Тема 3. Якісні методи соціологічних досліджень. Системність 3 страница

Визначення ключових термінів теми №3:

Чим відрізняються між собою якісні методи соціологічних досліджень? Індивідуальне інтерв’ю проводиться з експертом або відповідальною особою щодо максимального кола питань організації діяльності та комунікацій у досліджуваній спільноті; фокусоване інтерв'ю - коротша за часом бесіда з метою виявити ставлення та емоційні реакції опитуваного щодо досліджуваних питань; фокусоване групове інтерв'ю (фокус-група) – стимульована і скеровувана модератором співбесіда (дискусія) невеликого кола максимально різних категорій людей (приблизно одного статусу), що проводиться із метою спровокувати їх на якомога більш щирі, різноманітні й неочікувані думки. Певною мірою відноситься до цих методів і контент-аналіз, який поєднує якісні методи відбору категорій аналізу та кількісні методи підрахунку одиниць аналізу. (Т.3, п.1)

Головні цілі застосування методу фокус-груп: (1)генерування ідей та відбір робочих гіпотез для кількісних досліджень; (2)вивчення можливої емоційної та поведінкової реакції на нові ідеї, продукти, умови та іміджеві характеристики; (3)генерування ідей, направлених на покращення цих брендових та іміджевих характеристик; (4)вивчення споживацького лексикону, корисного для просування продукту на ринку, дохідливості опитувальних питань та гасел рекламної кампанії; (5)інтерпретація незрозумілих результатів кількісних досліджень.

Сценарій («гайд») фокус-групи - це заздалегідь і детально розписаний (у структурованій фокус-групі) або тезисно намічений (у напівструктурованій фокус-групі) набір питань, пропонованих для обговорення, що може починатись із найбільш широкої теми, а потім поступово звужуватися за тематикою (пряма послідовність тем), або починатися відразу із обговорення конкретних об’єктів та їх оцінок, а потім переходити на суміжні теми, розширюючи рамки дискусії і завершуючи її максимальними узагальненнями (зворотна послідовність тем).

Формулювання запитань у фокус-групі вимагає певної майстерності: (1)питання у фокус-групах мають стосуватись почуттів і ставлень, а не знань учасників; (2)питання мають бути відкритими, тобто – не пропонувати варіантів; (3)слід уникати довгих питань, за винятком тих, в яких необхідно дати вступ або пояснення; (4)слова, що використовуються модератором, повинні бути доступні респонденту й однаково усіма розумітися; (5)слід пояснювати контекст питання, щоб не припускати різні варіанти його тлумачення; (6) питання мають ставитися у третій особі («Як це буває?»), щоби отримати індивідуальні спогади; (7)питання мають стосуватися узагальнених причин поведінки («Чому так роблять інші?»), щоби отримати особисті мотиви.

Види інтерв’ю: стандартизоване інтерв'ю (строго за розробленим опитувальником, щоби можна було порівняти відповіді різних осіб), напівстандартизоване е інтерв'ю (вільне у рамках розробленої тематики), нестандартизоване (повністю вільне) інтерв'ю, одноразове і багаторазове (панельне) інтерв'ю, ретроспективне інтерв'ю (оцінка минулих фактів), інтроспективне (оцінка поточних подій) та прожективне інтерв'ю (оцінка можливого ставлення до імовірних подій), інтерв'ю експертів та відповідальних осіб.

Існують три основні напрямки застосування контент-аналізу: (а)виявлення того, що існувало до тексту і що тим чи іншим чином отримало в ньому відображення (текст як індикатор певних сторін досліджуваного об'єкта - навколишньої дійсності, автора або адресата); (б)визначення того, що існує тільки в тексті як такому (різні характеристики форми - мова, структура і жанр повідомлення, ритм і тон мови); (в)виявлення того, що буде існувати після тексту, тобто після його сприйняття адресатом (оцінка різних ефектів впливу). (Т.3, п.2)

