До поеми С.Кленовича 1 страница

Я

Ю

Ш

Ч

Ц

Х

Ф

У

Т

С

Р

П

О

Н

М

Л

К

Й

З

Ж

Є

Е

Д

Г

Галицько-Волинське князівство — південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у 1199 р. внаслідок об’єднання князем Романом Мстиславичем Галицького та Волинського князівств. З другої половини ХІІІ ст. стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій. Проводило активну зовнішню політику в Східній та Центральній Європі. Занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і зміцнення боярської аристократії. У 1349 р. території Г.-В. к. були поступово захоплені Польщею та Литвою, після чого воно перестало існувати як єдине політичне ціле

«Галицько-Волинський літопис» — складова частина «Літопису Руського», до якого увійшла «Повість врем'яних літ». Охоплює період кінця ХІІ – кінця ХІІІ ст. (1201-1292). Джерелами твору є «Повість врем'яних літ», «Київський літопис», історико-літературні твори (Хроніка Іоанна Малали, твори Йосифа Флавія, Александрія, «Слово про закон і благодать» Іларіона), свідчення очевидців. Має світський характер: головна увага зосереджена на справах державних і військових. Автори (працювало не менше п'яти авторів-укладачів (редакторів)) висловлюють підтримку сильній князівській владі і засуджують боярську анархію, також актуалізується ідея необхідності оборони Русі від експансії Польщі і Литви. У першій частині — Галицькому літописі (до поч. 1260 р. включно) — викладаються події у Галицькому князівстві, возвеличуються справи її фундатора князя Романа Мстиславича, його нащадків, зокрема сина Данила, навколо постаті якого зосереджений виклад, подається інформація про оборону Києва у 1240 р. Друга частина літопису — Волинський літопис (з 1261 р.) — фіксує події у волинських землях та розповідає про життя і діяльність волинських князів. Серед стильових особливостей Г.-В. л. — епічний характер викладу, зв'язок з фольклором (пісні-прославлення князів, легенди), незначна, порівняно з «Повістю врем'яних літ», кількість біблійних цитат.

Гедонізм (гр. — веселощі, насолода, задоволення) — філософсько-етичне вчення, у якому веселощі, задоволення вважаються мотивом і метою вчинків, а насолода — вищим благом. Добром у Г. визнається те, що дає насолоду, а зло – це те, що призводить до страждань.

Гекзаметр, гексаметр (гр. — шестимірник) — віршовий розмір античної епічної поезії: шестистопний дактиль, у якому перші чотири стопи можуть бути замінені спондеями, остання стопа майже завжди двоскладова — хорей. Всередині рядка – цезура, що ділить рядок на два піврядки. Г. написані «Іліада» та «Одіссея» Гомера, «Енеїда» Вергілія. Напр.,

Збройного славлю звитяжця, що перший з надмор'їв троянських,

Долею гнаний нещадно, на берег ступив італійський.

(Вергілій «Енеїда», переклад М.Зерова)

Г. застосовувався у багатьох жанрах античної поезії (епос, ідилія, гімн, сатира, послання), а у сполуці з іншими розмірами, зокрема пентаметром, — в елегіях, епіграмах.

Гелікон (гр.) — гори середньою висоти у Західній Беотії, місце перебування муз, які через місце проживання називалися також геліконіадами. На Г. від удару копита Пегаса виникло джерело Іппокрена, у якому купалися музи. Згадується у поемі С.Кленовича «Роксоланія», а також у творах українських барокових письменників.

Генеалогія (гр. — родовід) — історія роду, родовід.

Геонім (з гр. — земля, ім’я) — прибране ім'я (псевдонім), що вказує на місцевість чи країну, з якої походить письменник. Напр., Юрій Дрогобич (Юрій Котермак), Грицько Основ'яненко (Григорій Квітка), Леся Українка (Лариса Косач).

