Предмет етики юриста 14 страница

Найбільш традиційною із усіх соціальних ініціатив, які тривалий час залишались основним джерелом підтримки місцевих медичних, освітніх та мистецьких установ та організацій, мета яких - охорона довкілля, це "корпоративна філантропія". Шляхом прямих пожертвувань, найчастіше у формі грошових грантів, внесків або послуг, компанія віддає гроші доброчинним організаціям. Корпорація McDonald's тісно співпрацює з благодійним фондом "Дім Рональда Мак-Дональда", якій асигнував більш ніж 400 млн. дол. на дитячі програми по всьому світі, фінансує програми "Мобільні клініки", "Родинні кімнати", які надають батькам житло, якщо їхні діти потребують лікування далеко від дому. Корпорація виділяє гранти та стипендії іншим організаціям, які надають медичні та інші послуги дітям.

"Волонтерська робота на користь громадян" - це ініціатива, суть якої полягає в тому, що корпорація підтримує і заохочує своїх працівників, партнерів, дистриб'юторів добровільно працювати для підтримки місцевих громадських організацій та доброчинних акцій. Працівники-волонтери можуть безоплатно надавати свій досвід, таланти, ідеї та фізичну працю для того, щоб виявити свою небайдужість до гострих соціальних проблем. З початку 1980-х років Levi Strauss&Co та її фундація виділили на боротьбу зі СНІДом понад 62 млн. дол. лише в грошовій формі. А працівники компанії відпрацювали багато тисяч годин, беручи участь у походах проти СНІДу та інших освітніх кампаніях, забезпечуючи хворих продуктами харчування тощо. Завдяки цій діяльності люди більше дізналися про причини хвороби та способи запобігання їй. Компанії IBM і Hewlett-Packard Company є найбільшими корпоративними благодійниками, які дають кошти, обладнання та волонтерів неприбутковим організаціям і навчальним закладам у всьому світі, допомагаючи покращувати якість життя за рахунок інформаційних та цифрових технологій72.

Типові соціально відповідальні підходи до ведення бізнесу стосуються також проектування виробництва та модифікації технологічних процесів з урахуванням вимог безпеки та охорони довкілля, припинення випуску продукції, що вважа'ться шкідливою для здоров'я, надання повної інформації щодо продуктів, їх компонентів та потенційних ризиків, пов'язаних з їх використанням, розробки програм з охорони здоров'я працівників, забезпечення доступу до продуктів та послуг для людей з особливими потребами, захисту приватної інформації. Але у всякому разі, компанії, що здійснюють подібні ініціативи, оптимізують і самі соціальні умови розвитку бізнесу. Залученість до вирішення соціальних проблем держави надає бізнесу значні економічні переваги: зростання нематеріальних активів та інвестиційну привабливість, зміцнення конструктивної співпраці з персоналом, партнерами, громадськими організаціями, владними структурами.

Наявність етичних кодексів в компанії та її участь в Глобальному Договорі автоматично ще не засвідчує її соціальну відповідальність. Перевірка виконання моральних та соціальних зобов'язань здійснюється шляхом "етичного аудиту" або "соціальних ревізій", в яких оцінці підлягає звітність компанії щодо практики корпоративної соціальної відповідальності. Більш якісним показником вважається професійно підготовлена звітність зі сталого розвитку / соціальна звітність / нефінансова звітність з корпоративної соціальної відповідальності, яка здійснюється на засадах міжнародних стандартів нефінансового аудиту.

Нефінансове звітування - це документально оформлена сукупність даних комерційної організації, що відображає середовище існування компанії, принципи та методи співпраці з групами впливу, результати діяльності компанії в економічній, соціальній та екологічній сфері життя суспільства. Такого роду звітність є необхідною для того, щоб зіставляти та оцінювати результативність компаній у сфері сталого розвитку відносно вимог законодавства, кодексів, стандартів діяльності та добровільних ініціатив.