Контент-аналіз проводиться в три стадії: (1)розробка вичерпних, однозначних та взаємовиключних категорій аналізу (які грають роль питань в анкеті і вказують, висловлювання про що мають бути знайдені в тексті: цілі, цінності, оцінки, теми, героїв та антигероїв, проблеми, причини та способи вирішення); (2)операціоналізація кожної категорії до конкретних одиниць аналізу тексту та одиниць рахунку (підраховуваних смислових, контекстуальних елементів мови або змісту, що слугують у тексті індикатором досліджуваних явищ: ідей, висловлювань, ситуацій, появ об’єктів); (3)заповнення класифікатора контент-аналізу (загальної таблиці, до якої зведено всі категорії аналізу, що уподібнюються питанням соціологічної анкети, та одиниці аналізу, що виконують роль відповідей у ній) та підрахунок співвідношень частоти появи різних категорій та одиниць аналізу, а також – ступеня їх емоційної інтенсивності, тенденційності, агресивності тощо, із остаточною інтерпретацією отриманих результатів.

Соціологічний експеримент - емпіричний метод вивчення, що полягає у моделюванні конкретних соціальних умов з метою впливу на поведінку людей і з'ясування її причинно-наслідкових закономірностей. У соціологічному експерименті зазвичай створюються дві групи досліджуваних осіб – контрольна (на яку не здійснюється запланований в експерименті вплив і поведінка якої має підтвердити, що без даного впливу поведінка людей перебігає інакше) та експериментальна (яка під указаним впливом демонструє інакшу поведінку і тим підтверджує, що її викликають саме визначені у змодельованих умовах чинники).

Каузальне пояснення шукає причини або чинники, що привели до виникнення досліджуваних явищ. Причина – це обставина, дія якої на 100% визначає наступний результат, що буває лише при розгляді нерегулярних, одноразових подій у великих соціальних групах. Чинники - це обставини, дія кожного із яких не визначає на 100% наступний результат, а дає його лише в сумі, причому неможливо передбачити, яка саме їх сукупність до нього призведе, а тому чинники і слід розраховувати лише для дій окремих людей або згуртованих малих груп. (Т.3, п.3)

Функціональне пояснення виявляє функцію досліджуваного елемента системи. Функція – це «призначення» даного елемента, тобто позитивна для існування системи роль, яку поведінка цього елемента в ній виконує і без виконання якої система взагалі не могла би функціонувати.

Принцип системності: поведінка людей визначається їх функцією як елемента якоїсь системи, а не випадковою дією чинників. Інакше кажучи, люди завжди є елементами різних соціальних систем (груп, класів, націй тощо), а їх поведінка у кожній ситуації підпорядковується вимогам і очікуванням (нормам і цінностям) відповідної системи, хоча самі люди цього не помічають. (Т.3, п.4)

Система – це складний об’єкт, який неможливо змінити окремою зовнішньою дією, оскільки причини його змін (еволюції) завжди знаходяться всередині нього і визначаються пристосуванням його структури до системи зовнішніх обставин. Визначальним у будь-якій системі є не якість елементів, а її структура, тобто спосіб їх взаємозв’язку і досягнення в ній балансу сил.

Тема 4. Стратифікація суспільства та соціальні проблеми

1. Стратифікація суспільства та її види.

2. Модернізація суспільства та його види.

3. Соціальна аномія та депривація.

4. Проблема бідності та безробіття в науці і в масовій свідомості.

5. Зв’язки із громадськістю в умовах різних видів соціального конфлікту. Системні та позасистемні конфлікти, шляхи їх розвитку та вирішення.

PR-проблема: назвавши прояви «психології бідності» в політиці керівництва вишу, міста або держави (на вибір), показати, у чому тут виявляється взаємна недовіра, нехтування інтересами іншої сторони та нечесне й конфліктне поводження щодо неї, пояснюючи при цьому, чому так відбувається. Завдання: обравши одну із стратегій ставлення до бідності (або – безробіття): соціальна допомога або лібералізм, сформулювати поетапну програму досліджень, робочих гіпотез і гармонізаційних PR-заходів по вирішенню цієї проблеми.

