Кінг С. 23 страница

Частина третя

Справи життя і смерті

Розділ тринадцятий

Клауд-Геп

Відділення поштової служби «І-Зі» містилося на торговій вуличці, між «Старбаксом»[334] і «Автозапчастинами О’Рейлі»[335]. Крук зайшов туди скоро після 10:00, показав своє посвідчення на ім’я Генрі Ротмена, розписався за посилку завбільшки як взуттєва коробка і з нею під пахвою вийшов надвір. Попри кондиціоноване повітря, у «Віннебаго» густо тхнуло запахом хвороби Баррі, але вони якось звикли і майже його не відчували. На коробці малася зворотна адреса якоїсь компанії з постачання сантехнічного обладнання у Флашингу[336], Нью-Йорк. Там насправді існувала така компанія, але до цієї посилки вона стосунку не мала. Крук, Зміїне Жало і Джиммі Арифметика дивилися, як Горіх розрізає липку стрічку своїм швейцарським армійським ножем і розтуляє стулки. Він витяг амортизаційну прокладку з дутого поліетилену, потім подвійний шар вати. Під усім цим, у пінопласті, містилася велика, без жодних написів, пляшка з солом’яного кольору рідиною, вісім шприців, вісім дротиків і якийсь немудрящий пістолет.

— Свята срака, та цього достатньо, щоби весь її клас відправити у Середзем’я[337], — промовив Джиммі.

— Роза ставиться з великою повагою до цієї маленької chiquita[338], — сказав Крук. Він дістав з пінопластового гнізда пістолет-транквілізатор, роздивився його, поклав назад. — І ми також будемо так ставитися.

— Круче! — голос у Баррі звучав замулено, хрипко. — Іди-но сюди!

Крук залишив вміст коробки на Горіха і пішов до чоловіка, що пітнів на ліжку. Баррі покрився вже сотнями яскраво-червоних плямок, його запухлі очі ледь відкривалися, жмут волосся прилип йому до лоба. Крук відчував, як від нього пашить гарячкою, але Хінець виявився збіса значно міцнішим за Діда Фліка. Він усе ще не зациклювався.

— З вами, хлопці, все гаразд? — запитав Баррі. — Нема гарячки? Нема цяток?

— Ми в порядку. Не переймайся нами, тобі треба відпочивати. Може, поспати трохи.

— Висплюся, коли помру, а я поки ще не мертвий, — спалахнули очі Баррі в червоних прожилках. — Я її вчепив.

Крук, не роздумуючи, ухопив його за руку, тільки нагадав собі, що треба її потім помити гарячою водою з великою кількістю мила, а потім загадався, яка з цього може бути користь. Вони всі дихають одним із ним повітрям, всі по черзі допомагають йому з горщиком. Їхні руки постійно всього його торкаються. — Ти знаєш, котра з тих трьох дівчат вона? Ти дізнався її ім’я?

— Ні.

— Вона знає, що ми їдемо по неї?

— Ні. Перестань ставити запитання і дай мені тобі розказати, що я вже знаю. Вона думає про Розу, саме тому я у неї поцілив, але вона не думає про Розу за іменем. «Жінка у капелюсі з одним довгим зубом», — так вона її називає. Ця дитина… — Баррі відхилився вбік і прокашлявся у вологу хустинку. — Ця дитина боїться її.

— Вона й мусить боятися, — похмуро промовив Крук. — Щось іще?

— Сендвічі з шинкою. Фаршировані яйця.

Крук чекав.

— Я поки ще не певний, але мені здається… вона планує пікнік. Можливо, зі своїми батьками. Вони збираються на… іграшковий потяг? — Баррі насупив брови.

— Який іграшковий потяг? Де?

— Не знаю. Підвезеш мене ближче, й дізнаюся. Я певен, що дізнаюся. — Пальці Баррі крутнулися в руці Крука і раптом сильно, ледь не боляче її здавили. — Вона, можливо, буде здатна допомогти мені, Татку. Якщо я зумію протриматися і ти її вхопиш… завдаси їй болю достатньо, щоб вона видихнула трохи духу… тоді, може…

— Можливо, — сказав Крук, але, коли подивився вниз, він побачив — лише на секунду — кісточки в чіпких пальцях Баррі.

