До поеми С.Кленовича 5 страница

Канонізація (від гр. — узаконюю, визначаю, регулюю) — 1) у католицькій і православній церквах — урочистий акт оголошення певної особи святою і рішення про запровадження її культу. Причислення до лику святих означає, що Церква свідчить про близькість цих людей до Бога і молиться їм як своїм покровителям. Найчастіше К. буває індивідуальною, але в минулому практикувалася одночасна К. багатьох святих. Відповідно до візантійської традиції, що утвердилася у православ'ї, для К. необхідні дві обов’язкові умови: нетлінність рештків (мощей) кандидата у святі і здійснення чуд при молитовному зверненні до нього. К. в православ'ї мала три види, подвижники благочестя визнавалися: місцевочтимими у вузькому значенні (у монастирях та церковних парафіях, де зберігалися їх рештки), місцевочтимими у широкому значенні (у єпархії чи окремому місті) та загальночтимими.

За правилами католицької церкви, процес К. починається лише через 5 років після смерті людини. Поряд з К. існує також беатифікація – причислення до лику блаженних. У протестантизмі чин К. відсутній.

2) у літературознавстві – приведення варіантів раннього тексту до єдиного стандарту або компіляція єдиного авторського тексту з розрізнених джерел.

Канонічний (гр. — палиця, переносно: норма, мірило, правило) текст — 1) найбільш достовірний, науково-апробований, встановлений для видання авторський текст літературного твору у його останній редакції. Загальноприйнятий для всіх видань цього твору на певному етапі вивчення його джерел. Для встановлення К. т. текстолог вивчає всі рукописні і друковані джерела тексту і, керуючись відомими історико-літературними і біографічними даними, визначає з них один, який найточніше виражає творчу волю автора; 2) текст, офіційно визнаний Церквою.

Канонічні (гр. — палиця, переносно: норма, мірило, правило) Біблійні книги — сукупність книг Біблії, священних для іудеїв і християн. Іудеї визнають канонічними лише деякі з книг Старого Завіту, протестанти – тільки книги Нового Завіту, католики і православні – переважну більшість книг Старого Завіту і всі книги Нового Завіту.

Кант (з лат. — спів, пісня) — вид старовинної пісні, яку виконував хор без супроводу. К. з’явився в Україні у кінці ХVІ ст. Спочатку К. був релігійного або моралізаторського змісту, але поступово з’явилися К. панегіричні, любовно-ліричні, жартівливі тощо.

Катерининська копія рукопису «Слова про Ігорів похід» — рукописна копія з Мусін-Пушкінського рукопису «Слова про Ігорів похід», подарована Катерині ІІ, очевидно, невдовзі після знахідки пам'ятки, але не пізніше 9.10.1796 (дата смерті Катерини ІІ). Довгий час не фігурувала серед джерел вивчення «Слова». Була знайдена у 1864 р., після чого їй надають такого ж наукового значення, як і першому виданню пам'ятки 1800 р.

Катарсис (від гр. - очищення) – поняття, яким у античній філософії означували сутність естетичного переживання, впливу мистецтва на людину. За Платоном, це звільнення душі від тіла, від пристрастей і насолод. За Аристотелем, це очищення емоцій мистецтвом.

Катастрофа (від гр. — поворот, переворот) — період у житті героїв трагедії чи драми з характерним кризовим станом дії. У п'єсах з динамічною зовнішньою дією К. є різновидом перипетії і співпадає з розв’язкою.

Катехізис (від гр. — повчання, навчання, настанова) — церковно-богослужбова книга, у якій популярно, переважно у формі запитань і відповідей, роз'яснюється вчення християнської церкви. Містить відповіді на найбільш типові богословські питання і матеріал для початкової богослівської освіти перед хрещенням. Кожна християнська конфесія має свій К. Існують спеціальні дитячі К. – спрощені. Навчання основам віри за К. називають катехізацією; 2) перен. твір, написаний у формі питання-відповідь, або збірник певних непорушних принципів

Католицизм (від гр. — загальний, вселенський) — один з основних (поряд з православ'ям та протестантизмом) напрямів у християнстві, що виник у ІV ст. й оформився внаслідок розколу християнської церкви у 1054 р. Його сповідує більшість населення Іспанії, Італії, Португалії, Франції, Бельгії, Австрії, Польщі, країн Латинської Америки, частина населення Німеччини, Нідерландів, Угорщини, Чехії, Словаччини, США та ін. країн.

