Тема 2. Мета і результати розвитку зв’язків із громадськістю. Типи особистості 1 страница

1. Розвиток зв’язків із громадськістю. Класифікація та діагностика опитуваних.

2. Види виховання. Соціалізація та види ідентифікації.

3. Особистість як ієрархія цінностей. Типи особистості.

4. Види групових та міжгрупових комунікацій.

5. Причини та функції соціальних девіацій (адикції, злочинність, соціальний паразитизм).

PR-проблема: обравши одну із соціальних девіацій та організацію, зацікавлену у зменшенні її масштабів та тяжкості, показати, у чому тут виявляється взаємна недовіра, нехтування інтересами іншої сторони та нечесне й конфліктне поводження щодо неї, пояснюючи при цьому, чому так відбувається. Завдання: сформулювати поетапну програму досліджень, робочих гіпотез і гармонізаційних PR-заходів по вирішенню цієї проблеми.

1. Зв’язки з громадськістю – це організаційна структура і діяльність по налагодженню взаєморозуміння та співробітництва між центром зосередження якихось ресурсів (політичних, економічних, інформаційних тощо) та залежними від його діяльності масами (центр є суб’єктом зв’язків із громадськістю, а підлеглі або населення регіону – об’єктом, або – адресатом PR-впливу). Розвиток зв’язків із громадськістю має (1) тактичною метою (яка, фактично, ще не є PR-розвитком) досягти максимальної відкритості та прозорості у діяльності такого центру (що дає когнітивний ефект у вигляді розуміння населенням його сенсу для себе та згоди з його цілями і методами, а також усвідомлення його керівництвом допустимих у своїй діяльності меж, встановлюваних громадською думкою населення), досягти компромісу між мотивами одної сторони та потребами і цінностями другої, а відтак і взаємно-доброзичливого ставлення обох сторін (що в психології називається емоційним контактом і що є емоційним ефектом PR-діяльності) та практичної взаємодопомоги сторін (поведінковий ефект, що виявляється не просто у споживанні певних послуг центру чи виконанні його вимог, а й у намаганні допомогти удосконаленню цих вимог і послуг задля якоїсь спільної мети).

Проте для досягнення справжньої щирості у порозумінні та співробітництві, необхідно PR-діяльність націлювати водночас і на (2) стратегічну мету досягти якомога ширшої та якомога тривалішої залученості, інтегрованості населення у сферу діяльності даного центру: у політиці це називається вищим рівнем легітимності, в економіці – відданістю бренду, а в інформаційній сфері – авторитетом суб’єкта. Щоби залучити людей на свій бік, недостатньо осліпити їх зовнішнім блиском і сподобатись або один раз зробити їм щось хороше, а потім довго цим вихвалятись, - треба добитись того, аби вони ідентифікували себе із даним центром, а це досягається лише систематичною роботою по взаєморозумінню та співробітництву. Отже, піарники мають донести до суб’єкта необхідність такої роботи, а також спланувати її не у вигляді окремих акцій, а як тривалу та різнобічну політику вирішення проблем і прагнень населення (які, звичайно, треба виявити дослідженнями).

Щоби досягти стратегічної мети PR-розвитку, потрібно планувати і добиватись успіхів у тих же трьох ефектах, але у більш стійкій їх формі, яка не залежить від коливань настроїв людей чи безперервності впливу на них. Так, когнітивний ефект має виявитись у переконаній гордості обох сторін за свою приналежність до єдиного цілого (тобто у раціональному аспекті взаємної ідентифікації); емоційний ефект - у почутті взаємної прихильності та лояльності обох сторін (тобто в емоційному аспекті взаємної ідентифікації); а поведінковий ефект виявляється у якомусь практичному співробітництві, спільній діяльності, вигідній обом сторонам (і цю діяльність мають вигадати й організувати піарники).

