Кінг С. 16 страница

Вони просиділи разом на лаві перед бібліотекою сорок п’ять хвилин, осіннє сонце зігрівало їм обличчя. Уперше в своєму житті Абра відчувала безумовне задоволення — радість навіть — від таланту, який завжди бентежив і навіть інколи жахав її. Завдяки цьому чоловіку, вона тепер навіть мала назву для свого дару: сяйво. Хороша була назва, втішлива назва, бо раніше вона зажди думала про нього, як про щось темне.

Багато було про що поговорити — томи й томи спостережень порівняти — і вони заледве тільки розпочали, як підійшла привітатися огрядна жінка у твідовій спідниці. На Дена вона подивилася з цікавістю, але не з негативною цікавістю.

— Вітаю, місіс Джерард. Це мій дядько Ден. Місіс Джерард у минулому році викладала у нас словесність.

— Приємно познайомитися, місіс Джерард. Моє ім’я Ден Торренс.

Місіс Джерард прийняла запропоновану їй руку і без усякої манірності коротко її потисла. Абра відчула, як Ден — дядько Ден — розслабився. Це було добре.

— Ви десь звідси, містере Торренс?

— Недалечко, з Фрейжера. Я працюю там у хоспісі. Може, чули, «Гелен Рівінгтон Хаус»?

— Ах, то ви добру справу робите. Абро, ти прочитала вже «Умільця»? Роман Маламуда[236], який я рекомендувала?

Абра спохмурніла.

— Він у мене є в «Нуку»[237] — мені подарували картку на день народження, — але я його ще не починала. Важкий він, здається.

— Ти вже готова до важких речей, — сказала місіс Джерард. — Більш ніж готова. Старші класи пролетять швидше, ніж тобі гадається, а потім коледж. Пропоную тобі розпочати сьогодні ж. Приємно було з вами познайомитися, містере Торренс. У вас надзвичайно кмітлива племінниця. Проте, Абро… разом із розумом мусить іти й відповідальність.

Наголошуючи на останніх своїх словах, вона поплескала Абру по скроні, піднялася сходами бібліотеки і зникла всередині.

Абра повернулася до Дена:

— А що, непогано пройшло, хіба ні?

— Поки що все добре, — погодився Ден. — Але, звісно, якщо вона розкаже твоїм батькам…

— Не розкаже. Ма в Бостоні, допомагає моїй Момо. У неї рак.

— Мені дуже жаль це чути. А Момо, це твоя…

(«бабуся»)

(«прабабуся»)

— Крім того, — промовила Абра, — насправді ми не зовсім збрехали, що ти мій дядько. На біології в минулому році містер Стейлі нам розповідав, що у всіх людей спільна генетична будова. Він казав, що ті речі, які роблять нас різними, дуже дрібні речі. Ти знав, що приблизно дев’яносто дев’ять відсотків генетичних складників у нас однакові з собаками?

— Ні, — сказав Ден, — але це пояснює, чому мені завжди здавалася такою привабливою Алпо[238].

Вона розсміялася.

— Отже, ти запросто міг бути моїм дядьком, кузеном чи іще кимсь. От і все, що я хочу сказати.

— Це теорія відносності Абри, так?

— Гадаю, так. І чи потрібен нам однаковий колір очей або волосся, щоб бути родичами? Ми маємо дещо інше спільне, чого майже ні в кого нема. Це робить нас родичами особливого ґатунку. Ти вважаєш, що це якийсь ген, як отой, що робить очі блакитними або волосся рудим? І, до речі, а ти знав, що в Шотландії найвищий відсоток людей з рудим волоссям?

— Ні, не знав, — відповів Ден. — У тобі просто прірва інформації.

Усмішка її трохи зів’яла.

— Це мені такий закид?

— Зовсім ні. Я гадаю, що сяйво може бути геном, але насправді так не думаю. Я думаю, воно непіддатне вимірюванню.

— Це означає, що його неможливо обчислити? Як Бога, і небеса, і все таке подібне?

— Так.

