Кінг С. 20 страница

(«Біллі?»)

Нема відповіді, але той на мить глянув поверх свого журналу і цього було достатньо.

— Гаразд, — сказав Ден тихішим голосом. — Я хочу почути детально, що в тебе відбулося.

Вона розповіла йому про пастку і як добре та спрацювала. Ден слухав зачудовано, захоплено… але ж те зростаюче відчуття тривоги. Її впевненість у власних здібностях тривожила його. Це була дитяча впевненість, а люди, з якими вони мають справу, далебі не діти.

— Я тобі казав просто встановити сигналізацію, — промовив він, коли вона закінчила.

— Це було краще. Я не знаю, чи змогла б я отак наїхати на неї, якби не прикинулася, ніби я Дейєнеріс з книжок про «Гру престолів», але думаю, що змогла б. Бо вона вбила хлопчика-бейсболіста і багато інших. А ще тому… — Тут уперше її усмішка трохи зів’яла. Поки вона розповідала свою історію, Ден бачив, якою вона буде, коли їй виповниться вісімнадцять. Тепер він побачив, якою вона була дев’ятирічною.

— Тому що що?

— Вона не людина. Ніхто з них не люди. Можливо, вони були колись людьми, але давно перестали. — Вона випростала плечі, відкинувши назад волосся. — Але я сильніша. І вона це також знає.

(«я думав, вона тебе відштовхнула»)

Абра досадливо насупилася на нього, тернула собі губи, потім усвідомила, що робить її рука, і повернула її назад на коліно. Щойно та там опинилася, її накрила інша, утримуючи в спокої. Щось ніби знайоме проглянуло в цьому жесті, але чому ні? Він бачив і раніше, як вона це робить. Наразі він мав серйозніші речі, якими варто перейматися.

(«наступного разу я буду готовою, якщо він буде, наступний раз»)

Така можливість існує. Але якщо наступний раз трапиться, та жінка в капелюсі також буде готовою.

(«я просто хочу, щоб ти була обережною»)

— Буду. Обіцяю.

Звісно, так кажуть усі діти, аби лиш заспокоїти своїх дорослих, але все одно це покращило Денові настрій. Принаймні трохи. Крім того, тут є Біллі у своєму «Ф-150» з вицвілою червоною фарбою.

Очі її знову танцювали.

— Я багато чого дізналася. Саме тому й захотіла побачитися з тобою.

— Що саме?

— Не де вона зараз перебуває, так глибоко я не дісталася, але я знайшла… знаєш, коли вона була в моїй голові, я була в її. Щось типу взаємообміну, розумієш? Там було повно шухляд, наче ти потрапив у картотечну залу найбільшої в світі бібліотеки, хоча, можливо, я просто бачила це в такий спосіб, бо так це бачила вона. Якби вона в моїй голові дивилася на комп’ютерні екрани, і я теж, мабуть, бачила б комп’ютерні екрани.

— До скількох її шухляд ти встигла зазирнути?

— До трьох. Чи чотирьох. Вони називають себе Правдивий Вузол. Більшість з них старі, і вони насправді як вампіри. Вони вишукують дітей, таких як я. І як ти був, я гадаю. Тільки вони не п’ють кров, вони вдихають ту річ, що випускається, коли такі особливі діти помирають. — Вона здригнулася від огиди. — Що більше вони їх катують перед цим, то міцнішою стає та річ. Вони називають її духом.

— Він червоний, правильно? Червоний або рожевуватий?

Ден у цьому був упевнений, проте Абра нахмурилася й помотала головою.

— Ні, білий. Яскрава біла хмара. І зблизька нічого червоного нема. І послухай-но, вони вміють його зберігати! Тим, що не використали, вони наповнюють такі пляшки, типу термосів. Але їм ніколи не досить. Я бачила одного разу таку передачу, чи не про акул? Там розповідали, що вони завжди в русі, бо ніколи не можуть наїстися. Думаю, цей Правдивий Вузол схожий на них. — Вона скривилася. — Вони гидотні, атож.

