Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Здобутки і прорахунки Центральної Ради




До 1917 р. захист українського етносу вважався злочином. Саме Українська Центральна Рада проголосила і практично здійснювала українізацію державних і громадських структур, сприяла піднесенню національної культури. Було закликано відродити і скрізь запроваджувати рідну мову — в освіті, в державних і недержавних установах, в церкві, в побуті. Повсюдно в школах, вузах запроваджуються українознавчі науки: історія України, її право, українська мова, література, географія, етнографія, архітектура, музика, театр, малярство тощо. Широко розгортались національно-просвітницька діяльність, наука, музейництво, преса, книговидання.

Зважаючи на волю народу, УЦР відразу ж взяла курс на вирішення одного з головних питань програми українізації — розбудову національної державності, соборності українських земель. У своїй першій відозві вона заявила: «Український народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація». Показовим є прагнення Центральної Ради відразу ж надати своїй діяльності легітимного характеру, отримати демократичним шляхом повноваження представляти український народ. Вона стала чи не єдиним на теренах колишньої Російської імперії загальнонародним органом, який був обраний представницьким всенародним національним з’їздом. Адже той же загальноросійський Тимчасовий уряд був самозваним.

Далеко не все вдалося здійснити Центральній Раді. Надто складними були об’єктивні і суб’єктивні умови. Однією з головних причин поразки національної революції 1917-1921 рр. стала романтична віра більшості її лідерів (Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов) у непорушність федеративних зв’язків із Росією. Саме таке бачення виявило ще одну проблему Центральної Ради. Для свого утвердження Українська Народна республіка вимагала власних збройних сил, але їх у повноцінному значенні цього слова на кінець 1917 р. в українського уряду не було, як не було й чіткого бачення, навіщо і якими ці збройні сили мали бути. Ленін, вождь більшовицької революції, сказав дуже промовисту фразу: «Та революція чогось варта, яка вміє захищатися». Армія стає останнім аргументом, коли дипломати безсилі; українські романтики цей важливий чинник будь-якої революції відкинули. Бракувало також національно свідомої інтелігенції, чиновників і військових, що мали відповідну фахову освіту та політичний досвід. Вирішальну негативну роль відіграло і втручання інших держав.

Але саме УЦР вперше в ХХ ст. започаткувала процес українізації всіх сторін суспільного і духовного життя. Її досвід у цій справі вже не змогли ігнорувати наступні покоління.

3. Утворення, прихід до влади та політика урядів Народних фронтів у Франції та Іспанії – їх досягнення, прорахунки та причини розпаду.



Народний фронт (фр. Front populaire) — коаліція лівих політичних партій і рухів, у тому числі Французької комуністичної партії (ФКП), Французької секції Робітничого Інтернаціоналу(СФІО) та Партії республіканців, радикалів і радикал-соціалістів, що перебувала при владі у Франції з 1936 по 1937 рік. Вона виграла парламентські вибори у травні 1936 року, та сформувала перший уряд, який очолив представник СФІО Леон Блюм у складі виключно членів СФІО і радикал-соціалістів.

Створенню Народного фронту сприяла нова стратегія Комінтерну про народний фронт. Після створення Комуністичного інтернаціоналу у 20-х роках XX століття, коли здавалися великими революційні можливості, їм була вироблена стратегія єдиного фронту робітників, профспілок і різних організацій робітничого класу — анархістських, соціалістичних та комуністичних, для згуртування революційних сил. У період з 1928-1934 рік комуністи відмовилися від єдиного фронту і стали характеризувати соціалістичні партії, як «соціал-фашистів». Після приходу до влади Гітлера Комінтерн переглянув свою стратегію, і перейшов у 1934 року до тактики Народного фронту і створення союзу з профспілками і соціалістами, і з дрібнобуржуазними та буржуазними політичними партіями, що стояли на принципах антифашизму. [1]

Ще до створення Народного фронту соціалісти, члени Загальної конфедерація праці (ЗКП), комуністи, а також прихильники Радикальної партії, зібралися разом на вуличні акції протесту. Після правих заворушення в Парижі 6 лютого 1934 Соціалістична партія і ЗКП закликав до загального страйку і вуличні демонстрації, і, хоча комуністи формально не приєдналися до коаліції, вони мобілізували своїх членів і прихильників до участі у спільних акціях протесту.

Створення народного фронту проходило на тлі зростання страйкового руху у Франції. Так 12 лютого 1934 року відбувся загальний страйк, перший успішний загальний страйк в історії Франції.