В останні десятиліття було розроблено низку керівництв та стандартів звітності, в яких фіксуються основні принципи нефінансової звітності та аудиту. Головними стандартами є Стандарт АА 1000 - стандарт відповідальності Інституту Соціальної та Етичної звітності; Стандарт GRI - Порадник із звітності по стійкому розвитку; Стандарт SA 8000 - Міжнародний стандарт соціальної відповідальності; Стандарт ISO 14000 - Міжнародний стандарт екологічного управління; Міжнародний стандарт ISO 26000:2010 - Керівництво із соціальної відповідальності. В даних стандартах роз'яснюються основні принципи соціальної відповідальності як-то "підзвітність", "прозорість", "етичність поведінки", "повага до інтересів зацікавлених осіб", "дотримання верховенства закону", "дотримання міжнародних норм поведінки", "дотримання прав людини". Надаються поради щодо основних тем соціальної відповідальності та пов'язаних з ними проблемами, а також керівництва щодо введення соціальної відповідальності в практику організації.

Так, основними темами та проблемами соціальної відповідальності, що зазначені в Міжнародному стандарті ISO26000: 2010 є права людини (економічні, соціальні, громадянські, політичні права, проблеми дискримінації та ін.), трудові практики (трудові відносини, умови праці, охорона праці та безпека та ін.), навколишнє середовище (запобігання забруднення, стійке використання ресурсів та ін.), добросовісні ділові практики (протидія корупції, чесна конкуренція та ін.), проблеми, пов'язані із споживачами (чесний маркетинг, стійке споживання, захист здоров'я та безпека споживачів та ін.), участь в житті спільнот (освіта, культура, технології, соціальні інвестиції та ін.)73.

Оприлюднення нефінансової звітності призводить до появи запитань щодо правдивості тверджень та правильності надання інформації. Отже, перевірка фактів та верифікація достовірності кількісних та якісних даних звітів є необхідною складовою аудиту. Аудит нефінансової звітності може проводитися не лише аудиторськими компаніями, але й спеціальними структурами самого підприємства - внутрішнім аудитом, а також зацікавленими особами, наприклад, неурядовими екологічними організаціями. При цьому, справжня цінність аудиторського висновку полягає не стільки в підтвердженні достовірності інформації, а в тому, що компанія є прозорою та відкритою.

Як інструмент управління нефінансова звітність дозволяє аналізувати власну стратегію, залучати кращих менеджерів, створювати імідж відповідального роботодавця, підвищувати прозорість компанії, знижати нефінансові ризики, зміцнювати ділові відносини та розширювати ринки, полегшити доступ до фінансових ресурсів від міжнародних фінансових інституцій.

Отже, нефінансова звітність дозволяє продемонструвати своїм працівникам, бізнес-партнерам, акціонерам, споживачам, кредиторам ті інвесторам, державним органам та неурядовим організаціям рівень зрілості соціальної відповідальності компанії, що в свою чергу підвищить рівень довіри до компанії з боку "всіх зацікавлених"74.

Але не можна не звернути уваги на те, що на сьогодні концепція нефінансової звітності є складною для сприйняття багатьма компаніями. її підготовка передбачає витрату ресурсів, зокрема трудових, що не може дозволити собі малий і середній бізнес. Може викликати сумнів й моральна "чистота" звітування, оскільки деякі компанії здійснюють таким чином свої промо-акції як вид рекламної активності.

Зрозуміло, що хоча кількість соціально-відповідальних компаній зростає, залишається велика кількість підприємств, які не прагнуть до реалізації соціальних обов'язків. Якщо в результаті діяльності таких компаній з'являються очевидні негативні ефекти - завдаються збитки екології, безпеці або здоров'ю споживачів, порушуються права персоналу, то на ретроспективному рівні моральна відповідальність здійснюється через засудження з боку громадськості.

В останню третину XX ст. у публічному просторі почали формуватися громадські рухи за охорону навколишнього середовища та конс'юмеристські рухи за розширення прав та впливів громадян-споживачів. На тлі глобалізаційних змін наприкінці 1990-х років активізувалися антиглобалістські рухи - громадські об'єднання, сформованих проти певних негативних аспектів глобалізації заради вирішення політико-економічних проблем. Хоча склад антиглобалістських рухів сьогодні є неоднорідним ("зелені", пацифісти, феміністи, націоналісти, ізоляціоністи, правозахисники та інші), що викликає внутрішні спори та конфлікти, тим не менш, його учасники мають спільні цілі.