Щось біле. Не червоне, а біле. Все одно воно може бути тим, що та стара медсестра називала хапом, але іншого роду. Бо воно виходить із здорових молодих людей, а не зі старих, котрі помирають від майже усіх хвороб, які лишень можуть вчепитися до тіла. Бо вони ті, що їх Абра назвала «особливими дітьми»? Бо і те, й інше разом?

Вона закивала.

— І те, й інше разом, мабуть.

— Гаразд. Але найбільше значення має те, що вони знають про тебе. Що вона знає.

— Вони трохи налякані, що я можу комусь про них розповісти, але не дуже сильно налякані.

— Бо ти всього лиш дитина, а дітям ніхто не вірить.

— Точно. — Вона здунула собі з лоба пасемце волосся. — Момо б мені повірила, але вона збирається помирати. Вона переїжджатиме до твого хот спайса, Дене. Хоспісу, тобто. Ти ж допоможеш їй, правда? Якщо не будеш тоді в Айові?

— Все, що зможу. Абро… вони приїдуть по тебе?

— Мабуть, але якщо так, то не через те, що я про них щось знаю. А через те, що я та, ким я є.

Її веселість пропала тепер, коли вона оголосила про це прямо. Вона знову потерла собі рота, а коли прибрала руку, губи в неї були розтулені в лихій усмішці. «Ця дівчинка має норов», — подумав Ден. Він мав з чим порівнювати. Сам мав іще той норов. Той, що втручав його до халепи, і не один раз.

— Сама вона, між іншим, не приїде. Та курва. Вона знає, що я тепер її знаю і відчую її наближення, бо ми типу пов’язані тепер з нею разом. Але там є інші. Якщо вони приїдуть по мене, вони не пожаліють нікого, хто спробує стати їм поперек дороги.

Абра забрала собі в руки його пальці й сильно стиснула. Це занепокоїло Дена, але він не сказав їй, щоб відпустила. Цієї миті їй потрібно було торкатися когось, кому вона вірить.

— Ми мусимо зупинити їх, і тоді вони не зможуть завдати якоїсь шкоди моєму татові, і моїй мамі, і нікому з моїх друзів. І тоді вони більше не вбиватимуть дітей.

На мить Ден уловив чітку картину її думок — не надісланих, а просто тих головних, що були на видноті. Там був колаж з фотографій. Діти, десятки дітей, під заголовком «ЧИ НЕ БАЧИЛИ ВИ МЕНЕ?» Вона карталася думкою — скількох з цих дітей міг вхопити Правдивий Вузол, замордувати їх заради їхнього останнього «духового хапу» — обсценного делікатесу, яким живилася ця зграя — і покинути в непозначених могилах.

— Ти мусиш дістати ту бейсбольну рукавицю. Якщо я її матиму, я зможу віднайти, де перебуває той Баррі Кібець. Я знаю, що зможу. І решта їх буде там само, де він. Якщо не можна буде їх убити, можна принаймні заявити про них до поліції. Дістань мені ту рукавицю, Дене, я тебе прошу.

— Якщо вона там, де ти кажеш, ми її дістанемо. Але тим часом, Абро, ти мусиш стерегтися.

— Я буду, але не думаю, щоб вона знову спробувала прокрастися до моєї голови.

До Абри повернулася її посмішка. І за цією посмішкою Ден побачив ту жінку-воїна ґатунку «полонених-не-беремо», яку вона інколи з себе вдавала — Дейєнеріс, чи як її там.

— Якщо ж наважиться, вона дуже про це пошкодує.

Ден вирішив це облишити. Вони просиділи на лаві вже стільки часу, скільки він вважав за безпечне. Навіть довше.

— Я встановив власну тривожну систему щодо тебе. Якщо зазирнеш в мене, гадаю, ти зрозумієш, що воно таке, але я не хотів би, щоб ти це робила. Якщо хтось ще з того Вузла спробує щось порозвідувати у твоїй голові — не та жінка в капелюсі, а хтось інший, — вони не знайдуть того, чого ти не знаєш.

— Ого. Гаразд.

Він бачив, що вона думає, що будь-хто з такими намірами також дуже шкодуватиме, й від цього його відчуття тривожності ще посилилося.

— Просто… якщо раптом опинишся в глухому куті, щосили кричи «Біллі». Утямила?

(«так, це як ти колись кликав свого друга Діка»)

Він аж трохи здригнувся. Абра посміхнулася.

