Сучасна транзитологія. Проблеми демократичного транзиту

На сучасному етапі розвитку світового співтовариства, коли значна частина тоталітарних режимів залишилися у минулому, і переважна більшість держав обрала для себе шлях побудови демократії, постало питання про умови демократизації суспільства. Така ситуація викликала до життя велику кількість досліджень, об'єктом яких є перехід від недемократичних політичних режимів до демократії, взагалі, і умови процесу демократизації, зокрема.
Проблеми переходу від одного якісного стану соціальної динаміки та інституціональної системи до іншої створили в політології цілий блок методологічних підходів та теоретичних концепцій, які поступово склалися у особливу субдисципліну, що з'явилася на початку 70-х pp. XX ст. і отримала назву " політична транзитологія " (від англійського слова "transition" - перехід).
Демократичний транзит – це політичний процес, що відбувається в існуючому правовому полі держави та супроводжується зламом інститутів політичного режиму, що відживає, становленням і зміцненням широкої мережі демократичних інститутів громадянського суспільства й посиленням демократичних функцій державно-владних структур. Це процес трансформації посттоталітарних суспільств, що має на меті заснування демократії. Він охоплює весь спектр суспільних відносин – політику, соціальну структуру, управління, культуру та духовну сферу.
Відомими транзитологами, які займаються проблемами сучасних переходів до демократії, є Д. Растоу, Ф. Шміттер, Г. О'Доннелл, X. Лінц, С. Хантінгтон, С. Ліпсет, Г. Алмонд, С. Верба, А. Мельвіль та інші. Всі вони зазначають, що демократія ніколи не виникає на порожньому місці, сама по собі, тому перш ніж робити спробу побудувати модель переходу до демократії, слід визначити умови, які для цього необхідні.
Слід звернути увагу на точку зору Д. Растоу, який зазначає, що перехід до демократії здійснюється при наявності двох пов'язаних між собою умов: наявності певного рівня національної єдності при одночасному існуванні політичної боротьби основних соціальних сил.
На думку ж А. Володіна, перехід може бути успішним лише при наявності двох загальнонаціональних інститутів, яким під силу спрямувати цей процес у безпечне для суспільства русло- ефективний державний апарат, котрий базується на принципах професіоналізму, ідеологічної нейтральності, розумінні соціуму, що реформується, як системної цілісності. І політична партія, яка презентує широкий блок суспільних сил, що володіють певним набором спільних інтересів і готові працювати разом над модернізаційним проектом. Політичною основою, що поєднує різні соціальні сили і субкультури, є ідеологія ефективного управління суспільством, котра відкидає традиційні установки протистояння класів, група інтересів.
Проаналізувавши основні транзитологічні концепції, можна стверджувати, що у загальному вигляді всі умови переходу до демократії поділяються на дві великі групи:
1) зовнішні чинники;
2) внутрішні чинники.
Міжнародне середовище фактично має безліч проявів впливу на процес демократичних перетворень. Історичний досвід свідчить про те, що світове співтовариство, в першу чергу, може сприяти або ж, навпаки, перешкоджати руху до демократії в конкретній країні чи регіоні цей вплив може бути у вигляді:
- прямого примусу, коли зовнішня сила або нав'язує демократичні інститути переможеній /ослабленій країні (світ після Другої Світової війни), або ж, навппрямого примусу, коли зовнішня сила або нав'язує демократичні інститути переможеній /ослабленій країні (світ після Другої Світової війни), або ж, навпаки, своїм втручанням гальмує чи блокує спроби демократизації (СРСР по відношенню до своїх сателітів);
- переконання, за допомогою якого може здійснюватися не просто різноманітний несиловий вплив на внутрішньополітичні процеси, а й на мету політичних акторів, які беруть в них участь;
- використання системи різних стимулів, які спонукають політичних акторів, для забезпечення своїх власних інтересів, здійснювати ті або інші кроки, які в результаті сприятимуть реалізації визначеної ззовні мети (демократичної або недемократичної).
