Моральні основи карно-процесуального доведення

Докладно врегульована процесуальним законом діяльність слідчого дуже тісно торкається моральних проблем, оскільки завжди пов'язана з конфіденційними справами та інтимними по­чуттями конкретних людей.

В інтелектуальному поєдинку з обвинувачуваним слідчий має у своєму розпорядженні досить стандартний набір засобів і прийомів - допит, очна ставка, обшук, упізнання особи, слідчий експеримент і деякі інші. Як правило, зазначені слідчі дії супро­воджуються емоційними проявами учасників цієї дії, що робить роботу слідчого нервово-перевантаженою, постійно напруже­ною, а отже, - стресовою. Такий режим слідчого, природно, не може не відбиватися на його людських властивостях. Однак це ніяк не повинно відбиватися на його ставленні до справи і до причетної до неї особи. Законодавство, що регламентує прове­дення цих слідчих дій, завжди враховує необхідність поєднання слідчої тактики і моральних норм професійної етики. Так, особі, що виконує процедуру впізнання, забороняється вказу­вати потерпілому чи свідку на особу підозрюваного. Дотри­мання цієї умови цілком залежить від моральних установок і професіоналізму слідчого.

Моральні настанови не випадково стоять на першому місці, тому що саме від них найчастіше залежить правомірність, так­тична спрямованість процесу розслідування і його результат.

Найбільш давньою і сильною зброєю слідчого ще довго за­лишатиметься допит особи, підозрюваної у вчиненні злочину. З етичного погляду, допит - це морально перевантажена слідча дія. Це завжди двобій, до якого ретельно готуються обидві сторони слідчої процедури.

Допит є найпоширенішою слідчою дією. Закон передбачає такі види допиту: допит свідка, допит потерпшого, допит обвину­вачуваного, допит підозрюваного, допит експерта. Ціль будь-якого допиту - одержання показань про обставини, істотні для справи, але зміст допиту й моральні проблеми, що можуть виникнути при його здійсненні, істотно розрізняються. Досить зіставити, напри­клад, допит обвинувачуваного, що не визнає себе винним, і допит свідка, що дає переконливі й докладні свідчення.

Допит з психологічного боку є бесідою. її процедура й умови регулюються законом, а співрозмовники перебувають у свідомо нерівному положенні, коли один має право запитувати, визначаю­чи предмет і прийоми бесіди, а інший зобов'язаний відповідати і, як правило, правдиво. Тільки обвинувачуваний і підозрюваний не несуть кримінальної відповідальності за свідомо неправдиві свідчення.

Слідчий не може обмежуватися простим фіксуванням того, що скаже на допиті свідок, обвинувачуваний, потерпілий. На слідчому лежить обов'язок встановити в справі істину, а для його виконання необхідні достовірні докази, у тому числі, відповідні до свідчень допитуваних. Свідок, потерпілий, експерт зобов'язані дати правдиві свідчення під погрозою кримінальної відповідально сті.

Одержання правдивих свідчень при допиті - правовий і мо­ральний обов'язок слідчого. Моральний бік одержання свідчень при допиті закладений у карно-процесуальному законі. Забороняється їх домагатися у обвинувачуваного й інших осіб, що беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. На-

сильство з метою одержання свідчень - глибоко аморальне й неза­конне. Воно зумовлює кримінальну відповідальність того, хто веде допит.

До незаконних й аморальних прийомів допиту належить постановка навідних запитань. Навідне запитання, що містить у своєму формулюванні бажану для питаючого відповідь, дає допитуваному інформацію, якою він у багатьох випадках не володіє, і вкрай небезпечну для встановлення істини. Але поста­новка навідних запитань аморальна, оскільки суперечить вимозі об'єктивного, безстороннього слідства. Слідчий, що спровокував навідними запитаннями неправильні, не відповідаючі дійсності відповіді, згодом виявляється змушений шукати вихід із ситуації, яку сам же й створив, якщо переконається в помилковості своєї версії. Але ще гірше, якщо наслідком неправильних методів допитів стають необгрунтовані висновки в справі, притягнення до відповідальності невинного.

Допиту підозрюваного, обвинувачуваного, як правило, передує серйозна робота з вивчення слідчим особистості останньо­го, його оточення, аналізуються зібрані матеріали, зіставляються вже наявні дані та показання.

Недооцінка обвинувачуваного, неповага до його особистості, спроба домогтися успіху „наскоком" можуть негативно послужи­ти слідчому.

Наведемо приклад. У кримінальній справі головним обви­нувачуваним проходив дехто К. - завідувач взуттєвим магази­ном „спеціального призначення" (раніше були такі „обкомівські" годівниці).