Він зловив себе на думці про Чарлі Хейза і про всіх тих людей, що були до і після Чарлі, яких він проводив з цього світу в своєму уособленні як Доктор Сон. Деякі люди називали сам момент смерті проминанням. Денові це слово подобалося, бо йому воно здавалося правильним. Коли ти бачив чоловіків і жінок, які минають перед твоїми очима — від’їжджаючи з Тінітавна, люди покидали реальність, прямуючи до Клауд-Гепа, ніби до якоїсь версії потойбічного життя, — це змінювало твої уявлення. Для тих, хто вже були в преагонії, сам цей світ минав. У такі перехідні моменти Ден завжди почувався в присутності якогось не-сповна-явленого безмежного дивогляддя. Вони спали, вони прокидалися, вони відходили кудись. Вони йшли далі. Він мав причини вірити в це, навіть іще дитиною.

— Про що ти думаєш? — спитала Абра. — Я його бачу, але не розумію. А хочу.

— Я не знаю, як це пояснити.

— Це було почасти про примарних людей, правда ж? Я бачила їх одного разу, на тому маленькому потязі у Фрейжері. То був просто сон, але, я гадаю, про реальне.

Він глянув на неї широко розкритими очима:

— Правда, бачила?

— Так. Я думаю, вони не бажали мені ніякої шкоди, так я думаю — вони просто на мене дивилися, — але були трохи ніби лячними. Я думаю, може, це люди, які каталися на тому потязі в свої старі часи. А ти бачив примарних людей? Бачив же, хіба не так?

— Так, але не дуже довго. — І дехто з них були чимсь значно більшим, аніж привиди. Привиди не залишають своїх решток на сидіннях унітаза чи шторі душу. — Абро, а як багато твої батьки знають про твоє сяйво?

— Тато вважає, що все вже минулося, окрім хіба що деяких речей — як-от, коли я подзвонила з табору, бо взнала, що захворіла Момо — і він цьому радий. Ма знає, що воно ще є, бо інколи просить мене пошукати щось таке, що вона загубила — минулого місяця це були її ключі від машини, вона залишила їх на татовому верстаті в гаражі. Але вона не знає, наскільки його в мені ще багато. Вони більше про це не говорять. — Вона зробила паузу. — Момо знає. Вона його не лякається, як мої мама і тато, але вона попередила мене, що я мушу бути обережною. Бо якщо про це дізнаються люди… — Вона зробила кумедну гримасу, підкотивши вгору очі й виставивши язика з куточка рота. — Гик-фрік. Розумієш?

(«так»)

Вона вдячно посміхнулася.

— Та звісно ж, ти розумієш.

— І більш ніхто?

— Ну… Момо сказала, що мені варто побалакати з доктором Джоном, бо він уже знає про деякі речі. Він раз, гм-м… якось бачив, що я зробила з ложками, коли ще була зовсім малявкою. Я тоді типу попідвішувала їх до стелі.

— А доктор цей, часом, не Джон Далтон, чи це якийсь інший?

Обличчя Абри освітилося.

— Ти його знаєш?

— Власне кажучи, так, знаю. Одного разу я знайшов дещо для нього. Дещо таке, що він загубив.

(«годинник»)

(«саме так»)

— Я не розказую йому всього, — сказала Абра. Її обличчя стало тривожним. — Я, певна річ, не розказувала йому про хлопчика-бейсболіста і ніколи-ніколи не розкажу про ту жінку в капелюсі. Бо він перекаже моїм, а в них і так уже вистачає клопоту. Крім того, що вони можуть зробити?

— Давай поки що відставимо це вбік. Хто такий цей хлопчик-бейсболіст?

— Бредлі Тревор. Бред. Інколи він любив одягати на себе кашкет задом наперед і називав тоді його картуз-талісман. Ти знаєш, що це таке?

Ден кивнув.

— Він помер. Вони його вбили. Але спершу вони його мучили. Вони його мучили так жорстоко. — У неї почала тремтіти нижня губа, й одразу ж вона стала на вигляд ближчою до дев’ятирічної, аніж до майже тринадцятирічної дівчинки.

(«не плач, Абро, нам не вільно привертати увагу»)

(«я знаю, я знаю»)

Вона понурила голову, кілька разів глибоко вдихнула і знову подивилася вгору на нього. Очі в неї блищали надто яскраво, але принаймні губи перестали тремтіти.

— Я в порядку, — промовила вона. — Правда. Я просто рада, що тепер не самотня з цим всередині моєї голови.