Першим треба планувати емоційний PR-ефект, тобто те, які почуття викликають у мас пропагандистські повідомлення: якщо необхідно підняти людей на активні дії, то й емоції у них мають бути стенічними, бурхливими (гнів, обурення, захват, гордість і, меншою мірою, цікавість і подив), а якщо потрібно, навпаки, заспокоїти пристрасті і заворушення, то варто спонукати людей до астенічних, пасивних емоцій (сором і розкаяння, сум і розчарування, відраза і байдужість). Обравши якусь емоцію, слід систематично надавати їй інформаційні приводи, розвиваючи пропагандистські повідомлення (а не повторюючи ту ж ідею в дещо змінених словах і ситуаціях), щоби не лише обґрунтувати справедливість викликаних емоцій відповідними образами та їх поясненнями, але й ідейно скерувати ці емоції на якісь дії (зовнішні й фізичні – при стенічних емоціях та внутрішні, розмірковувальні дії – при астенічних емоціях). Теоретичне обґрунтування і спрямування емоцій якраз і буде роботою по досягненню когнітивного PR-ефекту, логічним продовженням якого стане поведінковий PR-ефект, тобто спільна діяльність центру і мас, яку, втім, потрібно ще придумати, аби вона була цікавою і надихаючою для обох сторін (адже не можна просто сказати: працюйте, як і раніше, і пишайтеся цим) і організувати – без примусу, але якомога масовіше.

Нарешті, PR-розвиток передбачає також супутню, але конче необхідну для його успіху (3) дискусійно-медіаційну мету, тобто конструктивну, по можливості, протидію усім спробам конкуруючих центрів (та їх прихильників) зашкодити репутації даного центру та викликати дієву відразу населення до нього (щоби в подальшому мати змогу залучити це населення до своєї сфери впливу). PR-розвиток у цьому напрямі включає три конкретні цілі: (а) переговори із центрами суперників щодо правил ведення конкуренції та знаходження можливостей для компромісу і співробітництву з ними; (б)полеміка та контрпропаганда щодо піарників своїх конкурентів із використанням як раціональних аргументів, так і емоційно-маніпулятивних; (в) медіація, тобто посередництво у найшвидшому вирішенні локальних конфліктів із незадоволеною частиною населення та прихильниками конкурентів.

Подача інформації (досягнення когнітивного ефекту) у PR-розвитку можлива трьома основними шляхами (виходячи зі схеми нідерландських дослідників Й.Бордвика та Б.ван Каама[43]):

Модель мовлення передбачає поширення інформації з центру одночасно багатьом абонентам на периферії. Ця ситуація зустрічається досить часто: наприклад, під час лекції або офіційної доповіді, коли слухачі зосереджені в якій-небудь аудиторії, а також у разі телерадіопередачі, коли деяке повідомлення одночасно приймається досить великою кількістю людей, що знаходяться в різних місцях. Недоліками даної моделі як типової односторонньої комунікації є відносно низька можливість зворотного зв'язку (особливо, якщо мова йде про ЗМІ), а також та обставина, що час і місце комунікації визначені відправником.

У сьогоднішньому, мобільному та демократичному суспільстві таке інформування все більше і більше розходиться із потребами та інтересами адресатів у часі та формі подачі інформації, а тому замінюється більш інтерактивною формою – Інтернетом, яка, однак, важче піддається регламентуванню та нав’язуванню своєї думки, а тому вимагає від піарника імпровізаційності й тонкості у просуванні ідей та оцінок, а також – чутливості до реакції адресатів (що зближує цю модель із діалоговою).

Діалогова модель відноситься до випадку поширення інформації у реальній комунікаційній мережі: індивіди спілкуються безпосередньо між собою, ігноруючи центр чи посередників і самостійно обираючи час, місце і тему інформаційного обміну. Ця модель також має широке коло застосування: від особистого листування і телефонних переговорів до використання електронної пошти та Інтернету. Характерна риса діалогової моделі - у тому, що вона передбачає горизонтальну рівність учасників інформаційного обміну, на противагу вертикальній схемі підпорядкування, властивій моделі мовлення. Очевидно, що така комунікація допускає участь більше як двох сторін (наприклад, невелика зустріч, телефонна конференція, дискусія на Інтернет-форумі і т. д.), однак надмірне збільшення числа учасників і неминуча в такому випадку поява «ведучого» призведе до зближення даної моделі з моделлю мовлення (із усіма її недоліками).

Діалогова модель залишає піарнику менше можливостей для планомірної роботи і вимагає справжньої майстерності для підтримання спілкування «на рівних» (без чого адресати просто припинять із ним спілкуватись). Більше того, піарнику буде вочевидь складно знайти всі існуючі канали діалогового поширення інформації (адже це непостійні й неорганізовані форми комунікації – товариські бесіди, чутки, SMS-повідомлення, чати) та ще й включитися у них так, щоби бути прийнятим. Для цього йому треба бути локальним лідером думок або виступати від його імені. Іще одна можливість – це поєднання діалогової моделі із консультаційною.

