Кінг С. 14 страница

ЧИ НЕ БАЧИЛИ ВИ МЕНЕ?

Щотижнева послуга Вашого «Енністонського шоппера»

Недовгу мить Абра думала, що це якийсь дитячий конкурс, типу полювання на сміття. Потім їй дійшло, що це пропалі діти, і це було так, ніби хтось вхопив її за ніжну черевину і почав викручувати, наче посудну ганчірку. Під час обідньої перерви вона була купила в кафе пакетик з трьома «Орео»[214], залишивши їх собі на поїздку автобусом додому. І тепер почувалася так, ніби та чіпка рука підпихає їх їй до горла.

«Не дивися на них, якщо тобі так важко, — наказала вона собі. Голосом твердим і повчальним, яким вона часто користувалася, почуваючись збентеженою або смутною (голосом Момо, хоча сама вона цього ніколи не усвідомлювала). — Просто викинь до сміттєвого баку разом з рештою того лайногламуру». От тільки виходило так, що не могла вона на них не дивитися.

Ось Синтія Абелард, ДН 9 липня 2005. Замислившись на хвильку, Абра здогадалася: ДН означає «дата народження». Отже, Синтії Абелард зараз мусило бути вісім. Якщо вона ще жива, тобто. Вона пропала 2009 року. «Як хтось міг не догледіти чотирирічну дитину? — подивувалася Абра. — Гівняні батьки були, мабуть, у неї зовсім». Але ж, імовірно, це не батьки її загубили. Імовірно якийсь ненормальний крутився в їхньому районі, виглядав нагоди і вкрав дівчинку.

Ось Мертон Аск’ю, ДН 4 вересня 1998. Він зник у 2010.

А тут ось, на середині шпальти, вродлива іспанського типу дівчинка на ім’я Ейнджел Барбера, яка зникла зі свого дому в Канзас-Сіті у віці семи років, а відсутня вже дев’ять. Абра загадалася, чи й насправді її батьки вірять, що це крихітне фото може допомогти їм повернути доньку. А якби їм пощастило, чи вони її упізнали б? Як на те пішлося, чи вона б їх упізнала?

«Позбався цієї газети, — промовив голос її Момо. — Тобі вистачить свого клопоту, куди вже роздивлятися на стількох пропалих ді…»

Очі Абри наштовхнулись на фотографію в нижньому ряді, і з неї вирвався певний короткий звук. Мабуть, то був стогін. Спершу вона навіть не зрозуміла чому, хоча все ж таки майже зрозуміла; це було так, як то іноді нашукуєш слово для твору з літератури, але все ніяк не можеш його дібрати, а воно, чортове насіння, весь час сиділо в тебе на кінчику язика.

На цьому фото був білий хлопчик з коротким волоссям і величезною блазенською посмішкою. Скидалося на те, що щоки в нього поцятковані веснянками. Фотокарточка була занадто маленькою, щоби сказати точно, проте

(«Тобі ж знайомі ці веснянки, хіба не так?»)

якимсь чином Абра все одно була в цьому впевнена. Так, у нього були веснянки, і його брати дражнили його ними, а мати казала йому, що з часом вони зійдуть.

— Вона казала йому, що веснянки — то на удачливу долю, — прошепотіла Абра.

«Бредлі Тревор, ДН 2 березня 2000. Пропав з 12 липня 2011. Раса: білий. Місце: Бенкертон, Айова. Поточний вік: 13. — А нижче цього, нижче від усіх тих фотографій здебільшого усміхнених дітей: — Якщо ви вважаєте, що, ймовірно, бачили Бредлі Тревора, зв’яжіться з Національним центром у справах пропалих і експлуатованих дітей».

От тільки ніхто не зв’яжеться з ними у справах Бредлі, бо ніхто його не побачить. І вік його поточний не тринадцять років також. Бредлі Тревор зупинився на одинадцяти. Він зупинився, як розбитий ручний годинник, який цілодобово показує той самий час. Абра вловила себе на думці — чи сходять веснянки під землею.

— Хлопчик-бейсболіст, — прошепотіла вона.

