Розділ IX 3 страница

– Ти, блазню, – гнівно мовив він. – Думай що і при кому говориш! Ти в присутності двох полковників Війська Запорізького! Коли ваше військове щастя, охороняйте, а путати зась! Ми не коні й не худоба! Цілком вистачить слова шляхтича залишатися тут.

Хорунжий кілька секунд витримував палаючий погляд Данила, після чого відвів очі.

– Добже, – мовив він, відкашлявшись. – Якщо панове дадуть слово шляхтича, я не буду зв'язувати їм руки.

– Отож‑бо, – почав заспокоюватись Нечай. – Даю слово шляхтича, що не втечу користуючись тим, що мені не зв'яжуть руки.

– Ви, пане Богун? – запитливо подивився поляк на Івана.

– Вважай, що ти отримав і моє слово.

– Бардзо добже, – він перевів погляд на Нечипоренка. – Пан є шляхтич?

– Пан є козаком і може завірити, що козацьке слово не менш міцне від шляхтинського! – набундючився Михайло.

– Будемо сподіватися на це, – скривив губи хорунжий. – У такому разі я залишу вас, хоча охорону за дверима не буде знято. Зараз вам принесуть вечерю, а потім можете відпочивати. Завтра ви, – лісовчак указав на Богуна, – будете мати розмову з паном полковником. Пан Нечай має знати, що полковник Славинський не має до нього будь‑яких претензій і утримує його тут лише заради власної безпеки.

– А тобі відомо, що між нами і Польщею у Зборові підписано мирний договір, тож ваші зі Славинський дії йдуть зовсім йому не на користь?

– Звичайно, – хорунжий, здавалося, очікував саме такого запитання. – Можу запевнити пана, що це не пов'язано з політикою. Ще раз повторюю: ми не маємо нічого проти полковника Нечая…

– Я радий, – буркнув Нечай, – можеш передати Славинському, що претензії до нього маю я і не забарюсь про них згадати одразу ж після звільнення.

– Ваше право, пане полковнику, – ледь схилив голову поляк і вийшов з хліва. Слідом за ним подалися решта козаків. За кілька хвилин справді принесли вечерю, якщо так можна було назвати кілька житніх сухарів, шмат солонини і три великих цибулини. Крім того в кутку поставили відро з криничною водою, невеличкого каганця, а свиней, котрі почали голодний вереск, вигнали геть. Без зайвих церемоній козаки взялися до їжі. Попоївши, почали вкладатися.

– Я йому тебе не віддам, Іване, – ніби між ділом сказав Нечай. – Нехай двох вб'є, а якщо повезе, встигнемо і йому горлянку перегризти.

– І я з вами! – захитав головою Нечипоренко. – За компанію, мовлять, навіть жид повісився.

– Завтра видно буде, – коротко кинув Богун і вклався на солому, накрившись каптаном і підклавши під голову шапку.

Прокинулися задовго до світанку – дощ, який не вщухав усю ніч, нарешті просяк снопи перегнилої соломи на даху хліва, і вода спочатку великими краплями, а потім і струмочками почала затікати до приміщення. До неї додався холодний пронизливий вітер, що його не могли затримати абияк прибиті дошки на стінах хліва, і голосні розмови вартових, котрі не спали і лаялися, нарікаючи на полонених і негоду. Деякий час лежали мовчки, хоча кожен розумів, що інші не сплять. Нарешті тишу перервав Нечай:

– От розходилася небесна канцелярія! – спересерця мовив він. – І як то там малий сам у степу? Хоч би не пропав, до людей вийшов.

– Дасть Бог, вийде, – озвався Нечипоренко.

– Дасть Бог… – зітхнув Нечай.

На якихось півгодини запанувала мовчанка, яку перервав згодом Богун:

– Що ж із Омельком? Невже вбили бурлаку? – запитав він, ні до кого не звертаючись.

– Принаймні я не бачив, – відповів Нечипоренко. – Арканами лише стриножили.

– Чому ж окремо тримають?