Католицька церква строго централізована, має єдиний всесвітній центр (Ватикан – Святий престол), єдиного главу — Папу Римського, який вважається намісником Ісуса Христа на землі, безгрішним у справах віри та моралі. Його влада вища влади вселенських соборів.

Основні риси К., відмінні від православ'я: віра у сходження Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина (філіокве); культ Богоматері, визнання непорочного зачаття Діви Марії та її тілесного вознесіння; догмат про чистилище; різке розмежування між кліром і мирянами; обов'язкова безшлюбність духовенства (целібат). У К. є свята, яких не знає православ'я, — свято Серця Ісуса, свято Серця Діви Марії. Головне богослужіння — меса (літургія), яка донедавна відправлялася латиною. Тепер дозволена відправа й національними мовами.

Катрен (від фр. — чотири), чотиривірш — строфа з чотирьох рядків. Найпоширеніша у більшості розвинених поезій світу, бо кількість рядків є універсальною для висловлення думки, а різноманіття способів римування створює необмежені можливості для вияву поетичної майстерності. Система римування у К.: аbаb (перехресне римування)

О Любов! Душа природи!

Любо серцю в путах буть твоїх,

Ця неволя ліпша від свободи:

Вже в житті не буде днів ясних.

(Микола Соколовський. Пісня (1797)),

ааbb (парне римування):

А Бог і Пречиста – наша оборона.

Прийде на підмогу ще й польська корона,

Збереться все християнство,

Віджене від нас поганство.

(Анонім. Пісня про ікону Клокочівську (1734));

аbbа (оповите, або кільцеве римування) – в давній поезії практично не зустрічається.

К. може входити до складу більших строф. Є універсальною строфою для виразу будь-яких думок і почуттів, для зображення будь-якого предмета чи дії. У давній українській поезії зустрічаються переважно К. з парним римуванням.

Квадривіум, квадріум (від лат., букв. – перехрещення чотирьох доріг) – підвищений курс світської освіти в середні віки у Західній Європі. Складався з чотирьох наук: арифметики, геометрії, астрономії, музики і вивчався після тривіуму (граматика, риторика, діалектика). К. і тривіум становили «сім вільних мистецтв» і разом із богослів’ям становили зміст середньовічної освіти. В Україні К. вивчався у братських школах та колегіях.

Києво-Могилянська академія, колегія — один з перших вищих навчальних закладів у Східній Європі, перша вища школа та визначний освітній і культурний центр в Україні, заснований у 1632 р. на базі Київської братської школи і школи при Києво-Печерській лаврі. Об'єднаний навчальний заклад отримав назву Києво-Могилянської колегії на честь її покровителя Петра Могили. За гетьманування Івана Мазепи царськими указами 1694 і 1701 р. р. визнано її статус як академії. У ній навчалися діти козацької старшини, шляхти, духовенства, міщан. Частина з них отримувала світську освіту. Викладалися три стародавні мови: давньогрецька, латина і староєврейська, а також тодішня літературна українська мова, церковнослов’янська, польська, німецька та французька мови, історія, географія, математика, астрономія, катехізис, піїтика, риторика і діалектика, філософія і богослов'я. Тривалий час була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи, доступним для всіх станів населення. Навчалися такі видатні діячі української культури, як Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Іоаникій Галятовський, Феофан Прокопович, Дмитро Туптало, Григорій Сковорода та ін. У 1817 р. була закрита внаслідок утисків національної культури в Україні з боку Росії. Пізніше на її базі була створена Київська духовна академія.