Він слухав уважно, поки Абра переповідала, що вона запам’ятала зі свого першого спіткання з Бредлі Тревором два роки тому. Там було небагато. Найвиразнішим образом з тих, які збереглися в її пам’яті, були перехрещені промені багатьох ліхтариків, що освітлювали хлопчика, котрий лежав на землі. А ще його крики. Вона їх теж пам’ятала.

— Вони мусили його освітлювати, бо робили щось схоже на якусь операцію, — сказала Абра. — Принаймні так вони це самі називали, але насправді вони те тільки й робили, що його катували.

Вона розповіла Дену, як знайшла Бредлі знову на задній шпальті газети «Енністонський шоппер», серед усіх тих інших пропалих дітей. Як вона торкнулася фотографії, щоб з’ясувати, чи зможе ще щось дізнатися про нього.

— Ти так можеш робити? — спитала вона. — Торкатися речей, щоби викликати картинки собі в голові? Дізнаватись про щось?

— Інколи. Не завжди. Колись мені було робити це легше і з більшою певністю, коли я був малим хлопцем.

— Ти гадаєш, я це переросту? Та мені взагалі-то байдуже. — Вона задумалася на мить. — Хоча й не зовсім. Це важко пояснити.

— Я розумію, що ти маєш на увазі. Цю нашу штуку, так? Те, що ми вміємо робити.

Абра усміхнулася.

— Ти точно впевнена, що знаєш місце, де вони вбили цього хлопця?

— Так, і там же вони його й закопали. Навіть поховали разом з ним його бейсбольну рукавицю.

Абра подала Дену блокнотний аркушик. Це була копія, не оригінал. Вона б засоромилася, якби хтось побачив, як вона писала імена хлопців з «Довколишніх», і то не раз, а знову і знову. Навіть те, яким чином вони були вимальовані, тепер здавалося геть хибним, оті великі жирні літери, що мали на меті показати не любов, а любофф.

— Не психуй ти через це, — промовив Ден мимохідь, читаючи написане нею друкованими літерами на аркуші. — Я у твоєму віці так само упадав за Стіві Нікс. А ще за Енн Вілсон із «Серця»[239]. Ти, мабуть, ніколи про неї навіть не чула, вона олд-скульна, але я буквально марив, як би запросити її на п’ятничний танцювальний вечір у Гленвудській молодшій середній школі. Як тобі така дурня?

Вона дивилася на нього, роззявивши рота.

— Дурнувато, але нормально. Найнормальніша річ у світі, тож попустися. І я не піддивлявся, Абро. Воно просто було там. Типу вскочило мені просто в очі.

— О Боже. — Абрині щоки палали яскраво-червоним. — До цього ще звикати й звикати, чи не так?

— Обом нам, дівчинко.

Він знову подивився на аркуш.

ЗАБОРОНЕНА ЗОНА —

ПОСТАНОВОЮ ДЕПАРТАМЕНТУ ШЕРИФА ОКРУГУ КАНТОН

ОРГАНІК ІНДАСТРІЗ

СПИРТОВИЙ ЗАВОД № 4

ФРІМЕН, АЙОВА

ЗАКРИТИЙ ДО НАСТУПНИХ РОЗПОРЯДЖЕНЬ

— Ти це дістала… як? Передивляючись знову і знову? Повертаючи його назад, як кінофільм?

— Напис ЗАБОРОНЕНА ЗОНА прочитався легко, але оте про Органік Індастріз і спиртовий завод — так. А ти не вмієш так робити?

— Я ніколи не пробував. Хіба, може, раз, але, мабуть, не більше.

— Я знайшла Фрімен в Айові в інтернеті, — сказала вона. — А коли пошукала через «Гугл Земля»[240], побачила й ту фабрику. Ці місця там дійсно існують.

Ден знову думкою повернулася до Джона Далтона. Інші в Програмі балакали про Денову дивовижну здатність знаходити загублені речі; Далтон ніколи. Та й не дивно насправді. Хіба лікарі не дають обітницю зберігати конфіденційність, подібно до членів АА? Що у випадку Джона є подвійною запорукою.

Абра говорила:

— Ти міг би зателефонувати батькам Бредлі Тревора, чи не так? Або до департаменту шерифа округу Кантон? Мені б вони не повірили, а от дорослому повірять.

— Гадаю, міг би.

