До поеми С.Кленовича 3 страница

Євангеліє від Іоанна (Івана) — четверте з канонічних Євангелій Нового Завіту, складається з 21 розділу. Не входить до групи синоптичних євангелій. Написане одним з 12-ти апостолів у 130-140-х рр. Охоплює події 7 років. Завданням є захистити християнство від іудейських нападів, довести, що Ісус був Месією і в той же час — Богом. Визначальні ідеї: перед своїм втіленням Ісус був у Отця і тому може свідчити про нього; Христос – воєдино з Отцем, і тому їм належить однакова честь; Христос може воскрешати з мертвих і творити суд; Христос — істина життя; відмовитися від Христа — відмовитися від Бога. Включає опис восьми чудес: перетворення води на вино, оздоровлення сина царедворця, оздоровлення хворого в Вифезді, годування 5000 осіб, ходіння по воді, оздоровлення сліпонародженого, воскресіння Лазаря, чудесна риболовля. Ісус зображений як Правічний Логос (Слово), що існував разом з Богом, зійшов з неба і втілився у людську плоть. Символом євангеліста є орел, оскільки у тексті йдеться про те, що Ісус Христос — Бог, що прийшов з неба на землю в образі людини: орел піднімається вище за всіх інших птахів, як і Ісус — вище за всіх людей.

Євангеліє від Луки — третє з канонічних Євангелій Нового Завіту, складається з 24 розділів. Належить до групи синоптичних. Написане одним з 70-ти апостолів, учнем апостола Павла, у 80-105 рр. після Р. Хр. Охоплює події 39 років. Найбільш літературно оброблене. Має епістолярну форму. Значна увага приділяється жіночим образам, тому його називають «жіночим». Включає багато сюжетів, відсутніх у інших євангелістів: народження Іоанна Хрестителя, римський перепис в Іудеї, події, що супроводжують Різдво Христове, перебування дванадцятирічного Ісуса в Єрусалимському храмі, чудесне зцілення 10 прокажених та воскресіння сина вдовиці. Вміщено притчі про сіяча, про закваску, про прощення боргів, про доброго самарянина, про безумного багатія, про смоківницю, про загублену вівцю, про загублену драхму, про блудного сина, про несправедливого господаря, про багатого і злидаря, про неправедного суддю, про таланти, про злих виноградарів. Ісус зображається як втілення милосердя, друг бідних і грішників, Який прийшов не лише до іудеїв, а й до всіх людей, Він не лише Месія, але й мученик. Символом євангеліста є тілець, оскільки Ісус Христос приніс Себе в жертву тельців.

Євангеліє від Марка — друге з канонічних Євангелій Нового Завіту, складається з 16 розділів. Належить до групи синоптичних. Написане одним з 70-ти апостолів, учнем і перекладачем апостола Петра, у 70-х роках після Р. Хр. для християн неєврейського походження: прагне зробити образ Ісуса Христа доступним для сприйняття язичників. Охоплює події 7 років. Найкоротше: відсутні оповіді про цілі етапи життя Ісуса Христа, переважає розповідний елемент, промов мало, відсутня логіка викладу матеріалу, високий рівень достовірності, переважає показ дії, а не тлумачення вчення. Вміщено притчі про сіяча, про ріст насіння, про гірчичне зерно та про злих виноградарів. Ісус зображається як чудотворець, трудівник та слуга. Акцентується на Його людській сутності: відчуває втому, фізично активний, самотній, оскільки учні не розуміють Його. Символом євангеліста є лев, бо Ісус Христос зображається володарем світу, Царем, всемогутність Якого доводиться.

Євангеліє від Матвія (Матвея) — перше з канонічних Євангелій Нового Завіту, складається з 28 розділів. Належить до групи синоптичних. Написане одним з дванадцяти апостолів у 70-90-х роках після Р. Хр. грецькою мовою. Охоплює події 38 років, які відбулися на території Палестини та Сирії. Метою Є. від М. є довести, що Ісус — це Месія, якого пророкували старозавітні книги. Відзначається ґрунтовністю і стрункістю викладу, вміщує велику кількість закінчених промов з релігійно-моралізаторським змістом та посилання на Старий Завіт (16), притчі про сіяча, про пшеницю і бур’ян, про гірчичне зерно, про закваску, про десять дів, про перлини, про небесний невід, про двох синів, про злих виноградарів, про шлюбний бенкет, про таланти. Ісус зображається як реформатор, як основа всіх небесних блаженств, син царя Давида, спадкоємець ізраїльського трону, як «друг митарів та грішників». Символом євангеліста є людина, оскільки у Є. розповідається про людську природу Ісуса Христа.