— Я не піддивлялася: я просто…

— Розумію. А тепер, перш ніж піти, скажи мені одну річ.

— Що?

— Ти дійсно отримала «А» за свою роботу з біології?

За чверть до восьмої вечора того понеділка рація Рози отримала подвійний брейк — терміновий виклик. Викликав Крук.

— Ходи-но сюди, — сказав він. — Якраз відбувається.

Правдиві стояли мовчазним колом навкруг автодому Діда Фліка. Роза (тепер вже в циліндрі, посадженому в неї на голові під тим самим антигравітаційним кутом) прорізалася крізь них, затримавшись лише, щоб трохи обняти Енді, зійшла сходами, стукнула раз і увійшла досередини. Горіх стояв з Великою Мо і Енні Фартушок, двома вимушеними сиділками Діда. Крук сидів у ногах слабого. Він підвівся, коли увійшла Роза. Цього вечора в нім проявлявся його вік. Взявся у дужки зморшок рот, кілька пасом білого шовку проглядалися в його чорному волоссі.

«Нам треба прийняти духу, — подумала Роза. — І коли це минеться, ми так і зробимо».

Тепер Дідо Флік зациклювався стрімко: ось він прозорий, потім суцільний, потім знову прозорий. Але щоразу прозорість затримувалася на довше, і чимдалі з нього щось зникало. Очі в нього були вибалушені, перелякані; тіло корчилося від болючих трансформацій, крізь які його переводило. Вона завжди дозволяла собі думати — десь на глибинному рівні мозку — в безсмертя Правдивого Вузла. Авжеж, кожні п’ятдесят або сто років хтось помирав — як, наприклад, Ганс-Руки-Геть, той великий тупий голландець, якого невдовзі по Другій світовій війні вбило струмом, коли під час урагану в Арканзасі обірвалася лінія електропередач, або Кейті Латочка, яка потонула, або Томмі Ваговоз, — але то були винятки. Зазвичай померлі завдячували цим власній бездумності. Так вона раніше завжди вважала. Тепер вона побачила, що була такою ж дурепою, як ті мугирські діти, що чіпляються за свою віру в Санта-Клауса й Великоднього Зайця.

Його вициклило назад у цілісність — стогнучого, плачучого, тремтячого.

— Зроби щось, щоб це припинилося, Розі-дівчинко, зроби щось. Це так боляче…

Раніше, ніж вона встигла щось відповісти — та й що вона могла насправді сказати? — він почав знову зникати, поки від нього не залишилося нічого, окрім контурів скелета і його прикрих, плаваючих очей. Вони — то було найгірше.

Роза спробувала сконтактуватися з ним подумки, втішити його таким способом, але там не було за що зачепитися. Там, де завжди був Дідо Флік — часто гарикливий, інколи ніжний, — тепер віяв тільки буран уривчастих образів. Роза відсахнулась від нього, тяжко вражена. І знову подумала: «Такого не може бути».

— Мо’, нам варт’ покласти цьому край, позбавити його мук, — промовила Велика Мо. Її нігті уп’ялися в руку Енні, але Енні, схоже, цього не відчувала. — Вколоти його чи ще якось. У тебе ж є щось у твоїм саквояжі, Горіху? Мусить же.

— Що це дасть? — голос Волоського Горіха звучав хрипло. — Може, якби раніше, але тепер все пішло надто швидко. У нього більше нема організму, в якому міг би циркулювати якийсь препарат. Якщо я зроблю йому заштрик у руку, за п’ять секунд ми побачимо мокру пляму в нього на постелі, от й усе. Найкраще залишити все, як воно йде. Це не триватиме довго.

Так і сталося. Роза нарахувала ще чотири повних цикли. На п’ятому навіть його кістки зникли. Якусь мить ще залишалися очні яблука, дивлячись спершу на неї, а потім перекотилися, щоб побачити Татка Крука. Вони висіли над подушкою, все ще прим’ятою недавньою вагою його голови, заяложеною крем-олією «Дикий корінь»[301], якої в нього, схоже, були невичерпні запаси. Вона пригадала, що Скнара Ґ якось їй казала, що він скупив його на «і-Беї»[302]. А щоб ти всрався, як маленький був, на «і-Беї»!

