Кінг С. 17 страница

— Я певен, що ви були дивовижною, — промовив Ден.

— Ви зустрічаєтеся з якимись леді, cher?

— Ні, наразі ні.

За одним винятком, але та леді була дуже занадто юною для amour.

— Це ж сором. Бо в наступні роки, отаке, — вона підняла вгору кістлявий вказівний палець, а потім дозволила йому впасти, — стане отаким. Ось побачите.

Він усміхнувся і сів до неї на ліжко. Як сідав був уже на багато їх.

— Як ви почуваєтеся, Еліанор?

— Непогано. — Вона подивилася вслід Аззі, який зістрибнув з ліжка і вислизнув за двері, його роботу на цей вечір було закінчено. — У мене було багато візитерів. Вони нервували вашого кота, але ось, він все витримав, дочекався вас.

— Він не мій кіт, Еліанор. Він належить цьому закладу.

— Ні, — промовила вона так, ніби ця тема більше не вельми її цікавила. — Він ваш.

Ден сумнівався, щоб в Еліанор побував бодай якийсь один відвідувач — окрім Азраїла[254], тобто. Хоч сьогодні, хоч минулого тижня чи місяця, хоч упродовж минулого року. Вона була сама-однісінька у цілому світі. Навіть той динозавр бухгалтер, який довгі роки наглядав за її грошовими справами і щокварталу, тягнучи за собою портфель розміром як багажник «Сааба»[255], незграбно ввалювався до неї з візитами, тепер уже упокоївся. Міс У-Ля-Ля казала, що має якихось родичів у Монреалі… «але в мене недостатньо грошей, щоби відвідування мене було того вартим, cher».

— Хто ж у вас був?

Він подумав, що вона могла мати на увазі Джину Вімс або Ендрію Боттстайн, двох медсестер, які цього вечора працювали у «Ріві-Один» з третьої до одинадцятої. Чи, можливо, Поул Ларсон, неквапний, проте порядний санітар, в якому Ден вбачав протилежність Фредові Карлінгу, був зазирнув потеревенити.

— Як я й сказала, багато хто. Вони проходять навіть зараз. Безкінечним парадом. Вони посміхаються, вони вклоняються, одна дитина метляє язиком, наче цуцик хвостиком. Дехто з них говорить. Ви знаєте такого поета, Джорджа Сеферіса[256]?

— Ні, мадам, не знаю.

Тут є ще хтось? Він мав підстави вірити у таку можливість, але сам не відчував нікого. Та й не сказати, щоб йому це завжди вдавалося.

— Містер Сеферіс запитує: «Чи голоси це наших мертвих друзів, чи просто грамофон?» Діти найпечальніші. Тут був один хлопчик, який упав у колодязь.

— Невже?

— Так, а ще жінка, яка скоїла самогубство за допомогою матрацної пружини.

Він не відчував навіть найменшого натяку чиєїсь присутності. Чи не могло його виснажити спілкування з Аброю Стоун? Така можливість існувала, та й в будь-якому разі сяйво надходило і відходило припливами й відпливами, графік яких він ніколи не міг скласти. Тим не менше, йому не здавалося, що наразі це так. Він подумав, що Еліанор, можливо, запала в деменцію. Або, може, розігрує його. Таке є цілком імовірним. Вона ще та жартівниця, ця Еліанор У-Ля-Ля. Хтось — чи не Оскар Вайлд[257]? — кажуть, був пожартував на смертному ложі: «Хтось мусить піти, або ці шпалери, або я».

— Ви мусите зачекати, — сказала Еліанор. Тепер у її голосі не звучало гумору. — Світло провістить прибуття. Можуть бути й інші пертурбації. Двері відчиняться. І тоді прийде ваш візитер.

Ден із сумнівом подивився на двері в коридор, які й так стояли прочинені. Він завжди залишав їх прочиненими, щоби Аззі міг піти, коли захоче. Зазвичай той так і робив, щойно йому на заміну з’являвся Ден.

— Еліанор, може б, ви хотіли випити прохолодного соку?

— Я б не проти, якби там був… — почала вона, але раптом життя збігло з її обличчя, мов вода з продірявленої балії. Очі її втупилися в якусь точку понад його головою, а рот роззявився. Щоки запали, а щелепа відвалилася мало не до її курчачих грудей. Верхня вставна щелепа в неї також відпала і, зісковзнувши з нижньої губи, зависла у цій її страшелезній роззявленій усмішці.