Києво-Печерська (Лаврська) друкарня — друкарня у Києво-Печерській лаврі, центр українського книгодрукування ХVІІ-ХVІІІ ст. Заснована у 1615 р. архімандритом Києво-Печерської лаври Єлисеєм Плетенецьким. Згодом друкарню очолювали Захарія Копистенський, Петро Могила, Інокентій Гізель та ін. Перша книга – «Часослов» - з передмовою Захарії Копистенського - була видана у 1616 р. Друкарня випускала церковно-службову («Служебник», «Псалтир», «Номоканон», «Тріодь», «Акафіст» тощо), богословську («Тлумачення Андрія Кесарійського Апокаліпсису Іоана Богослова», «Патерикон» Сильвестра Косова, «Тератургима» Афанасія Кальнофойського), навчальну («Лексикон славянороскій» Памви Беринди, «Синопсис»), полемічну літературу, віршові твори (історичні, панегіричні), календарі. Більшість продукції друкувалася старослов'янською мовою, але видавалися і книги іншими мовами, зокрема польською, латиною. Характерною особливістю діяльності друкарні було намагання видавців наблизити книгу до читача через переклад окремих розділів на мову, близьку до розмовної. Лаврські видання починалися з титульного аркуша, прикрашеного гравюрами на сюжет книги. Окрім назви книги, на ньому зазначалися рік і місце видання. Зі зворотньої сторони вміщували герб меценатів друкарні і геральдичні вірші до нього. Як правило, книги супроводжувалися передмовами, присвятами та післямовами, вирізнялися гарним шрифтом.

У К.-П. д. працювали гравери – І., Л. та О.Тарасевичі, Г.Левицький, вчені – П.Беринда, Л.Зизаній (Тустановський), Т.Земка, А.Митура та ін.

Видання друкарні поширювалися по всій Україні, Білорусії, Росії, західнослов'янських країнах, а також в Австрії, Валахії, Греції тощо. З 1721 р. за розпорядженням російської влади друкарня почала видавати виключно релігійну літературу і припинила свою діяльність у 1918 р. Зараз у будинку колишньої друкарні розміщено Музей книги та друкарства України.

Києво-Печерська лавра — один з найдавніших православних чоловічих монастирів в Україні, що одержав назву «Печерський» через розташування у печерах; визначна пам'ятка історії та архітектури, зараз – діючий монастир Української православної церкви Московського патріархату зі статусом лаври. Разом із Софійським собором занесена до Світової спадщини ЮНЕСКО. За результатами голосування експертів та користувачів Інтернету у 2007 р. занесена до Семи Чудес України.

Заснована під час правління Ярослава Мудрого (бл. 1051) ченцем Антонієм Печерським, який повернувся з Афону, на місці «печерки» митрополита Іларіона біля літньої резиденції князя в с. Берестові на правому, високому березі Дніпра, займає два пагорби. Ігумен Варлаам з благословіння преподобного Антонія побудував над печерою дерев'яну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці. У 1073 р. закладена кам'яна церква, завершена і освячена у 1089 р., фрески і мозаїки були виконані візантійськими художниками. Монастир з перших років свого існування став осередком вітчизняного чернецтва. Особливу роль у його розбудові відіграв Феодосій Печерський, який увів Студитський статут, за яким кожна чернеча община мала загальне майно і однаковий для усіх харч та одяг. Цей статут був запозичений у К.-П. л. іншими українськими та російськими православними монастирями.

Архітектурний ансамбль К.-П. л. склався протягом майже дев'яти століт і відобразив розвиток культури і духовності, зміну стилістичних напрямів у мистецтві, процес удосконалення інженерних конструкцій. Складається з Верхньої лаври, Ближніх і Дальніх печер, Гостинного двору.

У Ближніх і Дальніх печерах покояться нетлінні мощі Божих угодників (відповідно – 80 і 45). Також на території Лаври є поховання мирян, зокрема Петра Столипіна.

К.-П. л. – активний поширювач християнства на Русі, важливий осередок просвітництва, культурний центр. У К.-П. л. була створена Києво-Печерська (Лаврська) друкарня, діяльність якої відіграла велику роль у розвитку національної культури. З 1631 р. при К.-П. л. з ініціативи Петра Могили була відкрита школа, що отримала назву «Лаврська» і стала основою Києво-Могилянської колегії. З монастирем пов’язана діяльність відомих письменників (Іларіон, Нестор, Кирило Туровський, Симеон, Полікарп, Сильвестр, Петро Могила, Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Варлаам Ясинський), вчених (Памво Беринда), художників (Алімпій), політичних та релігійних діячів.

Зараз на території К.-П. л. розміщені Музей історичних коштовностей України, Музей книги та друкарства України, Музей народного декоративного мистецтва, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Державна історична бібліотека України.