Абра була надзвичайно тихою в школі тієї п’ятниці. Нікому там це не здалося дивним, хоча зазвичай вона була жвавою і балакучою цокотухою. Того ранку її батько зателефонував шкільній медсестрі й попрохав її, чи не передасть вона вчителям, щоб не навантажували зайве Абру. Вона захотіла піти до школи, але напередодні вони отримали недобрі звістки про прабабусю. «Вона вже відходить», — сказав Дейв.

Медсестра відповіла, що вона розуміє і передасть прохання.

Що робила Абра насправді того дня, це концентрувалася на тому, щоб перебувати одночасно у двох місцях. Це як одночасно гладити себе по голові й плескати по череву: важко спершу, але не дуже, щойно ти призвичаїшся.

Частина її мусила залишатися в її фізичному тілі, відповідаючи на спорадичні запитання в класі (ветеранка у підніманні рук з першого класу, сьогодні вона дратувалася, якщо її викликали, коли вона сидить собі спокійно, акуратно склавши їх перед собою), балакаючи з подружками на обідній перерві й питаючись у тренера Ренні, чи можна їй сьогодні замість спортзалу натомість піти до бібліотеки. «У мене болить живіт», — сказала вона, що жіночим кодом молодшої середньої школи означало «у мене той період».

Такою ж тихою вона залишалася після школи вдома в Емми, але там це не становило великої проблеми. Емма походила з книголюбивої родини, і зараз вона вже втретє перечитувала «У вогні»[339]. Абру намагався розговорити містер Дін, коли повернувся з роботи, але й він затих і занурився в останнє число «Економіста»[340] після її односкладових відповідей і застережного погляду своєї дружини.

Абра ледь усвідомила, коли Емма відклала свою книжку і спитала в неї, чи не бажає вона вийти надвір, бо більша її частина перебувала з Деном: бачила його очима, торкалася його руками й ногами важелів і педалей у кабіні маленького локомотива «Гелен Рівінгтон», відчувала смак сендвіча з шинкою, який він їв, і лимонаду, яким його запивав. Коли Ден говорив до її батька, насправді це говорила Абра. А щодо доктора Джона? Він їхав у самому кінці потяга, тож відтак не було там ніякого доктора Джона. Тільки двоє їх у кабіні — єднання батька й дочки на хвилі поганих звісток про Момо, рідних, як і мусить бути.

Раз у раз вона думками поверталася до жінки в капелюсі, тієї, що катувала хлопчика-бейсболіста, поки він не помер, а потім злизувала його кров своїм жадібно викривленим ротом. Абра не могла цьому запобігти, але не думала, що це має якесь значення. Якщо до неї торкається зараз своїм розумом Баррі, її страх перед Розою не мусить його дивувати, хіба не так?

Вона здогадувалася, що їй навряд чи вдалося б обдурити локалізатора Правдивого Вузла, якби той був здоровим, але Баррі був серйозно хворим. Він не дізнався, що Абра знає ім’я Рози. Він навіть не замислився, чому дівчинка, чий вік дозволить їй отримати водійські права тільки у 2015 році, веде зараз Тінітавнський потяг крізь ліси на захід від Фрейжера. А якби таке запитання й спало йому на думку, він, певне, припустив би, що насправді той потяг не потребує машиніста.

(«Бо він думає, що потяг іграшковий»)

— …скребл?

— Гммм? — Вона озирнулась на Емму, спершу навіть не певна, де вони зараз перебувають. Потім побачила, що тримає в своїх руках баскетбольний м’яч. Ага, ми на подвір’ї. Граємо в ЛОШАКа[341].

— Я питала, чи ти хочеш пограти в скребл зі мною і моєю мамою, бо тут щось зовсім нудно.

— Ти виграєш, так?

— Ато! Всі три гри. Ти взагалі де зараз?

— Вибач, я просто задумалася про мою Момо. Давай у скребл, чудово звучить.

Це дійсно чудово звучало. Емма з її мамою були найповільнішими гравчинями на весь відомий всесвіт, і перелякалися б до всирачки, якби хтось запропонував грати з таймером. Це надавало Абрі безмежні можливості залишатися тут мінімально присутньою. Баррі хворий, але ж не мертвий, і якщо він второпає той факт, що Абра зараз займається свого роду телепатичним черевомовленням, наслідки можуть бути дуже поганими. Він міг би вирахувати, де саме вона насправді перебуває.