А тоді, повільно, зникли також і очі. Хоча, звісно, зовсім вони не зникли; Роза знала, що побачить їх пізніше цієї ночі, у своїх снах. Як і решта тих, хто стоять зараз біля смертного ложа Діда Фліка. Якщо вони взагалі зможуть заснути.

Вони чекали, ніхто не був цілком певен, що старий знову не проявиться перед ними, як той привид батька Гамлета, або Джейкоба Марлі[303], або якийсь інший, але там залишалися лише вм’ятина від його зниклої голови, плями від тоніка для волосся та плескаті тепер, закаляні сечею і лайном сімейні труси, що були на ньому.

Мо вибухнула дикими риданнями й зарилася головою в рясні груди Енні Фартушок. Це почули ті, що стояли надворі, і почав один голос (Роза так ніколи й не дізналася чий). До нього приєднався другий, потім третій, четвертий… Невдовзі всі вони разом скандували під зорями, і Роза відчула, як дикий холод зазміївся вгору їй по спині. Вона намацала руку Крука і стиснула її.

Включилася Енні. Слідом Мо, придушеним голосом. Горіх. А тоді й Крук. Роза Циліндр набрала повні груди повітря і додала свій голос до решти.

«Лодсам ханті — ми обрані.

Каханна різоне ханті — ми щасливці.

Саббатха ханті. Саббатха ханті. Саббатха ханті.

Ми Правдивий Вузол, і ми тривкі».

Пізніше Крук прийшов до її «ЕрфКрузера».

— Ти не поїдеш на Схід, це точно?

— Ні. За старшого там будеш ти.

— Що ми робитимемо зараз?

— Триматимемо жалобу, звичайно. На жаль, ми можемо йому подарувати лише два дні.

Традиційно це мусило тривати сім: не злягатися, не теревенити пустого, не приймати духу. Тільки медитація. Потім прощальне коло, де кожен зробить крок вперед, розкаже якийсь один свій спогад про Діда Джонаса Фліка і покладе отриману від нього річ або таку, що була з ним якось пов’язана (Роза вже вибрала свою, той перстень з кельтськими символами, що Дідо подарував їй, коли ця частина Америки ще була індіанською територією, а її саму знали як Ірландську Розу). Тіла ніколи не було, коли помирав хтось з їхнього Племені, тож замість нього слугували ці пам’ятні речі. Їх загортали у біле полотно і ховали в могилі.

— Отже, моя група виступає коли? У середу ввечері чи вранці в четвер?

— У середу ввечері. — Роза хотіла отримати дівчинку якомога швидше. — Їдьте навпрямки. А ти цілком впевнений, що вони притримають той вгашаючий препарат в експрес-пункті в Стербриджі?

— Так. Щодо цього можеш розслабитися.

«Я не розслаблюся, допоки не зможу подивитися на ту малу курву, коли вона лежатиме в кімнаті прямо навпроти моєї, по саме нікуди причмелена, в кайданках і повна смачного, цідливого духу».

— Кого ти береш з собою? Назви поіменно.

— Я, Горіх, Джиммі Арифметика, якщо ти зможеш без нього…

— Я зможу без нього. Кого ще?

— Енді Зміїне Жало. Якщо нам знадобиться когось всипити, вона це зробить. І Хінця. Його для певності. Він тепер, коли Дідо нас покинув, найкращий серед нас локалізатор. Після тебе, тобто.

— Безумовно, бери його, але тобі не потрібен локалізатор, щоб знайти її, — сказала Роза. — З цим не мусить виникнути проблем. І вистачить однієї машини. Візьми «Віннебаго» Духоголового Стіва.

— Вже побалакав з ним про це.

Вона кивнула задоволено.

— І ще одне. Там, у Сайдвіндері, є така крамничка, називається «Дистрикт Х».

У Крука брови злетіли на лоба.

— Порносалон з надувною медсестричкою у вітрині?

— Бачу, ти знаєш цей заклад, — голос Рози прозвучав сухо. — А тепер уважно мене вислухай, Татку.

Крук вислухав.