Геральдика (від лат. — оповісник, герольд) — допоміжна історична дисципліна, що вивчає походження і функції символів, емблем, гербів, закономірності їхнього графічного зображення, особливості композиції окремих елементів, їх значення як своєрідних історичних джерел. В Україні Г. розвивається з ХVІІ ст.

Геральдична (від лат. — оповісник, герольд) поезія — різновид етикетної поезії, вірші на герби. Активно функціонувала у XVII – першій половині XVIII ст. У формуванні української Г. п., окрім західноєвропейської лицарської, відіграло значення існування сильної давньоруської літературної традиції (образи ідеальних князів у літописанні та військових повістях). Ставила за мету висвітлення особливих рис, заслуг і цнот конкретного роду або його представника. Орієнтувалася на шляхетсько-аристократичну аудиторію, а отже, відповідала властивій для такого соціуму системі цінностей. Сприймалася як «зрима метафора» – сукупність слова і зображення. Тричленна композиція була визначальною ознакою Г. п., вона передбачала заголовок, у якому називався володар герба, малюнок, на якому зображалися герби аристократичних родів, конкретних представників цих родів, міст чи установ, а також епіграму, що коментувала герб, даючи панегіричну характеристику його носієві. Зразки Г. п. були переважно анонімними. Найбільш відомими є геральдичний вірш на герб міста Львова у анонімній «Просфонимі» (1591), вірш на герб Війська Запорозького у «Віршах на погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича (1622) та ін.

Гербовник — книга, що вміщує зображення і описи гербів. У ХVІІ ст. були популярними праці польських геральдистів: «Герби польського лицарства» Бартоша Папроцького (1584) та «Опис Польщі» Симона Сокольського (1641-1645).

Героїчний епос, народний епос — героїчна оповідь про минулі часи, пов'язані із захистом народним героєм інтересів племені, роду, держави. Відзначається епічною широтою. Історичні факти — лише основа для формування сюжету. Образи творилися відповідно до народних уявлень і уподобань, могли набувати казкового характеру, міфологізуватися. Основними ознаками Г. е. є такі: 1) використання історичних подій, імен історичних осіб; 2) міфологізація історичного факту; 3) провідну роль у побудові сюжету відіграє конфлікт — зіткнення з ворогами, яке закінчується перемогою епічного героя; 4) образ головного героя наділений богатирськими рисами і твориться за принципом узагальнення, розкривається переважно у вчинках. Зразками національного Г.е. є «Слово про Ігорів похід», билини, народні думи та історичні пісні.

Гетсиманія (арам. — давильня для олив) — місце на схилах Оливної гори у Єрусалимі, куди після Тайної вечері прийшли Ісус та апостоли. У Гетсиманському саду Ісус звернувся з молитвою до Отця, там його заарештували римські воїни після зради Іуди.

Гетьман (від польс. — начальник) — в Україні у ХVІ-ХVІІІ ст. — виборний голова козацького війська. У 1657-1764 рр. гетьмани Лівобережної України були наділені вищою громадською та військовою владою.

Гетьман (від польс. — начальник) наказний — командувач військового угрупування на час проведення певних бойових операцій; урядова особа в Україні у ХVІІ-ХVІІІ ст., що тимчасово обіймала посаду гетьмана. Г. н. призначав або сам гетьман або його обирала козацька старшина з генеральних старшин чи полковників. Г. н. виконував обов’язки гетьмана під час козацького походу, коли в ньому не брав участь сам гетьман, або за тривалої відсутності гетьмана у зв’язку з війною чи участю в посольстві тощо. У випадку смерті гетьмана або його усунення Г. н. виконував обов’язки до обрання нового гетьмана.

Гетьманська держава (Гетьманщина), Держава Війська Запорозького — усталена у науковій літературі назва української національної держави, відновленої внаслідок національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Існувала протягом 1648-1782 рр. на території Брацлавського, Київського, Чернігівського і частково Волинського воєводств, відвойованих у Речі Посполитої. Царський уряд називав її Малоросією. Столицями Г. були міста Чигирин, Батурин, Глухів.