В липні 1934 року, соціалісти і комуністи домовилися діяти разом проти фашизму. Пізніше до цього блоку приєдналися і радикали. Після довгих переговорів, соціалісти, комуністи, ВКТ, і Радикальної партії та ряд іших дрібних переважно лівих та лівоцентристських організацій уклали 14 липня 1935 року угоду про створення політичного союзу під назвою Народне об'єднання (фр. le Rassemblement populaire), яке проте стало більш відомим під назвою Народний фронт, на основі соціал-демократичної «мінімальної» програми. [2]

На виборах у травні 1936 року партії Народного фронту отримали 389 з 618 місць у Палаті депутатів. Соціалісти отримали 19,86% голосів, комуністи — 15,26%, а радикал-соціалісти - 14,45%. Інші ліві отримали 7,6% голосів. У порівнянні із виборами 1932 року комуністи значно збільшили свій вплив, соціалісти зберегли, а радикал-соціалісти втратили. Тільки 174 депутати були обрані у першому турі, а 424 у другому. Згідно із домовленістю між партіями Народного фронту, вони разом підтримували одного із своїх кандидатів, що вийшов у другий тур. Найбільшу кількість місць отримали соціалісти, тому їх лідер, Леон Блюм, очолив уряд. До уряду увішли також радикали. Комуністи не стали брати участь у формуванні уряду, хоча і підтримали його у парламенті.

Через декілька тижнів після перемоги Народного фронту у Франції розпочалися масові страйки. Так у травні та червні страйкувало більше ніж 2 мільйони робітників. Почалося захоплення робітниками промислових підприємств. Чисельність профспілок зросла із 1,5 мільйона членів до майже п'яти 7 червня 1936 за сприяння уряду Народного фронту Загальної конфедерації французьких роботодавців (CGPF) і Загальна конфедерація праці (ЗКП) уклали між собої так звані Матіньонскі угоди, що було значущою перемогою профспілок в історії Франції.

19 червня декретом уряду Леона Блюма були заборонені фашистські організації.

Народний фронт розпочав амбітну широкомаштабну програму реформ. Так 20 червня 1936 року було прийнято закон, що встановлював щорічну оплачувану відпустку (фр. le conges payes) в індустрії, торгівлі, вільних професіях, домашній службі і сільському господарстві. Згідно із цим законом кожен робітник, службовець або учень, що пропрацював не менше 1 року на підприємстві, мав право на оплачувану відпустку тривалістю 14 днів, у тому числі 12 робочих.

27 червня 1936 року прийнято закон, що встановлював 40годинний робочий тиждень в промислових, торгових та ремісничих підприємствах, а також обмежував тривалість перебування у рудниках не більше 38 годин 40 хвилин на тиждень.

Серед інших реформ проведених за ініціативи Народного фронту було:

· введення обовязкових колективних трудових договорів;

· впровадження програми основних громадських робіт (за прикладом «Нового курсу» в США);

· часткова націоналізація військової промисловості та повна націоналізація залізниць;

· продовження обов'язкової шкільної освіти з 13 до 14 років, а також створення Міністерства спорту та культури та Народної академії мистецтв.

Загалом у 1936 році парламент Франції прийняв 133 закони, що реалізовували програму Народного фронту. Була прийнята чотирирічна програма переозброєння армії.

У 1937 року була проведена податкова реформа, за якою вводився податок для дрібних підприємств у розмірі 2% з обороту, а для великих — 6%. Були збільшені податки на велику спадщини і доходи, у тому числі на прибуток акціонерних компаній. Реорганізація Французького банку поставила його під контроль держави, хоча і не означала формальної націоналізації.

Політика Народного фронту не торкалася кредитно-фінансового механізму. Фінансові кола, що були незадоволені політикою Народного фронту, масово виводили капітали за кордон. Так у період з 1936 по 1937 рік до зарубіжних банків було переведено близько 100 млрд. франків. Відтік капіталів сприяв зростанню інфляції та наростанню кризових явищ в економіці. У1937 році французьку економіку охопила нова криза. Рівень промислового виробництва впав до 70% по відношенню до 1929 року.

У лютому 1937 року Блюм заявив про необхідність «перепочинку» в здійсненні реформ. У червні 1937 року він пішов у відставку і уряд очолив представник партії радикалів Каміль Шота. 24 липня уряд Шота проводить нову девальвацію франка, а 31 липня скорочує асигнування на державну програму із ліквідації безробіття. Політика жорсткої економії викликала кризу в середині Народного фронту та призвела до відставки Шота у січні 1938 року. У парламенті недовіру уряду Шота підтримали комуністи та соціалісти.

Уряд знову очолив Леон Блюм. Він закликав до створення широкої коаліції за участю різних політичних сил Народного фронту від лівих до центристів. Блюм намагався впровадити антикризову програму, яка включала в себе підвищення податків на великий капітал та встановлення адміністративного контролю над переміщенням капіталу за кордон. Для реалізації цієї програми йому потрібні були надзвичайні повноваження, які Сенат відмовлявся йому надати. Не маючи змоги реалізувати свою програму, уряд Блюма знову пішов у відставку.

10 квітня 1938 року уряд очолив лідер партії радикалів Єдуар Даладьє. Уряд Даладьє офіційно не відмовлявся від співпраці з лівими у рамках Народного фронту, проте почав відходити від соціальної та економічної політики Народного фронту, проводячи так званий «національний курс».