Євангеліє напрестольне, службове Євангеліє — текст перших чотирьох книг Нового Завіту (Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Іоанна), видрукуваний великим форматом і виданий в одній книзі. Знаходиться на церковному престолі (звідси назва). Читання Є. входить до складу християнського богослужіння.

Євангеліє на Страсний тиждень — богослужбове Є., призначене для прочитання протягом Страсного тижня.

Євангеліє Никодима — апокрифічне Є., розповідь у якому охоплює історію суду над Христом, його страждання і смерть, а також Воскресіння і подорож до пекла. Має дві редакції: коротку — про осудження Христа на смерть і Його Воскресіння («Діяння Пілата») та повну, що включала «Діяння Пілата» і розповідь про прихід Христа до пекла. До Є. Н. приєднане «Послання Пілата до Тиверія кесаря», у якому подавалася докладна розповідь про чудеса, що ними супроводжувалася смерть Ісуса Христа.

Євангеліє Остромирове — найдавніша з датованих пам'яток слов'янської писемності у давньоукраїнській редакції. Містить тижневі євангельські читання (Короткий апракос). Переписане із староболгарського оригіналу 1056-1057 рр. у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира. Великого формату — на 294 аркуші пергаменту. Містить три великі ілюстрації із зображенням апостолів Марка, Іоанна та Луки, а також 19 заставок (прямокутні прикраси, розміщені у верхній частині аркуша). Оформлення відзначається яскравістю кольорів, красивим орнаментом. У малюнках заголовних букв зображаються голови хижих птахів, крокодилів та саламандр, а також вписані і людські обличчя. Рукопис цікавий тим, що в кінці переписувач детально розповів про обставини його виготовлення та час роботи. Зберігався рукопис у Софійському соборі в Новгороді. З 1806 р. зберігається у Державній публічній бібліотеці імені М.Є.Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі (Росія). Вперше було видане О.Х.Востоковим у 1843 р. з додатком короткої граматики, словника та грецького підрядника.

Євангеліє Пересопницьке (1556-1561)— визначна пам'ятка староукраїнської літературної мови й мистецтва рукописної книги ХVІ ст.; переклад Євангелія т. з. простою українською мовою, досить близькою до народної. Переклад здійснили у 1556-1561 рр. Михайло Василевич (Сяноцький) і архімандрит Пересопницького монастиря Григорій у селі Двірці й містечку Пересопниці (нині села Рівненської обл.) із старослов'янського оригіналу з використанням польських зразків на замовлення княгині Анастасії Заславської. Написане пізнім уставом на пергаменті. Рукопис (482 аркуші, вага — 9 кг 300 г) багато орнаментований, оздоблений високохудожніми барвистими заставками, мініатюрами, ініціалами, кінцівками у стилі Ренесансу, у яких відбиті українські художні мотиви. 1700 р. пам'ятку знайшов на Волині гетьман Іван Мазепа і подарував Переяславському кафедральному собору. У 1837 р О.Бодянський увів до наукового обігу. Зберігається у відділі рідкісних книг Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Від грудня 1991 р. на Є. П. присягають на вірність українському народові Президенти України.

Євангеліє Реймське — київська пам'ятка першої половини ХІ ст., найдавніша книга, що походить із бібліотеки Ярослава Мудрого. Потрапило до Франції з донькою Ярослава Мудрого Анною. Складається з двох манускриптів, об'єднаних однією палітуркою, писаних на пергаменті, має 47 аркушів. Перший манускрипт написаний кириличним письмом, містить читання з Нового Завіту, розташовані за днями року за православним обрядом. Другий манускрипт написаний глаголичним письмом і містить читання з Нового Завіту, розміщені за днями року, але за календарем римо-католицьким. На рукописі Є. Р. складали присягу французькі королі.