Але ж, звісно, людина, що знає, де закопане тіло, автоматично потрапляє на чільне місце в списку підозрюваних, тож якщо він за це візьметься, то робити це треба якимсь дуже-дуже обережним способом.

«Абро, у яку ж халепу ти мене втрутила».

— Вибач, — прошепотіла вона.

Він поклав долоню на її руку і легенько потиснув.

— Не жалкуй. От цього ти не мусила чути.

Вона напружилася.

— О Боже, сюди йде Івонна Страуд. Вона вчиться зі мною в одному класі.

Ден поспішливо прибрав свою руку. Він побачив товстушку з каштановим волоссям, приблизно Абриного віку, яка наближалася до них по тротуару. На спині вона несла рюкзак, а до грудей притискала зім’ятий пружинний блокнот. Очі в неї були яскравими й допитливими.

— Вона захоче дізнатися про тебе геть усе, — сказала Абра. — Я не перебільшую, саме все. І вона язиката.

Ох-ох.

Ден дивився на дівчину, яка наближалася.

(«ми нецікаві»)

— Допомагай мені, Абро, — сказав він і відчув, як вона приєдналася до нього. Щойно вони взялися разом, ця думка набула глибини і потужності.

(«МИ І НА КРИХТУ НЕ ЦІКАВІ»)

— Оце добре, — сказала Абра. — Ще трішки. Роби зі мною. Ніби ми співаємо.

(«ТИ НАС ЛЕДЬ ПОМІЧАЄШ, МИ НЕЦІКАВІ, А КРІМ ТОГО, ТИ МАЄШ ВАЖЛИВІШІ СПРАВИ»)

Івонна Страуд поспішливо, не стишуючи ходи, пройшла повз них, лиш неуважно привіталась з Аброю помахом руки. І, вибігши вгору сходами бібліотеки, зникла всередині.

— Оце-то дивина, а ми ж навіть на мавпах не тренувалися, — промовив Ден.

— Згідно з теорією відносності Абри, ти міг би бути й мавпиним дядьком. Дуже правдоподібно… — вона послала йому картинку: штани сохнуть, гойдаючись на мотузці[241].

(«джинси»)

І вони разом розреготалися.

Ден тричі просив Абру переповісти про її досвід з вертушкою, щоби упевнитися, що він усе правильно зрозумів.

— Ти й цього також ніколи не робив? — спитала Абра. — Далеко-бачення?

— Астральної проекції? Ні. А з тобою таке часто трапляється?

— Тільки раз чи два було. — Вона подумала. — Можливо, три рази. Одного разу я увійшла в дівчину, яка плавала у річці. Я тоді дивилася на неї зі свого заднього подвір’я. Мені було років дев’ять чи десять. Я не знаю, чому це трапилося, з нею не було ніяких неприємностей, нічого такого, вона просто плавала собі разом з друзями. Той випадок тривав найдовше. Не менше трьох хвилин. Як ти це назвав, астральна проекція? Це як відкритий космос?

— Це старовинний термін, походить зі спіритичних сеансів більш як сторічної давнини і, мабуть, не вельми вдалий. Все, що він означає, це досвід поза межами власного тіла. Якщо взагалі можливо дати чомусь такому коректну назву. Проте… я хочу перепитати, чи я зрозумів тебе правильно — та дівчина, що плавала, вона в тебе не входила?

Абра рішуче помотала головою, аж заметлявся її кінський хвіст.

— Вона навіть не знала, що я в ній була. Єдиний раз, коли це спрацювало в обох напрямках, був з тою жінкою. З тою, що носить капелюх. Тільки тоді її капелюха я не бачила, бо я ж була всередині неї.

Ден пальцем окреслив у повітрі коло.

— Ти увійшла в неї, вона увійшла в тебе.

— Так, — здригнулася Абра. — Це вона різала Бредлі Тревора, допоки він не помер. Коли вона усміхається, видно, що в неї вгорі один великий довгий зуб.

Цей капелюх торкнув якусь струнку, щось таке, що змусило його подумати про Діні з Вілмінгтона. Тому що Діні носила капелюх? Та ні, він такого начебто не пам’ятав; утім, він тоді був п’янючий. Либонь, це не означало нічого — подеколи мозок видає фантомні асоціації, от і все, особливо, коли він перебував у стресі, а по правді (як не мало хотілося йому це визнавати), Діні ніколи не відходила далеко з його думок. Інколи, випадково помічені у якійсь вітрині, сандалі на корковій підошві могли привести на думку її.