«Вже недовго. Доволі скоро вони всі зійдуться разом. Господи, прошу, хай все пройде добре».

Поки Емма прибирала мотлох зі стола у світлиці на нижньому поверсі, а місіс Дін розкладала дошку, Абра, вибачившись, сказала, що мусить скористатися туалетом. Їй туди дійсно було треба, але спершу вона зробила короткий візит до вітальні й обережно визирнула крізь еркерне вікно. Пікап Біллі стояв по той бік вулиці. Він помітив, як ворухнулись штори, і смикнув угору великим пальцем. Абра відповіла йому тим самим жестом. І вже тоді менша її частка вирушила до ванної кімнати, тоді як решта її сиділа в кабіні «Гелен Рівінгтон».

«Ми з’їмо, що наготували на пікнік, приберемо за собою сміття, подивимося, як сідає сонце, і тоді поїдемо назад».

(«з’їмо пікнік, приберемо за собою сміття, подивимося, як сідає сонце, і тоді»)

Щось неприємне і неочікуване увірвалося до її думок, та так потужно, що аж голова в неї відсмикнулася назад. Якийсь чоловік і дві жінки. У чоловіка орел на спині, а в обох жінок квітки-метелики на крижах. Абра побачила їхні татуювання, бо вони були голяка, займаючись сексом біля якогось басейну, де грала тупа старомодна диско-музика. Жінки раз у раз видавали фальшиві стогони. Та на що це вона, чорти б його знали, натрапила?

Шок від того, чим займались ті люди, зруйнував той делікатний баланс, який вона до цього підтримувала, і на коротку мить Абра опинилася цілком в одному місці, вся тут. Вона сторожко подивилася знову і побачила, що люди біля басейну затуманилися. Не реальні. Майже примарні люди. А чому? Бо Баррі сам уже майже примарна особа і йому нецікаво дивитися, як хтось займається сексом біля…

(«Ті люди не біля басейну, вони в телевізорі!»)

Чи Баррі Хінець второпав, що вона дивиться на нього, як він дивиться якийсь телевізійний порноканал? Він і решта їх? Абра не мала певності, але гадала, що ні. Хоча вони зважали на таку можливість. О, так. Якби вона була там, вони б спробували через шок змусити її кудись піти гуляти, чи викрити себе, чи і те, й інше.

— Абро? — погукала Емма. — Ми готові грати!

(«Ми вже граємо, і ця гра набагато крутіша за скребл»)

Їй треба повернути себе в баланс, і то швидко. Викинути з голови той порноканал з гівняною диско-музикою. Вона знову на маленькому потязі. Вона веде цей маленький потяг. Це її пікніковий сюрприз. Вона розважається.

(«Ми поїмо, ми приберемо за собою сміття, ми подивимося, як сідає сонце, і тоді ми поїдемо назад. Я боюся жінки в капелюсі, але не дуже боюся, бо я не вдома, я їду в Клауд-Геп із моїм татом»)

— Абро! Ти там провалилася?

— Іду! — відгукнулася вона. — Ось тільки руки помию!

(«Я з моїм татом. Я з моїм татом, от і все»)

Дивлячись на себе в дзеркало, Абра прошепотіла:

— Тримайся цієї думки.

За кермом сидів Джиммі Арифметика, коли вони заїхали у відпочинкову зону Бреттон Вудс[342], звідки вже було зовсім близько до Енністона, міста, де живе ця марудна дівчинка. От тільки там її нема. Як каже Баррі, вона зараз у місті, що називається Фрейжер, це трохи далі на південний схід. Вона там на пікніку зі своїм татусем. Буквально ховається в кущі. Багацько їй з цього користі.

Зміїне Жало вставила перший диск в DVD-плеєр. Фільм називався «Пригода Кенні біля басейну».

— Якщо дитина подивиться це, вона отримає добру освіту, — промовила вона, натискаючи кнопку ПЛЕЙ.