Євангеліє учительне – збірник проповідей на недільні та святкові читання річного кола на теми євангельських притч, переважно рукописні. В Україні з'явилися вже в перші роки християнства і мали перекладний характер, популярними стали оригінальні Є. у. в ХVІ-ХVІІІ ст. Використовували апокрифи. Вміщували переклади розділів євангелій розмовною мовою. Найвідоміші Є. у.: Тростянецьке (бл. 1560), священика андрія з Ярославав (Львів, 1585), Кирила Транквіліона-ставровецького (1619, 1696, 1697), Петра Могили (1637) та ін.

Євангеліє Учительне («учителноє») Кирила Транквіліона-Ставровецького – збірник проповідей Кирила Транквіліона-Ставровецького, видрукований коштом автора у своїй друкарні у 1619 р. у м. Рохманів (нині Тернопільська область), який відродив традиції культової ораторської прози Київської Русі. Основний зміст – роз'яснення християнської догматики й моралі. Має 181 аркуш. У 1627 р., після переходу Кирила в уніатську церкву, твір був засуджений українськими православними єпископами, а за наказом царя Михайла усі примірники Є. у. в Росії підлягали спаленню. У 1696 р. перевидане в Уневі на Львівщині.

Євангеліє Учительне Петра Могили — зразок проповідницької літератури, видане 1637 р. українською мовою, обсягом 1037 сторінок великого формату з багатьма гравюрами та ілюстраціями (51), у красивій оправі. Складається з 79 розділів, кожен з яких має однотипну структуру: певна частина Євангелія, розлогий переказ новозавітної притчі чи слів Ісуса Христа з докладним поясненням кожної фрази, загальний висновок віроповчального чи морального змісту. Більшість повчань призначалась для читання впродовж тижня богослужбового кола. Загалом у Є. У. підкреслюється важливість певного церковного обряду — посту, іконопоклоніння; акцентується на окремих християнських символах та образах.

Євангеліє Хоми, Євангеліє дитинства Хоми — апокрифічне євангеліє (60-140 рр. н. е.), у якому вміщено оповідання східного походження про дитинство Ісуса. Авторство приписують апостолу Хомі, учневі Ісуса. Побудоване у вигляді питань-відповідей. Відзначається реалістичними подробицями. Описує життя дитини Ісуса, а також фантастичні явища, які відбуваються з Його волі (окремі з них відзначаються жорсткістю, наприклад, прокляття хлопчика, який штовхнув Ісуса), що споріднює твір з оповідями про богів-дітей у давньогрецькій міфології. Текст завершується епізодом, який подається і у Євангелії Луки: повчання 12-річним Ісусом мудреців у храмі. Окремі епізоди Є. Х. були використані митцями Середньовіччя.

Євангеліє Якова, Протоєвангеліє Якова, Першоєвангеліє Якова, Якова повість — апокрифічне євангеліє, написане, як вважають, біля 150 р. Присвячене історії народження і життя Діви Марії. Розповідь доведена до Віфлеємського побоїща. Окремі місця вказують на зв'язок з канонічними Євангеліями від Луки та Матвія.

Євангеліст — 1) автор канонічних Євангелій. За християнською традицією — апостоли Матвій і Іоанн та учні апостолів Петра і Павла — Марко і Лука; 2) автори апокрифічних Євангелій: Петро, Хома, Яків, Никодим, Пилип, Марія та ін.

Євангелія синоптичні (від гр. — огляд; зведений; той, що дає огляд усього цілого) — Євангелія від Матвія, Марка та Луки. Їх особливості у тому, що всі вони мають спільні джерела («Логії» або «Збірник висловлювань Господніх», складений Матвієм, та «Збірник спогадів про події з життя Ісуса», складений Марком на основі проповідей Петра), є оповідними книгами про події з життя Ісуса Христа, передають його вчення у формі притч або коротких висловлювань, матеріал розташований не у хронологічному, а у тематичному порядку, а Ісус Христос зображається євангелістами як Бог і, одночасно, Людина. Окремі тексти у Є. с. співпадають дослівно, хоч трапляються і різночитання (родовід Ісуса, настанови апостолам, написи на хресті та інші).