1. Структура суспільства складається із великих соціальних груп (сьогодні із страт і націй) та об’єднувальних зв’язків між ними. Інакше кажучи, суспільство як велика система і, зокрема, його «кістяк», тобто – структура (яка в будь-якій системі забезпечує взаємозв’язок елементів для підтримання цілісності та стійкості системи) складається не з окремих осіб, а з найбільших соціальних груп (які, у свою чергу, складаються із малих груп, а ті вже – із осіб), і не лише із цих великих елементів, але і з особливих зв’язків між ними. Натомість, суспільство може розкладатися на малі групи (що не об’єднуються у великі), але тільки в умовах соціальної кризи, яка, зрештою, може досягти рівня соціальної атомізації, тобто відсутності згуртованих малих груп із спільними традиціями і соціальним контролем (що виявляється і у відсутності почуття сорому перед кимось). І тільки в останньому випадку суспільство буде складатися із особистостей, що, очевидно, буде найгіршим сценарієм розвитку.

Об’єднувальні зв’язки у суспільстві бувають двох типів:

1) вертикальні, що об’єднують «верхи» і «низи» в рамках одного «клану» (їх міцність базується на традиціях «сімейних», патерналістських відносин, характерних для доіндустріальної, феодальної епохи);

2) горизонтальні, що об’єднують людей із однаковим матеріальним і соціальним становищем в рамках одної соціальної страти (їх міцність базується на спільних традиціях і стандартах життя, характерних для індустріальної, капіталістичної епохи).

Види соціальної нерівності:

1) касти – системна (законодавчо і культурно закріплена) нерівність можливостей і результатів, що взагалі не залишає людині права вибору соціального статусу;

2) уніфікація – безсистемна (ідеологічно засуджена і майже не використовувана) нерівність можливостей заради рівності результатів, що сильно обмежує соціальну мобільність;

3) стратифікація -рівність можливостей при нерівності результатів, що потребує соціальну мобільність і сприяє їй законодавчо і культурно.

Класова теорія (К.Маркс, 1818-1883) поділяє будь-яке суспільство на дві великі групи, одна з яких експлуатує іншу (отримує надмірний прибуток із спільної діяльності) і між якими завжди точиться класова боротьба. Правомірна для опису перехідної фази у розвитку суспільства, але непридатна для пояснення фази стабільного розвитку.

Теорія соціальної стратифікації (П.Сорокін, 1889-1968) поділяє будь-яке суспільство на декілька прошарків (страт, тобто великих соціальних груп, об’єднаних однаковим матеріальним і соціальним становищем та спільними нормами і цінностями), взаємодія між якими відбувається шляхом соціальної мобільності та наслідування зразків культури вищих страт нижчими. Правомірна для опису стабільної фази у розвитку суспільства, але непридатна для пояснення фази перехідного розвитку.

Види соціальної стратифікації:

1) економічна – поділ людей за ступенем багатства;

2) політична – поділ людей за розміром влади в їхніх руках;

3) професійна – поділ людей за ступенем майстерності та визнання в якості спеціаліста.

Суспільні цінності і суспільна поведінка людини залежать від домінуючого у неї виду стратифікації, адже цей факт означає домінування у її поведінці відповідних цінностей: фінансово-майнових, владних або фахових. Причому з тих пір, як людина стала особистістю, це домінування має у неї незмінний характер (якщо не трапиться у її житті чогось надзвичайного, що призведе до переоцінки цінностей) і виявляється у готовності пожертвувати одними цінностями заради інших. Скажімо, якщо при виборі місця роботи людина жертвує фаховими інтересами ради фінансових вигод, то незалежно від її свідомих обґрунтувань цього вибору можна констатувати домінування у неї цінностей економічної стратифікації. Звичайно, в окремих, рідкісних випадках цей вибір може бути зроблений випадково або під тиском, але як правило люди знаходять можливість ухилитися від тиску, якщо пропонований вибір їм зовсім не по душі. А якщо постфактум вони пояснюють своє рішення моральним обов’язком, тиском чи іншими «поважними причинами», що не дали їм здійснити бажаний вибір, то це лише красиві відмовки або нерозуміння власних цінностей (саме з огляду на це принцип об’єктивності і забороняє зважати на самопояснення).