Незважаючи на різну ідеологію, специфічні соціальні завдання, ці рухи об'єднали свої зусилля для вирішення конкретних проблем (наприклад, впровадження податків на фінансові операції задля спрямування їх для боротьби з бідністю, тиск на фармацевтичні компанії, що отримують надприбутки в країнах "третього світу") та мають спільні норми та цінності. Антиглобалістські організації обстоюють інтереси різних шарів населення, висувають вимоги національним урядам та міжнародним організаціям уразі виникнення соціальної несправедливості в різних сферах життя. їхньою метою є створення іншої глобальної культури, де транснаціональні організації та міжнародна корпоративна еліта, які відіграють найважливіші економічні та політичні ролі, були б підзвітні світовій спільноті.

Об'єднанню зусиль громадських організацій для виробки альтернативних соціально-економічних проектів слугує практика соціальних форумів. Так, головними принципами проведення Всесвітнього соціального форуму, який є альтернативою Всесвітньому економічному форуму, та низки локальних та національних соціальних форумів є відкритість, демократичність, дискусійність.

Таким чином, громадськість постає виразником загально значимих цінностей та може бути такою силою, що здатна впливати на формування моральнісної поведінки колективних суб'єктів та процедури управління в корпораціях. Морально мотивований тиск громадськості призводить до покарання "безвідповідальних" компаній, що виявляється у примусі до відновлювальних робіт та виплат компенсацій (у разі нанесення збитків). Як зазначають дослідники механізмів соціальної відповідальності75, стосовно до корпорацій прості судові попередження не будуть ефективними, якщо вони не постануть надбанням гласності. Навіть штрафи недостатньо можуть впливати на компанію, оскільки вони перекладаються як додаткові витрати до ціни товару чи послуг, які потім сплачує споживач.

Як засвідчує практика, дієвими є бойкоти товарів ТНК, що публічно проголошуються неурядовими громадськими організаціями та підтримуються громадськістю різних країн. Ще одним із дієвих способів покарання компаній є примус корпорації до організації публічного оголошення про свою аморальну поведінку, принесення публічного вибачення за свою діяльність, що дійсно здатне привести до змін у стратегіях та структурах ТНК.

Розділ 5. Політична етика

5.1. Політична етика - виклик соціально-політичної кризи.

5.2. Політика і мораль: схоже у відмінному.

5.3. Політична етика: пошуки визначення.

5.4. Влада як фокус взаємин політики і моралі.

5.5. Політика і чесність: чи можливе моральне виправдання політичної брехні.

5.6. Мораль у політичному конфлікті.

Серед проблемних сфер сучасної прикладної етики чільне місце займає політична етика. Саме у сфері політики з особливою гостротою означилась моральна проблематика з перших спроб її теоретичного усвідомлення. Сучасна політика в свою чергу стала простором актуалізації практичного потенціалу етичної теорії. З самого початку свого існування політика означена домінантою спокуси владою, хоча передбачалась як механізм регулювання суспільних відносин. Ця хиба не тільки не викорінювалась із процесом соціально-культурного розвитку суспільного життя. а й посилювалась через зростання могутності засобів утиску. Зростання сили держапарату щодо життя пересічних громадян, з одного боку, підвищення міри ризиків у прийнятті рішень стосовно соціального життя, з другого - особливо загострюють проблему контролю "контролерів" соціального порядку, якщо можна так назвати власне політиків виходячи з їх прямого професійного призначенням.