Консультаційна модель передбачає, що споживач, який знаходиться на периферії комунікаційної лінії, самостійно шукає необхідні відомості у централізованій інформаційній базі (сервер Інтернету чи інший банк даних, а в найпростішому варіанті - книги, газети та інші носії інформації в архіві та бібліотеці). На відміну від моделі мовлення тут місце і час консультації, а також тема повідомлення визначаються не центром, а периферійним користувачем, що володіє максимальною свободою.

Очевидно, що й ці, доступні адресату PR-розвитку матеріали, піарник може певним чином підготувати для необхідного йому сприйняття, але можливості для цього стають чимдалі меншими (якщо не повертатись до середньовічного «Індексу заборонених книг» та його сучасного аналогу – обмеження доступу до Інтернету та мобільного зв’язку). Саме тому піарникам потрібно уважно слідкувати за рейтингами пошукових систем, інформаційних баз та Інтернет-сайтів, які є найбільш авторитетними та популярними серед споживачів, а вже з їх допомогою створювати консультаційні центри (колл-центри, «гарячі лінії») по проблемним питанням і якомога більше зближувати їх роботу із діалоговою моделлю.

Таким чином, еволюція всіх трьох моделей приводить приблизно до одного і того ж результату: піарник все більше має справу із неорганізованими (а значить і некерованими із центру) формами комунікації – спілкуванням через Інтернет, телефон і «наживо», в які він ще повинен бути прийнятим, знайти своє місце, свою інтонацію та форму роботи (імовірно, консультаційно-діалогову), а також досягти авторитету в колі адресатів своєї PR-дії.

Важливо також розуміти, що досягнення емоційного ефекту PR-розвитку– це не просто нав’язування масам позитивного іміджу суб’єкта зв’язків із громадськістю. Такий, малограмотний підхід збіднює арсенал використаних піарниками засобів, зводячи їх до суто рекламних та облудних. Насправді емоційна складова – це справжній, найважливіший мотив будь-якого спілкування: люди розмовляють насамперед не для того, щоби обмінятись ідеями та діловою інформацією (навіть якщо свідомо вважають, що для цього), а щоби одержати емоційне схвалення та підтримку своїх оцінок. Ділова ціль – лише привід для обміну емоціями, який потрібен, аби не відчувати себе самотнім та ізольованим (саме тому бойкот – найбільш неприємне покарання) та щоби впевнитися у правильності своїх вражень через погодження їх із найближчим колом спілкування. Тому віра деяких людей, що вони не залежать від думки інших – це лише самообман і підліткова зарозумілість, яка є проявом образи на весь світ за його, зауважте, нерозуміння почуттів і прагнень даної особи (тобто, знов-таки, через невдачу в емоційній комунікації).

Обмін враженнями – це найголовніша психологічна потреба людини, без задоволення якої вона не може жити в суспільстві. Адже зрозуміти когось чи щось означає виробити до нього емоційне ставлення (відчуття загрози, гордості, гніву, радості чи розчарування) і тим самим знати, як діяти стосовно нього. Відсутність такого розуміння викликає тривогу і загострює потребу обговорити невизначену ситуацію, - бодай із тими, хто теж нічого не розуміє. Якраз ця, загострена потреба викликає поширення нічим не обґрунтованих чуток, що слугують ерзац-замінниками забраклої, але такої необхідної людям оціночної інформації. Причому чим менше інформації (як раціональної, так і емоційної) доступно людям, тим фантастичнішими стають чутки і тим більш затятою стає віра в них. Цей ефект добре відомий підданим диктаторських режимів, і особливо тим із них, хто є найбільш обмеженим у контактах та інформації (дивись, зокрема, спогади психологів, що побували в концтаборі, В.Франкла та Б.Беттельхейма[44])

Отже, формування у людей емоційного ставлення до суб’єкта PR-розвитку є не стільки (а) одноразовим нав’язуванням та примітивним рекламуванням, скільки (б) допомогою їм у реалізації потреби осмислення основних явищ і процесів навколишнього світу (серед яких, вочевидь, є і рекламований піарниками суб’єкт). Коли піарник обмежує своє завдання прагненням лише всучити виборцям якогось політика, «навішуючи їм на вуха лапшу» про його неіснуючі чесноти і досягнення (що швидко викриється і той утратить довіру, навіть якщо на неї заслуговує), то піарник виявляє себе бездарним і некваліфікованим дилетантом, найманцем, від якого більше шкоди, аніж користі. Адже в цьому випадку він жертвує стратегічною метою PR-розвитку заради тактичної мети сподобатись за будь-яку ціну, хоча би на короткий момент.

