відмова від зустрічі з представниками СРСР; за­борона радянським суднам ловити рибу в американських водах; відмова СРСР в отриманні кредитів із-за кордону, а також високих технологій; посилилення зв'язків з країнами, що побоювалися «радянської агресії», особливо з Китайською Народною Республікою, яка засудила дії СРСР в Афганістані і у спілці з Пакистаном почала допомагати силам опору.

США мо­білізували країни світу проти політики Радянського Союзу в Афганістані, особливо в ООН. У 1980 р., незважаючи на протести СРСР, до порядку денного чергової сесії Генеральної Асамблеї було внесене афганське питання. Резолюція вимагала негайного виведення радян­ських військ з Афганістану. Більшістю у дві третини голосів ГА засудила дії СРСР.

1980 р. – строк Кар­тера скінчився. Р. Рейган ще в виборах 1976 р критикував розрядку, і знову зробив критику СРСР своїм гаслом. По обранні він: відродив антирадянську риторику (1982 – у парламенті ВБ заявив, що місце марксизму-ленінізму на смітнику історії; назвав СРСР „Імперією Зла”), продовжив бойкот переговорів з СРСР, посилив своє збройне втручання в Лат Америці користуючись зайнятістю сил СРСР. Нова холодна війна зірвала ратифікацію підписаного в 1979 році договору ОСО-2, який стосувався Міжконт.Бал.Ракет з Розділл.Головн.Част. та Страт.Бомбард., але сторони все ж дотримувалися його. Рейган також мав свій підхід до політики «гарантованого взаємного зни­щення», започаткувавши програму-обман СОІ(1983) з метою економічного виснаження СРСР в погоні за нездійсненним проектом захисту території від ядерних ракет з космосу. Взагалі Рейган він стратегію дезінформації СРСР у всіх військових сферах аби примусити його нарощувати військову потугу і „озброїтися до смерті”. Для цього він започаткував „Нову воєнну стратегію”, мета якої – досягти повної та незаперечної переваги над СРСР, але насправді змусити СРСР збільшувати власну армію. Проводилися операції накшталт „Влучного Стрільця”(1983) – навчань НАТО в ході в Європу були доставлені і розгорнуті макети МБР, і інформацію про яку було злита СРСР через подвійних агентів – що призвело до приведення сил СРСР в Європі у повну бойову готовність. Було також розроблено „комплексний стра­тегічний план» ведення затяжної ядерної війни проти СРСР”(1982). В рамках плану було сформоване «центральне командування» (СЕНТКОМ), до сфери якого входило 19 держав Азії та Африки, а також значна частина Індійського океану, Перська затока і Червоне море.

В свою чергу СРСР з 1981 проводив розвідувальну операцію „Раптовий ядерний напад” – шукалися найменші побіжні ознаки його підготовки. Активна робота велася з 1981 по 1984, але відмінена лише в 1991.

З 1980 західні держави припинили переговори з СРСР про заборону випробувань ядерної зброї початі в 1977. В 1983 відбулося т.зв. „Подвійне Рішення НАТО” розмістити в Європі ракети середнього радіусу „Першинг-2”, аби тиснути ними на СРСР і змусити його прибрати свої СС-20 в обмін на їх прибирання (нульовий варіант). Також у 1984 США запропонував підписати договір заборони хімічної зброї, по якому інспектувалися б всі хімічні підприємства у власності Д. (всі в СРСР), але не приватні (більшість в США).

СРСР теж блокував переговори: так конференцію НБСЄ(1984) із заходів зміцнення довіри він зірвав виставивши в ультимативній формі «широкомасштаб­ну програму миру і безпеки»(зменшення військових бюджетів).

Відносини також погіршив інцидент 1 вересня 1983 р. над Сахаліном радянський винищувач збитий південнокорейський пасажирський літак «Боїнг». Рейган засудив СРСР, а згодом СРСР засудила в РБ ООН і ін. МО.

В збройних акціях після 1980 року позиції були такі:

Фолклендські Війна: США підтримали ВБ (хоча з Арг. були пов’язані „Договором Ріо”), СРСР – надавали інформацію Арг., попри те що до того звинувачували її в антикомунізмі.

Близький Схід: США – за Ізраїль, СРСР – за Арабські країни. В Лівії (контр Ізраілській країні) постійно військова напруженість – США патрулювали повітряні та морські кордони, збиваючи літаки та катери. 1986 – після вибуху на дискотеці в Німеч. США бомбардували Триполі і порт Бенгазі. Каддафі – персональний ворог Рейгана. Акції проти громадян США.

Гренадська Інтервенція 1983: поавлення США марксистського режиму Бішопа, аби не допустити другої Куби та будівництва злітної смуги, можливо для страт. Бомбард.

В Польщі захід надавав підтримку Солідарності – в 1981 році мало не дійшло до військових дій – запроваджено було „військовий стан”.

Билет №5

1) Україна в регіональних організаціях.

ГУАМ

Саміт Ради Європи у Страсбурзі 10 жовтня 1997 р. - президенти чотирьох держав пострадянського простору (Грузії, України, Азербайджану та Молдови) підписали спільне комюніке про створення політико-консультативного форуму — ГУАМ. 1999-2005 – Узбекистан.

ГУАМ став першим і поки єдиним проектом України, що мав забезпечити позиції нашої держави в якості регіонального лідера. Для цього були передумови як в економічному потенціалі України, так і у військовому. Організація має/мала широку підтримку зі сторони США, великий потенціал в транспортній та енергетичній сферах. В рамках організації було багато ініціатив: 2002 – Угода про створення ЗВТ, створення ГУАМБату (спільного військового підрозділу), Боржомська ініціатива Ющенка та Саакашвілі 2005, створення «Спільноти демократичного вибору» 2006.

Однак, Україна не має політичної волі та відповідних ресурсів створити дійсно ефективну та потужну організацію, в якому позиціонуватиме себе як лідер. Крім того, в Україні змінився підхід до основних завдань організації: від суто політичного до економічного.

Дата добавления: 2015-05-26