Однак, слід зазначити, що особливістю сучасного етапу розвитку цивілізації є те, що світове співтовариство не тільки впливає на демократичні транзити, а й відчуває на собі певний вплив з боку цих процесів, що у деяких випадках призводить до дестабілізації міжнародних відносин (наприклад, крах стабільної біполярної системи світу, етнополітичні конфлікти, територіальні претензії, проблеми ідентичності, тощо).
Якщо розглянути співвідношення зовнішніх факторів та трансформаційного процесу в Україні, то можна зазначити, що наша держава є достатньо активним суб'єктом міжнародних відносин і відчуває на собі основні наслідки глобалізації. Крім того, на розвиток української держави накладає свій відбиток її геополітичне становище (між Заходом і Сходом). Але, разом з тим, слід зазначити, що проголошений Україною зовнішньополітичний курс на європейську інтеграцію та нещодавнє отримання спільного кордону з ЄС, сприяє демократизації суспільно-політичного життя в нашій державі шляхом виконання Копенгагенських критеріїв (вимог до країн-претендентів на членство в ЄС), серед яких - належне функціонування демократичних інститутів та процедур.
Таким чином, об'єктивні внутрішні або структурні умови демократії характеризують ситуацію, яка складається в тій або іншій країні в процесі історичного розвитку та спонукає її стати на шлях демократії і більш чи менш успішно рухатися ним.
У заможному та процвітаючому суспільстві громадянин свідомо, із почуттям власної гідності та поваги до інших громадян може брати участь у політичному житті, отримуючи задоволення від виконаного обов'язку, від впливу на перебіг суспільно значимих подій. А у кризовому суспільстві людину поглинають клопоти фізичного виживання, й вона уникає участі у розв'язанні соціальних проблем. Очевидною є залежність між рівнем економічного розвитку та демократією.
Що стосується України на сучасному етапі розвитку, то слід відзначити, що для неї характерне постійне проведення заходів, що сприяють зміцненню економічного зростання (розширення доступу до кредитів для малих та середніх підприємців, майбутніх домовласників, фермерів та місцевих органів влади через розвиток іпотечного кредитування, муніципальних цінних паперів та фінансового лізингу; проведення інституційних реформ з метою розбудови ринку для довготермінового фінансування; продовження зміцнення правового і регулятивного середовища для ведення бізнесу в Україні; підвищенню конкурентноздатності підприємств на місцевому, регіональному і міжнародному ринках).
Великим досягненням української держави, на шляху до належного функціонування в ній ринкових відносин, є те, що Європейський Союз (21 грудня 2005 р.), а потім і СІНА (17 лютого 2006 р.) офіційно визнали Україну країною з ринковою економікою.
Разом з тим, необхідно зазначити, що для України на сучасному етапі розвитку дуже важливим є питання про формування та функціонування політичних партій, які за нових умов (перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління) політичні партії набувають більшої ваги в суспільстві. Незважаючи на велику кількість політичних партій, в нашій державі спостерігається процес їх структуризації, про що свідчать парламентські вибори 2006 р.
Також слід звернути увагу на те, що державні діячі, які намагаються сформувати політичну демократію, часто концентрують свої зусилля на створенні формального набору демократичних інститутів та писані конституції. Але розвиток стабільного і ефективного демократичного правління залежить від чогось більшого, ніж урядові структури та політичний процес. Воно залежить від політичної культури.
Представники другого, так званого, процедурного підходу наголошують на суб'єктивних чинниках утвердження демократії. Це в основному дослідники-транзитологи, які спеціалізуються на процесах переходу від недемократичних режимів до демократії в наш час (Ф. Шміттер, X. Лінц, А. Пшеворський та інші). Такі умови, з їх точки зору, пов'язані зі свідомими діями людей (насамперед інтелектуальної та політичної еліти), які:
- демонструють певний ступінь розуміння проблем, що постають перед країною і можливостей їх розв'язання за допомогою демократичних механізмів;
- виявляють політичну волю і уміння курувати процесом переходу до демократії.
В межах цього підходу, насамперед акцентується увага на тому, як поводиться, що робить, наскільки підготовлена до цієї роботи політична еліта різних країн. Транзитологи підкреслюють важливість правильного вибору стратегії і тактики демократичних змін, послідовність і обгрунтованість рішень і дій людей, що ініціюють демократизацію, свідомий вибір ними тих чи інших моделей політичної поведінки, процедурних норм та організаційних форм нових політичних інститутів.