«Срака, як же це швидко трапилося».

Обережно-акуратно він підчепив пальцем вставну щелепу і прибрав. Її губа витягнулася, а потім з тихеньким «плямк» повернулась на своє місце. Ден поклав щелепу на нічний столик, почав було підводитись, але потім знов сів. Він чекав того червоного марева, що його одна стара медсестра з Тампи називала «хапом»… немов це було забирання, а не відпускання. Його не з’явилося.

«Ви мусите зачекати».

Гаразд, це йому зробити неважко, принаймні якийсь час. Він спробував сягнути Абриного розуму, але не знайшов нічого. Можливо, це було добре. Вона вже могла докласти зусиль, щоб захистити свої думки. Або, можливо, його власна спроможність — його чутливість — минулася. Якщо й так, це не мало значення. Вона повернеться. Вона завжди поверталася, у всякому разі.

Він зачудувався (як вже робив це не раз), чому він ніколи не бачив мух на обличчі в жодного з гостей «Рівінгтон Хаусу». Може, тому, що нема тут такої потреби для нього? Тут у нього, врешті-решт, є Аззі. Цікаво, чи бачить щось таке Аззі отими своїми мудрими зеленими очиськами? Можливо, не мух, а таки щось? Мусив би.

«Чи голоси це наших мертвих друзів, чи просто грамофон?»

Так тихо на цьому поверсі цього вечора, а ще ж так рано! Ні гомону балачок зі спільного холу в кінці коридору. Ні звуків радіо або телевізора. Йому не чути було ні порипування кросівок Поула, ні притишених голосів Джини й Ендрії з їхнього медсестринського поста. Жоден телефон не задзвонив. А щодо його власного годинника…

Ден підніс руку до очей. Не дивно, що він не чує його тихесенького цокотіння. Годинник зупинився.

Флюоресцентна рама під стелею погасла, залишилася тільки настільна лампа Еліанор. Верхнє світло ввімкнулося знову, але почала затухати лампа. Вона знов розгорілася, а тоді разом погасли й вона і верхнє світло. Ввімкнулись… вимкнулись… ввімкнулись.

— Тут є хто-небудь?

Кухлик на нічному столику заторохтів, потім заспокоївся. Щелепа, яку він туди поклав, видала одне тривожне «клац». На ліжку Еліанор якісь дивацькі брижі перебігли простирадлом, немов щось під ним зненацька злякано ворухнулось. Подувом теплого повітря швидко цмокнуло Дена в шоку, і заразу ж все вщухло.

— Хто тут?

Серцебиття в нього лишалося рівномірним, але він відчував його у себе в шиї і на зап’ястках. Волосся на потилиці в нього густо нашорошилося. Раптом він зрозумів, що саме бачила Еліанор в свої останні миті: парад

(«примарних людей»)

мертвих, що входили до її кімнати з однієї стіни й виходили крізь іншу. Виходили? Ні, проминали. Він не знав Сеферіса, але знав Одена: «Смерть забирає … хто купається в грошах, хто напрочуд хороший, і тих, що підвішено їх і надійно, й красиво»[258]. Вона бачила їх усіх, і вони були тут…

Але немає їх тут. Він знав, що їх вже нема. Привиди, яких бачила Еліанор, пішли, і вона теж приєдналася до їх параду. Йому було сказано почекати. Ось він і чекає.

Двері в коридор хитнулись, повільно прикрившись. Натомість відчинилися двері ванної кімнати.

З мертвого рота Еліанор Улей пролунало єдине слово:

— Денні.

В’їжджаючи до міста Сайдвіндер, ви проминаєте щит, на якому написано: ЩИРО ВІТАЄМО НА ВЕРХІВЦІ АМЕРИКИ! Там не верхівка, але близько. За двадцять миль від того місця, де Східний схил стає Західним, від головного шосе відгалужується, звиваючись у північному напрямку, ґрунтова дорога. Над цим путівцем аркою висить дерев’яний щит з випаленими на ньому літерами, які повідомляють: ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО КЕМПIНГУ «ПРОЛІСОК»! ПОГОСТЮЙ У НАС, ПАРТНЕРЕ!