Гімн (гр.) — урочистий твір програмного характеру, один із видів ліричної поезії. Первісно — хвалебна або шаноблива пісня на честь бога. Існують Г. державні, революційні, військові, релігійні, студентські, олімпійські, на честь визначних подій, героїв тощо. Х ристияство у Візантії створює свої Г., використавши на початковому етапі іудейські пісні – псалми.

Гіпербола (гр. — перебільшення) у літературі – художній засіб: перебільшення певної ознаки чи якості з метою підсилення художнього враження, виявлення емоційно-естетичного ставлення до нього. Для Г. характерне перебільшення ознак зображуваного не в прямому, буквальному розумінні, а лише у переносному значенні задля посилення експресії образу. Напр.:

Немає під сонцем країни такої,

Яка б не хвалила хоробрих героїв.

Скрізь слава крилата гримить золотою

Про подвиги їхні в прийдешнє трубою.

Про їхнє звитяжство хвалебно співає,

Історії красні про них повідає,

Дає їм трофеї за мужні побіди,

Статуї їм ставить із мармуру й міді,

В твердім діаманті для років майбутніх

Карбує імення мужів незабутніх...

(Іван. Героїчні вірші про славні воєнні дії Запорізьких війск...)

Гіпотеза (гр. — основа, припущення) — наукове припущення, що висувається для пояснення якогось явища дійсності і вимагає теоретичного обґрунтування і перевірки на досвіді, щоб стати достовірною науковою теорією.

Гіппокрена (від гр. – джерело коня) джерело – джерело, присвячене Аполлонові і музам. Мало чудесну властивість надихати поетів на творчість. За легендою, одного разу спів муз був надзвичайним і гора Гелікон від захвату почала рости аж до неба. За наказом богівПегас повернув гору на землю, вдаривши по ній копитом. У цьому місці і забило джерело Гіппокрена.

Глаголиця — одна з двох (разом з кирилицею) найдавніших слов'янських азбук. Назва етимологічно пов'язана зі словом «глаголь», тобто «слово». Подібна до кирилиці буквеним складом, алфавітним порядком, звуковим значенням і назвами букв. Від кирилиці відрізняється складнішим накресленням і кількістю літер (у Г. – 40, а в кирилиці — 43). Була замінена кирилицею під візантійським впливом. Г. написані найдавніші староболгарські та слов'янські пам’ятки. Глаголичні пам'ятки, що дійшли до нас, не старші Х ст.

Глоса (гр. — мова, застаріле або маловживане слово) — помітка переписувача або читача на полях давнього рукопису, що вміщує пояснення малозрозумілого місця чи слова.

Глосарій (лат. — словник, зібрання слів, що потребують пояснення) — збірник глос, видавався у формі словника або предметного покажчика застарілих чи малознайомих слів, які зустрічалися у якомусь давньому тексті.

Голгофа (з арам. — череп) — пагорб за мурами Єрусалима, де було розіп'ято Ісуса. «Лобне місце» — місце страти та поховання злочинців. За легендою, саме на Г. був похований Адам і на його прах пролилася кров Сина Божого. Символічна християнська могила (земляний горбок) стала мікромоделлю Г. У переносному значенні — місце страти, страждань.

Голосіння, плач, тужіння — жанр слов'янської усної народної поетичної творчості, пов'язаний з поховальним та деякими іншими обрядами. В основі лежать стародавні уявлення про те, що померлий продовжує існувати в невідомому далекому краю, але його зв'язок з оточенням, в якому перебував до смерті, триває. Тому в голосіннях зверталися до мерця, як до живого, виповідаючи йому свої жалі, вихваляючи, прагнучи «розбудити» і благаючи повернутися. Виконуються речитативом, з високим рівнем експресивності та імпровізаційності, мають усталену композицію, образність, ритміку, а подеколи й римування, що зближує їх з іншими видами обрядової пісенності. Один з найдавніших літературних зразків — Плач Ярославни у «Слові про Ігорів похід».

