Політичний режим як категорія політології: сутність і критерії класифікації

Навчальний посібник

ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ

ПОЛІТОЛОГІЯ

Мілова М.І., Дмитрашко С.А.

Одеса 2009

Посібник підготовлено кафедрою соціальних наук відповідно до освітньо-професійної програми підготовки бакалаврів всіх спеціальностей.

Рецензент – Сухотеріна Л.І. д.і.н.,

завідувач кафедри політологіі та права Одеського національного політехнічного університету,

професор

Посібник затверджено на засіданні кафедри соціальних наук “1” грудня 2009 р.

Протокол № 4

Завідувач кафедри

доктор політичних наук

професор М.І.Мілова

Мілова М.І., Дмитрашко С.А. Політичні режими. Навчальний посібник для студентів 2-3 курсів всіх спеціальностей денної форми навчання. - ОДАХ, 2009 - 30 с.

В навчальному посібнику доступно, логично та послідовно висвітлено основні категорії, типи та характерні ознаки сучасних політичних режимів. Розглянуто сутність політичного режиму, якісні ознаки тоталітарного, авторитарного, демократичного типів. Значну увагу приділено проблемі трансформації недемократичних режимів в демократичні. Запропоновані схеми, приклади з досвіду політичної трансформації країн ЦСЄ, розкриті особливості моделі переходу України до демократії.

Тема “Політичні режими“ є складовою частиною і логічним продовженням тем “Політична влада“ та “Політична система як механізм реалізації влади“. Політичні режими визначають якість політичної системи, характеризуючи її взаємовідносини із суспільством. Для розуміння сутності, типів та розвитку сучасних політичних режимів пропонується наступний план:

1. Політичний режим як категорія політології: сутність і критерії класифікації.
2. Тоталітарний політичний режим: основні характеристики та витоки становлення.
3. Авторитарний політичний режим, його різновиди.
4. Демократія: сутність та сучасні варіанти
5. Трансформація недемократичних політичних режимів в демократичні: сутність, етапи та завдання посткомуністичного переходу

Основні поняття: політичний режим, тоталітаризм, авторитаризм, демократія, трансформація, гібридні режими, посткомуністичні режими, автократія(самовладдя), етатизм, рекрутація і кооптація еліти, демократичний транзит

Історія політичної думки щодо визначення та сутності режимів починається зі спроб античних мислителів знайти правильні та неправильні форми державного правління. Аристотель поділяв режими на правильні (монархія, аристократія, політія) та неправильні (тиранія, олігархія, демократія). Критерієм розподілу режимів на два типи було обрано зміст та ціль використання влади. При правильному режимі влада використовується для загального блага, а при неправильному режимі – для задоволення приватних інтересів правлячої групи. Еволюція політичних режимів має свою послідовність, відповідні цикли: монархія – аристократія – олігархія – тиранія – демократія – республіка (політія). У ХУI ст.. французький мислитель Ж.Боден, спираючись на ідеї Аристотеля, у відомій праці “Республіка“ поділяє політичні режими на монархію, де верховна влада належить однієї особі; аристократію - верховна влада належить менший частці населення; народну державу чи республіку, де весь народ бере участь у здійсненні влади. З кінця XIX століття в політичній науці вчені починають використовувати категорію”політичний режим“.

Політичний режим можна визначити як упорядковану взаємодію структур політичної системи, а також сукупність методів та засобів реалізації влади і досягнення політичних цілей. Таке визначення підкреслює різницю між політичною системою як кількісним виразником складових елементів та політичним режимом як якісним виразником політичної системи, особливо, ступені концентрації влади та процесу досягнення політичних цілей. Окрім концентрації влади, форм і методів її реалізації, сучасні політологи вважають, що необхідно в якості стрижня політичних режимів розглядати партії та партійні системи.

Зміст політичного режиму визначається владою та ступенем реального впливу громадян на процес прийняття рішень, тобто політичний режим характеризує зміст взаємовідносин влади і суспільства. Будь-який політичній режим визначається трьома основними чинниками:

1) процедурами та способами організації владних інститутів, безпосереднім здійсненням влади;

2) стилем ухвалення суспільно-політичних рішень;

3) взаємовідносинами між політичною владою та громадянами.

В якісному розумінні політичний режим охоплює: порядок формування представницьких установ; становище та умови діяльності політичних партій; правовий статус особистості; права та обов’язки громадян; порядок функціонування правоохоронних органів та органів надзору; співвідношення та реалізацію дозволеного й забороненого.