Вздовж під’їзної алеї росли квіти, Абра нахилилася, упершись долонями в коліна, рюкзак раптом різко поважчав у неї на спині, і вивергнула з себе ті «Орео» і недоперетравлений шкільний обід у материні айстри. Упевнившись, що вдруге вона не зблює, вона зайшла у гараж і вкинула пошту до сміття. Усю пошту.

Батько був правий, це хламіття.

Двері маленької кімнатки, яку її тато використовував як свій кабінет, стояли прочинені і, зупинившись біля кухонного крана, щоб змити собі з рота склянкою води кисло-шоколадний смак нестравленого печива, Абра почула звіддаля впевнене цокотіння клавіатури його комп’ютера. Це було добре. Коли він гальмував або цілком зупинявся, тато мав схильність до дратівливості. А також був налаштований на те, щоб її помічати. Сьогодні їй не хотілося бути помітною.

— Абба-Доцю, це ти? — мало не виспівом погукав її батько.

Звичайно, вона б попрохала його перестати, будь ласка, називати її тим немовлячим іменем, але не сьогодні.

— Йо, це я.

— Школа йде порядком?

Рівномірне клац-клац-клац припинилося.

«Будь ласочка, не виходь сюди, — благала Абра. — Не виходь сюди, і не дивися на мене, і не питайся в мене, чому я така бліда чи ще щось».

— Нормально. Як твоя книга?

— Чудовий мав день, — відповів він. — Писав про «чарлстон» і «блек боттом»[215]. Ву-ду-ді-о-ду.

Хоч там що це могло означати, важливим було те, що клац-клац-клац відновилося знову. Слава Богу.

— Суперово, — сказала вона, споліскуючи склянку і ставлячи її на сушарку. — Я нагору, робити домашні завдання.

— Яка в мене дівчинка! Думає про Гарвард у вісімнадцять.

— Окей, тату.

Можливо, вона про це й думатиме. Про будь-що, аби лиш не думати про Бенкертон, штат Айова, в одинадцять.

Тільки не думати вона не змогла.

Тому що.

Тому що що? Тому що чому? Тому що… ну…

«Тому що є дещо, що я можу зробити».

Вона початилася в інтернеті трохи з Джессікою, але потім Джессіка поїхала до торговельного центру в Північному Конвеї на вечерю з батьками в ресторані «Сад Панди», тож Абра відкрила підручник з суспільствознавства. Вона збиралася проштудіювати четвертий розділ, двадцять переважно нудних сторінок із заголовком «Як працює наш уряд», але натомість книжка розкрилася на п’ятому розділі: «Твоя громадянська відповідальність».

О Боже, якщо існувало слово, якого вона не бажала сьогодні бачити, це якраз було воно «відповідальність». Вона пішла до ванної знову випити склянку води, бо в роті в неї все ще смакувало гидотно, і знайшлася проти дзеркала, розглядаючи власні веснянки. Їх було всього три, одна на лівій щоці та дві в неї на носяці. Непогано. Невдачна вона у веснянковому ділі. І родимки в неї нема, як у Бетені Стівенс, нема косоокості, як у Нормана МакДжинлі, або заїкуватості, як у Джинні Вітло, чи жахливого імені, як у Пенса Еффершама. Ім’я Абра трохи дивне, звісно, але Абра гарне ім’я, люди вважають його цікавим, а не курйозним, як у Пенса, якого хлопчаки між собою називали (а дівчатка якось завжди про такі речі дізнаються) Пенс-Пеніс.

«І найголовніше, мене не ріжуть на шматки скажені люди, не звертаючи уваги на мої крики і благання пощадити. Я не змушена перед смертю бачити, як дехто з тих скажених людей злизують мою кров собі з долонь. Абба-Доця киця щаслива-муркотлива».

А може, не така вже й щаслива-муркотлива врешті-решт. Щасливі-муркотливі не знають того, чого їм не варто знати.

Вона закрила ляду унітаза, сіла на неї і тихо плакала, затуливши долонями обличчя. Ґвалтом змушена знову думати про Бредлі Тревора, про те, як він помирав… це вже було погано, але йшлося не тільки про нього. Були ж іще всі ті інші діти, про яких думалося, так багато фотографій, що вони товпилися на останній шпальті «Шоппера», наче то якісь лиховісні шкільні збори. Всі ті беззубі посмішки і всі ті очі, які знали ще менше про цей світ, аніж знала Абра, а що вона знала? Навіть «Як працює наш уряд» не знала.