Велетенська залежність благополуччя буття кожного громадянина від діяльності політичної системи, що з часом ускладнюється, посилюється, відчужується від суспільства, стає самодостатньою в своєму розвиткові, зосереджуючись на відтворенні і самозбереженні поза прямим обслуговуванням соціального загального інтересу, стимулює увагу до політики як об'єкту етичного аналізу. Зацікавленість на шляхах звільнення від державницького опікунства широких верств у питаннях визначення формату соціальної життєдіяльності, здобування більше прав на вільне самовизначення щодо свого власного життя, висуває вимогу теоретичної відповіді на актуальні питання: Що може бути критеріями оцінювання загальнозначущих рішень? На яких підставах приймаються політиками ті чи інші закони, соціальні регулятори та життєві всезагальні стандарти? Чи є мораль сьогодні тим потрібним регулятором щодо політичної регуляції як такої? Відповісти на ці та інші питання покликана саме політична етика.

Політична етика як одна зі складових сучасної прикладної етики - молода галузь наукового дослідження і навчальна дисципліна. Однак як спеціальна проблематика політичної теорії, філософії політики вона має свою давню дослідну традицію, яка розвивалась не стільки зусиллями етиків, скільки соціологів, соціальних філософів, політологів. Проте із середини XX ст. через нагальні запити соціальної практики вона почала оформлюватися в окрему галузь наукового дослідження.

Серед західних дослідників, соціологів, політологів, соціальних філософів, у яких ця проблематика посідає належне місце, особливо виокремлюються Р. Нозик, Дж. Роулз, Ю. Хабермас, М. Фуко, X. Арендт, Б. Сутор, К.Г. Баллестрем, 3. Бауман та ін. На пострадянському просторі політична етика як наукова та навчальна дисципліна розпрацьову-валась О. Дубко, В. Бакштановським, А. Сагомоновим, Т. Мишаткіною, А. Гусейновим, Р. Апресяном, А. Прокофьєвим, Б. Капустіним, В. Ма-лаховим, А. Єрмоленко та ін.

По сьогодні існує ряд труднощів із приводу визначення предмета та проблемного поля політичної етики як окремої наукової галузі. Більше того, залишаються відмінними трактовки її проблематики у власне політичній філософії та політологічній науці та в прикладній етиці.

Особливої складності додають і проблеми становлення самої прикладної етики, що претендує на виокремлення щодо теоретичної етики. Чи є політична етика самостійною галуззю етичного теоретичного знання? Чи це - одна з практично зорієнтованої проблематики етики, яку в свій час називали професійною етикою, а тепер схильні вважати прикладною? Чи може це нова теоретична дисципліна міжгалузевого, синтетичного характеру, яка має розвиватися на стику філософії, соціології, етики, політології? Всі ці питання залишаються відкритими у сьогоднішніх теоретичних дослідженнях. Однак певної визначеності щодо них вимагає сучасна складна, суперечлива соціальна практика.

5.1. Політична етика - виклик соціально-політичної кризи

Ознайомлення з політичною етикою, в першу чергу, передбачає визначення її відношення до власне етики як науки про мораль. В той же час сфера політичного зобов'язує до звернення до політичної науки, зокрема політичної філософії, яка з початку свого існування містила нормативно-ціннісну складову у своїх інтерпретаціях політики.

Проблема співвідношення етики й політики вперше виразно постала ще за часів античності. Чітке означення проблематики етики та політики у їх співвідношенні пов'язується із роботами Аристотеля. Проте його попередники (Сократ, Платон) по-своєму торкалися проблем найкращого устрою спільного життя і досягнення людського щастя в ньому.

Пошук соціальної гармонії передбачав звернення до ідеї блага в її найширшому етичному розумінні. Так, у Платона найкраще за устроєм суспільне упорядкування ("Держава", "Закони"), що втілює істинні принципи людського спільного життя детерміноване онтологічно первісним (як квінтесенція сущого) благом. Це ідея, що притягує до себе, організує і сповнює сенсом людське буття. Поза ним навіть щастя (суто людська, на відміну від божественної, ціль) не може бути істинним. Ідеальна політична влада і є інструментом здійснення блага як загальної мети. Для Платона істинна політика - це політика, що розчинена в ідеях істини та блага.