— Хто така Діні? — запитала Абра. І тут же трішки відсахнулася й швидко залопотіла віями так, ніби Ден щойно був змахнув долонею в неї просто перед очима. — Упс. Не вільно туди зазирати, розумію. Вибач.

— Та нічого, — мовив він. — Давай-но повернемося до твоєї жінки. Коли ти побачила її потім у своєму вікні, це було так само?

— Ні. Я навіть не певна, що тоді це було сяйво. Я думаю, це був спогад з того разу, коли я бачила, як вона різала хлопчика.

— Отже, тоді вона тебе також не могла бачити. Вона не бачила тебе ніколи.

Якщо та жінка дійсно така небезпечна, як вважає Абра, це було важливим.

— Ні. Я певна, що не бачила. Але вона хоче. — Абра дивилася на нього, очі її були широко розплющені, губи знову тремтіли. — Коли була та штука, вертушка, вона подумала «дзеркало». Вона хотіла, аби я подивилася на себе. Вона хотіла моїми очима побачити мене.

— А що вона встигла побачити твоїми очима? Вона зможе тебе через це знайти?

Абра добре про це подумала. І нарешті сказала:

— Я дивилася зі свого вікна, коли це трапилося. Звідти мені видно тільки вулицю. Ну, і гори, звісно, але ж в Америці повнісінько гір, правильно?

— Правильно.

А чи не може та жінка порівняти гори, побачені крізь Абрині очі, з якимись фотографіями, якщо завдасть собі клопоту провести виснажливе комп’ютерне дослідження? Як і щодо більшості речей у цій справі, тут не існувало способу отримати якусь певність.

— Чому вони його вбили, Дене? Чому вони вбили того хлопчика-бейсболіста?

Він подумав, що знає, і він приховав би це від неї, якби міг, але навіть цієї короткої зустрічі вистачило йому зрозуміти, що такого роду стосунки неможливі з Аброю Рафаелою Стоун. Хто оклигує з алкоголізму, ті борються за «абсолютну чесність в усіх наших справах», але рідко її досягають; їм же з Аброю її не уникнути.

(«їжа»)

Вона дивилася на нього, ошелешена жахом.

— Вони їли його сяйво?

(«гадаю, так»)

(«вони ВАМПІРИ?»)

А тоді вголос:

— Як у «Сутінках»[242]?

— Ні, не такі, як там, — сказав Ден. — І заради Бога, Абро, це ж лише мої здогади.

Відчинилися двері бібліотеки. Ден озирнувся, побоюючись, що там може бути надто цікава Івонна Страуд, але там була пара, хлопець і дівчина, які не відривалися очима одне від одного. Він знову обернувся до Абри.

— Треба нам уже закруглятися.

— Розумію. — Вона підняла руку, потерла собі губи, усвідомила, що робить, і знову поклала долоню на коліно. — Але в мене так багато ще запитань. Так багато, про що я хочу дізнатися. Це забрало б іще цілі години.

— Яких ми не маємо. Ти певна, що то було в «Семі»?

— Га?

— Що вона була в супермаркеті «Сема»?

— О, так.

— Я знаю цю мережу. Скуплявся пару разів деінде, але то було не тут.

Вона вишкірилася:

— Звісно, що не тут, дядьку Ден, тут нема жодного такого. Вони всі на заході. Я про це також пошукала у «Гуглі». — Усмішка її вицвіла. — Їх сотні там, від Небраски до Каліфорнії.

— Мені треба подумати про це ретельніше, і тобі також. Ти можеш залишатися зі мною на зв’язку через електронну пошту, якщо там буде щось важливе, але краще, якщо ми будемо просто — він поплескав себе по лобі — зіп-зіп. Ну, ти ж розумієш?

— Так, — відповіла вона й посміхнулася. — Єдине в усьому цьому добре, це те, що я отримала друга, який знає, як робити зіп-зіп. І що воно таке.

— А дошкою ти зможеш користуватися?

— Так, це доволі легко.

— Тобі треба пам’ятати про одну річ, і то понад усіма іншими. Та жінка в капелюсі радше за все не знає, як тебе знайти, але вона знає, що ти десь є.