Що думають батьки тих пропалих дітей? Як їм далі живеться? Або Синтія, або Мертон, або Ейнджел — це перше, про що вони думають вранці, і останнє про що вони думають ввечері? Чи тримають вони їхні кімнати готовими їх прийняти, якщо вони раптом повернуться додому, чи віддали вони всі їхні іграшки і одяг у «Гудвіл»[216]? Абра чула, що саме так зробили батьки Ленні О’Міри, після того як Ленні упав з дерева, вдарився головою об камінь і помер. Ленні О’Міра, який дійшов був до п’ятого класу, а потім просто… припинився. Проте, звичайно, батьки Ленні знали, що він помер, була могила, куди вони могли приходити і класти квіти, оце, мабуть, і є різниця. А може, й ні, хоча Абра гадала, що так. Бо в іншому разі ти повсякчас загадуєшся, хіба не так? Як-от, скажімо, снідаєш і думаєш, чи твої пропалі

(Синтія, Мертон, Ейнджел)

також снідають десь, або пускають змія, або збирають помаранчі з гуртом мігрантів, або ще щось. У глибині душі ти розумієш, що він або вона мертві, саме це трапляється з більшістю з них (щоб знати це, достатньо дивитися «Дієві новини»[217] о шостій), але ти не маєш впевненості.

Абра нічого не могла поробити з сумнівами батьків Синтії Абелард, Мертона Аск’ю чи Ейнджел Барбери, вона не мала уявлення, що трапилося з цими дітьми, але стосовно Бредлі Тревора це було неправдою.

Вона його майже забула, а тоді та ідіотська газетка… ті ідіотські фотографії… і вся та історія, що повернулася до неї, ті картини, про які вона навіть не знала, що їх пам’ятає, сполошено спурхнули назовні з її підсвідомості…

А деякі речі вона вміла робити. Речі, про які ніколи не розповідала своїм батькам, бо це б їх занепокоїло, як, гадала вона, їх занепокоїло б те, що вона одного дня після школи робила з Боббі Фланнагеном — лише дрібничка, жодних поцілунків взасос чи ще чогось гидкого на кшталт цього. То було таке, про що їм самим не хотілося б знати. Абра здогадувалася (і щодо цього вона майже не помилялася, хоча жодної телепатії не застосовувалося), що в уявленні її батьків вона типу застигла у восьмирічному віці, і, либонь, залишатиметься такою щонайменше до того, як в неї виростуть цицьки, яких вона поки що зовсім не мала — принаймні таких, що на них хтось міг би звернути увагу.

Вони досі навіть не провели з нею БЕСІДИ. Джулі Вендовер казала, що майже завжди саме мати виступає з інтимними казаннями, але єдина інтимна проповідь, яку останнім часом отримала Абра, була про те, як важливо їй по четвергах виносити сміття вранці, до того як приїде автобус.

— Ми не просимо тебе надто багато поратися вдома, — сказала тоді Люсі, — але цієї осені особливо важливо включатися нам усім.

От Момо принаймні наблизилася до БЕСІДИ. Якось навесні вона усамітнилася з Аброю і спитала:

— Ти знаєш, чого хлопці бажають від дівчат, коли і хлопці, і дівчата вже сягають приблизно твого віку?

— Сексу… я гадаю, — відповіла Абра… Хоча отой затурканий, метушливий Пенс Еффершам зазвичай хотів хіба що її печива, або позичити четвертак для торгового автомату, або розказати їй, скільки разів він дивився «Месників»[218].

Момо кивнула:

— Безглуздо нарікати на людську природу, вона є такою, якою є, але не давай їм. Крапка. Кінець дискусії. Зможеш переглянути це рішення, коли тобі виповниться дев’ятнадцять, якщо захочеш.

Це її трохи спантеличило, проте висказано було принаймні прямо і ясно. А от щодо того, що малося в її голові, ніякої ясності. Ото й є її родимка, невидима, але реальна. Батьки більше не згадували вголос про ті божевільні дурощі, що траплялися, коли вона була малою. Може, вони гадали, що та штука, яка до них спричинялася, вже майже зникла. Авжеж, вона взнала, що Момо хвора, але це не до порівняння зі скаженим бреньканням піаніно, відкриванням кранів у ванній або тим днем народження (який Абра ледь пам’ятала), коли вона по всій кухонній стелі попідвішувала ложки. Просто вона навчилася себе контролювати. Не цілком, але здебільшого.

