Демократія: сутність та сучасні варіанти

Демократію як політичний режим характеризує:

- виборність найважливіших органів політичної влади;

- вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волевиявлення більшості громадян;

- юридична рівність громадян;

- високий ступінь реалізації прав людини, тобто пріоритет прав людини над правами держави;

- розподіл влади з метою недопущення її концентрації в єдиному центрі;

- повага більшості до права меншості мати власну точку зору і відстоювати її цивілізованими методами;

- верховенство закону в усіх сферах суспільного життя;

- економічний лібералізм.

Характерною особливістю демократичного режиму є децентралізація, розосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів. Ця форма організації суспільно-політичного життя заснована на принципах рівноправності, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості, але з урахуванням інтересів меншості. Тобто, демократичний режим характеризується високим ступенем політичної свободи людини, наявністю реальних прав, які дозволяють йому впливати на управління державою. Політична еліта обирається народом і має широку соціальну базу.

Для демократії характерна вільна діяльність політичних і громадських організацій, обов’язкова виборність органів влади, розмежування державної сфери та сфери громадського суспільства, економічний та політичний плюралізм. За демократією форма мобілізації легітимна, політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована. Демократія характеризується зміною лідерів, лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але має раціональний характер. Властивий високий рівень суспільного самоврядування, у відносинах між владою й суспільством переважає консенсус. Суспільними ознаками демократії є електоральні змагання, можливість артикуляції інтересів суспільних груп, націленість на консолідацію суспільства. За умов демократії держава існує заради громадян.

Одним із головних принципів та ознакою демократії є багатопартійність, у політичному процесі завжди бере участь опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми і рішення, висуває майбутніх лідерів. Головна функція опозиції - це визначення альтернативних напрямків розвитку суспільства та складання постійної конкуренції правлячій еліті.

Чимало сучасних вчених пов’язують зміст демократії з елітами і доводять, що демократія завдяки виборам дає можливість найгіднішим представникам еліти прийти до влади. Демократія оберігає суспільство від надмірної концентрації влади. Р. Даль створив модель демократичного елітаризму, де доводить, що еліти у взаємодії між собою співпрацюють та визначають вірний спосіб вирішення тієї чи іншої проблеми. Ідеал демократії, за думкою Р. Даля, в принципі недосяжний, але потрібно знайти форму політичного життя, яка б забезпечила змагання політичних сил, знаходження політичного консенсусу.

Суто етимологічне (в перекладі з грецької мови - народовладдя) тлумачення демократії сьогодні багатьом науковцям видається занадто спрощеним, відображаючи лише початкову стадію розвитку демократії. Для Монтеск’є демократія тотожна народному суверенітетові, але не означає загальної участі всіх в управлінні. Народ доручає здійснювати свою владу обраним уповноваженим. Саме ця ознака є найхарактернішою у визначенні сутності демократичної форми правління, зокрема представницької демократії. К.Маркс в свій час підкреслював, що вважає демократію ознакою певної форми держави, її наріжним каменем. Ця теза не суперечить висновкам сучасної політичної науки, хоча авторитетні західні аналітики, а також деякі російські, роблять уточнення.

Визначення демократії як народовладдя, якщо підходити до нього суто науково, а не судити про повноту і рівень розвитку демократії за переліком декларованих прав і свобод громадян чи за іншими формальними ознаками, цілком може застосовуватися лише до ідеалу. Проте реальне народовладдя фактично недосяжне. Ще Т.Джефферсон у 1801 р. наголосив, що всім потрібно пам’ятати священний принцип, що хоча у всіх випадках повинна переважати воля більшості, ця воля має бути законною, має бути розумною. Локк, Монтеск’є та американські федералісти стверджували, що тільки конституційний уряд, що обмежує та поділяє тимчасову владу більшості, здатний захистити особисту свободу. Цей фундаментальний погляд привів до народження традиції політичної думки – лібералізму та до поняття ліберальної демократії, яка обирається сьогодні за кінцеву мету посткомуністичного транзиту (переходу).

Сутність класичного визначення демократії, яке включає принцип влади більшості, народного суверенітету і політичної рівності громадян, також зазнала змін та неоднозначного відношення дослідників. В політико-правових теоріях визначення демократії має кілька вимірів, які виявляють її сутність. Основні розбіжності між концепціями спостерігаються саме у межах і обсягові політичних властивостей, що їх обіймає демократія. Мінімалістські визначення беруть свій початок від Д.Шумпетера, який готовий визнати політичну систему демократичною, якщо та задовольняє мінімальному набору формальних ознак. Він сформулював концепцію обов’язкового нормативного мінімуму і запропонував визначення демократії як “інституціонального устрою, призначеного для прийняття політичних рішень, в якому індивіди набувають владних повноважень за допомогою конкурентної боротьби за голоси виборців”. Таку демократію Л.Даймонд називає „виборчою”.

Конструктивним доопрацюванням стала концепція поліархії Р.Даля, яка має два виміри: опозицію (організоване змагання шляхом регулярних, вільних та справедливих виборів) й участь (право практично усіх дорослих голосувати та змагатися за посаду). До цих вимірів, вважає Даймонд, слід долучити ще й третій, без якого перші два не можуть претендувати на правдиву змістовність, – це громадянська свобода. Р.Даль, визначивши комплекс “мінімально необхідних критеріїв” сучасної політичної демократії, усвідомлює, що в реальній політичній практиці, як правило, повний набір ідеальних характеристик демократії чи їх реалізації в силу тих або інших причин відсутній. Саме тому реально існуючі у більшості західних країн демократичні системи він називає не “демократіями”, а “поліархіями”.

