Historical Evolution of the “Melting Pot” Concept

Упродовж багатьох десятиліть найпоширенішою метафорою американської цивілізації у суспільно-політичному, науково-гуманітарному та масово-побутовому дискурсах був “плавильний тигель” – образ, що, здавалося, містко і влучно передавав її унікальну сутність. Сьогодні його точність поставлено під сумнів, хоч треба визнати, що жодна з запропонованих альтернатив – “полумисок з салатом”, “овочевий суп”, “мозаїка”, “клаптева ковдра” – не набула поки що загальної вживаності. За бажанням змінити центральну національну метафору стоять складні суспільно-психологічні процеси; поточне зміщення фокусу у самосприйнятті Америки настільки серйозне, що не може відбуватися просто й безболісно.

Як відомо, американці – це нація іммігрантів; “американська самосвідомість ґрунтується на парадоксальному, здавалося б, відчутті спільних відмінностей”. Безпрецедентне за строками “штучне” формування нації з представників багатьох етносів у порівнянні з “природною” еволюцією інших народів світу розглядалося суспільно-філософською думкою ХVІІІ – ХІХ ст. в контексті ідей Просвітництва, як грандіозний історичний експеримент, успіх котрого чималою мірою залежав від здатності ефективно об’єднати різнорідні елементи в єдине ціле. Для лідерів американської революції та їхніх політичних нащадків внутрішня монолітність народу була, насамперед, необхідною умовою спoчатку виживання, а далебі нормального функціонування Америки як незалежної держави. Отже, їхня зацікавленість в єдності нації, що відбилася у застановчих документах та у девізі молодої республіки – “E pluribus unum” (“З багатьох єдине”) – мала, перш за все, прагматичний характер. На відміну від них, європейські спостерігачі мали змогу осмислювати “американський феномен” з певної відстані.

Понад 200 років тому француз Сент-Джон де Кревкер (1735-1818), який емігрував до Америки 1759 р., поставив у своїй вельми популярній книзі “Листи американського фермера” (1782) сакраментальне питання – “хто ж такий американець, ця нова людина?” Його відповідь стала класичною: американець – це той, “хто, залишивши позаду всі колишні переконання та вірування, отримує нові з нового способу життя, який він обрав, від нового уряду, якому він кориться, з нового знання, яке він має. Він стає американцем, коли його приймає у свої щирі обійми наша велика альма матер. Тут представники всіх націй переплавляються (курсив мій – Н.В.) на нову націю...” Отже, вже наприкінці ХVІІІ ст. утворення американської нації асоціювалося з “(пере)плавленням”. Характерно, що у ранніх текстах цей образ пов’язаний з концепцією американця як “нової людини”, “нового Адама”, що випливала з пуританської типолого-емблематичної картини світу і започаткувала одну з найстійкіших міфологем в культурі США. У цьому семантичному полі людина будь-якого етнічного походження, що пройшла “горно” американізації, розглядалася як антитип (варіант) новозавітного щойно наверненого, який в результаті хрещення немов народжувався знов, цього разу у Христі, позбувшися всі попередніх національних та соціальних ознак. (“Нема юдея, ні грека, нема невільника, ані вільного, нема чоловічої плоті, ані жіночої – бо всі ви одно в Христі Ісусі” (До галатів 3:28). Для ранніх мешканців Нового Світу з їхнім теологізованим світосприйняттям риторична аналогія між трансетнічним універсалізмом раннього християнства та оновлюючою “купелю” американського соціуму мала напрошуватися сама собою.

Протягом ХІХ ст. образ “плавильного тигля” мав, здебільшого, позитивну забарвленість, втілюючи оптимістичні сподівання юної нації. Характерний у цьому відношенні щоденниковий запис, зроблений Р.У.Емерсоном 1845 року, де славетний американський мислитель розгортає подвійне порівняння – як після згоряння корінфського храму срібло та золото, розплавившися, утворили разом корінфську бронзу, дорогоціннішу за її складові, так само “на цьому континенті – притулку всіх націй – енергія ірландців, німців, шведів, поляків, козаків, всіх європейських племен, а також африканців та полінезейців, утворить нову расу, нову релігію, нову державу, нову літературу, таку ж життєздатну, як нова Європа, що вийшла з плавильного тигля (курсив мій – Н.В.) Темних століть”.