Більше того, як це часто буває із рекламою, піарник здебільшого виходить із власних уявлень про те, щó подобається людям, і тому він вдається до найпримітивніших прийомів, які викликають насправді відчуття фальші та надокучливості. Із цього можна зробити аж три практичних висновки: (1)при розробці плану діяльності варто тримати в умі стратегічну мету PR-розвитку і не вдаватися до явного обману (щоби не втратити довіру як адресатів, так і замовників), (2)шляхом конкретних соціологічних досліджень необхідно з’ясувати, які слова, ідеї і цілі насправді хвилюють і цікавлять людей (щоби говорити з ними тією мовою і про те, що вони хочуть почути), (3)в іміджі, ідеях і обіцянках треба добиватися компромісу між тим, чого хочуть люди, і тим, що може і хоче запропонувати їм політик (щоби і йому не кривити душею, і наївним смакам людей не надто потурати).

Ці рекомендації можуть здаватися надто складними, але виконати їх простіше, якщо згадати науково підтверджений факт, що найголовніше, чого прагнуть люди – це не ковбаси, а ясності, тієї ясності, яка зніме тривогу і дасть їм спокій[45]. Люди можуть пережити нестачу продуктів або зарплатні, якщо їм просто і щиро, без демагогічних закликів пояснити, чому склалася така ситуація, який на сьогодні стан речей і які є перспективи його зрушення. А перекидання відповідальності, замилювання очей і пусті обіцянки (такі популярні в нашій країні) – це прямо протилежне тому, що треба було робити для досягнення когнітивного, емоційного і, головне, поведінкового ефекту PR-розвитку, адже замовчування і обман лише збільшують тривогу від нерозуміння того, що діється, налаштовують людей проти політиків і влади і вбивають будь-яке бажання їй допомагати, та й узагалі – працювати чесно (замість того, щоби налаштувати людей співробітничати і боротися з труднощами, або хоча би їх терпіти).

Тобто PR-обман лише здається вигідним і простим шляхом, який не має побічних наслідків, - наслідки обов’язково настають, і шкодять усім більше, аніж дають вигоди. Річ у тім, що емоційний ефект PR-впливу на маси може бути лише двох видів: (а) позитивний (схвалення та ентузіазм або, хоча би, примирення із суб’єктом), який стимулює до конструктивної діяльності (що є вже поведінковим ефектом), або (б) негативний (швидкоплинне засліплення обіцянками, що обертається розчаруванням, зневірою і накопиченням напруги), який стимулює до деструктивної діяльності (спершу до халтурної роботи, потім – до розкрадань майна, зловживання владою та інших корисливих злочинів, а зрештою – до бунтів і революцій, причому, як правило, не мирних).

Отже, робимо висновок: PR-ефект має бути емоційно заспокійливим, роз’яснювальним (когнітивно), і тим самим - мобілізуючим на конструктивну діяльність щодо суб’єкту PR-розвитку і щодо всіх інших (а не критиканським, тобто паразитуючим на схильності мас до переповідання чуток і скандалів, - адже це, зрештою, встановлює атмосферу загальної недовіри, яка протидіє будь-якій PR-діяльності). Звідси виходить, що поведінковий ефект PR-розвитку також може виявлятися двома протилежними способами: (а)у конструктивній діяльності щодо суб’єкту зв’язків із громадськістю (у співробітництві населення або, принаймні, у дисциплінованості поведінки щодо нього) або (б)у деструктивній поведінці щодо цього суб’єкту та й щодо усіх інших (адже деструктивність рідко зосереджується на одній цілі, і, набравши силу, епідемічно розповсюджується на все довкола; це явище називається аномією, і розглядається у темі 4). Так само і когнітивний ефект PR-розвитку може бути: (а) позитивний (згода із діяльністю суб’єкта, або, принаймні, розуміння її необхідності) або (б) негативний (заплутаність, розгубленість, нерозуміння, у що можна вірити, і агресивна напруга від дезорієнтованості).