У відповідь на запитання Івана зарипіла засувка на дверях, і за мить вони розчинилися. На тлі сивіючого неба вималювалась тінь у довгій сутані, з пакунком і цебром у руках. Трохи постоявши, прибулий повернувся, взяв каганець у невидимого вартового і ступив до хліва. Козаки умить підхопилися – перед ними стояв Гавриїл, за якого вони всі встигли забути, жодного разу не згадавши про його долю.

– Мир вам у домі вашому! – урочисто мовив прибулий і поклав пакунок, завернутий у полотно, на купу перепрілої соломи. У пакунку виявився сніданок, який складався з печеної курки, кількох добрячих куснів хліба і зелені. У цебрі, що його тримав у другій руці, було свіже молоко. – Прошу поснідати, чим Бог послав.

Нечай огледів усе принесене писарем ошелешеним поглядом.

– А сьогодні він значно щедріший, аніж учора! Що ж завадило йому, святий отче, послати щось подібне напередодні?

– Богохульство не прикрашає, пане полковнику, навпаки, відштовхує від людини, єльмо поганською та звичка перебуває.

– Пробач, отче. Але яким же ти тут вітром?

– Вітром? – перепитав Гавриїл і повернувся до дверей. Надворі дощ припинився, і вітер, який дув уночі, заспокоївся, стояв тихий прохолодний ранок.

– Як ти сюди потрапив?

– Прийшов, – знизав плечима писар.

– Нащо гаяти час, – махнув рукою Нечипоренко. – Давайте краще закусимо. – І він, не очікуючи на інших, відламав від курки добрячий шматок білого м'яса, взяв кілька стеблин зеленої цибулі і окраєць хліба. – Приєднуйтесь, панове!

Богун подивився на ченця:

– Гавриле, чи не хочеш нам розповісти, що з тобою сталося від учорашнього дня, тобто коли нас схопили?

З невластивою для себе манерою відповідати одразу на поставлене запитання Гавриїл почав розповідь:

– Коли вас схопили і зачали жаковати,[47]до мене теж під'їхали кілька ратних людей і хотіли насильство над слугою Божим чинити, але Бог подбав про мене і наставив на розум жовнірів: вони чемно запросили мене до гурту і казали, що жодним чином не зашкодять мені, що, як показав наступний час, вони і зробили. І хоч я волею Отця небесного опинився в руках католиків, жодним чином вони не намагалися завадити мені возносити молитви, хоча й вели себе недостойно і сміялися, коли намагався довести до них єдино праведну віру православну і помилковість єресі католичної. Але я молився й за них, тож най простить їх Бог.

– Це добре, отче, – терпляче похитав головою Богун. – А куди нас привезли?

– Хутір вельми невеликий і занедбаний, – знизав плечима Гавриїл, – а хазяїв немає. Худоба є, кури є, городина, хоч недоглянута, але є, а хазяїв немає, може, вирушили куди?

– Здається, я знаю, куди вони вирушили, якщо тут хазяйнує Славинський, – похмуро мовив Нечай.

– Далеко ми від Чигирина? – запитав Іван у ченця.

– Якщо пішому іти, мабуть, не раніше, аніж за два дні, Бог дасть, можливість бачити золоті бані Хрестовоздвиженської церкви, у якій настоятелем перебуває товариш мій, людина праведна в усьому від молитви і посту до мирського життя.

– А де Омелько? Він живий? Його утримують тут чи в іншому місці?

– Пан Омелько? Тут він.

– У другому хліві?

– Бог з вами, пане сотнику, чому ж у хліві?

– Та розповідай скоріше, іроде, усе, що знаєш! Не марудь, їй‑бо, боки намну! – не стерпів Нечай.

Гавриїл замовк на добрих дві хвилини. Спокійно сидів, дивлячись у темний куток хліву.

– Бог вас не простить за таке, – нарешті відповів голосом, який бринів від образи. – Я й розповідаю: тут пан Омелько. З польським полковником він щойно мав бесіду, перед тим учора довго був з ним у світлиці. Польський полковник повагу має до нього, за одним столом з ним страви споживає, з їхньої ласки й мене покликано. Нині немає потреби додержуватися посту, тож я міг повною мірою насолодитися стравами, що їх було подано. Досить вишукані, якщо прийняти до уваги наше становище. І вино добре, каюсь, дозволив собі малу дещицю того чудового напою, хай не прогнівиться на мене за це Господь.

