Перегляд основних засад зовнішньої політики Великої Британії після закінчення дру­гої світової війни

С 1 января 2002 г. двенадцать из пятнадцати стран Европей­ского союза (Франция, ФРГ, Италия, Бельгия, Нидерланды, Люксембург, Ирландия, Греция, Испания, Португалия, Австрия и Финляндия) перешли на единую европейскую валюту — евро. В конце 2001 г. в рамках ЕС был образован Конвент — новый орган, сформированный из представителей правительств и пар­ламентов 15 членов ЕС, а также депутатов Европейского парла­мента. Он был призван разработать концепцию расширения Ев­ропейского союза и его дальнейшую стратегию и тактику. Пред­седателем Конвента стал бывший президент Франции Валери Жискар д'Эстен.

Особливості формування зовнішньої політики Франції в період президентства Ж.Ширака.

Первой важной международной акцией Ширака было возобновление летом 1995 г. французских подзем­ных ядерных испытаний на атолле Муруроа в Тихом океане. Не­смотря на протесты государств тихоокеанского региона и миро­вой общественности президент Франции заявил, что его страна должна завершить серию работ по модернизации атомного ору­жия, для чего ей необходимо провести еще несколько экспери­ментальных взрывов. В начале 1996 г. Ширак объявил об окон­чании испытаний.

Во второй половине 90-х годов продолжалось сближение Франции с США. По существу начался процесс интеграции во­енных сил страны в структуры НАТО. Франция участвовала в военной операции государств Североатлантического блока в Ко­сово в 1999 г., полностью поддержала военное присутствие США в Афганистане в 2001—2002 гг.

Франция по-прежнему оставалась активным действующим лицом процесса европейской интеграции. Совместно с другими странами Европейского союза она подписала в октябре 1997 г. Амстердамский договор, дополняющий Маастрихтский. Он пре­дусматривал расширение полномочий и укрепление роли Евро­пейского парламента и дальнейшее развитие сотрудничества стран, входящих в ЕС во внешней, оборонной и уголовно-пра­вовой областях.

Основным партнером Франции в Европе в конце XX — на­чале XXI в. продолжала оставаться Германия. Лидеры двух стран, президент Жак Ширак и канцлеры Гельмут Коль и Гер-хард Шредер, постоянно встречались для обсуждения важнейших вопросов мировой политики. В декабре 1996 г. обе стороны заключили соглашение о франко-германском сотрудничестве.

Президент Ширак выступал за укрепление французско-рос­сийских связей и назвал Францию и Россию «привилегирован­ными партнерами». В период президентства Ширак приезжал в Москву семь раз и обсуждал с президентами России Б. Н. Ель­циным и В. В. Путиным главные направления двустороннего сотрудничества. Б. Н. Ельцин посетил Париж с визитом в янва­ре 1996 г., В. В. Путин — в октябре 2000 г.

Президент Ж.Шірак. Новий президент Франції Жак Шірак належить до повоєнного покоління голлістів. Народився він 1932 року в департаменті Каррез, в центрі Франції, в родині банківського службовця, який згодом став директором авіабудівної фірми.

В юнацькі роки Шірак захоплювався культурою Сходу: вивчав санск­рит, китайське мистецтво, російську літературу, навіть спробував переклас­ти французькою мовою роман О.Пушкіна "Євгеній Онегін". Потім плавав матросом на торговельному кораблі, але врешті-решт закінчив престижний Паризький інститут політехнічних наук, потім Національну школу адмініст­рації - головний центр підготовки французької правлячої еліти, а крім того, ще й літню школу американського бізнесу при Гарвардському університеті

(США).

15-річним юнаком Шірак вступив до створеної де Голлем партії "Об'­єднання французького народу"; в 35 років став депутатом Національних зборів і членом уряду.

Енергійний, наполегливий, цілеспрямований, (його жартома назвали "бульдозером"), Шірак заявив про себе у національному масштабі у 1970-і роки, коли займав посаду прем'єр-міністра за президента В.Жіскар д'Естена і реорганізував голлістську партію. 1977 року Шірака обрано мером Па­рижа, і він залишався на цій посаді до 1995 року.

Зовнішня політика Великобританії проходила в напрямі, що виник у перші післявоєнні роки. Зміцнювалися відносини співробітництва із США й західноєвропейськими державами. Зокрема, Англія підтримувала політику союзників щодо німецького питання, погодилася на вступ ФРН до НАТО.

Великобританія намагалась зберегти свій військово-політичний вплив у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР) у зв'язку з розгортанням національно-визвольного руху, який всіляко намагалися використати в своїх цілях СРСР і комуністичний табір. Англія взяла участь у створенні на Сході військово-політичних блоків.

Відчутного удару британським позиціям на Близькому Сході завдали події в Єгипті, що формально вважався сувуренною державою, а фактично перебував у економічній та політичній залежності від Англії. В Єгипті спалахнула революція, - 1952 р. монархічний режим був повалений, Єгипет став республікою. Він домігся ліквідації британських військових баз на своїй території, а влітку 1956 р. оголосив про націоналізацію Суецького каналу - давнього оплоту британської «присутності». Англія намагалася повернути втрачені позиції, розв'язавши (разом з Францією та Ізраїлем) війну проти Єгипту, однак ця спроба закінчилася провалом, що підірвало міжнародний престиж Великобританії.

Ліквідація колоніалізму, надання Великобританією не­залежності колоніям в Азії й Африці, з одного боку, а з іншого - фінансово-економічні труднощі змусили Англію відступити від традиційної доктрини «військової присутності», «політики на схід від Суеца». До кінця 60-х років Великобританія вивела всі свої війська з АТР.

Дата добавления: 2015-05-26