Ден з Джоном Далтоном вилетіли з Логана[304] у вівторок вранці, щойно почало сходити сонце. У Мемфісі вони пересіли на інший літак і об 11:35 за Центральним денним часом приземлилися в Де Мойні[305], де погода була схожою більше на середину липня, а не на кінець вересня.

Першу частину перельоту з Бостона до Мемфіса Ден прикидався, ніби спить, щоби не мати діла з сумнівами й непевністю, які проростали в Джоновім мозку буйно, мов ті бур’яни. Десь над північною частиною штату Нью-Йорк він перестав прикидатися і насправді заснув. Між Мемфісом і Де Мойном спав Джон, тож з цим все було гаразд. А коли вони опинилися вже в Айові та їхали в орендованому в «Герці»[306] абсолютно непримітному «Форді Фокусі» в напрямку міста Фрімен[307], Ден відчув, що Джон відправив усі свої сумніви на упокій. Принаймні на певний час. На заміну їм прийшли цікавість і тривожна збудженість.

— Хлопчаки вирушили на пошуки скарбу, — промовив Ден. Він поспав довше, отож сидів зараз за кремом. Висока кукурудза, тепер уже більш жовта, аніж зелена, пропливала повз них обабіч дороги.

Джон злегка здригнувся:

— Га?

Ден посміхнувся:

— Хіба не саме це ти думав? Що ми, наче хлопчаки, які вирушили на пошуки скарбу?

— Ти буваєш доволі збіса жаским, Деніеле.

— Мабуть що. Я до цього звик.

Це було не зовсім правдою.

— Коли ти дізнався, що вмієш читати думки?

— Це не просто читання думок. Сяйво — це унікально багатомірний дар. Якщо це дар. Часами — в більшості випадків — воно вчувається, наче потворна родима пляма. Я певен, Абра сказала б те саме. А щодо того, коли я дізнався… ніколи я не дізнавався. Я просто завжди це в собі мав. Отримав у пакеті разом з усім стандартним набором.

— А пив ти, щоб це заглушити.

Жирний байбак з безбоязною розслабленістю чимчикував поперек шосе № 150[308]. Ден вильнув, щоб його не збити, і байбак зник в кукурудзі, так само не поспішаючи. Гарно було тут, небо проглядалося на тисячу миль вглиб і жодної гори на обрії. У Нью-Гемпширі добре, і думається про нього, як про дім, але Ден гадав, що на пласкій рівнині він завжди почуватиметься комфортніше. Безпечніше.

— Кому знати, як не тобі, Джонні. Чому кожний алкоголік п’є?

— Тому що він алкоголік.

— Бінго. Просто, як мило. Продерися крізь заумний белькіт і постанеш перед сліпучою правдою. Ми п’ємо, би ми п’яниці.

Джон розсміявся.

— Кейсі К. добре тебе підкував з боку теорії.

— Ну, є ще й така річ, як спадковість, — сказав Ден. — Кейсі завжди відкидає цей чинник на узбіччя, але він все одно присутній. Твій батько пив?

— І він, і матінка моя дорога, обоє. Вони самі, тільки удвох, могли б забезпечувати регулярний виторг бару в кантрі-клубі. Я пам’ятаю день, коли моя мати скинула з себе тенісну сукню і стрибнула в басейн до нас, дітей. Чоловіки аплодували. Мій тато вважав це страшенно кумедним. А я… я не дуже. Мені тоді було дев’ять, і аж поки я не поїхав вчитися в коледж, я залишався сином матусі-стриптизерки. А твої?

— Мати могла випити вряди-годи. Інколи вона називала себе Венді-два-пива. А от мій татусь… одна склянка вина або бляшанка «Бада» — і його вже понесло. — Ден поглянув на одометр і побачив, що їм залишається їхати ще сорок миль. — Хочеш почути одну історію? Яку я нікому не розповідав? Мушу попередити, вона доволі моторошна. Якщо ти гадаєш, що сяйво починається і закінчується таким дріб’язковим лайном, як телепатія, ти далекий від істини. — Він помовчав. — Існують інші світи, окрім цього.

— Ти… гм… колись бачив ті, інші, світи?