«Євхаристиріон» (вдячність) (1632) Софронія Почаського — поетична декламація панегіричного характеру, подарована 28 березня 1632 р. на честь Великодня Петрові Могилі учнями та викладачами Лаврської школи. Порушена тема патріотизму і шанування науки. Висловлюється почуття національної гордості, віра у власних національних героїв. Композиційно твір складається з присвяти і двох частин: І частина «Гелікон, або сад науки перший, що має 8 наук», у якій називаються та характеризуються вісім наук, що вивчалися у Лаврській школі (граматика (навчає словам і мові); риторика (навчає красиво говорити); діалектика (навчає розумне у речах осягати); арифметика (вчить лічбі); музика (навчає співати); геометрія (вчить землемірству); астрономія (вивчає небесних богів); теологія (корінь усіх наук, навчає розуміти Божественні речі)), та ІІ частина — «Парнас, або сад науки другий», у якій розповідається про муз - покровительок різних видів діяльності та Аполлона. Починається панегірик епіграмою на герб Петра Могили, за якою - прозова присвята, що прославляє чесноти київського митрополита. Застосовано вишукані тропи і фігури, алегорії, символи, антитези, образи античної міфології, що свідчить про бароковий характер твору. «Є.» написаний 13-складовим силабічним віршем книжною українською мовою.

Євхаристія (гр. — подяка), причастя — одне із найважливіших християнських таїнств – таїнство приготування та освячення жертовної трапези. Внаслідок здійснення під час богослужіння спеціального обряду хліб та вино, за євангельськими текстами, перетворюються у «тіло і кров Господні»: під час останньої трапези (Тайної вечері), яку напередодні своєї смерті Ісус розділив зі своїми апостолами, Він звернувся до Бога з хвалою-подякою, а тоді подав хліб і вино зі словами освячення: «Беріть, їжте: це моє тіло; пийте з неї всі, бо це кров моя». Порядок здійснення причастя різниться у католицькій і православній церквах. Католицька церква дозволяє причастя прісним хлібом для всіх і вином тільки для служителів кліру, а православна церква – квасним хлібом і вином для усіх віруючих. Обов'язково висповідавшись перед початком богослужіння, православні по закінченню служби причащаються, споживаючи часточки хліба, змоченого у вині, очищаючись від гріхів і стаючи «співтілесниками Ісуса Христа».

Єдність часу, місця і дії (Закон трьох єдностей) — одна з естетичних вимог класицистичної драматургії, яка ставила певні вимоги до розгортання подій у п'єсі: вони мають відбуватися протягом недовгого часу — упродовж однієї доби (єдність часу), в одному місці (єдність місця) та відображати єдиний драматичний конфлікт (єдність дії). Цей закон трьох єдностей був уперше сформульований італійцем Л.Кастельветро (1570). Найсуворіші вимоги щодо його дотримання поставив теоретик класицизму Н.Буало у трактаті «Поетичне мистецтво». Загалом тривалий час йому підкорялася і драматургія першої половини ХІХ ст., зокрема його дотримання спостерігається у «Наталці Полтавці» та «Москалеві-чарівнику» Івана Котляревського, «Переяславській ночі» Миколи Костомарова.

Єзекиїль —третій з великих біблійних пророків, автор однієї з книг Старого Завіту, написаної у час Вавилонського полону. Пророкує руйнування Єрусалиму, викриває ідолопоклонство, яке загрожує народу.У тексті його пророцтва — грандіозні видіння: чотириколісна колісниця з казковими тваринами, чиї крила підтримують Божий престол, висохлі кістки, що повертають життя, новий храм і річка, що витікає з нього. Як і інші пророки, Є. нагадує про Закон, наполягає на визнанні Бога в даних Ізраїлю знаменнях. Однак він єдиний серед пророків проповідує індивідуальну відповідальність грішників, критикує соціальну несправедливість. Також пророкує об'єднання і відродження іудейського народу.

Єзуїти (від лат. — Товариство Ісуса) — загальноприйнята назва членів релігійного ордену «Товариство Ісуса», заснованого у 1534 р. у Парижі іспанцем Ігнатієм Лойолою. Метою товариства стало поширення віри та церковного авторитету через місіонерство, благодійність, освіту, проповідь. Відзначалися безумовною покорою Папі Римському. Католицька церква використала Є. у боротьбі з протестантською Реформацією та православ'ям. Є. реформували систему католицької освіти. Ефективність їх діяльності підвищувалася міцною ієрархічною організацією. Своєрідний моральний кодекс ордену вимагав абсолютної дисципліни, покори та самопожертви. Діяння «во ім'я Церкви та Бога» підкорялися принципові «мета виправдовує засоби». У ХVІІ-ХVІІІ ст. перетворилися на монополістів освіти і виховання, учасників публічної та таємної політики у багатьох країнах. Упродовж ХVІ-ХVІІІ ст. проникли в Польщу та Україну. Втручання ордену Є. у політичне життя європейських держав викликало сильний опір, що призвело за закриття ордену у 1773 р. Відновлений у 1814 р.