Звучить це, як добра стара західнянська гостинність, проте місцеві знають, що частіше, аніж навпаки, ця дорога буває перекрита воротами, і коли це стається, на них висить менш привітний напис: ЗАКРИТО ДО ПОДАЛЬШОГО ОПОВІЩЕННЯ. Яким чином вони роблять свій бізнес, це загадка для мешканців Сайдвіндера, яким більше б подобалося бачити «Пролісок» відкритим геть у всі дні, коли не завалено снігом верховинні дороги. Вони сумують за тією комерцією, яку приносив колись «Оверлук», і сподівалися, що цей кемпінг принаймні частково щось надолужить (хоча вони й розуміють, що люди з кемперів не мають таких силенних грошей, якими було накачували місцеву економіку люди з готелю). Не так сталося, як гадалося. Загальна думка схилялася до того, що кемпінг є схованкою від податків, навмисне збитковим проектом якоїсь багатої корпорації.

Там схованка, авжеж, але корпорація, яку вона прикриває, — це Правдивий Вузол, і коли вони там отаборюються, єдиними автодомами, що стоять на великій парковці, є їхні автодоми, серед яких гордовито височіє найбільший — «ЕрфКрузер» Рози Циліндр.

Того вересневого вечора дев’ять членів Правдивого Вузла зібралися під високою стелею приємно безхитрісної будівлі, відомої як «Оверлук Лодж». Коли кемпінг бував відкритим для публіки, «Оверлук Лодж» працював як ресторан, де подавалися сніданки й вечері. Їжу готували Едді Коротун і Велика Мо (мугирські імена: Ед і Морін Хіґґінс). Вони й зблизька не досягали стандартів Діка Хеллорана — мало хто взагалі був йому рівним! — але важко напартачити з тим, що полюбляють їсти люди з кемперів: м’ясний рулет, макарони з сиром, м’ясний рулет, налисники з сиропом «Лог кабін»[259], м’ясний рулет, тушкована курчатина, м’ясний рулет, тунцевий салат «Сюрприз» та м’ясний рулет з грибною підливою. Після вечері ті самі столи слугували для бінго і партій у карти. По вікендах там влаштовувалися танці. Такі розваги мали місце, тільки коли кемпінг був відкритий. Цього вечора, коли Ден Торренс, за три часових пояси звідси, сидів біля мертвої жінки і чекав на свого візитера, справи іншого ґатунку обговорювалися й вирішувалися в «Оверлук Лоджі».

На чолі єдиного столу, поставленого посередині підлоги з полірованого клена «пташине око», сидів Джиммі Арифметика. Його «PowerBook»[260] був відкритим, заставкою на екрані слугувала фотографія його рідного міста, яке, так сталося, містилося глибоко в Карпатських горах. (Джиммі любив жартувати, що його дідусь якось був приймав у себе одного молодого лондонського юриста на ім’я Джонатан Гаркер[261].)

Скупчившись довкола нього, стояли, дивлячись на екран: Роза, Татко Крук, Баррі Хінець, Енді Зміїне Жало, Мітка Чарлі, Енні Фартушок, Дизель Даґ і Дідо Флік. Нікому з них не хотілося стояти поряд з Дідом, який тхнув так, немов з ним просто в штани сталася невеличка халепа, а він забув її звідти змити (річ, що траплялася все частіше й частіше останнім часом), але справа була важливою, тож усі з ним мирилися.

Джиммі Арифметика був невибагливим парубком із відступаючою назад лінією волосся і приємним, хіба що лише трішки схожим на мавпяче обличчям. На вигляд він мав близько п’ятдесяти, що дорівнювало одній третині його справжнього віку.

— Я погуглив «Вдух-і-Дунув», але не знайшов нічого корисного, втім, як і очікував. Якщо вам цікаво, то ці слова у сленгу підлітків означають робити щось дуже швидке натомість дуже повільно…

— Нам нецікаво, — сказав Дизель Даґ. — І, до речі, Дідо, від тебе дещо смердить. Без образ, але коли ти востаннє витирав собі гузно?

Дідо Флік вискалив свої зуби — попсовані й жовті, але всі власні — на Даґа.