Горіх сидів біля Баррі, напуваючи його соком, як він повсякчас це робив… тобто, коли міг. Баррі почав уже зациклюватися по-справжньому. Він мало виказував цікавості до соку і жодної до ménage à trois[343] біля басейну. Він дивився на екран тільки тому, що йому було так наказано. Кожного разу, повертаючись до своєї цілісної форми, він важче стогнав.

— Круче, — позвав він. — Побудь зі мною, Татку.

Крук вмент опинився біля нього, посунувши ліктем Горіха.

— Нахилися ближче, — прошепотів Баррі, і — після миті вагань — Крук зробив, як той просив.

Баррі відкрив рота, але, перш ніж він встиг заговорити, розпочався черговий цикл. Шкіра в нього стала молочного кольору, потім потоншала до прозорості. Крук бачив його стиснуті зуби, очниці, в яких плавали його наповнені болем очі, і — що найгірше — тіняві амбразури фортеці його мозку. Він чекав, тримаючи руку, яка більше була не рукою, а всього лиш кублом кісток. Десь, на величезній відстані, гупала і гупала та блядьська диско-музика. Крук подумав: «Вони, мабуть, під наркотою. Неможливо трахатися під таку музику, якщо ти не під наркотою».

Повільно, повільно Баррі Хінець знову став цілісним. Цього разу, повертаючись, він кричав. Піт виступив йому на лобі. А також і червоні плями, такі тепер яскраві, що не відрізнити від крапель крові.

Він втер собі губи і сказав:

— Послухай мене.

Крук послухав.

Ден доклав зусиль якнайчистіше спустошити собі мозок, щоби його могла заповнювати собою Абра. Він достатньо часто водив «Ріву» до Клауд-Гепа, аби робити це майже зовсім механічно, а Джон зі зброєю (два автоматичних пістолети й оленяча рушниця Біллі) їхав аж у хвостовому кондукторському вагоні. Геть з очей, геть з думок. Чи то майже. Неможливо цілком втратити себе навіть уві сні, але присутність Абри була такою потужною, що було аж трохи лячно. Дену майнула думка: якщо вона залишатиметься в його голові достатньо довго, продовжуючи трансляцію думок з такою ж потужністю, все кінчиться тим, що він нашукуватиме собі сандалетки і відповідні їм аксесуари. Не кажучи вже про мління за класними хлопчиками з гурту «Довколишні».

Дуже помічним виявилося те, що вона наполягла — в останню хвилину, — аби він узяв з собою Гоппі, її старого кошлатого кролика. «Він дасть мені бодай щось, на чому я зможу фокусуватися», — сказала вона, чого вони не могли зрозуміти так достеменно, як зрозумів би це не зовсім людський персонаж, чиє мугирське ім’я було Баррі Сміт. Він навчився цього трюку від Діда Фліка і користався ним безліч разів.

Допомагало також те, що Дейв Стоун не вмовкаючи розповідав усілякі сімейні історії, багато з яких Абра ніколи раніше не чула. І все ж таки Ден не був упевнений, що щось із цього могло подіяти, якби той, хто був головним у визначенні її місцеперебування, не лежав зараз хворим.

— А інші не здатні на локалізацію? — запитав він її.

— Та леді в капелюху це вміє, навіть звіддаля, за півкраїни, але наразі вона відсторонилася. — Абрині губи вкотре скривилися у тій самій, дещо лячній, усмішці, показавши вершечки її зубів. Через це вона здалася значно старшою за свій вік. — Роза боїться мене.

Присутність Абри в Деновій голові не була безперервною. Вряди-годи він відчував, як вона йде деінде, сягаючи — о так, дуже обережно — того, хто колись виявився досить дурним, щоб натягнути собі на руку бейсбольну рукавицю Бредлі Тревора.

Абра сказала, що вони зупинилися в місті, яке називається Старбридж (Ден не сумнівався, що вона має на увазі Стербридж), і там з’їхали з платної автомагістралі, рухаючись далі другорядними дорогами в напрямку яскравого сигналу її свідомості. Пізніше вони зупинилися пообідати в придорожньому кафе, їли не поспішаючи, розтягуючи фінальний відрізок своєї подорожі. Вони знали, куди їде зараз вона, і щиро бажали, щоб вона туди дісталася, бо Клауд-Геп відлюдна місцина. Вони вважали, що таким чином вона полегшує їм їхню роботу, ну то й гаразд, але її робота була делікатною, чимсь на кшталт телепатичної лазерної хірургії.