Нечай знову поривався щось вигукнути, але Іван стримав його рішучим жестом.

– І які ж справи у Омелька зі Славинським?

– Не відаю. Коли я ввійшов до світлиці, полковник про щось говорив пану Омельку, але потім припинив.

– А хто тебе прислав до нас?

– Омелько прислав.

– І тебе ніхто не затримував?

– Ні. Один з ратників польських хотів було стати на заваді того, аби я доніс до вас хліб насущний, але інший йому сказав дослівно таке: «Не зачіпай, Янеку, того божевільного схизмата, нехай іде собі!»

– Правду казав, – мотнув головою Нечай.

– Що? – подивився на нього Гавриїл.

– Не переймайся.

– Омелько нічого не казав тобі передати для нас?

– Аякже, казав.

– Що саме?

– Ось це, – вказав писар на їжу і цеберце з молоком.

– І все?

– Все.

Іван зітхнув. Він нічого не розумів. Які справи можуть бути в Омелька із Славинським? Чому той одразу ж не розправився з ним, а утримує тут, сам наражаючись на небезпеку під носом у гетьмана і Чигиринського полку?

– Добре. Дякую тобі, святий отче. Передай і Омелькові нашу дяку.

Гавриїл кивнув головою, піднявся і пішов до виходу. Уже біля дверей повернувся і ляснув себе по лобі:

– Дякувати Господові, згадав! Омелько просив ще передати ось це, – він витяг з‑за пазухи загорнуту в пергамент довгасту річ. – А також на словах сказати…

Доля секунди знадобилася Богуну на те, щоб опинитися біля Гавриїла і затиснути йому долонею рота – той стояв не далі як за три кроки від відчинених дверей, за якими чулися голоси вартових. Писар подивився на Богуна круглими від здивування і жаху очима.

– Те, що він передав сказати, шепни мені на вухо, – прошепотів Іван. – Добре?

Гавриїл ствердно захитав головою.

– От і славно. А тепер кажи.

– Копайте під північною стіною, мовив він, а я намагатимусь затримати їх ще на добу.

Іван подивився на писаря довгим поглядом.

– Дякую за сніданок, – мовив він нарешті. – Йди собі.

– Під північ…

– Йди! – підвищив голос Іван. Гавриїл знизав плечима і вийшов. Поляки, очевидно, не надто прискіпливо прислухалися до того, що діялося у хліву: пройшло не менше хвилини після його зникнення, коли до хліва заглянув один з лісовчаків. Упевнившись, що всі полонені на місці, він закрив двері. Лише після цього Богун видобув з‑під поли каптана відібраний в писаря пакунок і швидко розгорнув його. Тьмяно зблиснувши в слабких променях світла, з'явилося лезо невеличкого кинджала. Богун упізнав зброю, яку Омелько завжди тримав за халявою чобота.

– Хтось щось розуміє?

– Я розумію, – озвався Нечипоренко, – бовдур Гавриїл мало не забув, по що його послано.

– І я розумію! – вигукнув Нечай, але, опам'ятавшись, притишив голос. – Починаємо копати. Про решту дізнаємося згодом. – Він взяв у Івана кинджал і, відсунувши в кутку північної стіни купу соломи, заходився дзьобати добре втоптану за багато років глину.