Якщо ж між указаними альтернативами людина обере діяльність, яка їй фахово цікавіша, жертвуючи високою зарплатнею в іншому варіанті, то вона, вочевидь, схильна до професійної стратифікації. А от до політичної стратифікації вона схиляється, якщо її більше приваблює можливість приймати рішення, що стосуються багатьох людей, керувати ними, відчувати, що від її волі залежать інші (залежать і в хорошому, і в поганому сенсі, - що кому ближче) або що вона просто має вищий статус в очах оточення, зокрема і тому, наприклад, що має більш престижні речі, звання, посаду тощо. Тож такою буде людина, що вибере не надто оплачувану роботу і не цікаву з професійної точки зору, але ту, що дає окремий кабінетик і вивіску на дверях, можливість до чогось примусити відвідувачів і цим піднятись у власних очах та очах інших авторитарних осіб (на жаль, у нас так буває аж надто часто).

Схильність до політичної стратифікації не означає, що людина буквально йде у політику (хоча там збираються якраз такі люди), адже реалізувати схильність до кожного із названих видів стратифікації можна на будь-якому робочому місці, у будь-якій професії і у будь-якій страті (вищій або нижчій). Скажімо, прибиральниця із економічними цінностями буде намагатися працювати на декількох роботах, причому на кожній – поменше за часом і побільше за оплатою, і цікавити її будуть здебільшого питання, де можна найкраще заробити і на що вигідніше потратити гроші (і в міру здібностей вона буде просуватися нагору по сходах економічної стратифікації). Якщо ж ця сама прибиральниця мріє не про гроші, а про кабінетик із гордою вивіскою«Менеджер по клінінгу», який їй обіцяють, то вона буде старатися, не шкодуючи часу саме через цінності політичної стратифікації (які, втім, можуть виявитись і в тому, що вона вижене поважного професора із туалету під приводом термінової уборки, але насправді – заради відчуття влади). І лише якщо вона робить те, що їй цікаво, а цікавиться у своїй професії всіма її сторонами, працює, бо вона добре це вміє і її захоплює можливість робити це творчо і самостійно (а якщо примушують працювати строго по інструкції, то вона цікавиться, чому саме так, бо не любить діяти неосмислено), адже інакше взагалі не стане цим займатися, то це схильність до професійної стратифікації.

2. Модернізація суспільства – це цілеспрямоване трансформування усіх сфер життя за взірцем якоїсь іншої країни («доганяючий розвиток»). Буває двох видів:

1) органічна модернізація – реформи, що відбуваються за ініціативи «низів» (добре підготовлених економічною необхідністю та PR-діяльністю) і під проводом гуманітарної еліти, та націлені на отримання економічних вигод;

2) неорганічна модернізація – реформи, що відбуваються за ініціативи «верхів» і під проводом технократичної еліти, та націлені на отримання політичних вигод.

Згадані два види еліт відрізняються таким чином: а) технократична – схильна до авторитарних, свавільно-силових методів керування людьми (запозичених із досвіду роботи з машинами); б) гуманітарна – більш орієнтована на підтримання гарних стосунків із людьми (що близько до завдань PR-діяльності), а тому схильна до ліберальних та демократичних методів управління.

3. Соціальна мобільність – це пересування людини чи групи людей із одної страти в іншу (вертикальна мобільність) або в межах однієї страти заради досягнення кращих позицій для соціального підйому (горизонтальна мобільність). Соціальна маргінальність – стан людини або групи, що за своїм матеріальним та соціальним статусом вийшли із попередньої страти, але не були прийняті в новій через невідповідність своїх норм та цінностей. Переважно буває тимчасовим станом (оскільки люди швидко соціалізуються у новій страті), але якщо він закріплюється, то такі люди випадають з-під дії соціального контролю і складають соціальну базу будь-яких масових злочинів і заворушень.