Питання зовнішньої політики також викликали розкол всередині Народного фронту. Протиріччя викликало питання відношення до громадянської війни у Іспанії. Комуністи та інші ліві організації виступали за підтримку республіканської влади у Іспанії та закликали уряд Франції до надання допомоги у вигляді постачання зброї та ресурсів. Водночас помірковані та консервативні елементи висловлювалися за надання допомоги Франко. Зрештою уряд Блюма схилився до політики «невтручання» у іспанські справи. Ліві партії піддавали значній критиці уряд Даладьє за так звану політику «умиротворення» нацистської Німеччини. Із підписання Мюнхеньської угоди із нацистською Німеччиною Народний фронт остаточно розпався. 30 жовтня 1938 року на з'їзді у Марселі радикально-соціалістична партія відмовилася від участі у Народному фронті, посилаючись на те, що комуністи відмовилися підтримати у парламенті Мюнхенську угоду.

У листопаді 1938 року декретами уряду Даладьє були ліквідовані окремі соціальні гарантії (зокрема скасовувався 40-годинний робочий тиждень, підвищувалися прямі та непрямі податки).

У серпні 1939 року урядом Даладьє були заборонені усі друковані органи Французької комуністичної партії (друкований орган — газета «Юманіте» та інші). А у вересні була заборонена і діяльність компартії.

Перемога на виборах Народного фронту зупинила прихід до влади фашистських організацій. Уряд народного фронту провів ряд значущих соціальних реформ. Проте серед партій, що входили до Народного фронту були значні протиріччя в їхньому баченні політики. Промислові кола були занепокоєнні зростанням впливу комуністів та сприяли відтоку капіталу із Франції та знеціненню національної валюти, що звело нанівець багато соціальних програм уряду. Також, ультраправі партії, спекулюючи на антисемітизмі, піддавали критиці Блюма через його єврейське походження.

Інфляція під час Першої світової війни і економічний спад у післявоєнні роки посилили соціальні проблеми в Іспанії. Прагнучи пом'якшити політичну ситуацію, генерал Прімо де Рівера встановив у 1923 р. військову диктатуру. Опір диктатурі посилився наприкінці 1920-х років, і в 1930 р. Прімо де Рівера був змушений піти у відставку. На муніципальних виборах у квітні 1931 р. у всіх великих містах рішучу перемогу здобули республіканці.

Друга республіка була урочисто проголошена Тимчасовим урядом, що складався з лівих республіканців, представників середнього класу і представників соціалістичного руху, які виступали проти католицької церкви і мали намір підготувати підґрунтя для мирного переходу до «соціалістичної республіки». Були здійснені численні соціальні реформи, Каталонія отримала автономію. Однак на виборах у 1933 році республікансько-соціалістична коаліція зазнала поразки через протидію поміркованих і католиків.

Стурбовані комуністичною загрозою, праві почали готуватися до війни. Генерал Еміліо Молу й інші воєначальники, включаючи Франко, підготували антиурядову змову. Заснована в 1933 р. фашистська партія Іспанська фаланга використала свої терористичні загони для провокування масових безпорядків, які могли б послужити мотивом для встановлення авторитарного режиму. Реакція лівих сприяла розкручуванню спіралі насильства. Вбивство 13 липня 1936 р. лідера монархістів Хосе Кальво Сотело послугувало відповідним приводом для виступу змовників.

Бунтівники взяли під контроль приблизно третину території Іспанії: Галісію, Леон, Стару Кастилію, Арагон, частину Естремадури і Андалузький трикутник від Уельви до Севільї і Кордови.

Заколотники зіткнулися з несподіваними труднощами. Війська, направлені генералом Молу проти Мадрида, були зупинені робітничою міліцією в горах Сьєрра-де-Гвадаррама на півночі від столиці. Заколот переріс у громадянську війну.

21 вересня на аеродромі поблизу Саламанки провідні бунтівні генерали зустрілися, щоб обрати головнокомандувача. Був обраний генерал Франко, який у той же день перекинув війська від передмістя Мадрида на південний захід до Толедо, щоб звільнити фортецю Алькасар. 28 вересня Франко був затверджений главою націоналістичної держави і відразу встановив у зоні свого контролю режим одноосібної влади.

4 березня 1939 р. в Мадриді командувач республіканської армії центру полковник Сехизмундо Касадо підняв заколот проти республіканського уряду, сподіваючись припинити безглузде кровопролиття. Франко навідріз відмовився від його пропозицій про перемир'я, і війська почали здаватися по всій лінії фронту. Коли 28 березня націоналісти увійшли в спустошений Мадрид, 400 тис. республіканців почали вихід з країни. Перемога фалангістів привела до встановлення диктатури Франко. Більш як 1 млн. людей потрапили до в'язниць або трудових таборів. Крім 400 тис., що загинули під час війни, в період з 1939 по 1943 було страчено ще 200 тис. осіб.





Дата добавления: 2015-05-26; Просмотров: 1766; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ‚аш ip: 54.224.247.75
Генерация страницы за: 0.082 сек.