Робота просувалась повільно. Окрім того, що потрібно було працювати тихо, слідкувати крізь шпарину між дошками за діями вартових і ховати видобуту з підкопу землю, її затримувало каміння, яке невідомо звідки взялося тут у великій кількості. Усе ж не далі як за дві години докопалися до напівпрогнилої нижньої колоди у стіні хліва і почали вести лаз назовні. Ще за годину було вирішено призупинити роботу – до сутінків продовжувати підкоп було небезпечно. Потяглися довгі години очікування. В обід знову з'явився Гавриїл з харчами, однак на цей раз польський хорунжий, помітивши, що того безборонно пускають до полонених, нагримав на вартових і примусив їх занести їжу до хліва самим. Крізь шпарину в стіні, де по черзі вели спостереження, відпочиваючи після копання землі, козаки змогли кілька разів побачити Омелька, який ходив подвір'ям у супроводі Славинського і його молодших офіцерів. Деривухо про щось розмовляв з ляхами, уважно схиляв голову, неквапливо жестикулював, вказуючи то на південь, то на захід. Час від часу кидав байдужні погляди на хлів, у якому утримували його друзів.

Нарешті яскраво‑червоний диск сонця поступово скотився в невидимий простір за темною стрічкою лісу на заході, і сутінки почали поступово зморювати землю до нічного сну. Десь голосніше закумкали жаби, діловито загули джмелі на хуторянській леваді. Лісовчаки годували і напували коней, міняли варту на чатах перед хутором і коло хліва з бранцями. Поступово небо потемніло, зблиснувши вогниками перших зірок, на обличчях вартових козаків забігали тіні від язиків полум'я від вогнища, навкруг якого ті сиділи. У бранців з'явилася можливість продовжити роботу, однак робили вони це надзвичайно обережно – день, що минув, забрав із собою розмаїття звуків, залишаючи лише потріскування дров у вогнищі вартових і нічну тишу. Робота втратила швидкість, але незважаючи на те, близько півночі лезо добряче затупленого кинджала несподівано пробило килим дерну з зовнішнього боку стіни і, не зустрічаючи опору, вискочило назовні.

– Усе! – видихнув Нечипоренко, котрий якраз був зайнятий копанням землі. – Готово.

– Вилазь звідтам, Михаиле, зачекаємо, доки варта посне, – покликав Богун.

Нечипоренко, котрий, лежачи на животі, знаходився увесь у середині досить великого підкопу, потроху виліз і обтрусив з одягу грудки землі.

– Ще кілька разів ножем вдарити, і воля, – весело проголосив він.

Богун у світлі каганця обдивився приміщення в пошуках слідів їхньої діяльності – наче б непомітно. Вийнята з підкопу земля рівномірно розсипана по кутках і прикрита соломою, жмут соломи лежав поряд із самим підкопом, готовий заховати його від цікавих очей.

– Усе наче б добре. Залишається ще одне: ми дали слово не робити спроб втечі, поклявшись своїми чесними іменами. Як маємо чинити, панове? – запитав у товаришів Іван.

– По правді будемо чинити, – не знітився Нечай. – Слово нами було дано Славинському, тож тікати від нього не будемо. Лишень вийдемо на невеличку прогулянку, після чого, повернувшись, ввічливо попросимо Славинського звільнити нас від обов'язку. Як вам така пропозиція?

– Щось мені підказує, що він не зможе нам відмовити, – вишкірив міцні білі зуби Богун.

– А таки не зможе, ковінька його матері! – підтримав Михайло.

Година йшла за годиною, а варта біля вогнища ніби й не збиралася спати – жовніри розмовляли, смажили на довгих паличках шматки м'яса і палили люльки, час від часу поглядаючи в бік хліва. Одного разу вартовий навіть обійшов його навкруги і, відкинувши засувку, заглянув усередину. Утім, придивлявся він не надто пильно, очевидно, пильність вартових було приспано словом, що його дали полковнику козаки, а також тим фактом, що від початку їхнього утримування полоненики поводились тихо і не робили ніяких спроб до непокори або втечі. За хвилину лісовчак повернувся до багаття і ліг поблизу нього, щільніше замотуючись у кожух. Його приклад наслідували й двоє інших. Через чверть години всі спали міцним сном людей із чистим сумлінням.

– Мабуть, пора, – прошепотів Богун. У відповідь Нечай простягнув руку:

– Давай кинджал, першим піду. Коли що, подам гасло.

Богун покрутив головою:

– Е ні, полковнику, тепер моя черга.

– Ну ні, – запротестував Нечай. – Тут я полковник, що вирішу – мусите слухати.