Та воно й змінилося. Тепер вона рідко бачила щось раніше, ніж воно відбувалося. Чи рухала якісь речі. Коли їй було років шість-сім, вона могла зосередитися на стосі своїх підручників і підняти їх аж до стелі. Без проблем. Як любить проказувати Момо — легко, як кошеняті штанці сплести. Тепер же, навіть якщо взятися до однієї книжки, їй треба так напружено концентруватися, що мозок ледь не кінчає, мало з вух не сочиться, та й то вона її хіба що посуне на пару дюймів по столу. Це коли день щасний. Частіше їй не до снаги навіть сторінками пошарудіти.

Але існували інші речі, які вона могла робити, і в багатьох випадках значно краще, ніж була на те здатна малою дитиною. Зазирати до людських голів, наприклад. Не до кожної голови — деякі люди були цілковито замкненими, інші видавали лише переривчасті зблиски, — але багато людей були, як вікна з відтуленими шторами. До таких вона могла зазирати будь-якої миті, коли їй заманеться. Здебільшого їй цього не хотілося, бо те, що їй там відкривалося, інколи бувало сумним, а часто шокуючим. Дізнатися, що у місіс Моран, її улюбленої вчительки у шостому класі, є КОХАНЕЦЬ… тоді це для неї було найбільш вражаючим відкриттям, і то не найкращого ґатунку.

Нині вона тримала своє бачення здебільшого на припоні. Навчитися цього було спочатку важко, як навчатися їздити на ковзанах задом або виводити літери лівою рукою, але вона таки навчилася. Навичка не була безвідмовною (поки ще ні), але безперечно допоміжною. Вона все ще інколи зазирала, але завжди боязко, готова відстрибнути за першої ознаки чогось курйозного або огидного. І ніколи вона не зазирала до мозку своїх батьків або Момо. Це було б непорядно. Мабуть, це було непорядно стосовно всіх, але як то казала сама Момо: «Безглуздо нарікати на людську природу», а що є природнішого за людську цікавість.

Інколи вона могла спонукати людину щось зробити. Не кожного, навіть не половину з усіх, але купа людей були дуже відкритими для навіювання. (Ймовірно, це були ті самі люди, які вірили, що рекламовані по телевізору речі насправді приберуть зморшки або змусять знову вирости їхнє волосся.) Абра розуміла, що цей талант можна розвинути, якщо його тренувати, як м’язи, але не робила цього. Він її лякав.

Були також іще й інші вміння, для деяких з них вона не мала власних назв, але те, про яке вона думала зараз, назву мало. Вона називала це далеко-баченням. Як і інші аспекти її особливої обдарованості, це вміння було з’явилося і пригасло, але якщо їй дуже хотілося — і якщо був об’єкт, на якому вона могла зосередитися, — Абра зазвичай його в себе викликала.

«Я могла б зробити це зараз».

— Замовкни, Абба-Доцю, — промовила вона низьким, не своїм голосом. — Замовкни, Абба-Доцю-Доцю.

Вона відкрила «Початки алгебри» на заданій для домашніх вправ сторінці, яка була закладена аркушем паперу, на якому нею були написані імена: Бойд, Стів, Кем і Піт — щонайменше по двадцять разів кожне. Разом вони становили її улюблений бой-бенд «Довколишні»[219]. Такі класні хлопці, особливо Кем. Її найкраща подруга Емма Дін також так вважає. Ті його сині очі, ті безтурботно розтріпані біляві кучері.

«Може, я змогла б допомогти. Його батьків це засмутить, але вони принаймні знатимуть».

— Замовкни, Абба-Доцю. Замовкни, Абба-Доцю-Доцю-Не-Дуркуй.

«Якщо 5х – 4 = 26, яке значення х?»

— Шістдесят мільйонів, — вигукнула вона. — Кого це обходить?