— Твоя дружина його мені підтирала щойно сьо’дні вранці, Дізе. Власним язиком, якщо тобі це цікаво. Трохи жорсткувато, але їй, схоже, подобається такого роду за…

— Заткніть пельки, ви обоє, — промовила Роза, голосом беземоційним і незагрозливим, але Даґ і Дідо зіщулилися, наче покарані школярики. — Продовжуй, Джиммі. Але тримайся теми. Я бажаю мати конкретний план, і то швидко.

— Всім решті буде ліньки, безвідносно до того, наскільки конкретним буде план, — мовив Крук. — Вони казатимуть, що цей рік був щедрим на дух. Той кінотеатр, пожежа в церкві у Літл-Року, отой терористичний напад в Остіні. Не кажучи вже про Хуарес[262]. Я сумнівався, чи варто їхати південніше кордону, але там виявилося добре.

Більше, ніж просто добре, насправді. Хуарес вважається світовою столицею вбивств, заробивши собі це прізвисько тим, що там трапляється двадцять п’ять тисяч ґвалтівних смертей на рік. Чимало з них поєднані з катуванням. Насиченість атмосфери там була надзвичайно багатою. Нехай там був і не чистий дух, і в шлунку трохи нудило, але пожива була доброю.

— Від отих їхніх сраних бобів мене бігунка замучила, — сказав Мітка Чарлі, — але, мушу визнати, з’їдини були прекрасними.

— Цей рік був добрим, — погодилася Роза, — але ми не можемо постійно робити бізнес у Мексиці — ми занадто впадаємо в очі. Там, на півдні, ми багатії americanos. Тут, на півночі, ми розчиняємося на загальному тлі. І хіба ми не втомилися жити отак, з року в рік? Завжди в дорозі, завжди рахуючи балони? А це інакше. Це буде корінним джерелом.

Ніхто на це нічого не сказав. Вона була їхнім лідером, і в остаточнім підсумку вони робитимуть те, що скаже вона, але вони ніц не розуміли щодо цієї дівчини. Та з цим усе гаразд. Коли вони перетнуться з нею самі, вони зрозуміють. А коли вони замкнуть її, змусивши виробляти духу, скільки й коли їм треба, вони казатимуть, що готові впасти на коліна, щоб розцілувати Розі ноги. Вона навіть зможе підловити їх на слові.

— Продовжуй, Джиммі, але не з’їжджай з теми.

— Я майже цілком упевнений, що підслухана тобою фраза є підлітковою сленговою версією «Мить-і-Купив». Це мережа бакалійних крамниць у Новій Англії. Від Провіденса до Преск-Айла[263] загалом їх сімдесят три. І учень початкової школи з «ай-Педом»[264] вичислив би їх за пару хвилин. Я роздрукував місця їх розташування і скористався «Верл 360»[265], щоби дістати знімки. З краєвидами гір знайшов шість. Дві крамниці у Вермонті, дві у Нью-Гемпширі та дві у Мейні.

Чохол від його ноутбука лежав під столом. Джиммі підхопив його, сягнув рукою до бокової кишені і, витягши звідти течку, передав її Розі.

— Тут не фотографії крамниць, тут фотографії різних гірських краєвидів, які видно з тих місць, де розташовані ті крамниці. Знову ж таки, завдяки «Wirl 360», який є значно кращим за «Гугл-Земля», благослови Господь його допитливе маленьке серце. Роздивися, може, якийсь із цих знімків у тобі відгукнеться. А якщо навіть ні, подивися, які з них ти точно можеш викреслити зі списку.

Роза відкрила теку і почала повільно розглядати фотографії. Дві, на яких були вермонтські Зелені гори[266], вона відразу відклала вбік. Одна з фотографій з Мейну також виявилася зайвою; на ній була лише одна гора, а Роза тоді бачила їх ціле пасмо. Три знімки, що залишилися, вона роздивлялася довше. І нарешті віддала їх назад Джиммі Арифметиці.

— Одна з цих місцин.

Він перевернув карточки.

— Фрайбург, Мейн… Медісон[267], Нью-Гемпшир… Енністон, Нью-Гемпшир. Прочула щось особливе від котроїсь з трьох?

Роза знову взяла до рук знімки, потім показала краєвиди Білих гір з Фрайбурга і Енністона.

— Здається мені, одна з оцих, але я мушу уточнити.

— Як саме ти збираєшся це зробити? — запитав Крук.

— Відвідаю її.

— Якщо все, що ти розповідаєш, правда, це може бути небезпечним.