Вона вся завмерла, мов скам’яніла. Він потягся до її думок, але Абра їх прикривала.

— Ти зможеш встановити собі в умі охоронну сигналізацію? Таку, аби, якщо вона з’явиться десь поблизу, ментально чи особисто… ну, ти ж розумієш?

— Ти вважаєш, вона збирається по мене приїхати, ти так вважаєш?

— Вона може спробувати. З двох причин. Перша: просто тому, що ти знаєш, що вона існує.

— І її друзі, — прошепотіла Абра. — У неї купа друзів.

(«з ліхтариками»)

— А яка друга причина? — І перш ніж він встиг відповісти. — Бо я для них смачна пожива, мене було б добре з’їсти. Як їм добре було їсти того хлопчика-бейсболіста. Правильно?

Не було сенсу це заперечувати; для Абри його чоло було відкритим вікном.

— То чи можеш ти встановити сигналізацію? Сенсор наближення? Це та…

— Я знаю, що таке сенсор наближення. Я не знаю, але спробую.

Він знав, що вона збирається сказати наступним, раніше, ніж вона це зробила, і читання думок сюди не втручалося. Врешті-решт, вона була всього лиш дитиною. Цього разу, коли вона взяла його за руку, він її не прибрав.

— Пообіцяй, що ти не дозволиш їй захопити мене, Дене. Пообіцяй.

Так він і зробив, бо вона була дитиною і потребувала заспокоєння. Але ж, звісно, існував лише один спосіб дотриматися цієї обіцянки, і полягав він у тому, що треба було ліквідувати саму загрозу.

Він знову подумав: «Абро, у яку ж халепу ти мене втрутила».

І вона знову повторила, але цього разу не вголос:

(«вибач»)

— Не твоя вина, дитинко. Ти тут винна

(«прошу»)

не більше за мене. Іди по свої книжки. Мені треба повертатися до Фрейжера. Я мушу ввечері виходити на зміну.

— Гаразд. Але ж ми тепер друзі, правда?

— Абсолютно друзі.

— Я рада.

— А я гадаю, тобі сподобається «Умілець». Гадаю, ти зрозумієш цю книжку. Бо ти й сама свого часу вміло залагоджувала деякі речі, авжеж?

Гарненькі ямочки вигулькнули по боках її губ.

— Знав би ти.

— О, повір мені.

Він дивився на неї, як вона вирушила до сходів, але потім зупинилась і повернулась назад.

— Я не знаю, хто така та жінка у капелюсі, але я знаю ім’я одного з її друзів. Його звуть Баррі Кібець, чи якось так. Не маю сумнівів: де вона, десь там поблизу мусить бути і цей Баррі Кібець. І я могла б його знайти, якби мала бейсбольну рукавицю того хлопчика. — Вона не зводила з Дена погляду отих своїх гарних синіх очей. — Я знаю, що можу, бо бодай ненадовго Баррі Кібець її на себе вдягав.

На півдорозі до Фрейжера, мізкуючи про Абрину жінку-в-капелюсі, Ден згадав дещо таке, від чого його наче струмом пробило. Він мало не виїхав за подвійну жовту смугу, і зустрічний ваговоз, що мчав по шосе № 16[243] на захід, йому роздратовано загудів.

Дванадцять років тому то було, коли Фрейжер для Дена ще був новим, а його тверезість украй хиткою, непевною. Він повертався до місіс Робертсон, у якої раніше того ж дня орендував собі кімнату. Наближалася хуртовина, тому Біллі Фрімен відпустив його додому з парою чобіт «Хай на вид не вельми гарні, та принаймні парні». І коли він з Морхед-стрит завернув за ріг на Еліот-стрит, він побачив…

Прямо попереду з’явилася відпочинкова зона. Заїхавши туди, Ден пішов на звук біжучої води. Звичайно, то шуміла Сако; між Північним Конвеєм і Крофорд-Нотч[244] ця річка протікала через пару дюжин маленьких містечок у Нью-Гемпширі, нанизуючи їх на себе, немов перлинки на ниточку.

«Я побачив капелюх, він під вітром сунувся по риштаку. Старий, витертий циліндр, який міг би належати якомусь ілюзіоністу. Або його міг би носити певний актор в якомусь старому фільмі-мюзиклі. Тільки от цього циліндра насправді там не було, бо, коли я закрив очі й порахував до п’яти, він зник».