«Києво-Печерський патерик» — збірник оповідань про життя ченців Києво-Печерської лаври. Окремі сюжети близькі до сюжетів перекладних патериків (Єгипетського, Синайського, Скитського), але відзначаються своєрідною художністю та історією створення. Вірогідно, вже у ХІ-ХІІ ст. у монастирі існували усні легенди та монастирські записи про його історію. За переказами, у другій половині ХІІ ст. найдавнішими укладачами оповідань про печерських подвижників були архієпископ Новгородський Нифонт та ігумен Печерського монастиря Полікарп. До цієї традиції в 20-х рр. ХІІІ ст. звертаються у своїй переписці єпископ Володимирський Симон та чернець Києво-Печерського монастиря Полікарп. Викриваючи честолюбство Полікарпа, Симон у своєму посланні наводить оповідання про життя монахів монастиря а також «Слово про створення церкви Печерської». Полікарп у посланні до ігумена Печерського монастиря Акиндина вміщує одинадцять оповідань про ченців (про Микиту-затворника, Лаврентія-затворника, Агапіта, Григорія Чудотворця, Іоана-затворника, Мойсея Угрина, Прохора Лободника, Марка, Федора і Василя, Спиридона і Олімпія, Пимена).

Основною композиційною одиницею стає патерикова новела, в якій релігійно-етична концепція дістає образне втілення через опис одного або кількох повчальних випадків з життя персонажа (зазвичай ченця). Деталізація й просторово-часова замкненість сюжету патерикової новели наближають її до жанрової моделі окремого житія.

У 1406 р. у Твері була створена Арсеніївська редакція, укладач якої – тверський єпископ Арсеній - до тексту оригіналу додав «Житіє Феодосія Печерського» Нестора, «Похвалу Феодосію», «Сказання про початки Печерського монастиря». Незалежно від Арсеніївської редакції (1406) у Києво-Печерському монастирі були створені Перша (1460) і Друга (1462) Касіянівські редакції.

Більшість оповідань КПП гостросюжетні, у них відчутний сильний елемент чудовного, казкового. Багато розповідається про боротьбу ченців з бісами. Це органічно поєднується з яскравими описами реального побутового життя монастиря і Києва тої епохи.

Київська митрополія — перша церковна структура в Русі-Україні після запровадження християнства, колиска українського християнства для православних і католиків. З часу свого заснування (наприкінці Х ст.) мала відносну самостійність, хоча й перебувала під владою Константинопольського Патріарха. Більшість митрополитів були греками, яких надсилали з Константинополя. Вихідцями з Русі були митрополит Іларіон (1051-1062), Єфрем (1089-1097), Климентій Смолятич та Кирило ІІ (1233-1236). У 1458 р. через виникнення у Москві Московської митрополії, Константинопольський Патріах сформував нову К. м., що перебувала поза впливом московських ієрархів та князів. У 1596 р. після прийняття Берестейської унії рішенням церковних властей К. м. була підпорядкована Папі Римському. У 1620 р. єрусалимський патріарх Теофан, на прохання гетьмана Петра Сагайдачного, висвятив для Київської православної митрополії митрополита Йова Борецького та нових єпископів, що поклало початок існуванню двох К. м. – греко-католицької та православної. У 1633 р. за рішенням Константинопольського Патріарха К. м. була відновлена офіційно. Православними Київськими митрополитами ХVІІ ст. були Ісаія Копистенський (1631-1633), Петро Могила (1633-1647), Сильвестр Косів (1647-1657), Діонисій Балабан (1657-1663), Йосип Нелюбович-Тукальський (1663-1675). У 1685 р. К. м., за митрополита Гедеона Святополка-Четвертинського, була підпорядкована Московському патріархату.

Київська Русь, Давньоруська держава, Русь — назва давньоруської ранньофеодальної держави з центром у Києві, яка виникла на рубежі VІ-ІХ ст. внаслідок об'єднання східнослов'янських племен і в період найбільшої могутності охоплювала територію від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного моря.

Термін «К. Р.» є історіографічним і був сфорований російськими істориками (І половина ХІХ ст.) для позначення зв'язку з історією Росії. Згідно з нею історія Росії мала початковий державний період, коли центр знаходився в Києві, а пізніше ̶ у Москві та Санкт-Петербурзі. У сучасній історіографії термін «К. Р.» використовується для позначення єдиної держави, що проіснувала до середини ХІІІ ст.