Справжнім апофеозом тропу “плавильного тигля” та відправним пунктом його тріумфальної ходи по країні стала у 1908 р. вашінгтонська прем’єра п’єси під цією назвою. Автору – англійському літератору Ізраелу Зангвіллу, єврею за національністю і вихідцю з Росії, – не можна відмовити у монументальності задуму, хоча розповідає він начебто камерну історію. Дія п’єси розгортається в Америці, де зустрілися сучасні Ромео і Джульєтта, молоді емігранти з Росії. Він – бідний єврейський хлопець, музикант, що пише симфонію на честь нової Батьківщини; вона – християнка, дочка жандармського генерала, який до того ж причетний до організації кишинівського погрому. Попри всі національні, релігійні, сімейні перешкоди, попри важкий тягар минулого, Америка надає закоханим можливість з’єднати свої долі. Фінал твору, коли щасливі молодята милуються величним заходом сонця над Нью-Йорком, висловлює думки й почуття десятків тисяч іммігрантів з велеречивістю, притаманній художнім смакам тієї доби:

“Давид. Он він, великий плавильний тигель! – Прислухайся! Ти чуєш ревіння та булькотіння? Ось його паща – гавань, куди припливають тисячі велетенських живильників, щоб влити до неї свій людський вантаж! О, яке кипіння та ворушіння! Кельт і латинянин, слов’янин і тевтонець, грек та сірієць, чорний і жовтий, –

Віра. Єврей і християнин –

Давид. Так. Схід та Захід, Північ та Південь, пальма та сосна, полюс та екватор, півмісяць та хрест! – Як цей великий алхімік переплавляє й змішує їх у своєму очищувальному полум’ї! Тут всі вони з’єднуються, щоб утворити Республіку Людей та Царство Боже...”

Драма Зангвілла вчасно підказала стислу формулу, якою зручно було оперувати не лише прихильникам, а й супротивникам ідеї суспільного “переплавлення” всіх новоприбульців. На той час їх вже теж вистачало – саме тоді, на початку ХХ століття, загострилися дебати з проблем в’їзду до країни та асиміляції. Образ “плавильного тигля” набрав такої сили, що домінував навіть в аргументах його опонентів упродовж наступних сімдесяти років.

У багатонаціональній спільноті протистояння доцентровим імпульсам відцентрових цілком закономірне. За висловленням К.Стімпсон, “ в історії США постійно лунає тема напруженості між “асиміляцією” (тобто процесом становлення нації з єдиною національною приналежністю) та “плюралізмом” (тобто процесом становлення нації з багатьма регіональними та етнічними ідентичностями)”. Саме взаємодія між ними визначала і визначає провідну суспільну тенденцію на кожному історичному етапі.

З одного боку, прагнення більшості новоприбулих якомога скоріше вписатися у нову громаду, відкинувши без жалю все, що пов’язувало їх з неласкавою історичною Батьківщиною, начебто узгоджувалося з офіційною ідеологією. Згадаймо хоча б спеціальні ритуали, що з великим успіхом проходили у 1916 р. на підприємствах Форда. На сцені чи арені встановлювали гігантський плавильний тигель; працівники компанії – недавні іммігранти – заходили до нього у своєму національному вбранні, тримаючи в руках прапор своєї країни; інші службовці “розмішували” зміст тигля велетенською ложкою, після чого нові американці виходили з іншого боку у стандартних костюмах та з зоряно-смугастим прапорцем у руці.

З іншого боку, попри цю удавану “гостинність”, політика уряду щодо прибульців не відзначалася послідовністю. Від самого початку з уявлення про “єдину націю” було вилучено чорношкірих мешканців країни. А починаючи з 1889-х рр. і аж до 1950-х, в силу різних політичних та економічних причин було прийнято низку законів, які встановлювали імміграційні квоти та обмежували права деяких расово-етнічних груп (головно уродженців Азії та Східної Європи) у галузі професійної зайнятості, місць помешкання, навчання, міжрасових шлюбів тощо. Акт 1924 року взагалі заборонив подальший в’їзд до США на постійне проживання вихідцям з Азії та Тихоокеанського регіону як “небажаним іноземцям” (скасовано його було лише 1965 р.). Підчас Другої світової війни понад 120 тисяч американців японського походження було інтерновано. Всі ці дії супроводжувалися, як годиться, нагнітанням ксенофобських настроїв серед широкого загалу та створенням негативних етнічних стереотипів у засобах масової інформації. “Стару” (англосаксонську та скандинавську) імміграцію протиставляли “новій” (“середземноморській”, “азіатській”, “семітській”), начебто нижчого ґатунку. Для шовіністичних та расистських випадів активно використовувався саме троп “плавильного тиглю”, що спричинило до пізнішої негативної реакції на нього у суспільстві. Враховуючи масштаби таких акцій, немає нічого дивного у тому, що у певні періоди хвиля ворожості до “чужинців” досягала вельми високої відмітки, причому роздратування й обурення частини “корінних американців” викликала не лише потенційна економічна конкуренція з боку вчорашніх східноєвропейців або азіатів, а й їхні “зухвалі” претензії на частку загально-американської демократичної спадщини, що автоматично належить кожному громадянину США. Необхідність та правомірність тотального “переплавлення” всіх без винятку іммігрантів було піддано сумніву з консервативно-охорончих позицій.

Водночас виявилося, що не всі, хто перетинав океан, палали бажанням змінити свою національну ідентичність на загально-американську. Відтак, опозиція концепції “плавильного тигля” визрівала і в надрах іммігрантського середовища.

(Н.О.Висоцька. Єдність множинного. Американська література кінця ХХ – початку ХХІ ст.. у контексті культурного плюралізму. К., 2010, с.11-15).

Дата добавления: 2015-06-27