— Окей, напевне це було сяйво, — повідомив він біжучій воді. — Але ж це не обов’язково робить його тим циліндром, який бачила Абра.

От тільки не міг він у це повірити, бо пізніше тієї ночі йому наснилася Діні. Вона була мертвою, обличчя спливало з її черепа, мов тісто з патичка. Мертва й з тією ковдрою на плечах, яку Ден був поцупив колись з візка в якогось волоцюги. «Тримайся подалі від жінки в тім капелюсі, Медовий Ведмедику». Ось що вона тоді сказала. І ще щось…

«Вона Королева-Сука Пекельного Замку».

— Ти не можеш цього пам’ятати, — повідомив він біжучій воді. — Ніхто не пам’ятає сновидінь, які бачив дванадцять років тому.

Але ж він пам’ятав. А тепер пригадав ще й решту того, що сказала тоді та мертва жінка з Вілмінгтона:

«Якщо ти заведешся з нею, вона тебе живцем зжере».

До своєї баштової кімнати він увійшов невдовзі після шостої, з тацею їжі з кафе в руках. Першим чином він поглянув на чорну дошку, а посміхнувся тому, що на ній побачив:

Дякую тобі за те, що повірив мені

«Ніби я мав якийсь вибір, любонько».

Він стер послання від Абри, а потім сів за стіл повечеряти. Після того, як він поїхав з відпочинкової зони, думки його повернулися до Діка Хеллорана. Він гадав, що це цілком природно; коли хтось нарешті проситься до тебе в учні, ти йдеш до свого вчителя, щоб розпитати, як це робиться. Ден втратив контакт з Діком під час своїх запійних років (головним чином через сором), але подумав, що, ймовірно, існує можливість з’ясувати, що сталося зі старим другом. Можливо, навіть зв’язатися з ним, якщо Дік ще живий. Та ну-бо, чимало людей живуть далеко за дев’яносто, якщо бережуть себе. Прабабця Абри, наприклад… вона он аж куди забралася.

«Мені потрібні відповіді на деякі питання, Діку, і ти єдина людина з усіх, кого я знаю, що може їх мати. Тож зроби мені ласку, друже мій, і будь іще живим».

Він увімкнув свій комп’ютер і відкрив «Фаєрфокс»[245]. Він знав, що Дік проводив зиму, куховарячи у якомусь з кількох курортних готелів Флориди, але не міг пригадати їхніх назв, ба навіть на якому саме узбережжі півострова вони містилися. Можливо, на обох — один рік у Нейпелзі, наступний у Палм-Біч, а потім у Сарасоті або на Кі-Весті[246]. Там завше є робота для людини, яка вміє полоскотати смакові сосочки, особливо сосочки багатіїв, а Дік умів їх полоскотати так, як ніхто інший. Дену майнуло в голові, що найшвидше він може вийти на ціль, якщо набере Дікове ім’я трохи ексцентрично — не Хеллоран, а Хеллоранн. Він надрукував у пошуковому віконці Ричард Хеллоранн, потім Флорида і натиснув клавішу «ЕНТЕР». Комп’ютер видав йому тисячі й тисячі посилань, але він був майже цілком упевненим, що потрібне йому — третє згори, і тихе зітхання розчарування вийшло йому з грудей. Він клікнув ланку, і відкрилася стаття з «Маямі Гералд»[247]. Без питань. Коли разом і ім’я, і вік об’являються в заголовку, ти точно знаєш, що саме ти бачиш.

Відомий в Саут-Біч шеф-кухар Ричард «Дік» Хеллоранн, 81

Там була й фотографія. Маленька, але Ден будь-де упізнав би це життєрадісне, розуміюче обличчя. Чи помер він самотнім? Ден сумнівався щодо цього. Цей чоловік був надто товариським… і великим поціновувачем жінок. Біля його смертного ложа напевне побувало чимало відвідувачів, але двох людей, яких він врятував тієї зими в Колорадо, там не було. Венді Торренс мала законне виправдання: вона померла раніше за нього. А от її син…

Чи був він тоді в якомусь генделику, повний віскі, і грав улюблені водіями-далекобійниками пісні на джукбоксі, коли відходив Дік? Можливо, сидів десь у камері, заарештований на ніч за «порушення громадського порядку в п’яному стані»?