– І не ти один! – не здавався Богун. – Я піду першим!

– Отакої! А пан полковник має пернач або гетьманський універсал? – обурився Нечай. – Кажу тобі, я піду, і крапка! Доберемось до Чигирина, ось тоді будеш полковникувати…

– Так, ану розійдіться, вашмості, не час сперечатися! – додав і свій п'ятак до розмови Іванів осавул. Він, користуючись несподіванкою, вихопив у Богуна з рук кинджал і кинувся в лаз, затиснувши зброю в зубах. За ним, ошелешено переглянувшись, пішли по черзі спочатку Богун, а потім Нечай.

На поверхні, уже за межами своєї пропахлої тваринним духом темниці, принишкли біля стіни і почали прислухатися. Десь хоркали своїми м'якими губами коні, рохкала незадоволена виселенням з рідного хліва свиня у відкритому загоні неподалік та лунав храп від вогнища – там вартові справно «несли службу».

– Щодалі? – прошепотів Нечипоренко, звертаючись до Нечая.

– Далі будемо за частокіл вибиратися, – знизав плечима той.

– Тільки спочатку б озброїтись. Треба у вартових пошукати.

– Облиш, – взяв Михайла за плече Богун. – Шуму наробиш.

– Не нароблю. Тихцем на ножі, і справу зроблено.

Іван повільно похитав головою:

– Облиш кажу.

– Але чому?

– Нам не потрібна кров цих людей, навіщо вкорочувати їм віку? З трьома шаблями від всього їх відділку однаково не відіб'ємося. Та й тривогу можеш здійняти, ні, нехай краще сплять… – монолог Івана було перервано чиїмись кроками. Той, хто йшов до них, був досі невидимий у темряві і йшов не криючись, – у мороці раз по раз дзенькали остроги на його чоботах.

Пройшло кілька вкрай напружених секунд. Усі троє завмерли, втискаючись у вогкі дошки хліва, а Михайло переклав кинджал руків'ям уперед, приготувавшись у разі необхідності кинути його в незнайомця. Однак такої потреби не виникло.

– Бачу, хлопці, ви часу дарма не гаяли, – почувся з темряви голос Омелька, – устигли лаз прокопати. Що ж, пора вирушати.

– Варта! – пересторожено шепотів зашепотів Нечай. – Тихіше!

– А, ці, – Омелько недбало подивився на сплячих охоронців. – Ними не переймайтеся, їм учора за моїм проханням отець Гавриїл порошку у вино підсипав. Славний порошок, діє не одразу, але коли вже подіє, добу не піднімеш, хоч з гармати стрель. Складніше з тими чатами, котрі за частоколом, та й основні сили сотні Славинського розташовано десь поряд, у таборі. Ну та вовків боятися… Уперед, хлопці!

– А коні? – спробував перехопити ініціативу до своїх рук Нечай. – Нам потрібні коні.

– Так! А ще ридван і кілька панянок у супровід. Пішими йдемо, так надійніше. До Чигирина рукою подати, якщо на кілька годин відірвемось, погоню вони вислати побояться.

Нечай не заперечував. Просто встав і подивився на Омелька:

– В який бік іти?

– За мною тримайтесь, – Омелько повернувся і покрокував у темряву, з якої так несподівано виринув хвилину тому.

Швидко перетнули подвір'я, прослизнули у відчинену браму і нечутними привидами заглибились у нічний степ. Тишу порушив лише писар, котрого зустріли за сотню сажнів від хутора, в місці котре йому призначив Омелько:

– Негоже чесному чоловіку в темряві чигати, аки татю. Я волів би зачекати до ранку.

Але на нього шикнули і швидко потягли за рукав сутани, примушуючи приєднатися до утікачів.