— Я зроблю це, коли вона спатиме. Юні дівчатка сплять міцно. Вона й не здогадається, що я там була.

— Ти певна, що варто це робити? Ці три міста доволі близько одне від іншого. Ми могли б перевірити їх усі.

— Атож! — крикнула Роза. — Почнемо там кружляти й приказувати: «Ми шукаємо одну тутешню дівчинку, але схоже на те, що не можемо визначити її місцеперебування звичним для нас способом, то допоможіть нам, будь ласка. Чи не помічали ви тут якихось дівчат середнього шкільного віку з паранормальними талантами до передбачення й читання думок?»

Татко Крук застромив собі глибоко до кишень руки і, зітхнувши, поглянув на неї.

— Вибач, — промовила Роза. — Я трохи зайве накручена, окей? Я хочу зробити це «під ключ». І не варто за мене аж так непокоїтися. Я здатна сама про себе подбати.

Ден сидів і дивися на покійну Еліанор Улей. На відкриті очі, що вже почали скляніти. На крихітні ручки з обернутими догори долоньками. А більш за все на відкритий рот. Всередині нього запала вся позачасова тиша смерті.

— Хто ти? — при цьому думаючи: «Ніби я сам не знаю». Ніби він не бажав отримати відповіді на свої питання?

— Ти вже зовсім зрілий.

Губи не ворушилися, і в цьому голосі начебто не було жодних емоцій. Вірогідно, смерть позбавила його старого друга притаманних йому людських почуттів, і як же гірко і прикро, якщо це так. Чи, може, це хтось інший маскується під Діка. Щось інше.

— Якщо ти дійсно Дік, доведи це. Розкажи мені щось таке, що знаємо тільки він і я.

Тиша. Але присутність нікуди не поділася. Він відчував її. А тоді:

— Ти спитав у мене, нащо місіс Брант потрібні штани парковщика.

Ден спершу зеленого поняття не мав, про що воно каже цей голос. А потім второпав. Цей спогад лежав на одній з тих верхніх полиць, де він тримав усі свої погані спогади з «Оверлука». І свої замкнені скриньки, звичайно. Місіс Брант виїжджала з готелю в той день, коли туди прибув Денні зі своїми батьками, і він випадково вловив її думку, коли готельний парковщик підігнав її машину: «Гарно було б мені залізти в його штани».

— Ти тоді був зовсім маленьким хлопчиком з великим радіо у себе в голові. Мені було тебе жаль. Також мені було лячно за тебе. І переляк мій виявився недаремним, правильно?

У цьому вчувся легенький відголосок доброти і гумору його старого друга. Це Дік, авжеж. Ден дивився на мертву жінку ошелешений. Світло в кімнаті знову ввімкнулось і вимкнулось. Кухлик на столі вкотре видав коротке «дреньк».

— Я не можу тут довго залишатися, синку. Тут бути боляче.

— Діку, тут є одна маленька дівчина…

— Абра, — майже зітхнувши. — Вона як ти. Усе вертає.

— Вона вважає, що є одна жінка, яка може на неї полювати. Вона носить певний капелюх. Це такий старомодний циліндр. Подеколи в неї згори тільки один довгий зуб. Коли вона голодна. Так вона мені принаймні розповіла.

— Питайся, що хотів, синку. Я не можу лишатися. Цей світ тепер для мене ніби сон у якомусь сні.

— Там є ще й інші. Друзі тієї жінки у капелюсі. Абра бачила їх з ручними ліхтариками. Хто вони такі?

Тиша знову. Але Дік усе ще був поряд. Змінений, але був. Ден відчував його своїми нервовими закінченнями, і ще як специфічно ковзку наелекризованість вологою поверхнею своїх очей.

— Вони порожні демони. Вони хворі, а самі того не знають.

— Я не розумію.