Ден вже не дослухався до Джонових думок, але той раптом трохи ніби занервував. Так, ніби він думає, що парубок, який сидить поряд з ним, може зненацька засунути собі руку під сорочку й оголосити себе Наполеоном Бонапартом.

— Ні, тільки декого з тих, що живуть там. Абра називає їх «примарні люди». То ти бажаєш послухати чи ні?

— Я не певен, що бажаю, але, мабуть, краще послухаю.

Ден не знав, чи повірить цей педіатр з Нової Англії в те, що трапилося тієї зими, яку родина Торренсів провела в готелі «Оверлук», але зрозумів, що йому взагалі-то це без різниці. Розказати свою історію в цьому безликому автомобілі, під цим яскравим небом Середнього Заходу вже само по собі буде добре. Є одна особа, яка повірила б усьому в ній цілком, але Абра була надто юною, а історія надто лячною. Джон Далтон якраз годився в слухачі. Але як почати? З Джека Торренса, подумалося йому. Глибоко нещасного чоловіка, який зазнав невдачі в учителюванні, в письменництві та в шлюбі. Як бейсболісти називають три страйк-аути поспіль? Золоте Сомбреро? Денів батько мав тільки один визначний успіх: коли певний момент нарешті настав — той, до якого «Оверлук» підштовхував його з першого їхнього дня в готелі, — він відмовився убити свого маленького сина. Якби підбирати йому адекватну епітафію, нею могло б бути…

— Дене?

— Мій батько старався, — промовив він. — Це найкраще, що я можу за нього сказати. Найзлостивіші привиди в його житті приходили до нього в пляшках. Якби він постарався спробувати АА, можливо, все пішло б зовсім інакше. Але цього не трапилось. Я не певен, що моя мати навіть знала про існування такого явища, бо інакше вона б йому запропонувала спробувати. На той час, коли ми переїхали в гори, до готелю «Оверлук», де один його друг знайшов для нього роботу зимового доглядача, його фотографія могла б в якомусь довіднику ілюструвати визначення «сухий п’яниця», чи то пак — «без випивки п’яний».

— Це там, де були ті привиди?

— Так. Я їх бачив. А він їх не бачив, але відчував. Можливо, він мав власне сяйво. Ймовірно, він його таки мав. Багато речей є спадковими, врешті-решт, не тільки схильність до алкоголізму. І вони його обробляли. Він думав, що їм — тим примарним людям — потрібен він, але то була просто банальна брехня. Насправді їм був потрібен його маленький син з великим сяйвом. Так само, як цій банді, Правдивому Вузлу, потрібна зараз Абра.

Він замовк, згадавши, як відповів Дік крізь мертвий рот Еліанор Улей, коли Ден в нього спитав — де ж вони, ті порожні демони?

«У твоєму дитинстві, звідки походять усі демони».

— Дене? З тобою все гаразд?

— Так, — відгукнувся Ден. — Між іншим, я знав, що щось не так у тому чортовому готелі, навіть до того, як переступив його поріг. Я знав це, ще коли ми жили, ледве зводячи кінці з кінцями, у Боулдері, на Східному Схилі. Але моєму батькові потрібна була робота, щоб він міг закінчити ту п’єсу, над якою тоді працював…

Коли вони під’їжджали до Адера, Ден уже розповідав Джону, як в «Оверлуку» вибухнув котел, як серед вируючої хуртовини згорів до решти старий готель. Адер виявився містечком усього з парою світлофорів, але там був «Холідей Інн Експрес»[309] і Ден відзначив собі, де той розташований.

— Ось сюди ми за пару годин поселимося, — сказав він Джону. — Не можемо ж ми їхати викопувати скарб серед білого дня, і, крім того, мені смертельно хочеться спати. Ніяк не можу виспатися останнім часом.

— І все це насправді з тобою було трапилося? — запитав Джон пригніченим голосом.

— Насправді, — усміхнувся Ден. — Як вважаєш, зможеш ти в це повірити?

— Якщо ми знайдемо ту бейсбольну рукавицю там, де вона сказала, я буду змушений повірити у багато різних речей. Чому ти мені про це розповів?