Швидкий марш продовжувався до світанку, а тоді, нашвидку піджививши себе, відпочили кілька хвилин і продовжили мандрівку. Говорили мало, Нечая, як втім і Івана з Михайлом, мучив пекучий сором – вони, немов утікачі‑кріпаки, йдуть, криючись від польського загону, і не можуть нічого з цим вдіяти. І це зовсім поряд зі столицею гетьмана! Омелько, який мав більше життєвого досвіду, розумів: доля підкидає часом і не такі халепи, тож відчував себе краще, крім того, всі троє, окрім Омелька, напружено думали про таємничі справи проміж Омельком і Славинським, його допомогу і таку несподівано легку втечу. Як у Богуна, так і в Нечая запитання майже крутилися на язику, але все ж вони утримувались від них. Зараз не до того, необхідно сконцентруватися на швидкому пересуванні, крім того, козак не витрачає дарма слів і не ставить непотрібних запитань. Коли Омелько матиме за потрібне, розповість сам.

Дві години після ранкового відпочинку йшли спокійно, хоч вже не в такому темпі, як на початку, – давались взнаки довгі години маршу і безсонна ніч. А в час, коли сонце встигло піднятися над обрієм, вказуючи на восьму годину ранку, неподалік здійнялася хмара куряви, і незабаром утікачі змогли почути тупіт копит великого загону.

– Чорт забирай! Невже Славинський?! – спересердя вигукнув Нечипоренко.

– Не схоже, – замислено покрутив головою Омелько. – Славинський у нас позаду, тобто на півдні, а ці наближаються із заходу.

Зупинившись, почали очікувати, доки кінна чата наблизиться – ховатися або утікати од неї не було жодної можливості, їх уже помітили і поспішали навперейми. За три хвилини були поряд. Передні вершники осадили коней і зупинилися, слідом за ними перервала рух і решта загону. Нечай рішуче виступив наперед.

– А ви хто такі будете? – грізним голосом запитав він.

– Тю! Та чи не признаєш, пане полковнику? – почулось у відповідь. Наперед виїхав кремезний старшина в кармазині й бобровій шапці.

– Вус! – не повірив власним очам Нечай. Перед ним був його власний полковий обозний. – Яким вітром, обозний?

Та не встиг старшина відповісти, як у нього з‑за спини вихопився на коні маленький вершник. Підскочивши впритул до Нечая, він прямо із сідла дикою кішкою кинувся тому на груди.

– Батьку! – пропищав тоненький дитячий голосок. Нечай, обхопивши обома руками, притис сина до грудей.

– Він, ваша милість, усе його заслуга. Уже як на нас вийшов, один Бог знає. Ми з Прилук поверталися із сукном та порохом для полку. Батька, мовить, харцизи схопили, от я хлопців і завернув. Як могли, поспішались‑мо, та тільки поблукали трохи…

– Козак! – підняв Нечай сина високо на витягнутих руках. – Справжній козак росте!

За хвилину він уже віддавав розпорядження:

– Коней нам! Ти, Вусе, з півсотнею відділюйся і забирай східніше, а я прямо на південь піду. Десь за годину побачиш балку, обходь і очікуй, коли почуєш шарварок, бий на балку з півдня, хутір там. Усіх до ноги вирізати, лише полковника їхнього залиш, з ним Богун буде розмовляти!

Бій був короткий та запеклий. Козаки Лісовського, хоча й були захоплені зненацька, показали, що гідно несуть ім'я свого колишнього отамана – рубалися до останнього і не здавалися, навіть коли були оточені з усіх сторін і падали один за одним під шаблями розлючених брацлавців.

– Не жалій чортів лядських! – додавав їм наснаги полковник. – Нехай десятому буде заказано чинити в Україні розбій і порушувати мир! Уперед, соколики мої.

Не відставав від інших і Богун. Страшною дзиґою крутився він на всі боки і, перегнувшись у сідлі, без жалю завдавав ворогам нищівних ударів своєю гострою, немов бритва, шаблею. Метався від однієї купи до другої, відшукуючи того, кого хотів побачити цієї миті більше, аніж коли‑небудь когось з найрідніших людей. Адже ненависть зближує не гірше за кохання, адже вона примушує, надриваючи сили, глядіти того, до кого притягує. Вимагає помсти. А Богун кипів цієї миті від невтамованої жаги помститися. За давній напад на Савку, за зраду гетьмана Павлюка, за перешкоди в їхньому з Ганною щасті, нарешті за те, що той сам мало не спровадив його на той світ учора. У якусь мить бою Іван все ж побачив Славинського. Той встиг скочити на коня і тепер щосили галамасив тварину батогом, утікаючи в супроводі кількох жовнірів у степ.