За мінімалістськими (виборчими) ознаками багато країн кваліфікуються як демократії. Але за більш жорсткою концепцією ліберальної демократії вони вважатися демократіями не можуть. На додаток до елементів виборчої демократії ліберальна модель вимагає: 1) відсутності захищених сфер влади від військових або інших діячів, непідзвітних електоратові прямо або опосередковано; 2) горизонтальної підзвітності посадових осіб однієї перед іншою. Це обмежує виконавчу владу, сприяючи збереженню конституціоналізму, законності та процесам обговорення; 3) вона дбає про широке коло положень політичного і громадського плюралізму та про особисті і колективні свободи. Л.Даймонд налічує одинадцять складових ліберальної демократії, де свобода та плюралізм вважаються головними показниками, але можуть гарантуватися лише через „верховенство закону”, за яким всі громадяни мають політичну та правничу рівність, а держава та її агенти самі по собі є суб’єктами законів.

Демократія як система цінностей і політичного світогляду – це відображення у свідомості громадян самого змісту демократії, перш за все – ідей свободи і рівності прав, що робить її такою привабливою. В сучасній західній політичній науці ціннісні аспекти демократії не втратили свого значення. Наведені вище елементи дозволяють характеризувати результати переходу до демократії за максималістськими ознаками і складають основні критерії, за якими оцінюється стан розвитку демократії у країнах третьої хвилі демократизації міжнародною організацією “Freedom House“.

Однак “ліберальні демократії, - пише Х.Лінц, - „повинні бути конституційними демократіями. Брак конституційного духу, розуміння центрального положення конституційної сталості є одним із слабких місць” багатьох неліберальних демократій третьої хвилі у посткомуністичному і так званому “третьому світі“. Ці висновки цілком підтверджуються і можуть бути застосовані до характеристики українського політичного процесу та української демократії в цілому.

В останню чверть ХХ ст. все більше дослідників звертається до проблеми демократії як політичного процесу. При цьому цей аспект пов’язується із демократичною процедурою і включає: особливу форму функціонування владних інститутів, широку участь мас в управлінні суспільством, метод регулювання відносин між правителями і тими, ким управляють; механізм задоволення різнорідних соціальних інтересів і мирного вирішення конфліктів між групами тощо. З урахуванням доданих уточнень сучасна політична теорія включає до цього переліку наступні формальні процедури:

- загальне виборче право громадян; можливість для громадян претендувати на зайняття виборних посад;

- регулярне проведення вільних, конкурентних і справедливих виборів;

- наділення обраних посадових осіб конституційним правом контролю над урядовими рішеннями;

- відсутність утисків стосовно політичної опозиції;

- право громадян створювати незалежні асоціації і організації, включаючи незалежні політичні партії і групи інтересів;

- вільний доступ громадян до джерел інформації.

Щоб оцінити якісний стан демократії, цієї “мінімально необхідної” суми ознак недостатньо. Такий формально-правовий підхід до визначення сутності демократичної політичної системи скоріше відповідає американській політичній традиції, яка робить акцент головним чином на виборчих процедурах. Європейська традиція надає значення соціально-економічним параметрам системи та її змістовим характеристикам. Тим не менше, сучасна політична теорія бачить найбільш надійний і методологічно коректний інструмент розмежування авторитарних і демократичних систем саме у формальних, процедурних аспектах функціонування суспільного устрою.

Вважаємо, що у певному сенсі вся історія становлення демократичних норм і практик свідчить про те, що демократія – це процес розвитку, розширення і оновлення ідей і принципів, інститутів і процедур. Це постійно триваючий процес демократизації. Але головне у сучасній теорії і практиці демократії і демократизації, за визначенням російського вченого А.Мельвіля, полягає в іншому – “вона створює умови для досягнення цілей”. А яким буде результат, залежить від того, як і в якому суспільстві буде розвиватися демократичний процес, які сили і яким чином будуть на нього впливати.

Підсумовуючи підкреслимо, що демократія має розглядатися як комплексне системне явище, яке включає:

- систему принципів (рівність, вибірність, зміну, контроль, відповідальність, участь народу в управлінні);

- систему цінностей (свобода – особиста, політична та економічна, плюралізм, незалежні ЗМІ, вільний доступ до джерел інформації, багатопартійність та ін.);

- систему правління або модель врядування, тобто політичний режим (розподіл влади, визнання парламентаризму, конституційність політичного процесу).

Дійсно, демократія не є ні універсальним засобом організації суспільства в цілому, ні вищою формою суспільного розвитку. Це лише та інституційна матриця, в межах якої організується управління суспільством. І, безумовно, феномен демократії, до якого прагнуть сучасні держави і суспільства, набувши сьогоденного змісту (і не тільки на посткомуністичному просторі), потребує подальшого вивчення та розуміння як на рівні науковців, політиків, так і громадян. Важливо підкреслити, що демократія як політичний процес дає громадянам реальну можливість бути його учасниками, виражати себе і бути почутими владою. Це і є найважливішім показником чесного і вмілого управління. Така модель врядування приваблива тому, що вона сприяє взаємодії держави, суспільства і особи, встановленню культури миру, толерантності, а отже, й стабільності в суспільстві. Однак демократичне врядування не може дати всеохоплюючих відповідей на політичні і економічні проблеми, з якими стикаються країни, зокрема посткомуністичні, де шлях до сталої демократії тривалий і непростий.

Дата добавления: 2015-05-26