В очі їй знову впали імена метких хлопців з «Round Here», виведені тим опуклим курсивом, в якому вона вправлялася разом з Еммою («Написане таким способом має романтичніший вигляд», — декларувала Емма), і враз вони здалися їй ідіотськими, дитинячими і геть недоречними. «Вони різали його і лизали його кров, а потім робили йому щось іще гірше». У світі, де можуть відбуватися такі речі, упадання за хлопчачим поп-гуртом здавалося гіршим за глупство.

Абра захляпнула підручник, пішла донизу (клац-клац-клац з татового кабінету лунало так само неослабно), а далі — в гараж. Там вона дістала зі сміття «Шоппер», принесла газету до своєї кімнати і розгладила на столі.

Знов усі ті обличчя, але зараз вона переймалася лише одним.

Серце в ній робило важке гуп-гуп-гуп. Їй і раніше бувало лячно, коли вона свідомо бралася за далеко-бачення або мисле-читання, але ніколи так лячно, як зараз. І зблизька не так.

«Що ти робитимеш, якщо дізнаєшся?»

Це було питання на потім, бо, може, ще нічого й не вдасться. Ухильна, боязка частка її розуму на це сподівалася.

Абра поклала вказівний і середній пальці лівої руки на фотографію Бредлі Тревора, бо саме її ліва рука бачила краще. Вона б радо поклала всі пальці (а якби це була якась річ, вона б тримала її в руці), але фотографія була надто маленькою. Щойно пальці опинились на фото, вона його перестала бачити. Утім, якраз навпаки. Вона бачила його дуже добре.

Сині очі, як у Кема Ноулза з «Довколишніх». На фото цього неможливо розгледіти, але вони були точно такого ж глибокого відтінку. Вона знала.

«Правша, як я. Але й лівша також, як я. Це ліва рука знала, якою буде наступна подача, стрімким фастболом, чи крутіше…»

Абра стиха охнула. Хлопчик-бейсболіст знався на речах.

Хлопчик-бейсболіст насправді був схожим на неї.

«Авжеж, саме так. Саме тому вони його і схопили».

Вона заплющила очі й побачила його обличчя. Бредлі Тревор. Для друзів просто Бред. Хлопчик-бейсболіст. Інколи він розвертав свій кашкет задом-наперед, бо то був не просто кашкет, а картуз-талісман[220]. Його батько був фермером. Його мати пекла пироги і продавала їх місцевому ресторану, а також з їхньої сімейної ятки. Коли його старший брат поїхав учитися в коледжі, Бред забрав собі всі його диски «ЕйСі/ДіСі». Особливо йому, і його найкращому другу Елу, подобалась пісня «Великі бейця»[221]. Вони зазвичай сиділи на Бредовому ліжку і співали її разом, і реготали, реготали.

«Він пройшов крізь кукурудзу, а там на нього чекав якийсь чоловік. Бред подумав, що той приємна людина, один з добрих людей, бо він…»

— Баррі, — прошепотіла Абра глухо. Під заплющеними повіками швидко туди-сюди оберталися її очі, як у сплячої людини, котра бачить яскраве сновидіння. — Його звуть Баррі Кібець. Він обдурив тебе, Бреде. Обдурив же?

Але не тільки Баррі. Якби ж то там був тільки він, Бред міг би здогадатися. Усі оті Люди-з-Ліхтариками мусили діяти разом, надсилаючи йому одну думку: що це так добре, залізти до фургона, чи кемпера, чи що воно там було у Баррі Кібця, бо цей Баррі хороший.

І вони його захопили…

Абра гайнула глибше. Вона не переймалася тим, що бачив Бред, бо той не бачив нічого, окрім сірого килима. Він лежав зв’язаний липкою стрічкою обличчям донизу на підлозі того, чим кермував той Баррі. Ну, та це гаразд. Тепер, коли вона вже вловила хвилю, вона могла побачити більше за нього. Вона змогла побачити…

«Його рукавицю. Бейсбольну рукавицю «Вілсон»[222]. І Баррі Кібця…»

Тоді ця частина спливла геть. Вона могла надлетіти знову, а могла й ні.