Політичний режим залежить від таких чинників:

1) співвідношення політичних сил у суспільстві;

2) особи загальнонаціонального лідера та якості правлячої еліти; 3) історичних і соціокультурних традицій, політичної культури населення в цілому.

Зазначені чинники впливають на сутність політичного режиму спонтанно, внаслідок спільних зусиль багатьох суб’єктів політичного процесу. У сучасній літературі можна знайти різноманітні підходи до класифікації політичних режимів. Політолог Г. Голосов пропонує кілька критеріїв в аналізі політичних режимів:

- їх відкритість або закритість; - монолітність або диференційованість еліти;

- залучення до управління чи відсторонення мас від управління.

Спираючись на вищезазначені підходи можна виокремити три класичні типи політичних режимів. Тоталітарний режим (тоталітаризм) – це державно-політична система правління, основою якого є сильна харизматична особистість (особиста диктатура), повний (тотальний) контроль держави над політичною, економічною, соціальною і духовною сферами. Авторитарний режим (авторитаризм) – державно-політичний устрій суспільства, за якого носієм влади є одна людина або група людей, що монополізує владу й політику.

Демократичний режим – це державно-політичний устрій, за якого управлінські функції суспільстві виходять із засадничого принципу – народ є джерелом влади.

Класифікації політичних режимів почали з’являтися на початку XX століття, але до 60-х рр. ХХ століття найчастіше використовували класифікацію М.Вебера, який поділив політичні режими на демократичні та недемократичні. Поділ історично виправданий, тому що в історії зустрічаються диктатури і демократії. Диктатура (від лат. dictator - необмежена влада) – режим, при якому влада однієї особи або невеликої групи практично необмежена. Давніми формами диктатури була тиранія (влада воєначальника, який спирається на пряме насилля), олігархія (влада невеликої групи найбагатших людей, які вирішують державні інтереси, виходячи з власних інтересів), абсолютна монархія (виконавча і законодавча влада об’єднані в руках монарха). До сучасних диктатур можна віднести окремі авторитарні режими та тоталітаризм, однак сьогодні в світі в “чистому“ вигляді вони не існують.

Демократія виникла пізніше диктатури. За часів Давньої Греції демократія розумілась як участь вільних громадян в загальних зборах, у виборах. В Давньому Римі диктатором називали володаря, якого призначали на вищу посаду і який отримував особливі повноваження у випадку загрози державі. Термін (строк) повноважень визначався в 6 місяців (semestris dictatoria), але деякі володарі узурпували повноваження довічно (Сулла, Цезар). Влада більшості могла бути звернена проти видатних людей. Антична демократія не знала прав і свобод особи.

В другій половині ХХ століття дослідник Р.Даль прийшов до висновку, що влада – багатополярна, а також, що жодна держава не досягла демократії. Р.Даль запропонував свою типологію політичних режимів за такими критеріями:

- дозволена опозиція чи політична конкуренція;

- участь населення в процесі публічного суперництва за владу.

1- система, в якій практично відсутня опозиція, немає політичної конкуренції, а відсоток населення, який має право участі в публічному суперництві малий – “ закрита гегемонія“. Влада передається в спадок, еліта монолітна. Приклад – монархії, воєнні диктатури (Саудівська Аравія, Оман)

2- невелика конкуренція, велика участь населення в процесі публічного суперництва за владу - “ включальна гегемонія“ (СРСР, соціалістичні країни після Другої світової війни – Китай, В’єтнам, Куба).

3- велика опозиційність та конкуренція в сполученні з невеликою участю в суперництві за владу - “ змагальна олігархія “. Пасивність населення, висока конкурентна боротьба політичних і економічних еліт (пострадянські країни 90-х рр. ХХ ст.)

4- значна ступінь політичної конкуренції та опозиційності при високому відсотку участі населення в публічному суперництві за владу - “ поліархія “. Практично немає таких, хоча є прагнення до них у сучасних країнах Заходу (Велика Британія, США, Австрія).

На початку 60-х рр. ХХ століття політолог З.Бжезінський (США), використавши висновки Р.Даля про багатополярність влади і про те, що жодна держава не досягла демократії, виокремив тоталітарний режим завдяки політологічному аналізу політичних систем країн колишнього соціалістичного табору. На початку ХХI ст.. багато класичних теорій зазнали суттєвих змін щодо концептуальних визначень тоталітаризму і демократії.

1. Тоталітарний політичний режим: основні характеристики та витоки становлення.

