Політика Франції щодо європейської інтеграції (50-60-і роки)

Начиная с 1945 г. европейское строительство занимает центральное место во внешней политике Франции. Приоритетный характер этого великого замысла предопределили три соображения: стремление положить конец конфликтам, которые дважды на протяжении 30 лет раскалывали Европейский континент и ослабили Францию; необходимость обеспечить в условиях "холодной войны" стабильность и гарантировать безопасность демократических государств, находящихся западнее "железного занавеса"; наконец, забота о создании единого экономического пространства, что отвечает современным условиям производства и гарантирует народам Европы процветание.

18 апреля 1951 г. – Европейское объединение угля и стали (ЄОВС), институты которого должны были послужить моделью дальнейшего развития европейской интеграции. 25 марта 1957 г. все шесть стран - участниц ЄОВС: Бельгия, Германия, Италия, Люксембург, Нидерланды и Франция - подписали Римский договор об образовании Европейского экономического сообщества (ЄЕС). Эти страны обязались подчинить будущее своей экономики единым целям и задачам, полностью устранив таможенные барьеры, а также создать организационные основы общей сельскохозяйственной политики (ОСХП).

Вслед за созданием таможенного союза 1 января 1973 г., уже при президенте Жорже Помпиду, состоялось первое расширение Сообщества, в состав которого были приняты три новых члена: Соединенное Королевство, Дания и Ирландия. 70-е гг. отмечены важными политическими реформами: создан Европейский совет (в него входят главы государств или правительств), проводятся выборы в Европейский парламент на основе всеобщего избирательного права. Кроме того, по инициативе президента Валери Жискар д'Эстена и германского канцлера Гельмута Шмидта была разработана Европейская валютная система (ЄВС). В 1981 г. к нему присоединилась Греция, а в 1986 г. - Испания и Португалия. Наконец, по инициативе Франсуа Миттерана, Гельмута Коля и председателя Комиссии европейских сообществ Жака Делора в феврале 1986 г. был принят Единый европейский акт. Целью его было создание в масштабе Сообщества эффективно действующего интегрированного рынка, обеспечивающего свободное передвижение людей, товаров, капиталов и услуг.

Після того, як Франція зняла вето на прийом Англії до ЄЕС питання про розширення Співтовариства було вирішено. Але щоб зрозуміти, наскільки важко було виробити угоду з певних питань, треба повернутися до брюссельських переговорів. Адже Британія в економічному плані мала стійку репутацію “хворої людини” Європи, зберігала численні “заморські” зв'язки і зобов'язання, продовжувала боротьбу за стан фунта стерлінгів як світової резервної валюти. Головна вимога, яку Париж пред'явив своїм партнерам по Співтовариству в обмін на згоду почати переговори з Англією і трьома іншими країнами, полягала в тому, щоб до початку переговорів “шістка” остаточно домовилася з усіх питань загальної сільськогосподарської політики, і порядку її фінансування. ФРН і інші члени ЄЕС прийняли ці умови, але поставили остаточну ратифікацію своїми парламентами рішення про загальну сільськогосподарську політику в залежність від тієї позиції, яку займе Франція з питання про прийом Великобританії до ЄЕС.

Суть домовленості загальної сільськогосподарської політики полягла в наступному: у період між 1970 і 1974 роками діяло тимчасове перехідне регулювання; починаючи з 1975 року всі податки на сільськогосподарський імпорт із країн, що входять у ЄЕС, повинні були надходити безпосередньо у фонд Співтовариства. Таким чином, до 1978 року виплата внесків у фонд вже здійснювалася б не на основі встановленої для кожної країни квоти, а на загальних для всіх підставах.

Наступне завдання французької дипломатії полягало в тому, щоб забезпечити єдину платформу на переговорах з Англією. Нарешті вдалося вирішити і цю проблему. Париж наполіг на тому, щоб переговори про розширення “Спільний ринку” проводилися між чотирма країнами-кандидатами, з одного боку, і шістьма членами ЄЕС - з іншого, а між Співтовариствам як цілим так і кожним кандидатом в окремості.

Порівняно небагато часу знадобилося потім для того, щоб дійти згоди з інших проблемах: британський внесок у бюджет Співтовариства був встановлений у розмірі 8,64% - у 1973 році, а в останній рік перехідного періоду, 1977-й - 18,92%, сторони домовилися також про поетапне скорочення імпорту молочних продуктів з Нової Зеландії.

22 січня 1972 року в Брюсселі в палаці Егмонт був підписаний договір про приєднання Великобританії до ЄЕС, який вступив в дію 1 січня 1973 року.

Отже, можна виділити чотири фактори, які сприяли досягненню англо-французької згоди: керуюча еліта Англії зрозуміла, що без переорієнтації її зовнішньої політики в сторону европеізації неможливе збереження її в ряду провідних країн; співпадіння точок зору на інтеграцію в Західній Європі; зміна співвідношення сил в трикутнику Париж-Бонн-Лондон в бік збільшення ролі ФРН, що непокоїло як англійців, так і французів; необхідність кооперації в технологічній сфері.

Дата добавления: 2015-05-26