Розслідування провадилося українською республіканською прокуратурою, тривало кілька років і ставило за мету одержати дані про хабарі вищому партійному керівництву області. По черзі цією справою займалися республіканські слідчі органи всіх пра­воохоронних відомств.

Оскільки нікому зі слідчих не вдалося одержати від К. будь-які свідчення, компрометуючі першого секретаря обкому партії, його вирішив допитати один із керівників республіканського

управління МВС України генерал Г. Доставлений для допиту до генерала К. прекрасно розумів, що кожне його слово буде зафіксовано технічними засобами. На вступну заяву генерала про те, що він „зволив" особисто поспілкуватися з карним зло­чинцем, К. навмисно голосно відповів: „Громадянин генерал, Ви кажете, що я злочинець і злодій, тоді скажіть, будь-ласка, з відколи ваша служба отримує зарплату валютою?". На запитання генерала: „Чому він про це запитує?" - надійшла відповідь: „Ко­стюм на Вас з валютного магазину, сорочка - також, перстень на пальці тягне тисяч на 12, - то хто з нас злочинець і розкрадач?". Генерал наказав вивезти арештованого назад і звелів негайно знищити запис [43].

Обшук робиться тоді, коли для цього є достатні правові підстави, коли він необхідний за обставинами справи й, отже, морально виправданий. Незаконне здійснення обшуку - гру­бе порушення конституційних прав громадянина. Обшук без відповідного дозволу через його невідкладність, обшук у нічний час з тієї ж причини допускаються лише тоді, коли одержання до­зволу ускладнене або ж зволікання з обшуком може зробити його безрезультатним.

Робота слідчого - це суцільний, безперервний процес психологічного протистояння, нерідко з досить інтелектуальним і винахідливим, а головне, - завжди відверто зацікавленим у своїй перемозі супротивником. Перемога ця формулюється коротко -не бути пійманим і викритим у вчиненні злочину.

Для досягнення зазначеної мети злочинець використовує будь-які засоби. Закон дозволяє йому не давати свідчень проти себе са­мого і своїх близьких. Він не несе відповідальності за неправдиві свідчення як підозрюваний чи обвинувачуваний. Обвинувачува­ний може обманювати, змінювати сказане раніше, відмовитися від власних заяв у будь-яку секунду, обмовити іншого, нарешті, поводитися образливо зі слідчим.

Слідчий - жива людина і йому притаманні такі властивості, як співчуття, гнів, запальність, роздратованість тощо. Поза всяким сумнівом, розумний і досвідчений злочинець негайно

скористається цією „слабкістю" слідчого. Розжалобити, зворуши­ти, вивести з рівноваги, змусити проговоритися, зірватися, зробити помилку, а після цього - звинуватити слідчого в необ'єктивності, очорнити його - це далеко не повний набір засобів, до яких вда­ються злочинці.

Слідчий має бути витриманим, увічливим, коректним, що потребує здоров'я і міцної нервової системи.

Невдачі слідчого далеко не завжди лежать у професійній площині. Причини в багатьох випадках мають етичне походження.

Однозначно варто погодитися з А.С. Кобликовим, який стверджує, що ніякі відступи від принципів і норм моралі в діяльності слідчого неприпустимі. Під час допиту виявляється ступінь професіоналізму і культура слідчого, рівень інтелекту сторін і сила характеру і, зазвичай, моральна орієнтація слідчого. Якщо розумовий потенціал слідчого дозволяє йому розраховува­ти на інтелектуальну перемогу, а морально-правова настанова і моральне виховання є домінуючими орієнтирами, варто очікувати захоплюючого й по-справжньому детективного двобою.

Якщо ж слідчий не може покластися на свій інтелект або не надто перебірливий у засобах, саме тоді й виникають проблеми морального порядку - це і психологічні "пастки", і силові прийо­ми, і провокації на межі злочину. Хоча б раз скориставшись мето­дикою „вибивання" показань, слідчий свідомо перекреслює себе як особистість. Це як наркотик, він уже ніколи не відмовиться від використаного методу, особливо, якщо цей метод приніс йому бажаний успіх. Слідчий добровільно відмовляється від важкого шляху свого інтелектуального вдосконалення. „Сила є - розум не потрібний" - це саме для такого типу слідчих (раніше їх називали „кулачниками").

Цей шлях неминуче призведе до краху. Справи, побудовані на свідченнях, здобутих незаконним шляхом, найчастіше розси­паються в суді як картковий будиночок і настає розплата. Однак набагато гірше, якщо невинувата людина засуджена судом на підставі свідчень, здобутих злочинним шляхом. Одначе рано чи пізно сумління нагадає про себе.

Дата добавления: 2015-05-26