Таким чином, зв’язки із громадськістю – це не окремі маніпулятивні дії по рекламуванню і просуванню (на політичному чи ще якомусь ринку) суб’єкта PR-впливу, а справді розвиток взаєморозуміння між масами і людьми більш елітного статусу, знаходження у них спільних інтересів, а також - компромісних рішень у питаннях, де їх інтереси розходяться, та досягнення співробітництва, а не конфронтації у їхній взаємодії. Тобто це дійсно має бути всебічний (когнітивний, емоційний та поведінковий) та безперервний поступ у відносинах, із ефективними механізмами виявлення та формулювання намірів і настроїв кожної сторони, а також – їх узгодження задля досягнення взаємної вигоди. І головне, що заважає цьому – це застарілі й помилкові погляди, що виграти у такій взаємодії може лише одна сторона.

Давно вже доведено, що там, де люди послідовно і раціонально відстоюють свої інтереси, їм у довгостроковій перспективі вигідніше не знищити конкурента, а співробітничати з ним. Шляхом математичного моделювання економічних ситуацій (а тепер уже і на практиці, зокрема, японських фірм) виявлено, по-перше, що при тривалому протистоянні (багаторазовій взаємодії) більше ніж двох учасників найбільш вигідною стратегією виявляється компроміс. Учасник гри, що отримав дохід від обману суперників в одноразовій взаємодії, у наступних взаємодіях програє (адже його обман неминуче стає відомим). По-друге, навіть якщо сторони не вступають у прямі переговори, їх поведінка все одно починає взаємно узгоджуватись, оскільки навіть нерівні по ресурсах супротивники залежать один від одного (причому тим більше, чим більшими стають витрати на ведення конфліктних дій). По-третє, при конфліктній взаємодії найбільшу частку вироблених двома сторонами ресурсів отримує та з них, яка менше виробляє і більше витрачає на «озброєння», але, перемігши, вона отримує менше, аніж могла б отримати при кооперації: витрати на ведення «війни» знижують продуктивність і конкурентоспроможність учасників, скорочують загальний обсяг доступних благ на ринку[46].

Конфлікти ж виникають передовсім тому, що між учасниками не вистачає прямої й ефективної комунікації, - вони не чують і не розуміють одне одного, підозрюють іншого в тому, що він не збирався робити, а потім – через ескалацію звинувачень і підозріливості – починають самі схилятися до дій, які вони «передбачали» з боку суперника. І саме цій ескалації і повинні запобігти піарники. А це означає, що PR має бути не хаосом показних і ворогуючих між собою акцій різних фірм, а системою PR-розвитку. Ось чому в англомовних країнах тепер частіше використовується термін «PRD» (Public Relations Development), тобто «Розвиток громадських зв’язків», а не лише «зв’язки» та просування[47].

2. Найменша соціальна система – це особистість, тобто «доросла» людина, що здатна до самостійного життя, прийняття незалежних ні від кого рішень, які, до того ж, виявляються ефективними на ділі. Це якщо пояснювати даний термін простими словами і використовувати його у повсякденному вжитку. Але для науки такого пояснення не досить, адже якщо в побуті ми можемо «неозброєним оком» оцінити, чи є дана людина особистістю, чи ні, - не наводячи при цьому точних аргументів, - то в соціології такі приблизні висловлювання неприпустимі. Отже, ми маємо операціоналізувати цей термін (згадайте попередню тему), знайшовши якісь вимірювані ознаки цього стану «дорослості». Для чого це потрібно? Тому, що якою б не була людина за характером, не досягши і, навпаки, досягши рівня особистості, вона веде себе абсолютно по-різному (хоча самій людині це може так і не видаватись). А значить, не можна прогнозувати її поведінку, доки ми не знаємо, на якому вона етапі розвитку.