Значну роль у становленні К. Р. відіграв візантійський вплив (церковний, соціокультурний, політичний) та торговельні відносини з Візантійською імперією. На міжнародній арені К. Р. заявила про себе походами на Візантію київських князів – Аскольда, Олега, Ігоря, Святослава, Володимира, Ярослава. Знаходячись у центрі торгових шляхів, була ланкою між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, підтримувала широкі торговельні відносини з багатьма країнами світу (Болгарія, Чехія, Польща, Угорщина, Німеччина, Франція, Англія, Норвегія, Швеція). Досить широкими були контакти з країнами Кавказу.

Історики поділяють політичну історію К. Р. на три пероіди. Перший – швидкого зростання – з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава І Хороброго у 972 р. Другий – князювання Володимира І Великого (980-1015) та Ярослава І Мудрого (1034-1054), що було добою зміцнення політичної могутності, стабільності, економічного і культурного розквіту. Третій – характеризується безупинними руйнівними князівськими чварами та зростаючою загрозою кочових племен. Зруйнування Києва татаро-монголами у 1240 р. ознаменувало трагічний кінець Київського періоду в історії України.

Київське (Богоявленське) братство — національна православна громадська освітня організація, заснована у 1615 р. у Києві в Києво-Братському монастирі, збудованому на землях, що їх подарувала Галшка Гулевичівна. З 1620 р. мало право ставропігії. До К. б. вступило багато заможних міщан, частина української шляхти та православного духовенства, а також гетьман Петро Сагайдачний з усім Запорізьким військом. Також до братства вписалися Захарія Копистенський, Тарасій Земка, Петро Могила, І.Трофимович-Козловський, Софроній Почаський та ін. Браство ставило за мету протистояння полонізації і католицизму. З ініціативи К. б. було відновлено православну церковну ієрархію, ліквідовану після Берестейської унії 1596 р. Займалося питаннями просвіти, книгодрукування. При ньому було засновано братську школу, на базі якої у 1632 р. постала Києво-Могилянська академія. Припинило своє існуваня в 30-х роках ХVІІІ ст.

Київське князівство – руське князівство династії Рюриковичів на території сучасної Київщини з центром у Києві. Сформувалося в середині ІХ ст. У Х-ХІІ ст.ст. стало центром великої давньоруської держави – Київська Русь. Межі князівства: річки Прип'ять, Дніпро, Стугна, Случ. Найдавніші міста К. к. – Київ, Вишгород, Білгород. На поч. ХІІ ст. внаслідок феодальної роздробленості та постійних міжусобиць К. к. поступово втрачає значення політичного центру. З метою послаблення Києва як духовного центру всієї Русі у 1169 р. Андрій Боголюбський зруйнував місто, пограбував і спалив більшість церков і монастирів. У 1240 р. К. к. було захоплене татаро-монголами.

«Київський літопис» — удільний літопис, який є частиною Іпатіївського (Іпатського) літопису. Продовження «Повісті врем'яних літ» і попередник «Галицько-Волинського літопису». За гіпотезою О.Шахматова і М.Присьолкова, складений ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм. Охоплює події з 1111-1117 по 1200 рр., укладений у Видубицькому монастирі на основі місцевих літописів, які велися у Києві, Чернігові, Переяславі, Галицько-Волинській землі та інших місцевостях. Включає монастирські, особисті, родові княжі записи, воїнські повісті. Розповідає про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та ін., про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину, але головна тема – Київ та Київська земля, боротьба за князівський стіл між Мономаховичами й Ольговичами. До К. л. включені окремі літературні твори – повість про вбивство Андрія Боголюбського (1174), повість про похід Ігоря Святославича (1185) та ін. Церковним питанням приділено досить мало уваги. Окрім значної кількості яскравих фактів та епізодів, характеризується виразністю викладу і багатством мовних засобів. За змістом близький до «Слова про Ігорів похід», оскільки в ньому також висловлюється ідея єдності Руської землі, припинення княжих усобиць, внутрішніх воєн. Переклад сучасною українською мовою здійснив Леонід Махновець.