Необхідно також відзначити, що суб'єктивні фактори відіграють далеко не останню роль у становленні демократії в Україні. Мова іде про конкретні дії окремих представників політичної еліти нашої держави. Іншими словами, усвідомлення необхідності змін політичної системи України на користь парламентсько-президентської республіки, ініціювання та реалізація політичної реформи, проведення демократичних виборів, об'єднання зусиль різних політичних сил заради єдності і подальшого розвитку нашої держави, удосконалення механізмів взаємодії влади та громадянського суспільства, тощо пов'язано з політичними рішеннями і діями конкретних українських політиків.
Таким чином, розгляд сучасних теоретико-методологічних концепцій аналізу внутрішніх передумов демократизації суспільства, дозволив виділити два основні підходи - структурний та процедурний. Прибічників першого підходу цікавляться передусім емпірично виявленими і зафіксованими загальними кореляціями між деякими соціально-економічними та культурно-ціннісними змінними, а також імовірністю встановлення і збереження демократичних режимів в різних країнах. Представники ж другого підходу розглядають конкретні процеси, процедури та політичні рішення, які здійснюються самими агентами демократизації, доводячи, що жодні "об'єктивні" соціальні, економічні, культурні та інші фактори не можуть ані пояснити, ані передбачити, хто конкретно, які політичні сили і актори, коли і за яких обставин відстоюватимуть недемократичний статус-кво або боротимуться за його спростування. Вони вважають, що дії політичних акторів, які ініціюють і здійснюють демократичний транзит, не визначаються їх "об'єктивним" становищем в суспільній структурі. Навпаки, їх "суб'єктивний" вимір створює нові політичні можливості.
Переважна більшість дослідників, які вивчають процес переходу від недемократичних політичних режимів до демократії, різко протиставляють ці два методологічні підходи один одному. Разом з тим, деякі інші транзитологи дійшли висновку про те, що структурний та процедурний підходи не тільки не суперечать, а й, навіть, доповнюють один одного і пропонують створити синтетичну або комплексну модель для всебічного аналізу передумов процесу демократизації. В якості обгрунтування такої точки зору наводиться теза про те, що, з одного боку, багато конкретних рішень і дій політичних акторів зумовлюють демократичний транзит, і, як наслідок, призводять до певних змін у суспільно - політичному та соціально - економічному житті країни, а з іншого - самі актори здійснюють вибір стратегії і тактики дій та приймають політичні рішення, виходячи з тих обставин, які на цей час склалися в середині даної держави, а також, для позитивного результату, будь-які дії суб'єктів політики на шляху демократизації повинні знаходити підтримку у суспільстві.
В контексті цього, достатньо цікаву спробу побудувати комплексну модель аналізу передумов процесу демократизації зробив російський вчений А. Мельвіль. Відповідно до цієї методології можна здійснити поліфакторний аналіз демократичного транзиту, який послідовно звужує фокус уваги від макро- до мікрорівня. У зв'язку з цим, слід проаналізувати наступні сім умовних рівні змінних:
1. Зовнішнє міжнародне середовище (міднародна економічна ситуація, політико-стратегічні умови та відносини, міждержавні і міжнародні неурядові відносини, "дух часу").
2. Державо- та націєутворюючі фактори в якості передумов самого руху до демократії (єдина територія, єдина держава, почуття національної ідентичності, тощо).
3. Загальний соціально - економічний рівень розвитку і модернізації, ступінь "сучасності" суспільства.
4. Соціально - класові процеси та умови (ступінь соціальної диференціації та розвиту, взаємовідносини між класами та соціальними групами).
5. Соціокультурні та ціннісні фактори (культурно-політичні цінності та орієнтації, що домінують в суспільстві).
6. Політичні фактори і процеси (взаємодія партій, суспільно -політичних рухів і організованих груп з новими політичними інститутами і процедурами, вибір ними політичних стратегій і тактик).
7. Індивідуальні, особистісні політико-психологічні фактори. (конкретні рішення та дій ключових політичних акторів).

Дата добавления: 2015-05-26