Втім, аби сформулювати те, що таке особистість, треба спершу зрозуміти, як нею стають. Нібито здається очевидним, що людина формується і стає дорослою, бо її виховують. Насправді це одна з тих ілюзій щодо людини і суспільства, якими більшість людей користується без перевірки і від яких наша наука відмовилась завдяки принципу позитивізму. Отже, що таке виховання, які його, знов-таки, вимірювані ознаки? Вихованням називають будь-що, але найчастіше – той, не окреслений чітко вплив старших людей на молодших, яким перші можуть похвалитися: «Он яка в мене дитина, це я виховав!» Щоправда, пояснити, як він це зробив (і чому на рік молодша дитина – зовсім не така), вихователь не зможе. А якщо спробує, то повідає щось на зразок: «Я їй довго втовкмачував, і вона зрозуміла!» Отже, запам’ятаємо, що виховують словами, роз’ясненнями, а також візьмемо до уваги і те, що «виховним моментом» називають таку ситуацію, коли старший сварить і картає за щось молодшого або застосовує ще більш суворі заходи покарання, аж до побиття.

Виходить, виховання починається з того, що дитині кажуть, як треба або не треба робити, і, можливо, повторюють це декілька разів. Якщо вона так і робить, записують це собі в заслуги і вважають її вихованою, а от якщо ні, то починаються негативні санкції, аж поки дитина не піддасться примусу або вихователь не визнає провал своїх зусиль. Зауважимо також, що в кожній такій, виховній ситуації дитині пояснюється якась конкретна поведінка, що від неї вимагається: «Не кидай сміття на підлогу! Здоровкайся, коли заходиш у гості». Тобто виховується не універсальна охайність, а лише – щодо сміття у домі, тоді як щодо випльовування лушпиння на вулиці жодної заборони немає. Таким чином, виховання – це цілеспрямований процес нав’язування людині окремих якостей. Це визначення наголошує на трьох суттєвих ознаках: виховання є (1) свідомим процесом, націленим на формування (2) окремих, ситуативних звичок поведінки (3) методом примусу.

З точки зору соціології виховання є малоефективним процесом, адже воно формує здебільшого погляди людини (згадайте, знов-таки, попередню тему), а не її поведінку, тобто впливає на те, що людина вважає правильною поведінкою, і майже не впливає на те, що вона робить. Біда виховання в тому, що воно не формує цінностей особи, від яких залежить її поведінка і які є, за визначенням, несвідомими (а всі ті побажання і преференції, які людина може сформулювати свідомо, не є, найскоріше, її справжніми цінностями). Ради справедливості зауважимо: якщо мудрий вихователь завдяки своїй принциповості має справжній авторитет, а виховні повчання робить украй рідко і лише із вагомої причини (і при цьому говорить щиро і по суті, тобто – не для самозвеличування за рахунок приниження інших), то його слова можуть зворушити вихованця і відкластися у підсвідомості останнього в якості норм та цінностей. Але, як бачимо, потрібно дуже багато умов, щоби свідомі настанови реально вплинули не підсвідомість. У більшості ж випадків вони лише спонукають вихованця усвідомлювати, що він чинить невірно і відчувати провину за це, але діяти «вірно» йому не вдається, адже в нього сформувалися інакші цінності (і ми далі скажемо, чому).

Втім, виховувати можна по-різному, головне – бути в цьому достатньо систематичним і наполегливим. Основні ж системи виховання такі:

а) ліберальне - виховання, що обмежує нав’язування до мінімуму і тим дає найбільше простору для самовияву. Японський варіант цієї системи взагалі передбачає невтручання вихователів до дій дитини: її можуть попередити про можливу небезпеку якихось її дій, але не будуть припиняти їх силою і терпляче знесуть завдану шкоду, - без жодних докорів, а тим більше – покарань (втім, так триває до 7-літнього віку, із якого дитина здатна розуміти наслідки своїх дій, а тому і несе за них відповідальність, включно із покараннями). Інший варіант – так звані школи Монтессорі – перетворюють навчання із систематичного «напихування» знаннями у цікаву і досить імпровізовану гру із самостійним пошуком відповідей учнями. В результаті такого виховання людина формується більш природнім шляхом, аніж в інших системах, де її стискують вузьким шаблоном потрібних вихователю рис, не враховуючи її задатки. А головне – дитина росте із почуттям власної гідності і без страху помилитися, без страху перед керівником і з готовністю до ініціативи та самостійних рішень.