Більше того, і єдність людей визначена саме тим, що і для людини найважливіше бути підпорядкованим ідеї. Тому саме наймудріші за Платоном достойні бути правителями. Не розвиваючи власне етики як спеціальної царини роздумів, Платон своєю філософією виголошує тотожність розумного та етичного (як панування ідеї блага) і, в той же час, розуміє їх силою організуючою державу, ототожнюючи власне етичне і політичне. Адже влада ідей є повним і безсумнівним пануванням над умами. І така влада непорушна і остаточна.

У розумінні Платона недосконалість реальної влади перекривається розмірковуваннями про істинне і моральне. Той, хто пізнав істину, вже нічим іншим, крім цієї істини, крім блага не буде керуватися. Адже лад людського життя у прямій залежності від вищого ладу ("царства ідей"), який дається людині в її розумі. Сприймаючи його як людську чесноту (моральну якість), Платон знаходить у розумі опосередкування між світом вічних істин і світом конечним та помилковим, тим самим озброюючи людину на шляхах досягнення єдності з самим собою, свободи від пристрастей, самовладання і як результат - щастя.

У Аристотеля виникнення етики як спеціальної предметної галузі знань нерозривно пов'язувалось із політикою, яка ставала об'єктом спеціального теоретичного дослідження. Бо дослідження етики як учення про чесноти як якості людського характеру передбачалось не стільки задля озброєння людини на шляху до щастя, скільки задля визначення належних умов (загального та вищого блага і користі) спільного існування в практиці полісного життя.

Дослідниками наголошується генетична спорідненість етики та політики за Аристотелем76. Етика й політика належать до однієї сфери практичного знання на відміну від теоретичного та творчих чи виробничих знань. Як в етиці, так і в політиці мета вчинку невіддільна від нього самого. Невіддільність предметно-цільової інтенції від поведінки та діяльності людини характерна для етики й політики.

Аристотель розглядав етику й політику в межах єдиної системи - як галузі практичного знання. Більше того, домінантні риси етичної орієнтації, визначенні Аристотелем (ідея блага, сфера публічних стосунків як основна царина етичного самовизначення особи та ін.) "утверджують сутнісну відкритість етики в бік політики як такої, політичного способу людського життя й спілкування"77.

Отже, в центрі аристотелівської етики - політичні питання, що власне і роблять його етику політичною педагогікою та політичною етикою. Як і загалом антична філософія, етика Аристотеля була намаганням осмислити оптимальні умови для упорядкування життєдіяльності полісу, його управління.

Етика й політика в Аристотеля невід'ємні в людському прагненні до "доброго життя" (евдемонії) разом з іншими і для інших у справедливих інституціях. Моральний сенс спрямування до блага (суспільного) поєднується з індивідуальним людським бажанням щастя. А у відкритих публічних стосунках проходить процес етичного самовизначення особи.

Специфічно людські риси: прагнення до блага і стосунки з іншими у вченні Аристотеля вписані в загальний емпіричний простір (поліс), який виявляє цілісну природу античної етики "етосу".

Досліджуючи реальну політичну практику (доробок аристотелівської школи - 158 монографій із серії "Політій"), філософ визначає політичне життя одним з основних способів людського буття, що надає існуванню людини певного особливого спрямування і властивостей.

Політичне життя асоціюється з напруженою, сповненою моральних проблем атмосферою полісу. Ця характеристика задає і певну міру діалогічності І в політиці, і в етиці Аристотеля поєднуються вимір праксису (мета якого невіддільна від поведінки й вчинків людини) і

"досконалого" спілкування, в межах якого люди визначають і обстоюють власні інтереси, це поєднання створює простір і можливість морально-практичного дискурсу, який пов'язаний із справами та прийняттям рішення.