Причиною смерті був інфаркт. Він прокрутив назад вгору і перевірив дату: 19 січня 1999. Чоловік, який врятував Денові життя і життя його матері, був мертвий уже майже п’ятнадцять років. Отже, годі чекати допомоги з цього боку.

Він почув у себе за спиною делікатне попискування крейди по дошці. Він залишився сидіти, де сидів, ще якусь мить, з ноутбуком перед собою та їжею, що вичахала. І лише потім, повільно, обернувся назад.

Крейда так і лежала нерухомо у жолобку внизу дошки, але картинка, тим не менше, проявлялася. Зображення ескізне, проте розпізнаване. Бейсбольна рукавиця. Коли рисунок було закінчено, її крейда — хоча й невидима, але вона все одно видавала отой пискливий звук — намалювала в «кишені»[248] рукавиці знак питання.

«Мені треба це обдумати», — почав він, але не встиг завершити фразу, як задзижчав інтерком, викликався Доктор Сон.

Розділ дев’ятий

Голоси наших мертвих друзів

За віком сто два, тієї осені 2013 року Еліанор Улей була найстарішою мешканкою «Рівінгтон Хаусу» — такою старою, що її прізвище ніколи не було американізовано. Вона не відгукувалася на прозаїчне Віл-ЛЕТ, але тільки на значно елегантнішу його французьку версію: Уу-ЛЕЙ[249]. Ден інколи кликав її міс У-Ля-Ля, на що вона завжди відповідала усмішкою. Рон Стімсон, один з тих чотирьох регулярних лікарів, які робили в їх хоспісі щоденні обходи, сказав якось Денові, що Еліанор є доказом того, що жвавість іноді сильніша за вмирання.

— Функціональність печінки в неї нульова, легені в неї, завдяки вісімдесяти рокам куріння, геть негодящі, у неї колоректальний рак — повзе зі швидкістю равлика, але вельми злоякісний, — а стінки серця в неї тоненькі, як котячі вусики. Проте вона триває.

Якщо Азраїл правий (а як на Денів досвід, він ще ніколи не помилявся), довготерміновий договір на користування життям у Еліанор добігав кінця, але вона аж ніяк не виглядала жінкою перед певним порогом. Вона сиділа в ліжку і гладила кота, коли увійшов Ден. Волосся мала в гарних кучериках — лише вчора у неї з візитом був перукар, — а її рожева нічна сорочка, як завжди, була бездоганною, верхня її частина додавала трохи кольору безкровним щокам жінки, а нижня половина розпросторювалася від її ніг-патичків, немов бальна сукня.

Ден підніс собі до щік долоні й поворушив розчепіреними пальцями.

— У-ля-ля! Une belle femme! Je suis amoureux![250]

Вона підкотила вгору очі, потім нахилила набік голову і посміхнулась йому.

— На Моріса Шевальє[251] ви не тягнете, але мені ви подобаєтеся, cher[252]. Ви жвавий, що є важливим, ви зухвалий, що є іще важливішим, і у вас гарнюній задок, що є найважливішим за все. Чоловічий зад — це той поршень, що рухає світом, і у вас він гарний. У мої кращі часи я насадила б вас собі на великий палець, а потім з’їла живцем. Бажано біля басейну готелю «Le Meridien» у Монте-Карло, де захоплена аудиторія аплодувала би моїй фронтальній і тиловій вправності.

Своїм голосом, надірваним, проте ритмічно-співучим, вона примудрилася подати цю картину радше чарівливою, аніж вульгарною. Для Дена сигаретна хриплуватість Еліанор була голосом якоїсь співачки з кабаре, котра бачила і звідала усякого ще до того, як навесні 1940 року німецька армія гусячим кроком промаршувала Єлисейськими полями[253]. Можливо, знеможеної, та далебі не переможеної. Істинна правда, на вигляд вона була як та смерть Господня, попри легку рожевість, що її відкидала на обличчя хитромудро підібрана нічна сорочка, ця пані була на вигляд як та смерть Господня від 2009-го, того року, коли вона приїхала й оселилася в палаті № 15 «Рівінгтона-1». Тільки присутність Аззі підказувала, що цей вечір інакший.

Дата добавления: 2015-05-29