Гомер – легендарний давньогрецький епічний поет-рапсод, зачинатель грецької і всієї європейської літератури, жив у VІІІ ст. до н. е. Вважається автором епічних поем «Іліада» та «Одіссея», складених гекзаметром. Поеми позначені широким злетом фантазії, красою вислову і багатством тропіки, драматизмом зображуваних сцен, природністю і реальністю відтвореного життя, винятковою спостережливістю та психологічною чутливістю автора.

Гомілетика (від гр. — спілкування) — 1) розділ богослів’я, що вивчає теорію і практику церковного проповідництва, проблеми спілкування священика з віруючими Складається із кількох частин: І − фундаментальна або принципіальна Г., що вивчає питання про істоту чи природу проповіді, наприклад, як співвідносяться церковна проповідь і ораторське мистецтво; ІІ − матеріальна Г. має нормативний характер і займається питанням складу проповіді; ІІІ— формальна або конструктивна, займається розглядом побудови проповіді і її викладу, манери проголошення і навіть міміки й пози проповідника. Г. започаткувалася в давній Україні з прийняттям християнства і спиралася на богослужбову та житійну літературу, як перекладну, так і оригінальну; 2) навчальний предмет у духовних закладах.

Градація (лат. – поступове підвищення, підсилення) – стилістична фігура, утворювана поступовим переходом від нижчого до вищого і навпаки або нагромадженням мовних елементів з усе зростаючим чи з усе спадаючим значенням. Напр.,

Брат брату недруг, син батьку ворожий,

Скрізь недовіра і всі насторожі.

(Лазар Баранович. Світ стрясають грози на людськії сльози)

Гражданський шрифт (Гражданка) —шрифт, запроваджений у Росії Петром І у 1708-1710 рр. для друку світських видань разом із реформою російського письма. За цією реформою з кириличного алфавіту було усунуто літери «омега», «псі», «ксі», «зело», «іжиця», «юс великий» і «юс малий». Проте в алфавіті ще залишалися літери «фіта» та «ять». Метою реформи стало надання російській книзі, яка до того друкувалася напівуставом, вигляду, властивого тодішній європейській книзі. Перша книга, надрукована Г. ш., вийшла у 1708 р. У незмінному вигляді Г. проіснувала аж до реформи 1918 р.

Григоріанський календар — удосконалена (з урахуванням наукових доказів) система літочислення, запроваджена Папою Римським Григорієм ХІІІ у 1582 р., яка замінила юліанський календар. Г. к. ділить час на календарні роки тривалістю 365 або 366 днів (високосний: кожен четвертий рік, за винятком років, порядковий номер яких ділиться без остачі на 100, але не ділиться без остачі на 400). Середня тривалість року в Г. к. становить 365,2425 днів або 365 днів 5 годин 49 хвилин і 12 секунд. Реформа календаря мала на меті ліквідувати помилку в обчисленні дат: з моменту впровадження юліанського календаря до ХVІ ст. «набігла» різниця в 10 днів порівняно з астрономічною датою. Тож за новим календарем день 5 жовтня 1582 р. стали вважати 15 жовтня. Був прийнятий спочатку лише в католицьких державах. У православних — після 1914-1917 рр. Всі християни західного обряду й більшість православних відзначають нерухомі свята за Г. к. Московська, Сербська, Українська православні церкви та греко-католики відзначають їх за юліанським календарем.

Громадська пам'ять — необхідний атрибут інтелектуальної діяльності, без якої неможливе відновлення культури, а значить — існування людини. У первісному суспільстві Г. п. існувала у вигляді міфології та була пов'язана з раціональними знаннями.