Відносна депривація – стабільний стан незадоволення людьми своїм суспільним становищем і суспільством узагалі через завищеність їх критеріїв успіху, що виникає при неінтегрованості до соціальної страти із її нормами та цінностями (якими і визначаються спільні стандарти життя та суспільні критерії успіху). Виявляється відносна депривація у постійному незадоволенні всім навколо себе (навіть і цілком позитивними речами), яке є не індивідуальною психічною аномалією, а масовим і тривалим явищем. Вихідною причиною цього є відсутність соціальних страт (в яких, за їх наявності, є загальноприйняті критерії успіху, котрі, з одного боку, досяжні для всіх у даній страті, а з іншого боку, захищені соціальним контролем, - щоби ніхто їх не перевищував і не ігнорував), наслідком чого є брак спільних критеріїв успіху та прагнення негайно мати набагато більше, аніж може реально досягти людина даного соціального рівня. Саме невідповідність завищених бажань і об’єктивних досягнень закономірно породжує подібне незадоволення, прояви якого можна бачити у слабкій, апатичній мотивації та безвільності самих різних працівників, будь-якого рангу і зарплати.

Соціальна аномія – суспільний стан масової готовності до порушення будь-яких правових норм та розпоряджень влади, що виникає при незабезпеченості розповсюджених у суспільстві критеріїв успіху загальновідомими та загальнодоступними шляхами його легального досягнення. Наприклад, якщо студентам невідомі конкретні й надійні шляхи чесного отримання високої оцінки (адже неточний регламент може залишати викладачу багато можливостей для свавільного оцінювання, та ще й не факт, що він його виконуватиме), а можливість оспорити несправедливу оцінку доступна, на ділі, не всім (адже цю можливість ще треба організувати через дієві форми контролю та відновлення справедливості), то студенти неминуче вдаватимуться до нечесних шляхів, які – так чи інакше – обов’язково дадуть їм потрібний результат. Тобто причина – не в нечесності студентів, а в їх недостатній захищеності, і тому боротися з цим відхиленням потрібно не каральними методами або умовлянням та присоромлюванням, а організаційною роботою по налагодженню дисципліни для всіх, і насамперед – для викладачів.

4. Четверте питання студенти мають підготувати самостійно, використовуючи для цього додаткову літературу із папки всередині папки «Соціальні проблеми» всередині папки «t7_Strat-ZMI», що знаходиться в папці «СМК» за наданою вам адресою у Dropbox.com, та знаходячи в Інтернеті відповідні публікації про критерії та причини (або функції) бідності (або прекаріарності), культуру бідності та культуру залежності[57], а також про причини та наслідки безробіття (зокрема – «поріг терпимості» до неї)[58] з точки зору науки і з точки зору стереотипів масової свідомості (а ці два підходи – прямо протилежні).

5. Для вияснення можливостей розвитку зв’язків із громадськістю підчас суспільних криз, необхідно розібратися в особливостях і причинах соціальних конфліктів, а також визначити ефективні способи їх вирішення. Насамперед слід пояснити, що конфлікти бувають трьох рівнів (міжособистісні, міжгрупові та суспільні), для кожного із яких ефективні абсолютно різні способи вирішення. А тому варто знати всі основні способи регулювання криз у відносинах, кожен із яких є ефективним лише при вирішенні суперечок відповідного масштабу і непридатний до інших.

Перший і найпростіший спосіб вирішення конфліктів – це (1) арбітраж (у тому числі – третейський суд), тобто більш чи менш юридично регламентоване судове заслуховування кожної сторони про мотиви і наслідки її дій та оцінка правомірності самих дій у ході конфлікту або перед ним, із винесенням рішень про ступінь провини та покарання кожної сторони (включно із відшкодуванням збитків). На рівні міжособистісних конфліктів цей спосіб діє добре, адже для розгляду одиничних подій якраз і потрібні індивідуалізовані рішення. Однак якщо його застосовують до добре організованих груп та загострених конфліктів, то він викликає їх планомірний і скоординований спротив (бойкот, страйк та інші акції непокори), який робить індивідуально-каральні судові рішення безсилими, адже така група легко протистоїть чужому авторитету, а крім того, цим одиничним рішенням завжди можна протиставити інші (не кажучи вже про можливість індивідуального тиску чи корупції). І тим більше у соціальних конфліктах такі індивідуальні рішення залишають невдоволеними усі сторони, оскільки жодна з них не хоче визнавати своєї провини, хоча насправді усі вони винуваті в загостренні протистояння (а тому і судді тут важко винести однозначне рішення).

