Основні напрямки і тенденції зовнішньої політики об'єднаної Німеччини

Нові аспекти безпекової політики об'єднаної Німеччини.

Після об’єднання Федеративна Республіка опинилася на стадії усвідомлення своєї національної державності, про що, зокрема, свідчили серйозні концептуальні дискусії у німецькому суспільстві. Міжнародні наслідки об’єднання країни й їх вплив на подальший розвиток зовнішньої політики Німеччини прямо залежні від набуття нею статусу повноцінної національної демократії.

Уряд Гельмута Коля після 1990 року продовжував працювати в руслі зовнішньополітичних концепцій “старої” ФРН. Європейська стратегія урядової коаліції ХДС/ХСС/ВДП на чолі з Гельмутом Колем зазнавала поступових змін і розвивалася за логікою пристосування до нового положення країни на континенті.

Нова генерація політичної еліти, з Герхардом Шрьодером на чолі, не відкидаючи важливість історичної пам’яті, концептуально і практично завершила процес “нормалізації”. Остання стала етапом величезного процесу серйозної, головним чином ментальної трансформації та концептуальної адаптації в 1990-х роках політичної еліти ФРН до нового положення в світі і передбачала відмову від деяких самообмежень, притаманних Боннській республіці. Саме “нормалізація” позначила перехід політичної традиції “старої” Боннської республіки в політику вже Берлінської ФРН і призвела до перегляду та подальшого обґрунтування європейської політики Німеччини.

Відтепер стабільність і прогнозованість німецької політики в Європейському Союзі забезпечується не переважанням європейських інтересів над національними чи європатріотичною риторикою, а чітким визначенням німецьких інтересів та їх активним захистом в рамках багатосторонньої внутрісоюзівської дипломатії.

Шрьодер, на відміну від свого попередника, чітко окреслив ієрархію німецьких пріоритетів в європейській політиці. Спочатку поглиблення інтеграційних процесів, яке в подальшому повинно було створити підґрунтя для вступу нових членів, а вже потім розширення.

Крім того, соціал-демократи і зелені побудували свою стратегію щодо прийому в Євросоюз країн ЦСЄ на основі прагматичного співвідношення цілей і засобів. За умов обмежених коштів Німеччина забезпечила створення інституційних і фінансових рамок для розширення та досягла визначення його часових меж згідно із власним баченням перспектив.

До того ж, активно використовуючи фактор розширення, керівники ФРН здійснювали тиск на своїх партнерів по ЄС з метою ініціювати реформи в інших важливих для німецьких інтересів сферах – аграрній, інституційній.

Політично суттєвим і значимим нововведенням в європейській політиці урядової коаліції соціал-демократів та зелених стало успішне використання моделі Конвенту, що була реалізована як в процесі вироблення Хартії основних прав ЄС, так і для подальшої розробки інституційної реформи. Таким чином, Герхард Шрьодер і Йошка Фішер не тільки здійснювали “нове визначення акцентів”, а й використовували для цього нові інструменти. На відміну від свого попередника, що діяв за логікою пристосування, новий канцлер, після приходу до влади, запропонував і реалізував більш прагматичний і активний сценарій адаптації європейської політики об’єднаної Німеччини до нового положення країни в Європі.

Модернізація німецької політики в Європі обумовила зміни в підходах німецької політичної та наукової еліти до євроінтеграційного курсу Києва. Від сприйняття України в якості потенційного вогнища нестабільності і ядерної небезпеки в Європі до підтримки українських прагнень інтегруватися в ЄС. Передумовами такої еволюції є як політичні і економічні процеси в Україні, так і міжнародні чинники – розширення ЄС та актуалізація в світі безпекової теми внаслідок терактів 11 вересня 2001 року.

Дата добавления: 2015-05-26