— Ато. І це добре. Якби ти коли їх зустрів — якби вони бодай трішки унюшили твого сліду — ти би давно вже був мертвим, висотаним і викинутим геть, як порожня картонка. Саме це трапилося з тим, кого Абра називає хлопчиком-бейсболістом. І з багатьма іншими. Діти, що сяють, це їх здобич, та ти про це вже й сам здогадався, хіба не так? Ці порожні демони на землі, ніби рак якийсь на шкірі. Колись вони їздили верхи верблюдами в пустелі: колись вони ганяли каравани через східну Європу. Вони їдять крики і п’ють біль. Ти мав свої жахи ув «Оверлуку», Денні, але ти хоч не стикнувся з цим поріддям. Тепер, коли та химерна жінка піймала собі на ум цю дівчину, вони не зупиняться, допоки її не запопадуть. Вони можуть вбити її. Вони можуть Навернути її. Або вони можуть її тримати і вживати, допоки не висотають дощенту, і це було б гіршим за все.

— Я не розумію.

— Виссуть її. Зроблять такою ж порожньою, як вони самі. — Вийшло з мертвого рота печально-осіннє зітхання.

— Діку, що ж мені, збіса, в такому разі робити?

— Дістань дівчині те, що вона просила.

— Де ж вони, ті порожні демони?

— У твоєму дитинстві, звідки походять усі демони. Мені не вільно казати більше.

— Як я можу зупинити їх?

— Єдиний спосіб, це вбити їх. Примусити їх зжерти їхню власну отруту. Зроби це, і вони зникнуть.

— Та жінка в капелюсі, химерна жінка, як її ім’я? Ти знаєш?

Віддалік, з коридору долинуло рипіння швабри, почав насвистувати Поул Ларсон. Атмосфера в кімнаті змінилася. Щось, що перебувало в делікатній рівновазі, почало тепер вигойдуватися з балансу.

— Піди до своїх друзів. До тих, котрі знають, хто ти такий. Мені здається, ти вже зовсім зрілий, синку, але все ще маєш борг. — Запала пауза, а по тому голос, що був і не був голосом Діка Хеллорана, заговорив востаннє, рішуче командним тоном він промовив: — Сплати його.

Червона імла випурхнула з очей, з носа і відкритого рота Еліанор. Повисіла над нею секунд зо п’ять, а тоді зникла. Рівно горіло світло. Спокійно стояла вода в кухлику. Дік зник. Тут залишилися тільки Ден і труп.

«Порожні демони».

Якщо він бодай колись і чув жахливішу фразу, пригадати такої він не міг. Але наразі вона мала сенс… якщо ти бачив «Оверлук» таким, яким він був насправді. Те місце було переповнене демонами, але вони були принаймні мертвими демонами. Він не думав, що те саме можна сказати про жінку в циліндрі та її друзів.

«Ти все ще маєш борг. Сплати його».

Так. Він покинув напризволяще того маленького хлопчика в обвислому підгузку і майці «Брейвз». Він не мусить такого зробити з цією дівчинкою.

Ден на сестринському посту дочекався катафалка від «Джорді & синів» і вивіз накриту простирадлом каталку з задніх дверей «Рівінгтона-1». Після цього він пішов до свого помешкання і сидів там, дивлячись на Кренмор-авеню, тепер уже абсолютно порожню. Віяв нічний вітер, обриваючи з дубів рано сточене листя, женучи його в танцювальних піруетах вздовж вулиці. На дальнім боці міської толоки, так само спорожнілий, у помаранчевому світлі пари потужних сторожових ліхтарів стояв Тінітавн.

«Піди до своїх друзів. До тих, котрі знають, хто ти такий».

Знає Біллі Фрімен, він майже від самого початку знав, бо Біллі теж має трохи того, що має Ден. А якщо Ден має борг, то й Біллі теж свій має, бо потужніше і яскравіше Денове сяйво було врятувало колись Біллі життя.

«Але ж я йому такого ніколи не скажу».

Та він і не мусив.

Далі, Джон Далтон, який колись загубив годинник, а потім виявився ще й Абриним педіатром. Як Дік сказав крізь мертвий рот Еліанор У-Ля-Ля? «Усе вертає».

А щодо тієї речі, про яку просила Абра, це ж навіть легше. Дістати її, хоча… може бути й трохи складним.

Коли наступного ранку, в неділю, Абра прокинулася, в її електронній поштовій скриньці вже чекав лист з адреси: [email protected].

Абро: скориставшись тим даром, який ми обоє з тобою маємо, я побалакав з одним другом і переконаний, що ти в небезпеці. Я хочу поговорити про твою ситуацію ще з одною людиною, нашим спільним другом: Джоном Далтоном. Я не робитиму цього, поки не отримаю від тебе дозволу. Я вважаю, що разом із Джоном ми зможемо дістати ту річ, яку ти рисувала на моїй дошці.