б) авторитарне - виховання, що обмежує дитину чіткою системою заздалегідь обговорених правил, у яких переважно описані її обов’язки (що не передбачають жодних заохочень) та права (свободу дій, яку вона отримує саме внаслідок виконання обов’язків), а також санкції за порушення приписів. Ця, американська за походженням система здається (особливо – нам) надто жорсткою та нелюдяною, і навіть – тиранічною. Втім, насправді вона не тільки привчає до дисципліни (що очевидно), але і дає дитині чесну свободу вибору, самостійність у рішеннях та, знов-таки, почуття власної гідності: адже їй не доводиться принижуватись та хитрувати у намаганні уникнути покарань, – бо при порушенні їх не уникнеш; а отже вона відповідально обирає, чи відмовитись їй від заборонених бажань, чи свідомо піти на отримання покарань заради того, що їй хочеться. Дитина виростає менш творчою, аніж у попередній системі, але більш раціональною, вольовою та далекоглядною.

в) репресивне - виховання, що взагалі не формулює чітких обмежень для дитини, оскільки вихователі самі не дотримуються жодних обмежень. Вони нібито і встановлюють якісь правила і стимули, але потім самі ж на них і не зважають. А якщо кілька разів поспіль порушення ігнорувалось, вибачалось або забувалось вихователями, а потім несподівано для дитини каралося, то виховального ефекту – змін у поведінці – це покарання викликати не могло (а було фактично проявом роздратування від своєї безпорадності, справжня причина якої – не «зіпсованість» дитини, безсистемність виховальних дій). Іще гірший ефект давало покарання за дії, що не були завчасно обумовлені правилами, але вихователь не зміг утриматись від обуреного застосування кари до «поганих», на його думку, вчинків, – і це замість того, щоби сформулювати і оголосити нові правила, які їх забороняють (тобто відреагувати раціонально, а не як капризний тиран, тим більше, що дитина, найшвидше, не знала, що її дія буде розцінена як погана). Неважко помітити, що спільною для цих прикладів помилкою виховання є його надмірна емоційність та нераціональність. Те саме стосується і правил: вони не тільки застосовуються безсистемно, але і формулюються настільки розпливчасто, що важко зрозуміти, коли вони порушені, а коли – ні. Отож і трактуються вони як заманеться вихователю, і сприймаються дітьми не як правила, а як привід для вияву владного свавілля. Відтак і формує все це в дитині лише страх перед вседозволеністю дій вихователя, і бажання підлеститись, догодити і не сперечатись із старшим, навіть якщо той не правий.

Залишивши за спиною розгляд дещо перехваленого у суспільній свідомості виховання, переходимо до іншого формуючого впливу, який називається «соціалізація» і відбувається нецілеспрямовано й невербально, шляхом переймання чийогось прикладу. А прикладом тут слугує не якась свідома, одноразова демонстрація вихователем «правильної» поведінки (котра нікого не обманить, бо і до, і після неї вихователь веде себе не так), а постійна, типова манера дій, манера мовлення, мислення та емоційного реагування, прийнята в певному колі людей, близьких до того, хто соціалізується, тобто переймає ці манери. Отже, соціалізація – це процес несвідомого копіювання цілісної манери поведінки (норм та цінностей) тієї групи, із якою людина себе ідентифікує. Слово «ідентифікація» («ототожнення») пояснюється далі, а зараз досить буде уяснити, що людина ідентифікує себе з тими, кого вважає «своїми», до кого не байдужа і чию поведінку (несвідомо, звичайно) вважає правильною і більш-менш взірцевою для себе.

Мало сказати, що людину неможливо соціалізувати цілеспрямованим підбором та показом прикладів для неї, важливо додати, що і людина, яка соціалізується, не відбирає собі взірці для наслідування свідомо. Вона може вважати когось своїми кумирами та зразками, але це – свідомі погляди (котрі, як ми довели у попередній темі, не впливають на цінності та практичну поведінку особи). Натомість люди, що справді впливають на її смаки та нахили, тобто ті, з ким вона себе несвідомо ідентифікує та в чиєму колі соціалізується, це, як правило, зовсім не її кумири. Річ у тім, що у більшості випадків людина не може усвідомити та сформулювати свої справжні цінності та людей, від яких вона їх запозичила, - адже це запозичення відбувається непомітно для неї самої. І відбувається воно (принаймні у дорослої людини) не всюди, але і не від якихось окремих, поодиноких осіб (нехай навіть батьків), - а від окремих груп.

Дата добавления: 2015-06-30