Другий спосіб вирішення конфлікту – це (2) регламентація, тобто усвідомлення його усіма сторонами й перетворення його на відкритий і такий, що відбувається за правилами (тобто – чесна конкуренція замість «війни»). Для цього необхідно шляхом компромісу і ретельного дослідження створити справедливі правила майбутньої взаємодії сторін міжгрупового конфлікту, тобто правила, які нікому не дають односторонньої вигоди та переваг, а натомість прописують всі можливі ситуації їхньої взаємодії, щоби не допустити жодного свавілля чи зловживань. Такі правила створюються не за один раз, їх треба довго і навіть безперервно удосконалювати та погоджувати, і саме в цьому і має полягати діяльність по розвитку зв’язків із громадськістю. Створення універсальних правил взаємодії не сильно допоможе вирішувати міжособистісні конфлікти, оскільки вони не можуть передбачити всі індивідуальні варіанти цих суперечок. Не допомагає воно і у вирішенні конфліктів соціального масштабу, оскільки їх викликають уже системні причини, а відтак для їх вирішення треба змінювати не окремі правила, а всю систему.

Тому третій спосіб – це (3) аналітичне вирішення конфлікту, тобто виявлення його рушійних сил, причин його виникнення та розвитку в даному конкретному суспільстві, і внесення, на основі цього, змін в організацію державного управління, що унеможливлять виникнення суперечок такого типу у майбутньому. І хоча аналітичне вирішення міжособистісних конфліктів теоретично є можливим (більше того, саме цим і займаються так звані «психоаналітики» та спеціалісти кризових центрів), але складність у тому, що на практиці мало хто здатен дотримуватись рекомендацій такого аналізу і змінити свої цінності, стереотипи та ставлення до інших (особливо якщо воно обтяжене взаємними образами та самовиправданнями). Тому щодо таких суперечок краще діють окремі присуди, які легше виконати, аніж рекомендації по зміні системи цінностей чи взаємовідносин. Те саме можна сказати і про міжгрупові конфлікти: в них аж надто сильним є компонент засліпленості особистими образами або симпатіями, підпорядкованості звичаям та загальній думці, щоби можна було раціонально і послідовно вибудувати нову структуру групових цінностей і взаємовідносин, не зіткнувшись при цьому із організованим чи стихійним саботажем з боку конфліктуючих груп.

Отже, найефективнішим способом вирішення соціальних конфліктів є аналіз їх конкретних причин у цій країні (а вони завжди – у застарілості й неефективності структури державного управління даною сферою життя) та зміна, реструктуризація наявної системи державного управління всією даною сферою на основі цього аналізу, аби унеможливити виникнення подібних суперечок у майбутньому. Втім, для цього варто розібратися, які саме причини породжують економічні конфлікти, політичні та етно-політичні.

Економічні конфлікти лежать в основі всіх інших, неекономічних соціальних конфліктів, оскільки реалізація економічних інтересів складає основу і професійної діяльності, і сімейного добробуту, і взагалі – виживання людей. Саме економіка є найбільш динамічною сферою життя суспільства і саме за її змінами не встигають реформи державно-правових інститутів. Втім, економічні конфлікти відбуваються не тільки між державою та приватними підприємцями, але і між державними підприємствами, між приватними бізнесменами, між першими та другими, та й узагалі – між усіма, хто займається питаннями створення і продажу матеріальних, а тепер – усе більше – і нематеріальних благ. А роль держави полягає саме у тому, щоби це була не хаотична «війна усіх із усіма», а щоби між собою суперничали рівні по економічних можливостях суб’єкти діяльності (це називається демонополізація) і щоби у них були рівні правові можливості. Як тільки цей принцип порушується через недосконалість механізмів надання і збалансування можливостей, починаються конфлікти, що нерідко перетікають в інші сфери суспільного життя.