Грамота – вид ділових документів Х-ХVІІ ст. у східних слов'ян. У Київській Русі усякий письмовий документ, з ХV ст. — тільки акт правового значення, тобто документ, що визначав майнові та інші права, привілеї або обов'язки окремих осіб, церков, монастирів тощо. Г. поділялися на урядові (жалувані Г., указні, судні), приватні (роздільні, мінові, купчі та ін.), церковні (настольні, тарханні та ін.). Спершу писалися на бересті, дошках, лубі, пергаменті, а з ХІV-ХV ст.— на папері з позначенням дати, підписом і печатками осіб, що їх давали (князів, царів, церкви та ін.). Найдавнішою Г., відомою в Київській Русі, є згадувана в літописі під 996 р. грамота князя Володимира Великого київській церкві Богородиці на володіння землею.

Гротеск (від фр. – смішний, незвичайний, химерний) у літературі — 1) один із найдавніших типів художньої образності, який полягає у максимальному карикатурно-фантастичному перебільшення. Пройшов декілька етапів розвитку, що породило у літературознавстві різноманітність його потрактувань. Характерними рисами є контрастне поєднання фантастичного й алогічного з реальним, комічного з трагічним, красивого з потворним, тяжіння до граничного узагальнення, метафоричність, двоплановість, карикатурність тощо. У літературі Г. як художній засіб застосовують переважно у царині сатири; 2) у широкому розумінні – все карикатурне до потворного, дивне до фантастичного. Розквіт Г. припадає на добу Середньовіччя; 3) назва друкарського шрифту; 4) специфічний книжковий орнамент – переплетення чудернацьких, химерних зображень людей, тварин, рослин.

Групування персонажів — поділ персонажів на групи за соціальними, родинними, психологічними, морально-етичними та іншими ознаками. Важливий елемент композиції, який дає авторові можливість розкрити існуючі в реальності суперечності між людьми, а відтак — і зміст твору. Різні твори мають різну кількість персонажів, які перебувають у зв'язках і зіткненнях між собою. У творах із багатьма персонажами є один або кілька головних, другорядні, епізодичні. Автор відповідним чином їх описує, розміщує й групує, визначаючи кожному роль у розвитку сюжету твору.

Гуманізм (з лат. — людський, людяний) — тип світогляду, який за первинне розглядає людину як особистість, її право на свободу, щастя, який вважає благо людини головним критерієм оцінки соціально-економічних інституцій, а також нормою відносин між людьми; моральний принцип, в основі якого лежить переконаність у безмежних можливостях людини, у її здатності до вдосконалення.

У специфічній формі він зафіксований у Давній Греції (не розповсюджувався на рабів і жінок), але як система поглядів формується у добу Відродження.

Головним напрямком діяльності гуманістів була філологічна наука. Вони почали відшукувати, переписувати й вивчати літературні пам'ятки античності, що збереглися в Римі, Равенні, Флоренції, Неаполі. Поети-гуманісти прагнули наслідувати стародавніх авторів. Ідеалом освіченості стає «людина трьох мов» - гуманіст, що володіє латиною, грецькою та староєврейською мовами.

Гуманісти стали творцями європейських літератур національними мовами.

Гуманізм (з лат. — людський, людяний) у літературі — відображення у літературних творах загальнолюдських прогресивних ідей, суть яких полягає у визнанні цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і вияв своїх здібностей, в утвердженні блага людини як критерію оцінки суспільних відносин.

Гумор (англ. — настрій, вдача) — різновид комічного; бачення і відображення смішного в житті у доброзичливому, жартівливому тоні. Характерна ознака Г. — дотепність. Не заперечує об'єкта висміювання і цим відрізняється від сатири, для якої властиве цілковите заперечення й різке осміяння зображуваного. Г. піддає осміянню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні риси у характері людини.

Давня українська література — література, що за структурою належить до типу літератур середньовічних, охоплює літературні явища, які формувалися в Україні протягом ХІ - ХVІІІ ст. До комплексу давньоукраїнських текстів відносять не лише власне літературні твори, але і твори історичні (літописи, літописні повісті), описи мандрівок (ходіння), повчання, послання, окремі тексти ділового характеру. У всіх цих творах є елементи художньої творчості та емоційного відображення життя.