– Не утечеш, собако! – вигукнув Богун. – Омельку, Михаиле, він утікає! За ним!

Але не почули його вірні Нечипоренко і Деривухо, обидва були далеко, повністю захоплені битвою, не кинулися переслідувати купку втікачів і решта козаків. І Іван, не вагаючись жодної хвилини, кинувся навздогін один.

Довго гнав коня охоплений ненавистю Богун. Гнав, не помічаючи навіть, що всі його друзі залишилися позаду, і тепер він один переслідує п'ятьох вершників, котрі наполоханими зайцями мчать попереду нього у степ. Та чи такими наполоханими? Ось двоє жовнірів притримали коней і кинулися йому навперейми, за ними ще двоє. Зупинився нарешті й сам Славинський. Люта посмішка скривіла його сухорляве обличчя, він рвонув з піхов шаблю і кинувся вслід за жовнірами. Ще мить, і зовсім туго довелося б Богуну. Але не розгубився досвідчений козак. Одного за одним збив він з кульбак перших двох нападників влучними пострілами двох пістолів, які йому перед битвою мало не насильно увіпхнув Нечай, проскочив за півстопи від блискучого леза занесеної над ним шаблі третього лісовчака і, щосили вдаривши його в скроню закутим у залізну рукавицю кулаком лівої руки, схрестив шаблі з четвертим. Доки встиг наблизитись Славинський, впорався і з тим.

– Ну от і зустрілися, Славинський, – кинув він хрипким від бойової лихоманки голосом до свого ворога. – Тепер ніхто нам не завадить порахуватися.

Найманець князя Вишневецького так натягнув повід коня, що той на мить зірвався дибки.

– Так, ніхто! – на обличчі Славинського з'явилася холодна посмішка. Він швидко дістав із сідельної кобури пістолет і вистрілив в Івана.

Лише випадковість урятувала Богуна. Кінь Славинського, який ще не зовсім заспокоївся, несподівано смикнувся і рука вершника опустилася усього на дюйм. Куля пройшла нижче. Іван, відчувши на обличчі розпечені крупинки перегорілого пороху, рвонув коня уперед, заносячи для рокованого удару шаблю. Але що це? Нещасна тварина сумно заіржала, мляво ступила два кроки вперед, все ще намагаючись виконати волю свого вершника, і важко присіла на передні ноги. Присіла, щоб вже ніколи не піднятися. Іван швидко зіскочив і завмер біля коня – з грудей тому била цівка темно‑червоної крові. Вдалині затихали приглушені травою удари копит. Богун кілька хвилин дивився вслід Славинському, після чого повернувся і покрокував назад, туди, де серед криків поранених і іржання коней догоряло життя загону, очолюваного його невловимим ворогом.