Тоталітаризм - такий політичний режим, який характеризується всебічним і всеосяжним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов’язковою ідеологією. “Тоталітаризм“ як поняття було впроваджено Б.Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії. Пізніше в Німеччині також почали використовувати вислів “тоталітарна держава.“

Передумови виникнення та розвитку тоталітаризму в політичній практиці з’являються при індустріальній стадії розвитку суспільства, наявності засобів масової інформації, колективістського світогляду, могутньому державному апараті, пов′язані також із станом соціально-економічного розвитку. Виникнення тоталітаризму співпадає з політичною активізацією мас в умовах модернізації старих політичних систем, в кризових періодах індустріалізації. Велику роль відіграє розпад традиційних соціальних структур та деморалізація суспільства. Суспільство деморалізується завдяки тому, що руйнуються традиційні цінності, традиційні системи зв’язків, становище людини змінюється. Вона втрачає економічні основі своєї незалежності і стає практично власністю держави, яка надає людині захист та можливості існування. В такому стані людина підпадає під вплив засобів масової інформації, за допомогою яких проводиться ідеологічна обробка населення, насаджуються уніфіковані стандарти побутового та загальнолюдського характеру, нівелюються особистісні цінності. При тоталітаризмі знищується межа між державою і суспільством, тому що зникають автономні, непідконтрольні владі сфери суспільного життя. Лідерство за тоталітаризму має переважно індивідуалізований характер, навіть найближче оточення лідера значною мірою дистанційоване від нього. В тоталітарних державах виключаються будь-які форми несанкціонованих дій з боку населення, держава вимагає від людини активних проявів лояльності й відданості режиму.

Щодо виникнення радянського режиму, то можна визначити наступні причини: низький рівень економічного розвитку, наявність селянського населення з певним рівнем знань і патріархальної свідомості (самодержавство, православ’я, народність), ідейно-теоретичні основи у вигляді більшовизму, який легко засвоювався патріархальним світоглядом і сприяв формуванню етатизму (сакральність влади). Крім того, політика радянської влади щодо наділення селян землею сприяла створенню соціальної бази та підтримки з боку безземельних селян у перші роки соціалістичного розвитку; модернізаційність (індустріалізація, колективізація, культурна революція) перетворень, які мають розглядатися з різних боків (позитив та негатив) і т.п.

Отже, тоталітаризм як тип політичного режиму має такі риси:

1) Офіційна ідеологія, яка повністю заперечує попередній порядок і має на меті згуртування громадян для розбудови нового суспільства. Всі сфери життя суспільства - мораль, політичні норми, економічна ефективність – підкорені ідеології.

2) Монополія на владу єдиної масової партії на чолі якої харизматичний лідер. Партія “поглинає” державу, виконує її функції, формується так звана “партія-держава“.

3) Система контролю не тільки за “ворогами народу”, але й за всім суспільством.

4) Партійний контроль над засобами масової інформації.

5) Контроль за збройними силами, використання їх не завжди за функціональним призначенням.

6) Централізований контроль економіки, державне управління власністю.

Класичними тоталітарними державами були гітлерівська Німеччина та сталінський СРСР. Різниця між ними існувала в ідеологічній сфері (для фашизму - націонал-соціалізм, для радянського соціалізму - марксизм-ленінізм, інтернаціоналізм) та соціальній базі (дрібні власники – робітники та селяни).

Перелічені характеристики, які були запроваджені відомими дослідниками К.Фридрихом та З.Бжезінським у праці «Тоталітарна диктатура і автократія» (1956 р.), вважаються класичними. Вони найбільш притаманні пострадянській політичній науці, яка тільки наприкінці 80-х - початку 90-х рр.. ХХ ст. почала активно розвиватися. Дослідження радянського тоталітаризму базувалося також на працях Х.Арендт (1951 р.), Дж. Талмонда (1952 р.), Р.Арона (1965 р.), пізніше М.Джиласа, Л.Колаковського, Ж.Желева. В цих наукових працях можна виокремити три основні висновки: а) тоталітаризм є нова форма панування, що відрізняє її від інших форм автократії; б) спільність між націонал-соціалізмом і більшовизмом (Р.Гаджиєв); в) для тоталітарних диктатур ХХ ст.. типовим є прагнення мобілізації мас і систематичне порушення прав людини.

Слід підкреслити, що наявність однієї або кількох ознак недостатньо, щоб система вважалася тоталітарною. Існують режими, де використовувався терор, але держава не є тоталітарною. Наприклад, Чилі за часів Піночета, коли масово знищували людей у концтаборах, але Чилі не тоталітарна держава тому що, відсутні інші вищезазначені риси, а саме: не було монополії однієї партії на владу, єдиної “священної“ ідеології, економіка залишалась ринковою. Навпаки, невдовзі Чилі набула значних економічних успіхів. Кампучія теж зазнала нищення людей (геноциду), але не визнавалася тоталітарною за вищенаведеними класичними ознаками. Тоталітаризм відрізняється від інших диктатур високою регламентацією та контролем за всім ходом суспільного життя.