Єпископ (гр. — наглядач, блюститель) — вищий ієрарх у багатьох християнських церквах. Є. призначає священиків, здійснює загальний нагляд за справами єпископства (єпархії, округи). У ранньохристиянських громадах (ІІ ст.) Є. — вибрана особа, що відала майновими і судовими справами.

Єремія — один з чотирьох великих пророків Старого Завіту, автор однієї з пророчих книг. Прославився гіркими зверненнями до мешканців Ізраїлю, у яких він просив їх не відмовлятися від власної богообраності. Його пророцтва про руйнування і страждання випередили Страсті і смерть Христа. Повстає проти ідолопоклонства та моральної зіпсутості. За допомогою символічних слів і дій засуджує фальшиві засади: храм, культ, обрізання та пророкує катастрофу.

Єресі (гр. — напрям, вчення, секта) — у християнстві — течії, що відхиляються від офіційної церковної доктрини у сфері церковної ідеології та філософії, опозиційні або ворожі панівній церкві.

Єретик (гр. — сектант, відступник) — людина, що відступила від догм пануючої церкви, послідовник єресі.

Єрусалим — місто у Південній Палестині. До кінця ІІ тис. до н. е. — ханаанське місто-держава, за Давида — столиця Ізраїльсько-іудейського царства (за царя Соломона тут був побудований відомий храм Соломона). Після розпаду Ізраїльсько-іудейського царства Є. стає столицею Іудейського царства і зберігає значення як політичний і культурний центр іудеїв аж до 70-х рр. н. е., коли був зруйнований імператором Титом. У свідомості іудеїв і християн сприймається як Святе місто.

Жанр – історичне поняття, значення якого неодноразово змінювалося з античних часів. Єдиного критерію класифікації Ж. у сучасному літературознавстві немає. Термін «Ж.» вживається: 1) при визначенні літературного роду – епічний, ліричний, драматичний; 2) при визначенні змістового наповнення твору – історичний, філософський, психологічний, соціально-побутовий тощо; 3) при визначенні літературно-видової форми – оповідання, повість, новела, трактат тощо.

Спроба систематизації Ж. як літературної форми вперше здійснена ще в античні часи у «Поетиці» Аристотеля і нормативно закріплена у кінці ХVІІ ст. в трактаті Буало «Поетичне мистецтво» (1674). Йшлося про закономірну, усталену і закріплену за кожною жанровою формою сукупність зовнішніх та внутрішніх структурно-смислових ознак: загальний обсяг, композиція, співвіднесеність між частинами твору, обов'язкове смислове наповнення кожної із формотворчих складових тощо.

В давньому українському письменстві літературні приниципи жанроподілу починають функціонувати лише з ХVІІ ст. До цього часу визначення Ж. було обумовлене сферою практичного застосування пам'ятки – утилітарністю, предметом оповіді та формою побутування.

Житіє-біос — ідеалізована біографія святого, у якій розповідається про весь його життєвий шлях від народження до смерті з обов'язковою інформацією про усі прижиттєві та посмертні чудеса, пов'язані із святим. Напр., Житіє Феодосія Печерського.

Житіє святого — жанр давньої християнської літератури, біографія видатної, з точки зору церкви, особи, що написана у дусі вихваляння. Об'єкт зображення — подвиг віри, що звершується історичною особою або групою осіб (мучеників віри, церковних чи державних діячів). Найчастіше подвигом віри стає все життя святого, іноді — та його частина, яка і демонструє подвиг віри, чи об'єктом зображення стає лише один вчинок. Звідси два основні жанрові підвиди: мартирій (мучеництво) іжитіє-біос — житіє, присвячене всьому життю святого від народження до смерті. Як літературний твір Ж. відрізняється від біографії культовою спрямованістю: його мета — дати взірець подвижництва для наслідування, життя і подвиги святого розглядаються як приклад для наслідування, його страждання — як знак Божественної обраності. Орієнтуючись на Святе Писання, Ж. зазвичай ставить і з християнських позицій відповідає на центральні питання людського буття. Життєписи святих включали до свого складу коротку передмову укладача, основну біографічну частину і коротку похвалу-молитву.