При вивченні Д. у. л. виникає ряд проблем, викликаних об'єктивними обставинами її функціонування. Так, оскільки вона є віддаленою від сучасності десятками століть, треба зважати на зміни у мові, способі життя та світогляді українців. Йдеться про відмінність культур та цивілізацій, яка, у свою чергу, породжує різницю смислів. Також серйозною проблемою, яка не дозволяє у повному обсязі осягнути давній літературний процес, є мала кількість джерел: чим давніший період, тим менше джерел; вони мають неповний і уривчастий характер; частина дійшла з пізнішими змінами, у копіях пізніших часів (зокрема, літописання Київської Русі). Відповідно вченим доводиться вдаватися до припущень у потрактування окремих питань і явищ давнього письменства, зокрема авторства, датування та національної приналежності пам'яток. Головними ознаками Д. У. Л. є: релігійність, секуляризація, полінгвістичність, переважно рукописна форма побутування, відкритість літературного процесу, анонімність (імперсональність), історизм, жанровий та стильовий синкретизм, риторичність.

Даниїл (д.-євр. — Божий суд) — четвертий з великих пророків Старого Завіту, історія якого докладно подається у книзі його імені. Вона складається з 14 розділів і має апокаліптичний характер. Головний герой — юнак Даниїл, що розгадував сни і марення царів, але мав і власні. У найважчих випробуваннях він залишався вірним вірі батьків. Його приклад мав надихати переслідуваних за віру іудеїв на те, щоб вони витримали всі випробування. Основна мета книги — розкрити зміст того, що відбувалося за часів Антіоха Єпіфана, сповістити близькість звільнення від страждань і цим надихнути євреїв на боротьбу за свою національність.

Датування — встановлення дати якогось факту, події. У літературі — встановлення часу написання твору на основі різних ознак, співставлень, історико-архівних довідок тощо. Д. може бути абсолютним (календарним) і відносним. Якщо точну дату встановити не вдається, визначаються крайні хронологічні межі. Джерелом Д. є конкретна дата, вказана автором, або опосередковані докази, встановлені у процесі дослідницької роботи, як-то: зміст, стиль, орфографія, оформлення, а також матеріал книги, характер почерку, друку, водяні знаки на папері тощо.

Дванадесяті свята — 12 найбільш значимих православних свят, встановлені у пам'ять про найважливіші події земного життя Ісуса Христа та Богоматері; серед них виділяють т. зв. неперехідні (з фіксованими датами святкування): Різдво Христове (7.01), Хрещення Господнє (19.01), Стрітення Господнє (15.02), Благовіщення Пресвятої Богородиці (7.04), Преображення Господнє (19.08), Успіння Пресвятої Богородиці (28.08), Різдво Пресвятої Богородиці (21.09), Воздвиження Чесного Хреста Господнього (27.09), Уведення до храму Пресвятої Діви Марії (4.12), - та перехідні, дата святкування яких пов'язана із святкуванням Великодня (відповідно ще називаються пасхальними): Вхід Господній до Єрусалима (за тиждень до Великодня), Вознесіння Господнє (40-й день після Великодня), Зішестя Святого Духа на Апостолів (50-й день після Великодня).

«Девгенієве діяння» — перекладна давньоруська воїнська повість, в основі якої — візантійська епічна поема Х ст. про подвиги й любовіні пригоди богатиря Дігеніса Акрита. Акритами називали воїнів, що оберігали кордони Візантії від нападів сусідніх племен. У ній сполучені традиції усної народної поезії, казкові мотиви і елементи книжної словесності. Збереглися пізні переробки у списках ХІV-ХVІ ст.

Деісус (гр. — моління) — композиція із трьох ікон, що зображають Христа (посередині) як Царя Слави і звернених до Нього у молитовних позах Богоматері (зліва) та Іоанна Хрестителя (Предтечі) (справа), який розміщується у третьому ярусі іконостаса над іконою «Таємна вечеря».