Чигирин від часу, коли Хмельницький наприкінці 1647 року змушений був утікати з нього в супроводі невеличкого гурту своїх однодумців, справді виріс і став на диво красивим містом. Те, що мандрівник попав у гетьманську столицю, він міг відчути, не лише споглядаючи могутній козацький гарнізон і жерла десятків гармат на мурах і нових укріпленнях, побудованих нещодавно за новітньою в Європі бастіонною системою, тобто з використанням низьких і неймовірно товстих стін, які, немов велетенських розмірів шестикутна зірка, охоплювали місто, видаючись на кількасот сажнів від периметра давніх міських укріплень. Неординарність міста і його державне значення відчувались у метушливих скупченнях різноманітного люду на вулицях, від волоцюги чи мандрівного кобзаря до козацького старшини або чужоземного посла в дивовижному східному, або пишному, з неймовірною кількістю білосніжних мережив європейському костюмі. В кількості процвітаючих шинків і заїжджих дворів, а головне – в будівництві, котре розвернулося в різних кутках Чигирина в таких масштабах, що можна було подумати: місто відбудовується заново після пожежі. Зводилися будинки козацької старшини, котра віднині мала необхідність мешкати під рукою в гетьмана, будувалися нові казарми для залоги, конюшні, комори для провіанту і військових припасів, підновлювали свою маєтність, заразившись загальною будівельною лихоманкою, і давні мешканці Чигирина. Одночасно будувалися аж п'ять православних храмів – церковна казна єпархій значно погрубшала після переможної війни козацтва, котре завжди вважало православну віру одним з найголовніших своїх пріоритетів. До міста тяглись звідусіль цілі валки з лісом і каменем, йшли, поважно ступаючи, майстри будівельних справ, за спинами в торбинах несли сокири, пилки, долота, кельні і ще бозна‑який реманент з того що потрібен справжньому будівельнику. Дзвіниці кількох новозбудованих храмах попри те, що на них ще велися роботи, багатоголосим дзвоном зустрічали новий день, запрошуючи вірян до ранішньої молитви. На величенькому ринку, який являв собою заставлений рядами возів великий вигін зовсім поряд із замковою горою, вже від самого ранку йшов пожвавлено‑галасливий торг, там ревіла худоба, іржали коні, кахкали качки і писклявими голосами сварилися крамарки.

Іван з Данилом і Омельком залишили решту супроводжуючих ще в передмісті, тож тепер спостерігали за картиною життя великого міста втрьох, повільно пробираючись людським потоком, котрий вирував поблизу ринку, до гетьманської резиденції – великої групи високих теремів з критими гонтою дахами в самому центрі міста. Донесхочу могли насолодитися базарним фольклором:

– Пане лицарю, пане лицарю, а ось чи не файна збруя до вашого скакуна? Ой, добре б личила! – пхав, підстрибуючи мало не на рівень голови вершника, в обличчя Богуну оздоблену мідною чеканкою кінську збрую зарослий чорною, немов смола, щетиною циган.

– Пішов! – підігнав коня Іван, не маючи бажання вислухувати усі переваги нової збруї, але той не поспішав – косував оком на гніду з білою міткою на лобі кобилу, прип'яту біля одного з возів у кінському ряду, і ледь‑ледь втримувався, щоб не заіржати.

– Іч ти, Циган цигана розуміє! – підсміявся Нечай. – Іди собі, чоловіче, не заважай, ми не на торги приїхали.

– А хоч би й не на торги, гарні мої! – шаленів циган. – Купіть збрую, а потім і їдьте собі! Танцюйте панам старшинам! – цикнув він зграйці циганчат, яка ховалась у натовпі зовсім поряд. Тієї ж миті п'ять чи шість напівголих, схожих на кошлатих мавпочок, дітлахів квапливо зарухались у танці перед самими копитам козацьких коней. Майстерно плигали і витанцьовували, прислухаючись до ритму бубна, у який бив дещо старший хлопчак з гривою кучерявого волосся на голові і блиском чорних очей на усміхненому обличчі.

– Ату я вас! – удавано розлютився Омелько, замахуючись на циганчат батогом. Мить, і від танцюристів залишився лише невдоволений лемент поміж натовпом і хмарка куряви, збита босими ногами. Поїхали далі.

– Коні! Добрі коні! – чулося з одного боку. – Воли круторогі! Трудяги зацні! – вторило йому з іншого.

– Пшениця, овес, ячмінь, жито! Підходь, не барись, грошей не беремо, так роздаємо. Дорогою наздоганяємо, ще й досипаємо!

– Баняки, глечики, макітри!

– Сукно, кармазини, лундиш!

– Шаблі дамаські, пістолі турецькі!

– М'ясо та птиця, бери не для годиться!

Гудів базар, та так, що в голові паморочилось, вирував, вихваляючи свій товар, цікавлячись чужим. А десь у натовпі вже завило, зарепетувало тонкими жіночими голосами:

– Ой, тримайте злодія! Ой, ловіть харциза! Украли, украли! – і майнула швидка тінь бурсака в довгому та сивому від пилюки підряснику з цілим решетом яєць наперед себе.

Дата добавления: 2015-06-04