Однак час минає і підходи до вивчення тих або інших явищ, фактів, подій змінюються. Дослідження останніх років сприяли витісненню “давніх“ концепцій тоталітаризму, в яких перелічувалися класичні характеристики тоталітарного правління (Х.Аренд, М.Джилас, К.Фрідріх і З.Бжезинський). Таким тоталітаризмом, вважали автори, можна назвати лише сталінську епоху, а в ході процесу десталінізації він перетворюється на авторитаризм. Прибічником такої думки є західнонімецький вчений Х.Лудц. Однак поступово долалося уявлення про те, що при тоталітаризмі можна маніпулювати цілим суспільством за власним бажанням. Практика відкинула твердження про те, що тоталітаризм не змінюється. На прикладі СРСР можна стверджувати, що тоталітаризм проходить певну еволюцію, за якою розмиваються окремі риси, зокрема, послаблюється роль ідеології, можливості мобілізації, посилюється апатія і т.п. Тому період М.Хрущова та Л.Брежнєва дослідники схильні вважати “розмывающимся“ або “розкладаючимся“ тоталітаризмом. Цікаво, що у 90-ті роки Бжезинський перейшов на позиції Лудца і почав говорити про “комуністичний авторитаризм”. В українській політичній науці також активно досліджуються проблеми сутності, генезису та еволюції тоталітаризму і авторитаризму (М.Чабанна, М.Вонсович, В.Сухонос та ін.).

Існує думка, що в посттоталітарний період розвитку в деяких державах створені різновиди неототалітаризму, тобто є прагнення до здійснення тотального контролю, примусу до більшості населення в м’яких формах за допомогою системи залежностей, наприклад, економічних, правових. Неототалітаризм нав’язує свою волю народу в повсякденному житті, заперечуючи існування тих, хто піклується про політичні права й інтелектуальну свободу. Однак домінуючою залишається точка зору, що більшість країн пострадянського простору зазнали авторитарні тенденції розвитку.

Таким чином, аналіз сутності і еволюції теорії та практики тоталітаризму дає підстави дослідникам розглядати тоталітаризм:

1. як явище світової історії, що сформувалося із автократичних традицій давніх деспотій і досягло свого апогею на конкретно-історичному етапі ХХ ст.. (М.Бердяєв, К.Поппер);

2. як концепт англо-американської політичної науки 50-60-х рр. ХХ ст., який застосовувався для характеристики політичних особливостей націонал-соціалістичного, фашистського і комуністичного режимів (Р.Арон, Х.Лінц, Дж.Сарторі);

3. як напрям світової політичної думки, що виправдовує необмежену етатизацію, репресивно-террористичні методи контролю і управління, маніпулювання свідомістю мас тощо (Дж.Талмонд, Ф.Хайєк);

3. як тип свідомості, що характеризується етатизмом, екстремізмом, радикалізмом, правовим нігілізмом, антілібералізмом (Г.Арендт, Е.Фромм, Г.Алмонд);

4. як форму державного устрою та суспільно-політичний лад “етатизованих ідеократій індустріальної доби“ (М.Вонсович), тобто ХХ ст..

Таке широке розуміння тоталітаризму свідчить про те, що це надзвичайне складне явище, в якому перебували держави та народи, і тому перехід від такого стану до іншого (демократичного) довготривалий, болючий і лежить через “долину сліз“ (Р.Дарендорф). На такому шляху знаходяться сьогодні посттоталітарні (посткомуністичні) країни, в тому числі й Україна.

1. Авторитарний політичний режим, його різновиди.

Авторитаризм – тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб’єктів політичних відносин, наявністю сильного центру (партія, угрупування, особа- лідер або політичний інститут), що має концентровану владу, можливістю застосування насилля та примусу. Це один з найбільш поширених типів панування в сучасному світі. Частіше всього цей тип режиму сприймається як проміжний між тоталітаризмом та демократією. Це досить спрощене сприйняття, однак для авторитаризму з тоталітаризмом дійсно спільною ознакою є автократичний, необмежений законом характер самовладдя. Стиль і методи панування лідера авторитарного та тоталітарного практично не відрізняються, хоча деякі автори намагаються знайти цю різницю. Для авторитаризму та демократії спільними є наявність автономних сфер життєдіяльності суспільства, зокрема економічне і приватне життя, збереження окремих елементів громадянського суспільства.