Ніч. Вона почула сморід перегною. Там була якась фабрика. Якийсь спеціальний

(«він зруйнований»)

завод. Туди прямувала ціла колона автомобілів — деякі малі, більшість великі, а пара з них величезні. Фари в них було вимкнуто, на той випадок, якщо хтось звідкись дивиться, але в небі висів місяць у третій чверті. Достатньо світла, щоби підглянути. Вони їхали по вибоїстій, бакаюватій гудронці, вони проминули водонапірну башту, вони проминули якийсь сарай із проваленим дахом, вони проїхали крізь іржаві ворота, що стояли відчинені навстіж, вони проїхали повз якийсь напис. Той промайнув так швидко, що вона не встигла його прочитати. А ось і завод. Зруйнований завод зі зруйнованими димарями й вибитими вікнами. Там був інший напис, і, дякувати місячному світлу, цей вона зуміла прочитати: ЗАБОРОНЕНА ЗОНА — ПОСТАНОВОЮ ДЕПАРТАМЕНТУ ШЕРИФА ОКРУГУ КАНТОН.

Вони поїхали навкруги на задвірки, і коли вони туди дістануться, вони будуть мучити Бреда, хлопчика-бейсболіста, і мучитимуть, і мучитимуть його, поки він не помре. Абра не хотіла бачити цієї частини, тож вона змусила все прокрутитися назад. Це було важкувато, як ото відкривати банку з дуже тугою кришкою, але вона змогла впоратися. Діставшись туди, де хотіла, вона розслабила хватку.

«Баррі Кібцю сподобалася рукавиця, бо вона йому нагадала ті часи, коли він сам був маленьким хлопчиком. Тому він приміряв її собі. Приміряв і вдихнув запах олії, якою її натирав Бред, щоб рукавиця не зашкарубла, і вдарив голим кулаком собі в «кишеню» рукавиці кілька ра…»

Але все знову закрутилося вперед і вона забула про Бредову рукавицю.

Водонапірна башта. Сарай із проваленим дахом. Іржаві ворота. А тоді перший щит. Що ж там на ньому написано?

Ба ні. Все одно занадто швидко, навіть при світлі місяця. Вона знову відкрутила назад (вже піт перлинками виступив у неї на лобі) і відпустила. Водонапірна башта. Сарай із проваленим дахом. «Приготуйся, зараз воно буде». Іржаві ворота. А тоді щит з написом. Цього разу вона встигла прочитати, хоча не була певна, що зрозуміла його.

Абра схопила аркуш, на якому була виводила всі оті ідіотські хлопчачі імена, й обернула його чистим боком. Поспіхом, щоб не встигнути забути, вона записала все, що побачила на тому щиті: ОРГАНІК ІНДАСТРІЗ та СПИРТОВИЙ ЗАВОД № 4 та ФРІМЕН, АЙОВА та ЗАКРИТИЙ ДО НАСТУПНИХ РОЗПОРЯДЖЕНЬ.

Окей, тепер вона дізналася, де вони його вбили, і де — не сумнівалась вона — вони його закопали, з бейсбольною рукавицею й усім іншим. І що далі? Якщо вона зателефонує за номером Центру пропалих і експлуатованих дітей, там почують просто дитячу балаканину і не звернуть уваги… хіба що повідомлять її номер поліції, яка, цілком імовірно, її заарештує за спробу пожартувати з нещасних людей, котрим і без неї гірко. Далі їй на думку спала мати, але з хворою, налаштованою помирати Момо про це й мови не могло бути. У мами й без цього вистачало клопоту.

Абра підвелася, підійшла до вікна й задивилася на свою вулицю, на міні-маркет «Мить-і-Купив» на її розі (який старші підлітки називали «Вдух-і-Дунув», бо якраз поза ним, біля сміттєвих контейнерів, курили дур), і на Білі гори, що стриміли вершинами у яскраво-блакитне літнє небо. Вона почала терти собі губи, нервовий синдром, від якого намагалися відучити її батьки, але їх нема поряд, то й тьху на це. Тьху на все це.

«Тато на нижньому поверсі».

Йому їй також не хотілося розповідати. Не тому, що він мусить дописати свою книжку, а тому, що тато не захоче вв’язуватися у такого роду справу, навіть якщо він їй повірить. Абрі не потрібно було читати його думок, щоби це знати.

Тож хто?