Був один тривожний момент, коли порнографічний сюжет заповнив мозок Дена — той груповий секс біля басейну — але він зник майже одразу. Він подумав було, що ненароком зазирнув до її підсвідомості, де — якщо вірити доктору Фройду — ховаються всі наші примітивні бажання. То було припущення, про яке він міг би пошкодувати, але аж ніяк не ганити себе через нього; він давно навчився не встромляти свого носа до найприватніших чужих справ.

Ден тримав штурвал «Ріви» однією рукою. Інша була на облізлому хутрі м’якого кролика, що лежав у нього на колінах. Обабіч пропливав густий ліс, який вже почав пломеніти серйозними кольорами. На сидінні праворуч — так званому провідницькому — джеркотів Дейв, розповідаючи своїй доньці сімейні історії, танцюючи на кістках принаймні одного скелета з родинної шафи.

— Коли вчора вранці зателефонувала твоя мама, вона сказала мені, що в підвалі будинку Момо зберігається певна скриня. Позначена іменем Алессандра. Ти знаєш, хто це така, авжеж?

— Бабуся Сенді, — промовив Ден. Боже, в нього навіть голос звучить вище. Молодше.

— Саме так. Ну, є дещо, чого ти, мабуть, не знаєш, і в такому випадку ти цього від мене не чула. Гаразд?

— Так, тату. — Ден відчув, як кутики його губ викривляються догори, десь там, далеко звідси. Абра усміхалася, дивлячись на літери, які їй наразі дісталися в скреблі: БОРЗІЙ.

— Твоя бабуся Сенді закінчила Університет штату Нью-Йорк в Олбані[344] і проходила педагогічну практику в якійсь підготовчій школі, розумієш? Десь у Вермонті, чи в Массачусетсі, чи тут, у Нью-Гемпширі, я забув, де точно. Десь посередині свого двомісячного терміну вона взяла й звільнилася. Хоча якийсь час ще залишалася у тій місцині, можливо, займалася якоюсь тимчасовою роботою, офіціанткою чи ще кимсь, але точно відвідувала багато концертів і вечірок. Вона була…

(«дівчиною, з якою приємно провести час»)

Це повернуло на думку Абрі тих трьох секс-маніяків біля басейну, що лизалися й прицмокували під старозавітну музику диско. Беее. Дехто має вельми дивні уявлення щодо приємного проведення часу.

— Абро? — це була місіс Дін. — Твоя черга, серденько.

Якщо їй доведеться підтримувати це надто довго, у неї станеться нервовий зрив. Значно легше їй було б робити це вдома, самій. Вона навіть була запустила таку ідею батькові, але він і слухати про таке не схотів. Ні та й годі, навіть під наглядом містера Фрімена.

Вона скористалась чиєюсь чужою літерою Й на дошці й виклала ЗБІЙ.

— Дякую, Аббочко, я теж сюди піду, — сказала Емма. Розвернувши дошку, вона почала її вивчати пронизливим поглядом із вартим випускного іспиту зосередженням, яке триватиме щонайменше хвилин п’ять. Можливо, навіть десять. А потім викладе щось абсолютно калічне, типу БІК або ЛОБ.

Абра повернулася до «Ріви». Те, що розповідав там батько, було доволі цікавим, хоча вона вже знала про все це набагато більше, аніж він собі уявляв.

(«Аббі? Чи ти…»)

— Аббі? Чи ти слухаєш?

— Звичайно, — відповів Ден. «Мені тільки треба взяти невеличкий тайм-аут, щоби викласти слово». Це цікаво.

— Отже, Момо в той час жила на Мангеттені, і коли Алессандра у липні того року приїхала до неї в гості, вона вже була вагітною.

— Вагітною мамою?

— Саме так, Абба-Доцю.

— Тож мама народилася поза шлюбом?

Тотальне здивування, либонь, лише на крихту надто фальшиво наївне. Ден у своїй химерній ролі учасника і водночас підслуховувача діалогу зрозумів дещо, що здалося йому зворушливим і заразом ніжно-кумедним: Абра чудово знала, що її мати незаконнонароджена. Люсі їй про це розповіла ще рік тому. Те, що Абра робила зараз, було дивним, але правдивим — вона оберігала невинність свого батька.