Ти встановила собі охоронну сигналізацію? Деякі люди можуть розшукувати тебе, і дуже важливо, щоб вони тебе не знайшли. Ти мусиш бути обережною. Всього тобі найкращого і БЕРЕЖИ СЕБЕ. Зітри цей і-мейл.

Дядько Д.

Отримання електронного послання було для неї більш переконливим, аніж зміст самого листа, бо вона знала, що йому не подобається спілкування таким способом; він боявся, що її батьки, якщо понюшать в її електронній пошті, можуть подумати, що вона листується з Честером-Молестером[268].

Якби вони тільки знали про тих молестерів, яких їй насправді треба боятися.

Вона була налякана, але водночас — зараз ясний день, і та вродлива психопатка не зазирає до її вікна — доволі розпалена. Це було, немов потрапити до якогось роману про надприродне в жанрі «кохання-і-жахи», того кшталту, що місіс Робертсон у шкільній бібліотеці, фиркаючи, називає «твінейджерським порно». У таких книжках дівчата фліртували з вовкулаками, вампірами — навіть із зомбі, — але самі майже ніколи не перетворювалися на таких.

Було також приємно, що на її захист став дорослий чоловік, й аж ніяк не зле, що він ще й привабливий, того пошарпаного типу, що трохи нагадував їй Джекса Теллера з «Синів Анархії»[269], серіалу, який вона разом з Еммою Дін потай дивилася на Емминому комп’ютері.

Вона видалила електронний лист дядька Дена не просто до кошика, а до остаточного кошика, що його Емма називала «атомним файлом для бойфрендів». («Ніби бодай колись хоч один у тебе був, Ем», — подумала Абра єхидненько.) Після цього вона вимкнула комп’ютер і закрила кришку. Вона не написала йому електронної відповіді. Їй не було потреби. Їй було достатньо лише заплющити очі.

Зіп-зіп.

Послання надіслано. Абра вирушила в душ.

Коли Ден повернувся до себе з кавою, на його чорній дошці малася нова реляція.

Можеш розповісти доктору Джону, але НЕ МОЇМ БАТЬКАМ.

Так. Не її батькам. Поки що принаймні. Але Ден не сумнівався, що вони відчують, що щось відбувається, і, мабуть, це трапиться раніше, аніж пізно. Він перейде цей міст (або спалить його), коли до нього дійде. Зараз же він мав займатися іншими справами, починаючи з телефонного дзвінка.

Слухавку підняла дитина, а коли він сказав, що йому потрібна Ребекка, слухавка з глухим стуком впала і звіддаля пролунав, наче спрямований ще в якусь далечінь, крик: «Бабусю, це тебе!» За кілька секунд Ребекка Клаузен була на зв’язку.

— Привіт, Бекко, це Ден Торренс.

— Якщо це щодо місіс Улей, то сьогодні вранці я отримала електронного листа від…

— Це не стосується неї. Я хочу попрохати про відгули.

— Доктор Сон бажає піти у відгули? Не можу повірити. Я фактично під сраку випхала тебе минулої весни у відпустку, а ти все одно з’являвся раз, а то й двічі на день. Якісь сімейні справи?

Ден, пам’ятаючи про теорію відносності Абри, відповів, що саме так і є.

Розділ десятий

Скляні сувеніри

Коли задзвонив телефон, батько Абри стояв у халаті біля кухонного столу і розбивав яйця до миски. Нагорі дудонів душ. Коли Абра дотримувалася звичайного для себе в неділю «modus operandi»[270], душ міг дудоніти, аж поки не вичахне гаряча вода.

Він поглянув на віконце вхідних дзвінків. Код був знайомий, регіональний 617, але цифри, що йшли за ним, не належали бостонському номеру, який він знав, тому дротовому телефону, що дзвонив у квартирі його тещі-бабусі.

— Алло?

— Ох, Девіде, я така рада, що застала тебе.

Говорила Люсі, і голос у неї був геть змучений.

— Де ти? Чому ти дзвониш не зі свого мобільного?

— У Массачусетському загальному, з платного автомата дзвоню. Тут не вільно користатися мобільними, застереження всюди висять.

— Як там Момо, все гаразд? А ти?