Не встигла вона додуматися до логічної відповіді, як світ за її вікном почав обертатися, немов установлений на якомусь велетенському диску. Глухо скрикнувши, вона вчепилася за краї віконної рами, зіжмакавши в кулаках штори. Таке траплялося й раніше, завжди зненацька, і кожного разу вона лякалася, бо це було, як судома. Вона вже не перебувала у власному тілі, замість далеко-бачення, вона потрапила в стан далеко-буття, а що, як їй не вдасться повернутися?

Вертушка уповільнилася, а тоді й зупинилася. Тепер Абра опинилася не у своїй спальні, а в якомусь супермаркеті. Вона зрозуміла це, бо перед нею був м’ясний відділ. Над ним (цей напис прочитався легко, завдяки яскравому флуоресцентному освітленню) висіла обіцянка: «У СЕМА[223] КОЖНА ВИРІЗКА — НАЙКРАЩОГО КОВБОЙСЬКОГО ҐАТУНКУ ВИРІЗКА!» Хвилину чи дві той м’ясний відділ наближався до неї, бо вертушка вштовхнула її просто в когось, хто походжає. Ходить, скупляється. Баррі Кібець? Ні, не він, хоча Баррі поблизу; через Баррі вона й утрапила сюди. Тільки її від нього відсмикнуло кимсь значно потужнішим. Внизу свого поля зору Абра побачила навантажений покупками кошик-візок. Потім рух уперед зупинився і зринуло оте відчуття, оте

(огляду, нишпорення)

божевільне відчуття когось ВСЕРЕДИНІ НЕЇ, і раптом Абра зрозуміла, що на тій вертушці вона не сама. Наразі вона у супермаркеті, дивиться на м’ясний відділ в кінці проходу, а та, інша особа, дивиться з її вікна на Ричленд-корт і далі, на Білі гори.

Паніка спалахнула всередині неї; це було так, ніби бензину лийнули в багаття. Ані звуку не вихопилося з її губ, стиснутих так щільно, що рот в неї став схожим на шов, але всередині свого мозку вона видала крик, гучніший за будь-який звук, якого вона бодай колись могла від себе очікувати.

(«НІ! ГЕТЬ З МОЄЇ ГОЛОВИ!»)

Відчувши, як струснувся будинок, побачивши, як на ланцюгу під стелею його кабінету захиталася люстра, першим, про що подумав Девід, було:

(«Абра»)

з його дочкою знову стався отой її паранормальний вибух, хоча вже багато років не траплялося ніяких отих телекінетичних дурниць, а подібної до цієї взагалі ніколи. Коли речі повернулися до свого нормального стану, його другою — і, на Девідів розсуд, значно логічнішою — думкою була: щойно він пережив свій перший в Нью-Гемпширі землетрус. Він знав, що вони трапляються час від часу, але… вау!

Девід підвівся з-за столу (не забувши клацнути на іконці ЗБЕРЕЖЕННЯ, перш ніж встати) і вибіг у коридор. Від підніжжя сходів він загукав:

— Абро! Ти відчула це?

Вона вийшла зі своєї кімнати, бліда на вигляд і трохи злякана.

— Так, типу того. Я… мені здається, я…

— Це ж був землетрус! — пояснив їй сяючий Девід. — Твій перший землетрус! Хіба не преславно?

— Йо, — промовила Абра не вельми захопливим голосом. — Славно.

Він подивився крізь вікно вітальні й побачив, що люди повиходили на ґанки й галявини. Надворі стояв також його добрий приятель Метт Ренфрю.

— Прогуляюсь-но я на той бік вулиці, побалакаю з Меттом, любонько. Хочеш, пішли зі мною?

— Не можу, в мене ще не готова математика.

Девід вже було рушив до вхідних дверей, але тут, обернувшись, подивися вгору на дочку.

— Ти не перелякалася, ні? Не варто лякатися. Все вже минулося.

Як же Абрі хотілося, щоби й насправді так було.

Роза Циліндр скуплялася на двох, бо Дідо Флік знову почувався зле. Побачивши у «Семі» кількох інших Правдивих, вона їм кивнула. Вона на хвильку зупинилася у відділі консервів побалакати з Баррі Хінцем, котрий тримав у руці список, складений його дружиною. Баррі непокоївся за Діда Фліка.

— Він знову оклигає, — сказала Роза. — Ти ж знаєш Діда.

Баррі вишкірився:

— Жилавіший за увареного коня.