— Так і є, серденько. Але це не злочин. Подеколи люди потрапляють … ну, я не знаю, як сказати… у бентежні ситуації. Сімейні дерева вирощують на собі дивовижні гілки, і нема причин, щоб тобі про це не знати.

— Бабуся Сенді загинула за пару місяців після того, як народилася мама, так же? В автокатастрофі.

— Так і є. Люсі того дня залишили на Момо, а закінчилося це тим, що вона її виростила. Ось де причина того, що вони такі близькі й чому старіння й хвороба Момо так важко сприймаються твоєю мамою.

— Хто був той чоловік, від якого завагітніла бабуся Сенді? Вона коли-небудь казала?

— Як тобі сказати, — мовив Дейв, — це цікаве питання. Якщо Алессандра бодай колись і розповідала, Момо про це ніколи не розводилася. — Він показав рукою вперед, на просіку в лісі. — Дивися, серденько, ми вже майже на місці!

Вони проїжджали повз щит з написом:

КЛАУД-ГЕП. ПІКНІКОВА ГАЛЯВИНА. 2 МИЛІ.

Ватага Крука зробила коротку зупинку в Енністоні, щоб заправити «Віннебаго», але на Нижній Головній вулиці, десь за милю від Ричленд-корт. Коли вони виїжджали з міста — тепер за кермом сиділа Зміїне Жало, а в DVD-плеєрі крутилася епічна картина «Свінгерський дамський клуб» — Баррі покликав до свого ліжка Джиммі Арифметику.

— Вам, хлопці, варто піддати газу, — сказав Баррі. — Вони вже майже на місці. Це місце зветься Клауд-Геп. Я вже вам це казав?

— Так, казав, — Джиммі мало не поплескав Баррі по руці, але вчасно схаменувся.

— Вони ось-ось вже розстелять свою пікнікову скатертину. От тоді-то вам їх і треба запопасти, поки вони там сидітимуть і їстимуть.

— Так ми і зробимо, — пообіцяв Джиммі. — Встигнемо вичавити з неї достатньо духу, щоб допомогти тобі. Роза не заперечуватиме.

— Вона б ніколи не була проти, — погодився Баррі, — але для мене занадто пізно. А от для тебе, можливо, ні.

— Га?

— Подивися на свої руки.

Джиммі подивився і побачив перші плямки, що розквітли в нього на ніжній білій шкірі нижче ліктів. Червона смерть. У нього пересохло в роті від їх вигляду.

— О Боже, я вже йду, — простогнав Баррі, і раптом його одяг спав на тіло, якого там більше не було. Джиммі побачив, як він ковтає… і враз його горло пропало.

— Посунься, — сказав Горіх. — Пусти мене до нього.

— Йо? Що ти збираєшся робити? Він спікся.

Джиммі пройшов уперед і впав у пасажирське крісло, звільнене Круком.

— Їдь по шосе 14-А понавкруги Фрейжера, — сказав він. — Це швидше, ніж через центр міста. Там ти потрапиш на Сако-рівер-роуд…

Зміїне Жало постукала пальцем по Джи-Пі-Ес:

— Маю тут все це запрограмоване. Ти вважаєш, що я сліпа чи просто дурепа?

Джиммі її майже не чув. Єдине, що він розумів: він не може померти. Він ще занадто молодий, щоб помирати, тим більше з усім цим неймовірним комп’ютерним прогресом просто зразу за обрієм. А думка про зациклення, про нищівний біль кожного разу, як повертаєшся назад…

Ні. Ні. Абсолютно ні. Неможливо.

Надвечірнє сонце скоса зазирало у великі передні вікна «’Баго». Гарне осіннє світло. Осінь була улюбленою порою року Джиммі, і він мав намір залишатись живим і подорожувати з Правдивим Вузлом, коли вона настане знову. І знову. І знову. На щастя, він зараз із правильним гуртом, щоби це собі забезпечити. Татусь Крук хоробрий, винахідливий, хитромудрий. Правдиві потрапляли в халепи й раніше. Він витягне їх і з цієї.