Тому суттєвими рисами авторитаризму є:

1) перевага методу адміністративного управління в діяльності державних органів, який рідко допускає компроміс із найважливіших політичних проблем;

2) висока концентрація (необмеженість) влади в руках одного чи декількох органів державної влади. Найчастіше основним політичним інститутом є інститут президентства, який має функції нормотворчості, але закони приймаються за власним розсудом, також може бути монархічний інститут;

3) опирається (реально чи потенційно) на силу;

4) звуження сфери гласності та виборності державних органів завдяки використанню адміністративного ресурсу. Рекрутація політичної еліти (кооптація), тобто введення в склад виборчого органу нових членів без проведення додаткових виборів, шляхом призначення “зверху“, а не за результатами конкурентної електоральної боротьби;

5) збереження обмеженого плюралізму в економіці, суспільстві, культурі. Можливо функціонування визначеної кількості партій, профсоюзів та інших організацій, але за умов підконтрольності владі;

6) наявність диференціації відносин між державою і суспільством. Держава відмовляється від втручання в неполітичні сфери, перш за все, в економіку. Влада зайнята, головним чином, забезпеченням громадського порядку, оборони, зовнішньою політикою, хоча вона впливає на стратегію економічного розвитку, проводить активну соціальну політику, не порушуючи наявні механізми розвитку ринкових відносин в економіці. Саме цей фактор відрізняє тоталітаризм від авторитаризму, тому що він дозволяє зберігати часткову автономність суспільства (людини).

Характерно, що за авторитаризму існують певні риси громадянського суспільства, а в самому суспільстві чіткої регламентації зазнає переважно політика. В умовах авторитарного політичного режиму можлива наявність в суспільстві легальної опозиції, головне, щоб громадяни відкрито не виступали проти режиму. За авторитаризму немає уніфікованої ідеології. До того ж, через зруйнування репресивного апарату та несформованість демократичних інститутів, мобілізаційні можливості ідеології практично відсутні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших політичних режимів.

Існують різновиди авторитарних режимів:

- військово-бюрократичний режим встановлюється в результаті військового перевороту. Передумовою часто стають відсутність консенсусу серед найбільш впливових угрупувань, гострий конфлікт з приводу перерозподілу влади. Легітимація влади відсутня, тому управлінці спираються на армію і корпорації. Така форма авторитаризму була в Чилі, Греції, певною мірою в Португалії, країнах північної Африки.

- абсолютні монархїі або султаністські, в яких монарх наділений абсолютною владою, виборні представницькі органи відсутні, уряд призначається монархом і звітує лише перед монархом. Така форма авторитаризму є в Саудівській Аравії, Йорданії, Марокко, Катарі, Омані, Об’єднаних Арабських Еміратах тощо. Слід зазначити, що європейські монархії, у порівнянні з ними, є парламентськими демократіями (Велика Британія, Норвегія, Данія, Бельгія, Люксембург, Іспанія), тобто не всі монархії авторитарні, а лише абсолютн і, головним чином, це країни Близького Сходу.

- популістські режими відрізняються вождізмом, великою роллю одної особи, яку всіляко підтримує народ. Висока мобілізація мас завдяки ідеології. Засобами легітимності стають плебісцит, маніфестації, мітинги підтримки. Середній клас підтримує владу, а широкі прошарки населення проявляють патерналістські очікування. Певним прикладом можна вважати Джамахарію в Лівії на чолі із М.Кадаффі, хоча жодного різновиди в “чистому вигляді“ не існує.

- авторитаризм розвитку, його головна функція проявляється в стимуляції й підтримці соціальної та економічної модернізації. Ступінь авторитаризму визначається вимогами в збереженні єдності та цілісності суспільства в зв’язку з конфліктністю, обумовлену модернізацією, але головні напрямки ініціює лідер та його оточення. Держава ініціює зміни в економіці, суспільному житті, які відбуваються під її контролем (Південна Корея 70-80 рр. ХХ ст.)

Авторитаризм, як і інші режими, потребує об’єктивної оцінки, тобто всебічного аналізу. Коротко зазначимо, що до позитивних оцінок можна віднести наступні: спроможність забезпечувати політичну стабільність і суспільний порядок, мобілізовувати суспільство та ресурси на виконання суспільно-політичних завдань, долати супротив політичних опонентів, відстоювати зовнішньополітичні пріоритети. Водночас є негативні характеристики режиму, а саме: повна залежність політики від позиції глави держави та близького його оточення, відсутність у громадян можливості запобігання політичним авантюрам чи призволу, обмеженість політичного представництва суспільних чи групових інтересів.

Дата добавления: 2015-05-26