Роза кивнула, знову підштовхуючи вперед свій візок:

— Ще б пак.

Звичайний будній день у супермаркеті, і, щойно відійшовши від Баррі, вона спершу сприйняла те, що з нею коїться, за щось банальне, низький цукор чи що. Вона була схильною до різких змін рівня цукру в крові й зазвичай тримала у себе в сумочці солодкий батончик. Потім вона усвідомила, що хтось є у неї в голові. Хтось, хто дивиться.

Аж ніяк не завдяки нерішучості Роза піднялася до позиції голови Правдивого Вузла. Вона застигла з візком, націленим на м’ясний відділ (її планована наступна зупинка), і негайно гайнула у той канал, що його встановила якась нахабна і потенційно небезпечна особа. Не хтось із Правдивих, будь-кого з них вона б умент упізнала, але також і не якийсь ординарний мугир.

Ні, це було якнайдалі від ординарності.

Супермаркет метнувся геть, і раптом вона дивиться вдалечінь, на якийсь гірський хребет. НЕ Скелясті гори, їх би вона впізнала. Ці менші. Кетскіл? Адірондак?[224] Можуть бути і ті, й ті, або якісь інші. А щодо того, хто дивиться… Роза подумала, що це мусить бути дитина. Майже напевне дівчинка, і саме та, з якою вона стикалася раніше.

«Я мушу побачити її на лице, тоді я знайду її у будь-який потрібний мені час. Треба змусити її подивитися в дзе…»

Та раптом чужа думка, оглушлива, як постріл з рушниці у замкненій кімнаті

(«НІ! ГЕТЬ З МОЄЇ ГОЛОВИ!»)

начисто стерла їй розум, штовхнувши її на полиці з консервованими супами й овочами. Бляшанки каскадом посипалися на підлогу, розкочуючись врізнобіч. Певну мить Роза боялася, що й вона зараз повалиться вслід за ними, зомлівши, мов наївна героїня якоїсь романтичної книжки. Але швидко отямилася. Дівчинка перервала зв’язок, і то доволі ефектним манером.

Чи це не кров тече в неї з носа? Вона витерла його пальцями й подивилася. Ні. Добре.

До неї поспішав хлопець, розкладач товару.

— З вами все гаразд, мем?

— Нормально. Просто млість вхопила на пару секунд. Ймовірно, як наслідок вирваного вчора зуба. Зараз вже все минулося. Я вам розгардіяш влаштувала, авжеж? Прошу вибачити. Добре, що тут бляшанки були, а не пляшки.

— Жодних проблем, мем. Може, вам було б краще вийти надвір, посидіти на лавці чекання таксі?

— У цьому немає потреби, — сказала Роза. І це було дійсно так, але з закупами на сьогодні було покінчено. Вона доштовхала свій візок за пару проходів далі й полишила його там.

Сюди вона приїхала своєю «Такомою»[225] (старенькою, але надійною) з високогірного табору західніше Сайдвіндера, і зараз, щойно сівши до її кабіни, дістала з сумочки телефон і натисла швидкісний набір. На тому кінці встигло продзвонити лише один раз.

— Що трапилося, Розі-дівчинко? — Татко Крук.

— Ми маємо проблему.

Звичайно, це також була знахідка. Дитина з таким вибуховим потенціалом у своєму чані, яка дала таку відсіч — не лише викрила Розу, а й змусила її поточитися, — не проста духоголова, а знахідка століття. Роза почувалася, як капітан Ахав[226], який уперше бачить свого білого кита.

— Розкажи мені, — тепер абсолютно діловим тоном.

— Трохи більше двох років тому. Хлопчик в Айові. Пам’ятаєш його?

— Звісно.

— Також ти мусиш пам’ятати, як я казала, що за нами дехто назирав.

— Атож. Східне узбережжя. Ти ще тоді сказала, що, на твою думку, це дівчинка.

— Саме так, там і була дівчинка. Щойно вона мене знайшла знову. Я була в «Семі», просто собі скуплялася, аж тут раптом гульк — і вона.

— Навіщо, ще й через такий довгий час?

— Не знаю, і це мені байдуже. Але ми мусимо її дістати, Круче. Ми мусимо її дістати.

— Вона знає, хто ти така? Де всі ми?

Дата добавления: 2015-05-29