— Тому що в глибині душі, попри все що ти знаєш про Абру, ти думаєш, що ми божевільні, що приїхали сюди. А також тому, що ти заслуговуєш на те, щоб знати про існування деяких… сил. Я з ними стикався раніше, а ти ні. Єдине, що ти бачив, це маленьку дівчинку, яка робить паранормальні трюки домашнього ґатунку, як-от підвісити ложки на стелю. Це не хлопчача гра в шукачів скарбів, Джоне. Якщо Правдивий Вузол дізнається, чим ми займаємося, нас приколють, як мішені, туди ж, де в них висить Абра. Якщо ти вирішиш вийти з цього бізнесу, я лише благословлю тебе хресним знаменням і скажу «йди собі з Богом».

— І далі продовжуватимеш сам?

Ден ворухнув губами в усмішці:

— Ну… є ж іще Біллі.

— Біллі вже щонайменше сімдесят три.

— Він сказав би, що це плюс. Біллі любить казати, що найкраще в старінні — це те, що не мусиш турбуватися про смерть замолоду.

Джон показав рукою:

— Межа міста Фрімена. — Дену він подарував невеличку, стриману посмішку. — Я не можу цілком повірити, що роблю зараз саме це. А що ти скажеш, якщо того спиртзаводу вже нема? Якщо його зрівняли з землею вже після того, як була зроблена та фотографія для «Google Earth», а те місце засіяли кукурудзою?

— Він стоїть на своєму місці.

Так воно й виявилося: ряди попелясто-сірих бетонних будівель, покритих іржавим рифленим залізом. Один заводський димар ще стояв, два інших повалилися й лежали на землі, немов переламані змії. Вікна було потрощено, а стіни вкривали намальовані аерозолем пузирчасті графіті, які б висміяли фахові теґери[310] у будь-якому великому місті. Від двосмужного автошляху відгалужувалася бакаювата службова дорога, яка закінчувалася парковкою, де-не-де порослою самосіяною кукурудзою. Та водонапірна вежа, яку бачила Абра, стояла поряд, бовваніючи проти обрію, мов марсіанська бойова машина Герберта Веллса[311]. ФРІМЕН, АЙОВА було написано збоку. І сарай із проваленим дахом також був присутній і взятий до уваги.

— Задоволений? — спитав Ден. Вони уповільнили швидкість так, що вже ледь повзли. — Завод, водонапірна вежа, сарай. Напис «заборонена зона». Все так, як, вона казала, мусить бути.

Джон показав на іржаві ворота наприкінці службової дороги.

— А якщо вони замкнені? Я не перелазив через сітчасті огорожі відтоді, як ще навчався в молодшій середній школі.

— Вони не були замкненими, коли вбивці привезли сюди того хлопчика, інакше Абра б про це сказала.

— Ти в цьому впевнений?

По зустрічній смузі наближався фермерський пікап. Ден додав трохи швидкості і, коли вони порівнялися, підняв руку. Парубок за кермом — зелений кашкет «Джон Дір»[312], сонячні окуляри, комбінезон з нагрудником — теж підняв руку у відповідь, але ледве поглянув на них. І це було добре.

— Я питав, чи ти…

— Я пам’ятаю, що ти питав, — сказав Ден. — Якщо вони замкнені, ми з цим упораємося. Якось. А тепер давай вертатися до того мотелю й селитися. Я буквально вимотаний.

Поки Джон (платячи готівкою) знімав для них два сусідніх номери в «Холідей Інн», Ден відвідав адерську залізну крамницю «Істинна ціна»[313]. Там він купив лопату, граблі, дві сапки, садовий совок, дві пари рукавичок і речовий мішок, щоб можна було куди скласти свої придбання. Єдиним інструментом дійсно йому потрібним була лопата, але він вирішив, що краще купити весь цей набір.

— Що привело вас до Адера, можу я спитати? — запитав продавець, пробиваючи Денові покупки.

— Просто проїжджав через це місто. У мене сестра в Де Мойні, і в неї там невеличкий садок. Мабуть, вона має більшість з цих речей, але подарунки завжди покращують рівень її гостинності.

— Знайома історія, брате. І вона дякуватиме вам за сапку з коротким держаком. Нема знаряддя зручнішого, а більшість садоводів-аматорів не здогадуються придбати собі таку річ. Ми приймаємо «Майстер Кард», «Візу»…

— Гадаю, дам краще пластику відпочинок, — сказав Ден, дістаючи гаманець. — Дайте мені тільки чек для Цукрового Дядька[314].