«Житіє преподобного Феодосія Печерського» Нестора — агіографічний твір, написаний Нестором у кінці ХІ — на початку ХІІ ст. Розповідає про життя ігумена Києво-Печерського монастиря преподобного Феодосія: народження святого, дитинство, проща, печення проскур, служіння властителю, мандрівка до Києва, прийняття постригу від прп. Никона, прихід до монастиря матері святого, наставлення на ігуменство, побудова Успенської церкви, переселення до келій, прийняття Студитського статуту, боротьба з бісами тощо, смерть, посмертні чудеса. Складається з розрізнених епізодів, об'єднаних головним героєм і автором-оповідачем; містить багатий матеріал про побут і звичаї монастиря. Є одним з перших преподобницьких житій. Має характерну тричленну композицію і засноване на усних легендах і переказах. Від візантійських житій відрізняється історизмом, патріотичним пафосом, а також відсутністю риторичності. Увійшло до Києво-Печерського патерика.

Життя твору – це історія його функціонування в літературі, в історико-літературному процесі, у суспільстві: реакція на нього письменників, критиків і читачів; оцінка твору владою; виявлення факторів сприйняття чи несприйняття твору сучасниками; вплив твору на суспільство, на творчість та долю автора; дослідження причин живучості твору, мотивів повернення твору в активний обіг наступними поколіннями тощо.

Жовтоводська битва — перша переможна битва козацько-селянського війська під проводом Богдана Хмельницького з поляками, яка відбулася під Жовтими Водами 5-6 травня 1648 р., у ході національно-визвольної війни 1648-1654 років.

Жрець — особа, що займалася відправою релігійних обрядів у язичників: здійснював жертвоприношення божеству, слідкував за вшануванням богів, доглядав за їх статуями і за священними тваринами, приймав дари від віруючих.

Завіт (з д.-євр. — угода, союз) — 1) вища форма угоди, яка укладалася між вождями прадавніх племен і обов'язково скріплювалась кров'ю, що демонструвало братерську любов і повну довіру один до одного. У надрізи, які робились для цього на руках чи обличчях («ритуальне обрізання для завіту»), потім втирали попіл чи іншу речовину, щоб слід-шрам вічно нагадував суть угоди; 2) одне з центральних понять Біблії, яке означає сакральну угоду (союз) Бога з людиною, яка бере за основу свого життя Його вчення. Перші повідомлення про таку угоду зустрічаємо вже у книзі Буття. У 6-ому та 9-ому розділах мова йде про угоду Бога з Ноєм та «кожною живою душею в кожному тілі, що воно є на землі». На знак цього Господь створює у хмарі веселку. А у 15-ому та 17-ому розділах Буття йдеться про З., який Бог укладає з Аврамом, нарікаючи його Авраамом (батьком багатьох) — прабатьком багатьох народів. Ця угода має бути скріплена кров'ю людською: «нехай кожен чоловічої статі буде обрізаний у вас. … і буде Мій завіт на вашім тілі завітом вічним». Отже, цей обряд для іудеїв стає одною з перших заповідей — нормативних настанов, необхідних для виконання (перелік основних заповідей надалі отримає від Бога пророк Мойсей). А коли через людську гріховність цей З. виявився недосконалим, Господь через Ісуса Христа та його викупну жертву здійснив Новий Завіт, скріпивши його кров'ю Боголюдини. За християнськими канонами перший З. із Господом укладається через хрещення і постійно закріплюється через причастя. За дотримання умов З. Бог обіцяє людям благодать, а вони мають Його шанувати.

У деяких українських перекладах Біблії вжито термін Заповіт, який, на нашу думку, не розкриває вповні суть і значення як самої форми угоди, так і назв обох частин Біблії.

Зав'язка — елемент сюжету, подія, що закладає конфлікт; початковий епізод, момент, який визначає подальший розвиток дії художнього твору.

Загадка — жанр усної народної творчості; короткий, поданий у прихованій формі опис предмета чи явища, який вимагає відгадки. Напр., Чорненьке маленьке увесь світ поваляє (Ніч); Сивий віл випив води цілий двір (Мороз).