Кирилиця — один із з двох слов'янських алфавітів (другим є Глаголиця), синтезований з грецького письма і глаголиці. Названий за ім'ям першовчителя слов'ян Кирила (до прийняття чернецтва — Костянтина), який її створив у 863 р. і за допомогою брата Мефодія переклав з грецької християнські богослужбові книги. У давній К. — 24 літери грецького унціального письма і спеціально створені літери, відсутні в грецькій абетці та необхідні для передачі відповідних слов'янських звуків. К. властиві великі рівні й заокруглені букви, що майже не виступають за межі рядка, відсутність лігатур і словоподілу, більшість літер мала числове значення.

Найдавніші пам'ятки К. виникли, вірогідно, одночасно з найдавнішими пам’ятками глаголиці. До ХІ-ХІІ ст. обидві азбуки використовувалися паралельно, пізніше К. витіснила глаголицю.

Кириличні пам'ятки — пам'ятки письменства, написані кирилицею. Найдавнішими К. п. на Русі є Остромирове євангеліє (1056-1057), Ізборники Святослава (1073, 1076), Новгородські мінеї (1095-1097), берестяні грамоти (ХІ ст. і пізніші).

Кифара – популярний у стародавній Греції музичний інструмент. Мав дерев'яний корпус, біля якого були дві трохи зігнуті стійки, що сполучалися вгорі перекладиною. До корпуса кріпилися струни – від 4 до 12. На К. грали стоячи, тримаючи її перед собою. К. разом із лірою вважалася інструментом Аполлона.

Класицизм (з лат. — взірцевий) — художній стиль і естетичний напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився в італійській культурі ХVІ ст. і розвивався протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. у Франції, Росії та інших країнах, з абсолютистськими монархіями. Найбільшого розвитку досягає у Франції (ХVІІ ст.). Зберігав свої позиції аж до першої чверті ХІХ ст. Пов'язаний з Просвітництвом та його ідеями раціоналізму, гармонії, порядку, розумної закономірності. Найяскравіше виявив себе у драматургії і театрі.

Першою спробою формування принципів К. була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), а найґрунтовнішим став теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне» (1674).

К. був орієнтований на зразки античності, яка проголошувалась ідеальною, класичною (зразковою), гідною наслідування. Естетичним підґрунтям стала антична теорія поетики, зокрема «Поетика» Аристотеля. К. притаманні суворі стилістичні нормативи, ієрархія жанрів за античними зразками – «високі» (трагедія, епопея, ода тощо) і «низькі» (комедія, сатира, байка тощо).

Для творів К. властивий образ героя-громадянина, який почуття підпорядковує розумові, а дії – суспільно корисним цілям. Це зумовило перевагу у К. громадянських, патріотичних мотивів. Для К. властивий аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви. У сфері мови К. ставив вимоги зрозумілості і чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка б відповідала засадам теорії трьох стилів.

В Україні К. не мав історико-мистецьких підстав для розвитку як цілісна структурна система. Деякі його тенденції знайшли свій вияв у трагедокомедії Феофана Прокоповича «Владимир» (1722), творчості Івана Некрашевича, поемі Івана Котляревського «Енеїда» (1798), травестійних одах Петра Гулака-Артемовського.

Клерикалізм (лат. — церковний) — суспільно-політична течія, що домагається посилення ролі церкви і духовенства в усіх сферах суспільного життя.

Кліо – одна з дев'яти муз, супутниць Аполлона, дочка Зевса і Мнемозини. Спочатку, можливо, була музою героїчної пісні. В класичний період вважалася музою історії. Її постійний атрибут – сувій папірусу або пергамента.

«Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького – перша друкована пам'ятка української православної полемічної літератури; трактат, написаний першим ректором Острозької академії Герасимом Смотрицьким як відповідь на книгу єзуїта Бенедикта Гербеста «Висновки віри римської церкви» і виданий у Острозі у 1587 р. Твір, зокрема, став реакцією на календарну реформу Григорія ХІІ. Включає присвяту князеві Костянтину Острозькому, звернення «До руського народу» та дві частини: «Ключ царства небесного» і «Календар Римський новий». Автор не зловживає теологічними викладками та аргументами, подає реалістичні картини з життя православних українців кінця ХVІ – початку ХVІІ ст., використовує прислів'я і приказки, що робить твір зрозумілим для широкого кола читачів.