— Дивись, буде вказівник, де повертати на пікнікову зону Клауд-Геп. Не пропусти його. Баррі каже, вони вже майже там.

— Джиммі, у мене від тебе голова болить, — сказала Зміїне Жало. — Піди сядь. Ми будемо там за годину, можливо, раніше.

— Вщипни мене за гузно, — промовив Джиммі Арифметика.

Енді Зміїне Жало вишкірилася і зробила, як він просив.

Вони якраз завертали на Сако-рівер-роуд, коли Баррі Хінець вициклився нанівець, залишивши по собі лише одяг. Той був іще теплим від гарячки, що його спекла.

(«Баррі мертвий»)

Не було жаху в цій думці, коли вона досягла Дена. Й ані унції співчуття. Тільки задоволення. Абра Стоун могла бути на вигляд ординарною американською дівчинкою, гарнішою за багатьох і розумнішою за більшість, але якщо зазирнути під цю гладінь — і не дуже-то й глибоко — там прозирала юна жінка-вікінг із лютою і кровожерливою душею. Ден подумав, це просто сором, що в неї нема ні братів, ні сестер. Вона захищала б їх, не жаліючи життя свого.

Ден перевів «Ріву» на найповільнішу швидкість, потяг уже вигулькнув з лісової гущавини і котився вздовж огородженого урвища. Там, унизу, в променях призахідного сонця, яскравим золотом іскрилася Сако. З обох крутих берегів до річки збігав палаючий червоними, помаранчевими, жовтими і пурпурними кольорами ліс. А вгорі пливли — так близько, що, здавалося, їх можна торкнутися — пухнасті хмарки.

З чмиханням пневматичних гальм він підкотив до щита з написом СТАНЦІЯ КЛАУД-ГЕП і вимкнув дизель. Якусь мить він уявлення не мав, що сказати, але за нього це зробила Абра, користуючись його ротом:

— Дякую, що дозволив мені вести потяг, татку. А тепер давай починати наш розбій. — Абра якраз доклала це слово у світлиці Дінів. — Наш пікнік, я хотіла сказати.

— Я повірити не можу, ніби ти голодна після всього, що ти з’їла в потязі, — піддражнив Дейв.

— Але ж так. Хіба ти не радий, що я не анорексичка?

— Радий, — сказав Дейв. — Я насправді дуже радий.

Ден краєм ока помітив Джона Далтона, як той перетинає пікнікову галявину, з опущеною головою, беззвучно ступаючи по товстій хвойній підстилці. Один з пістолетів він ніс в одній руці, а рушницю Біллі Фрімена в іншій. Парковку для машин оточували дерева; кинувши погляд назад, Джон зник серед них. Влітку маленька парковка і всі пікнікові столи були зайняті. Цього буденного дня наприкінці вересня Клауд-Геп був безживно порожнім, якщо не рахувати їх.

Дейв подивився на Дена. Ден кивнув. Абрин батько — агностик за схильністю і католик за приналежністю — зробив у повітрі хресне знамення, а вже потім вирушив до лісу слідом за Джоном.

— Тут так гарно, тату, — промовив Ден. Його невидима пасажирка тепер говорила до Гоппі, бо Гоппі був єдиним, хто залишився біля нього. Ден посадив горбкуватого, лисіючого, одноокого кроля на один із пікнікових столів і пішов до першого пасажирського вагона по плетений пікніковий кошик.

— Все гаразд, — сказав він порожній галявині. — Я сама його принесу, тату.

У світлиці Дінів Абра відсунула свій стілець і підвелася.

— Мені треба знову до туалету. Щось, відчуваю, мене нудить у животі. А після того, гадаю, мені краще піти додому.

Емма підкотила очі, але місіс Дін була втіленням співчуття.

— Ох, серденько, це в тебе оте, ну, сама знаєш що?

— Так, і доволі зле.

— Ти маєш з собою все, що тобі потрібно?

— У мене в наплічнику. Все зі мною буде добре. Вибачте.

— Ну, це нормально, — сказала Емма, — іти, коли ти виграєш.

— Ем-мо! — скрикнула її мати.

— Та все гаразд, місіс Дін. Вона мене побила в ЛОШАКа.