Політика для Аристотеля - це спілкування "в найбільш досконалій його формі, котра дає людям повну можливість жити відповідно до їх прагнень", "спілкування, що є найважливішим з усіх і обіймає собою усі інші спілкування". У політиці виявляється прагнення до блага, як і в інших формах спілкування, зокрема і моральному. "Держава є лише тоді, коли виникає спілкування між сім'ями і родами заради благого життя, з метою досконалого та самодостатнього існування"78. Метою політичного (полісного) спілкування є прагнення до блага, причому до "найвищого з усіх благ". "Держава створюється не заради того тільки, щоб жити, а переважно для того, щоб жити щасливо"79. Політичне життя має бути діяльним: "якщо щастям має вважатися блага діяльність, то і взагалі для всілякої держави, як зокрема і для людини, найкращим життям було б життя діяльне". А воно є найкращим за можливості "вчиняти у своїй діяльності відповідно вимогам чесноти"81. Найкращими ж стосунками для життя в полісі є дружні стосунки. "Дружність... скріплює і державу, і законодавці старанно турбуються про дружність, ніж про правосуддя", бо "дружба - це спільність... бажаючи жити спільно з друзями, люди роблять те і в тому беруть участь, у чому і мислять собі життя спільним"82.

Політичне життя, за Аристотелем, передбачає єдність етичної і політичної проблематики людського буття загалом. Така взаємодія етики й політики засвідчує цілісність гармонійності світоглядних настанов культури античності, дух і цінності якої відобразились у творчості Аристотеля. Проте теорія Аристотеля все ж таки була певним ідеальним моделюванням в ситуації кризової доби античного класичного полісу. Філософ, досліджуючи найважливіші риси досконалого державного устрою, веде мову про бажане. Його вимога турбуватися з приводу чеснот громадян є закликом до тієї держави, "яка називається державою по істині"83. Його інтенції були саме пошуком оптимального обґрунтування належного, яке б дало наснагу для вирішення суперечок та проблем реальної політичної практики першої третини IV ст. до н. е.

Якщо античність у своїй полісній формі організації життєдіяльності давала підстави до співвідносності політики та етики, теократія середньовічної доби знімала проблему як таку, то вже становлення новоєвропейської цивілізації, розпочате добою Відродження, поклало початок розрізнення політичної та моральної сфери (аж до взаємного виключення у найрадикальніших підходах).

Хоча пізніше за часів Відродження генетична спорідненість цих практичних сфер була переглянута у вченні Ніколо Макіавеллі не на користь їх єдності, а в світлі підпорядкування морального вибору політичним інтересом, характер їх взаємин не набув остаточної визначеності.

Персоналія Ніколо Макіавеллі є показовою щодо теоретичного обґрунтування протиставлення політики та моралі як різних сфер за вихідними інтересами та кінцевими ідеалами. Однак слід ураховувати, що він ввійшов у теоретичну спадщину політичної та етичної науки не тільки теорією об'єктивної, емансипованої від моралі та релігійних авторитетів політики, раціоналізацією та систематизацією політичної практики, а й пропагандою певної політичної етики. Якраз у його концепції, за якою мораль не тільки відділена від політики, а й навіть підпорядкована їй, мають місце політико-етичні приписи щодо норм політичного аморалізму як засобу досягнення загального блага, вигоди та самозбереження. Критика недієвих абсолютних моральних стандартів була пропозицією дієвої політичної етики, яка орієнтується на конкретно-ситуативний результат. Хоча у питанні співвідношення політики та моралі саме Макіавеллі став родоначальником досить жорсткого протиставлення цих двох сфер.

Політика, за Макіавеллі, приречена на злодіяння. Діючий політик не повинен боятися вершити злі дії, бо саме злочин є основним принципом в політиці, де мета виправдовує засоби. "Державцю, що бажає зберегти свою владу, потрібно навчитися бути не добрим і використовувати це вміння у випадку необхідності" (Н Макіавеллі).

Мораль, яку використовують в політиці, - це хитрування та лицемірство заради прикриття егоїстичних інтересів та маніпулювання чужою волею. Недалекі від цього і звичайна мораль та людські норови, про які Макіавеллі дотримувався самої поганої думки, змальовуючи реалії повсякденного життя. Саме через це філософ в своїй політичній етичній позиції повністю вилучає моральну метафізику, ідеологію, абстрактно належне, що перебуває по ту сторону життєвих обставин та колізій. Така чиста мораль несумісна з реальністю політики. В цілому її вплив на суспільне життя є незначним. Тому мораль не може бути корисною політиці, тим більше, бути співвідносною з нею.