Книга рукописна — середньовічний рукопис, написаний на окремих зошитах, зшитих разом і переплетених. Матеріалом для руських рукописних книг до ХІV ст. був пергамент, а пізніше – папір. Формат книги вибирав сам переписувач. Слова у рядках не розділялися, а тільки абзаци рукопису виділялися кіноварною буквицею — ініціалом. Загальновідомі слова писалися скорочено під надрядковим знаком «титлом». З появою паперу прискорився і полегшився процес письма і уставне письмо з середини ХІV ст. змінилося на напівустав (півустав), у ділових паперах з’явився скоропис (з другої половини ХV ст.).

Книгодрукування — виготовлення друкованих книжок за допомогою спеціального друкарського обладнання. Друкарство винайшов біля 1445 р. німець Йоган Гутенберг, який першим застосував спосіб відливання шрифту у металевій ливарній формі й сконструював дерев’яний друкарський прес. У 1452 р. надрукував 180 примірників Біблії латинською мовою.

Перша згадка про друкарство в Україні припадає на 1460 р., коли львівський міщанин Степан Драпан подарував свою друкарню Онуфріївському монастирю у Львові. Початки кириличного книгодрукування - українські друкарні, що їх заклав наприкінці ХV ст. у Кракові Швайпольд (Святослав) Фіоль, якого вважають українським першодрукарем. Видання Октоїха і Часослова з'являються у 1491 р. Пізніше – Пісна і Цвітна Тріодь.

Протягом 1517-1519 рр. у Празі Франциск Скорина видає 22 книги Біблії під загальною назвою «Біблія Руська».

У 1572-1573 рр. у Львові була заснована перша відома друкарня емігранта з Московії Івана Федорова, де у 1574 р. вийшла друком книга «Апостол», у якій видавець наблизив правопис до загальноприйнятого в Україні.

Книжна українська мова – мова, що виникла внаслідок синтезу церковнослов'янської з живою розмовною мовою. Не мала певної норми аж до ХІХ ст. Побутувала у багатьох версіях, називаючись «простою» або «руською» мовою.

Козак (тюрк.) – вільна людина, яка займалася охоронною службою в прикордонних місцевостях або степовими промислами. З кінця ХV ст. назва переноситься на українську військово-промислову людність в понизов'ї Дніпра.

Козацькі літописи — історіографічні композиції, складені з характеристик видатних діячів, описів важливих подій та епізодів, тлумачень певних періодів політичного життя (В.Крекотень); історико-літературні твори, у яких висвітлюється історія України XVІ-XVIII ст., зокрема історія козацтва та його боротьба з турецько-татарською і польською агресією. Основні причини розквіту: зростання національної свідомості та денаціоналізаційний і політичний тиск з боку Росії. Жанрові різновиди: хроніки, хронічки, реєстри, діаріуші, родинні літописи, юрнали, записники, синопсиси, звістки літописні. Найзначніші з К. л.: Літопис Самовидця, літописи Григорія Граб’янки і Самійла Величка. К. л. містять різноманітний літературно-фольклорний матеріал – народні оповідання, перекази, легенди, прислів'я, приказки й вірші тощо.

Автори К. л. давали подіям особистісне тлумачення, намагалися створити цілісну модель української історії, виділити її головні епізоди, проаналізувати та встановити причинно-наслідкові зв'язки. Опис історії переростав у її художнє осмислення.

Матеріали К. л. стали джерелом творчості для Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького та ін.

Колегіум, колегія (лат., букв. — товариство, братство, співпраця) — закритий середній (рідше вищий) навчальний заклад, сполучений з гуртожитком монастирського типу, у ХVІ-ХVІІІ ст. у Західній Європі. В Україні К. здебільшого відкривали єзуїти для поширення католицької віри. Навчання велося латинською мовою. В основі програми лежало вивчення «семи вільних наук»: арифметики, геометрії, поетики з риторикою, музики, астрономії, граматики та діалектики. Крім католицьких, в Україні також були православні К.: Києво-Могилянська колегія, Харківський, Чернігівський та Переяславський колегіуми.

Дата добавления: 2017-01-14