Абра пішла сходами нагору, одною рукою тримаючись за живіт, сподіваючись, що те, як вона це робить, не виглядає надто фальшивим. Вона знову визирнула надвір, побачила пікап містера Фрімена, але не затримувалася на обмін сигналами великим пальцем. Опинившись у ванній кімнаті, вона замкнула двері й сіла на закритий кришкою унітаз. Яке ж то було полегшення, перестати жонглювати такою кількістю власних «я». Баррі помер; Емма з її матір’ю внизу; тепер залишилися тільки Абра тут, у ванній, і Абра там, у Клауд-Гепі. Вона заплющила очі.

(«Дене»)

(«Я тут»)

(«тобі більше не треба прикидатися мною»)

Вона відчула його полегшення й усміхнулась. Дядько Ден старався дуже наполегливо, але не був він скроєний на те, щоби бути дівчинкою.

Легкий, делікатний стук у двері.

— Подружко? — Емма. — Ти в порядку? Вибач, якщо я сказала дурню.

— Я в порядку, але піду додому, прийму «Мотрін»[345] і ляжу.

— Я думала, ти збираєшся залишитися ночувати.

— Зі мною все буде гаразд.

— Хіба твій батько не поїхав з дому?

— Я замкну всі двері, поки він не повернеться.

— Ну… хочеш, я тебе проведу?

— Нормально.

Їй хотілося бути самій, щоби радіти разом із Деном, з батьком і з доктором Джоном, коли вони приберуть тих створінь. А вони це зроблять. Тепер, коли Баррі мертвий, решта їх стали, як сліпці. Ніщо не може піти не туди, куди слід.

Не було жодного вітерцю, який поторохкував би ламким листям, а коли заглухла «Ріва», на пікніковій галявині Клауд-Геп стало зовсім тихо. Залишилася лише притлумлена балачка річки внизу, покрики самотньої ворони і звук двигуна, що наближався. Вони. Ті, яких послала та жінка в капелюсі. Роза. Ден підняв одну боковину плетеного кошика і, сягнувши досередини рукою, взявся за «Ґлок 22»[346], що його ним забезпечив Біллі — звідки той сам взяв цю штуку, Ден не знав, та воно йому було й байдуже. Що йому не було байдуже, так це те, що той без перезаряджання вистрелює п’ятнадцять куль, а якщо недостатньо п’ятнадцяти куль, це означає, що ми живемо в неправедному світі. Навернувся примарний спогад про батька, Джек Торренс усміхається тією своєю чарівливою, кривою усмішкою і каже: «Якщо це не подіє, я навіть не знаю, що мушу тобі повісти». Ден подивився на старого Абриного кролика.

— Готовий, Гоппі? Сподіваюся, так. Сподіваюся, ми обоє готові.

Біллі Фрімен згорблено сидів за кермом свого пікапа, але поспішно випростався, побачивши, як Абра вийшла з будинку Діні. Її подружка — Емма — стояла в дверях. Дівчатка попрощалися, спершу ляснувшись п’ятірнями високо над головами, а потім обертом внизу. Абра вирушила в бік свого будинку, який стояв на протилежному боці вулиці за чотири подвір’я звідси. Цього в плані не було, і коли вона поглянула на нього, він жестом запитав: «Що відбувається?»

Абра усміхнулась і коротко показала йому великі пальці. Вона вважає, що все окей, він зрозумів її беззастережно ясно, але бачити її на вулиці, та ще й саму, від цього Біллі стало тривожно, нехай навіть ті фріки зараз за двадцять миль звідси. Вона потужна, як та генераторна станція, і, можливо, знає, що робить, але їй все’дно лише тринадцять.

Дивлячись, як вона з рюкзаком на спині йде хідником, нашукуючи в кишені ключа, Біллі нахилився вбік і відвернув кнопку на бардачку. Всередині лежав його «Ґлок 22». Зброю було позичено в одного парубка, заслуженого відставного члена нью-гемпширського крила «Подорожніх Святих». У свої молоді роки Біллі інколи теж ганяв з ними, але формально до їх лав не вступив. Загалом був тим і радий, хоча розумів, у чому їх притягальність. Товариський дух. Він гадав, що щось схоже відчувають Ден з Джоном стосовно пияцтва.

Дата добавления: 2015-05-29