Використовується у народній педагогіці як засіб виховання й розвитку кмітливості. З. зображає певний предмет чи явище через інший на основі їх спорідненості, подібності, часом дуже віддаленої. Образність у З. твориться за допомогою різних тропів: метафори, метонімії, алегорії, порівняння тощо. Українські З. збирали й вивчали Микола Номис, Іван Франко, Павло Чубинський, Іван Манжура, Борис Грінченко, Іван Березовський та інші. Першими виданнями українських З. були «Малоруські та галицькі загадки» Костянтина Сементовського (1851) та «Українські приказки, прислів'я і таке інше» Миколи Номиса (1864). З. може використовуватися як розвиваючий та виховний жанр у професійній літературі, зорієнтованій на дитячу аудиторію. Напр., «Загадки і відгадки» Леоніда Глібова.

Загальні місця, топоси (гр. — місце), топіка — будь-який стійкий набір образів і мотивів, що використовується при зображенні ситуацій, які часто повторюються у певній літературній системі (за визначенням Д.Лихачова, «літературний етикет»), зокрема шаблонні форми самоприниження («топос скромності»), висловлення поваги до читача, прикінцева молитва, стійкі форми пейзажів, батальних сцен тощо.

Заголовок, назва твору — завершене речення, у якому формулюється зміст (тема, ідея, проблематика) цілого літературного твору чи його окремої частини (розділу, глави тощо). Може бути образним («Милость Божія») чи предметно-логічним («Житіє Феодосія Печерського»).

«Задонщина» — пам'ятка давньоросійської літератури; повість про перемогу великого князя Московського Дмитра Івановича і його двоюрідного брата Володимира Андрійовича Серпуховського над Мамаєм; створена у кінці ХІV – на початку ХV ст. Відомо дві редакції і шість списків «З.», більшість з них неповні. Гіпотетично довгий час автором вважали рязанського священика Софонія, який міг походити із брянських бояр. На сьогодні це твердження видається досить сумнівним. На поч. 80-х рр. ХХ ст. російський дослідник В. Суєтенко навіть висунув нову гіпотезу, вважаючи, що це може бути ім'я автора «Слова про Ігорів похід». Автор «З.» спирався на поетичний план і художньо-стилістичні прийоми «Слова про Ігорів похід», начебто зіставляючи і протиставляючи події невдалого походу Ігоря Святославича перемозі об'єднаних російських сил на Куликовому полі. На відміну від «Слова про Ігорів похід», пафос «З.» життєрадісний, мажорний; у повісті відсутні образи язичницької міфології, посилені роль і значення християнської віри. Поетичний стиль у творі поєднується з діловим канцеляристським, ширше, ніж у «Слові про Ігорів похід», використані прийоми усної народної творчості, зокрема психологічний паралелізм.

Законоустановчі книги, П'ятикнижжя Мойсеєве (у іудеїв — Тора) — перші п'ять книг Старого Завіту — Буття, Вихід, Левіт, Числа та Второзаконня, авторство яких приписується пророкові Мойсею. Основна ідея: проповідь монотеїстичної релігії. Викладаються основи іудейської віри.

Запорізька Січ — військово-політична організація українського козацтва, укріплений осередок нереєстрового Війська Запорізького Низового з дислокацією за дніпровськими порогами, його військово-адміністративний центр, що проіснував з середини ХVІ ст. до 1775 р. Утворення З. С. пов'язане з процесом формування українського козацтва і освоєння ним раніше спустошених татарами українських земель між Дніпром і Південним Бугом. Налічувалося 8 З. С., які почергово змінювали одна одну. Вважають, що перша з них була заснована Дмитром Вишневецьким у 1556 р. на о. Мала Хортиця (тепер – о. Байда). Створена для боротьби з татарами, З. С. відіграла визначну роль і в загальноєвропейській боротьбі з турецькою агресією. Національно-релігійне гноблення в Речі Посполитій перетворило З. С. у центр національно-визвольної боротьби українців під проводом Богдана Хмельницького. З середини ХVІІІ ст. почала втрачати політичне та військове значення і була знищена російськими військами за правління Катерини ІІ в 1775 р.

Заспів — елемент композиції, вступ, яким починається поетичний твір. Властивий фольклорним творам (билина, дума, історична пісня).

Дата добавления: 2017-01-14