— Зі мною гаразд. А щодо Момо, вона стабільна… зараз… але перед цим було доволі погано. — Схлип. — Та й зараз. — Отут вже Люсі зірвалася. Вона не просто заплакала, а, захлинаючись, заридала на повний голос.

Девід чекав. Він радів, що Абра зараз у душі, і сподівався, що гарячої води вистачить ще надовго. Там щось погане.

Нарешті до Люсі знову повернулася спроможність говорити.

— Тепер вона зламала собі руку.

— О. Гаразд. Це все?

— Ні, це не все!

Майже криком, отим голосом «ну-чому-чоловіки-такі-дурні», який йому був абсолютно огидний, який, як він себе запевняв, був одним з елементів її італійської спадщини, ніколи не припускаючи навіть думки, що вряди-годи він сам може дійсно бути доволі дурнуватим.

Щоб заспокоїтися, він глибоко вдихнув.

— Розкажи мені, серденько.

Вона почала розказувати, хоча ще двічі переривала себе риданнями і Девіду доводилося чекати, поки вона перестане. Вона почувалася смертельно змореною, але це було лише часткою проблеми. Здебільшого, усвідомив він, Люсі нарешті дійшло до серця те, що її голова знала вже багато тижнів: її Момо дійсно невдовзі доведеться вмирати. І можливо, не лагідно.

Кончетта, яка тепер спала тільки крихітними уривками, прокинулася після півночі з бажанням скористатися туалетом. Замість того щоб дзенькнути Люсі, аби та подала їй судно, вона спробувала підвестися і піти до вбиральні сама. Ноги скинути на підлогу і сісти вона спромоглася, але потім їй запаморочилося в голові й вона скотилася з ліжка, упавши собі на ліву руку. Рука не просто зламалася, вона потрощилася. Люсі, виснажена тижнями нічного догляду, якому вона ніколи спеціально не навчалася, прокинулася від криків своєї бабусі.

— Вона не просто кликала на допомогу, — сказала Люсі, — і не кричала вона. Вона фактично скиглила, як та лисиця, якій відірвало кінцівку якоюсь з отих жахливих лапозахоплювальних пасток.

— Серденько, це певне було жахливо.

Стоячи на першому поверсі у бічному холі, де містилися торговельні автомати з сендвічами — і, mirabile dictu[271] — кілька працюючих таксофонів, з болем у всьому тілі, вкритому висохлим потом (вона чула власний запах, і той аж ніяк не був ароматом «Дольче & Ґаббана Лайт Блу»), з головою, в якій стугоніла перша за останні чотири роки мігрень, Лючія Стоун зрозуміла, що ніколи не розкаже йому, яким насправді жахливим це було. Яким смердючим відкриттям це стало. Ти думаєш, що розумієш основний факт — жінка старішає, жінка стає немічною, жінка помирає — а потім ти робиш для себе відкриття, що поряд з цим там є також багато всього іншого. Тобі відкривається це, коли ти знаходиш жінку, яка написала декілька з найкращих віршів свого покоління, в калюжі її власної сечі, яка криком кричить своїй онуці, щоб та зупинила її біль, зупинила цей біль, ох, madre de Cristo[272], зробила щось, щоб його зупинити. Коли бачиш гладеньку колись руку викрученою, наче ганчірка для миття підлоги, і чуєш, як поетка обзива її курв’ячою пиздою, а потім кричить, що бажає здохнути, аби тільки перестав цей біль.

Хіба можеш розповісти своєму чоловіку про те, як ти все ще напівсонна холонеш від страху, що будь-яка твоя дія може вийти на зле? Хіба можеш пояснити, що воно таке — полишити свою любу бабусю, крижем розпластану на підлозі, поки ти набираєш 911, а потім сидіти біля неї, примушуючи випити через вигнуту соломинку розчиненого у воді оксикодону[273], чекати на приїзд швидкої. Як швидка допомога все не приїздила й не приїздила, а тобі згадалася ота пісня Гордона Лайтфута — «Катастрофа “Едманда Фіцджералда”»[274] — та, в якій запитується, чи знає хтось, куди дівається Божа любов, коли хвилі перетворюють хвилини на години? Хвилі, що перекочувалися через Момо, були хвилями болю, і вона в них захлиналася, а вони не переставали накочуватись.

Дата добавления: 2015-05-29