— Ще б пак. А якщо ви назвете мені ваше ім’я і адресу — чи вашої сестри, — я надішлю вам наш каталог.

— Знаєте що, сьогодні, либонь, ми і це пропустимо, — сказав Ден, кладучи на прилавок невеличке віяло з двадцяток.

Об одинадцятій того вечора у двері Дена тихо постукали. Відчинивши, він впустив Джона. Абрин педіатр був блідий і збуджений.

— Ти поспав?

— Трохи. А ти?

— І так, і сяк. Здебільшого ніяк. У мене нерви зараз напружені, як у якогось чортового кота. А якщо нас зупинить коп, що ми скажемо?

— Що ми чули, ніби у Фрімені є забігайлівка з танцями, тож вирішили її пошукати.

— У Фрімені нічого нема, окрім кукурудзи. Не менш дев’яти мільярдів акрів самої кукурудзи.

— Ми цього не знаємо, — м’яко пояснив Ден. — Ми просто проїжджі. І ніякий коп нас не зупинить, Джоне. Ніхто нас навіть не помітить. Але якщо ти хочеш залишитися тут…

— Я не для того проїхав половину країни, щоби сидіти в мотелі й дивитися Джея Лено[315]. Дозволь мені лише скористатися туалетом. Я був сходив у себе, перед тим як виходити, але зараз схотілося знов. Господи, я так нервуюся…

Дорога до Фрімена здалася Денові дуже довгою, але щойно вони залишили позаду Адер, їм не зустрілося жодної машини. Фермери лягають спати рано, а ця дорога пролягала далеко від маршрутів вантажоперевезень.

Коли вони наблизилися до спиртзаводу, Ден погасив фари їхнього орендованого автомобіля, завернув на службову дорогу і повільно підкотив до зачинених воріт. Двоє чоловіків вийшли. Джон вилаявся, коли у «Форді» ввімкнулося верхнє світло.

— Я мусив би вимкнути цю штуку, ще перед тим, як ми виїжджали з готелю. Або розбити лампочку, якщо там нема вимикача.

— Розслабся, — сказав Ден. — Нікого тут нема, тільки ми, курчатка[316].

Та все ж таки, поки вони підходили до воріт, і в нього у грудях колотилося серце. Якщо Абра права, маленького хлопчика після того, як його нещадно закатували, було поховано тут. Якщо уявити собі місцину, де мусять являтися привиди, то ця…

Джон взявся за ворота, і коли штовхання не допомогло, він їх посмикав на себе.

— Нема ради. Що тепер? Перелазити, я гадаю. Я готовий спробувати, тільки можу зламати собі нахер…

— Зачекай.

Ден дістав з кишені куртки ліхтарик-олівець і посвітив на ворота: спершу нічого, окрім зламаного висячого замка, потім рясні звої дроту вище і нижче замка. Він пішов назад до машини і своєю чергою здригнувся, коли загорілося освітлення в багажнику. От лайно, та гаразд. Неможливо про все пам’ятати. Висмикнувши новий речмішок, він пристукнув кришку. Повернулася темрява.

— Бери, — простягнув він Джону пару рукавичок. — Надягай.

Ден надяг і собі рукавички, відкрутив дріт і до часу встромив обидва його шматки в одне вічко сітчастої огорожі.

— Окей, поїхали.

— Мені знов треба помочитися.

— Ох, чоловіче. Потерпиш.

Ден повільно й обережно повів герцівський «Форд» кругом, до вантажного дебаркадера. Там було повно ям, деякі з них глибокі, всі важко розгледіти з вимкнутими фарами. Найменше з усього в світі йому хотілося втрапити «Фордом» в якусь із них і зламати вісь. Позаду заводу поверхня складалася з голої землі з рештками потрісканого асфальту. За футів п’ятдесят подалі стояла інша сітчаста огорожа, а поза нею безкраї лани кукурудзи. Цей вантажний двір не був завбільшки як парковка, але все одно доволі величенький.

— Дене? Як ми дізнаємося, де…

Дата добавления: 2015-05-29