Оцінюючи своєрідну теоретичну позицію Макіавеллі, варто відмітити, що вона, в свою чергу, пов'язана із специфікою історичного соціально-політичного моменту. Саме цілі боротьби за політичну автономію Флоренції в буремні часи пізнього Відродження придали тої перебільшеної цинічності, якою означена політична позиція Макіавеллі в обґрунтуванні виправдання будь-яких засобів в досягненні цілі - політичного владарювання.

Проте позиція Макіавеллі не стала ситуативним винятком, а мала в подальшому як своїх прибічників, так і критиків. Варто лише навести ряд висловлень з цього приводу, які засвідчують традиційний поділ думок по проблемі співвідношення моралі та політики. До моральних нігілістів у сфері політики можна залучити соціальних філософів, соціологів, політологів XVIII - XIX ст., які, досліджуючи досить жорстокі політичні реалії того часу, все більше стверджувались у думці, що політика є "брудною справою". Показовими є думки: "Не треба безпосередньо займатися політикою, щоб пересвідчитися в тім, як сильно її звичаї суперечать моралі і розуму" (ПІ. Монтеск'є); "Хто шукає спасіння своєї душі, той шукає його не на шляхах політики, яка має зовсім інші завдання, які можна розв'язати тільки при допомозі насилля" (М. Вебер).

Проблематика взаємозалежності політики і етики актуалізувалась у період самоусвідомлення європейської спільноти у процесах розбудови державності за Нових часів. Поглинання моралі державним законом і власне підпорядкування етики політикою обґрунтовувалось в філософських розвідках Т. Гоббса, Дж. Локка, А. Гельвеція, в подальшому становленні останньої спеціальною професійною сферою соціального буття.

Остаточне визначення політики як спеціалізованої діяльності, що вимагає особливої етики утвердилось у соціології М.Вебера в період кризи європейської культурної самосвідомості в складних соціально-політичних колізіях початку XX ст. Цим було покладено початок розробки спеціальної політико-етичної тематики представниками соціологічного та антропологічного підходу до вивчення політики. Утвердилась традиція розведення "етики переконань" та "етики відповідальності" (М. Вебер), "етики успіху" (М. Шелер) в політичній діяльності.

Однак глибока системна криза, з якою європейська спільнота вийшла із двох воєн, розпад системи ціннісних орієнтирів, певна дискредитація ліберальної традиції 60-х років XX ст., підрив авторитету державної політики, а у подальших роках криза управління, довіри, ідеології, нарешті економіки, моралі, політики з новою силою актуалізували перегляд взаємовпливу політики і моралі, чим викликали вже політичну етику як рефлексію цієї проблеми, ввівши її до складу багатьох філософських та політологічних досліджень.

Отже, проблематика політичної етики актуалізується в періоди соціальних криз та соціально-культурних, соціально-політичних трансформацій. Це - і період кризи класичного античного поліса, і період становлення європейської національної державної суверенності, і період кризи європейської соціальної ліберальної системи. Сучасна потреба подальшої розробки політичної етики посилена як соціальним запитом щодо розв'язання наболілих політичних та соціальних проблем, нових обріїв подальшого соціального упорядкування у складних процесах сучасної глобалізації та наздоганяючої для великої кількості країн модернізації, так і теоретичною вимогою перегляду як основних пояснювальних підходів, так і існуючих інтерпретацій політики і моралі як соціальних явищ.

5.2. Політика і мораль: схоже у відмінному

Протягом тривалого процесу становлення і розвитку політичної етики намітився ряд основних інтерпретацій взаємин політики та моралі як основної теоретичної проблеми, які по сьогодні впливають на етико-політичні дослідження і опосередковано на соціально-політичну практику. Так, до основних підходів до цієї проблеми відносять:

Дата добавления: 2015-05-26