Отже, основна передумова економічних конфліктів, як і усіх соціальних, – у недостатній оперативності змін у механізмах державного регулювання економічними процесами. Звичайно, у ринковій економіці держава і не повинна управляти цим процесами «вручну». Але вона повинна слідкувати і законодавчо забезпечувати, щоби у всіх діячів цієї сфери були рівні умови. Важливо додати, що всупереч загальним уявленням, економічна діяльність – це не лише боротьба (хай навіть і у вигляді чесної конкуренції), але також і співробітництво. Більше того, у такій розвинутій країні, як Японія, економічної боротьби в американському сенсі цього слова немає зовсім: великі і малі компанії не намагаються тут підірвати основи успіхів своїх конкурентів і витіснити їх з ринку, - навпаки, вони допомагають фінансово й організаційно тим, хто втрачає позиції, аби ті не зникли. А суперничають вони лише в оригінальності винаходів та методів їх виробництва, якими, втім, охоче діляться із суперниками.

Тож держава має слідкувати, щоби боротьба йшла тільки між рівними, демонополізуючи ринок і надаючи податкові пільги та дотації новим конкурентам на монополізованому ринку. Саме цьому завданню служить прогресивний податок на прибуток, якщо він використовується для стимулювання підприємницької діяльності та збільшення конкуренції. А втім, це не єдиний метод. Наприклад, в усіх найприбутковіших видах спорту в США є ретельно прописані правила переходу гравців з одної команди до іншої. Причому ці правила захищають якраз команди, слабші фінансово і за результатами змагань, оскільки надають їм першочергове право взяти до себе найкращих гравців (або перепродати це право за велику компенсацію). Це вирівнює склади команд по силі їх гравців і не дає можливості найбагатшим зосередити у себе всіх справжніх майстрів (після чого з ними вже неможливо конкурувати, як це є нині в європейському та українському футболі).

А з іншого боку, держава має ідеологічно підтримувати й заохочувати пільгами і нагородами тих, хто виявляє в економічній боротьбі елементи альтруїзму, меценатства та взаємодопомоги, розвиваючи тим самим традиції співробітництва (а не лише боротьби). Інакше кажучи, співробітництво не можна передписати законом і карати за недостатність його прояву, але можна створити атмосферу його суспільного схвалення, пропагувати зразки його щирого виявлення (як це було у «стахановському русі» в СРСР) та робити «модною», а згодом – традиційною таку поведінку (як це сьогодні є в Японії). Причому, якщо в конкуренції між товаровиробниками співробітництво має стимулювати держава, то у взаємодії найманих працівників і роботодавців його мала би стимулювати сама фірма, що на сьогодні є визнаним як у теорії (згадаймо розглянуту раніше «організаційну культуру»), так і на практиці (такими є більшість японських фірм, такою була фірма «Ейпл» часів Стіва Джобса).

На відміну від усіх інших видів протистояння (політичного, етнічного, релігійного), економічний конфлікт, за його природою, побудований на раціональному пошуку найбільшої вигоди, а тому в ньому майже не трапляються суперечки, спрямовані не на досягнення максимальної корисності для себе, а лише на зняття напруги, збільшення групової згуртованості чи нанесення шкоди супернику всупереч власним інтересам. Якщо ж ми спостерігаємо саме такі, нераціональні мотивації конфлікту, значить це є неекономічний конфлікт, хоча він і відбувається у сфері відносин власності та товарообігу. На жаль, в Україні економічна раціональність взагалі не надто розповсюджене явище, особливо серед економічної та політичної еліти, тобто тих, хто надає взірці поведінки усьому суспільству (а це відбувається неминуче, навіть при тому, що більшість населення не відчуває щодо них ні захоплення, ні довіри, - тим не менш переймання зразків нераціональної поведінки відбувається автоматично і невідворотно).

Тому навіть конфлікти між бізнесменами із приводу витіснення конкурента з ринку та перерозподілу власності стають у нас зведенням «особистих рахунків» (не банківських, зауважте) і діям всупереч власній вигоді. Та ще й примус тут найчастіше застосовується не економічний (наприклад, рейдерський захват під прикриттям «друзів» у судових і адміністративних органах). Все це прояв феодальних за походженням явищ, таких як неекономічний примус та не приватна, політично-колективна власність (тобто власність на посаду і на владу, що вона дає, а не на засоби виробництва, що дають прибуток, тобто – не на капітал[59]).

Дата добавления: 2015-06-30