Декалог (гр. — десятислів'я) — «десять слів» або «десять заповідей», що їх Бог дав євреям у пустелі через Мойсея. Вони є релігійно-етичними принципами, що складають основу іудаїзму і християнства. Містяться у П'ятикнижжі Мойсеєвому, сформувавшись у ІХ-VІІ ст. до н. е. Текст було викарбувано на кам'яних табличках, званих «Скрижалями Закону». Зміст Д.: «Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе із землі Єгипетської, з дому неволі. Нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене. Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира… Не прикликатимеш імені Господа, Бога твого, марно… Шість днів працюватимеш і робитимеш всяке діло твоє, день же сьомий — відпочинок на честь Господа… Шануй батька й матір твою… Не вбиватимеш. Не чужоложитимеш. Не крастимеш. Не свідчитимеш ложно на ближнього твого. Не пожадаєш жінки ближнього твого» (Вих., 20, 2-17). Ці заповіді можна розділити на дві групи. Перші чотири фіксують віроучительно-обрядові настанови давньоєврейської релігії: вимога строгого єдинобожжя, заборона поклоніння іншим богам, згадування імені божого даремно і вимога дотримання суботи. Останні шість заповідей мають безпосереднє відношення до моральності. Це вимоги шанувати своїх батьків, заборони вбивати, чинити перелюб, красти, лжесвідчити, жадати чужого.

Заповіді старозавітного Д. мають заборонний характер, називаючи лише те, що людина не повинна робити. Позитивний моральний ідеал був сформульований у рамках Нового Завіту у знаменитій Нагорній проповіді. У першій її частині містяться вимоги, які Господь пред'являє до людей (убогі духом; ті, що плачуть; смиренні; ті, що прагнуть правди; милостиві; миротворці і вигнані за правду), за їх дотримання обіцяна нагорода на тому світі. У другій частині Нагорної проповіді викладені основні вимоги християнської моралі на противагу старозавітним нормам (не протився злому, люби ворогів своїх, не клянись, не суди, не розлучайся, не турбуйся про день завтрашній, шукай Царство Небесне).

Декламація (лат. — вправа у красномовстві) — 1) мистецтво виразного виголошення тексту актором; 2) віршований твір кінця XVI – початку XVII ст., що передував розвиткові шкільної драми. Д. призначалися для виконання у школах під час Великодніх і Різдвяних свят або з нагоди важливих історичних подій. В Д. розроблялися теми педагогічного та побутового змісту. Для виконання не потребували сцени, декорацій та особливої режисерської підготовки. Найранішими відомими Д. є «Просфонима» (1581) та «Вірші на жалосний погреб зацного лицаря… Петра Конашевича Сагайдачного» (1622) Касіяна Саковича.

Денаціоналізація (фр.) — 1) втрата етнічною спільністю частини або всіх своїх специфічних рис, що призводить до розпаду системних зв'язків усередині неї; 2) цілеспрямована політика панівної нації, що має на меті змусити підлеглі народи зректися своєї самобутності.

Державна релігія — релігійна ідеологія і діяльність, затверджена державою як обов'язкова або найбільш бажана для громадян норма публічного релігійного життя.

Державна церква — церква, наділена у певній державі особливим, привілейованим статусом.

Десятинна церква Богородиці у Києві — закладена за Володимира Великого у 989 р. церква Успіння Богородиці. Це перша відома на сьогодні кам'яна церква, побудована на Русі в пам'ять про прийняття християнства. Свою назву (Десятинна) отримала тому, що князь виділив на її побудову та утримання десяту частину своїх прибутків. Перед нею стояла вивезена з Корсуня квадрига коней, що вказує на ставлення київських князів до візантійської культури і на бажання підкреслити силу і могутність Великого Київського князівства. Археологічні розкопки свідчать, що це був великий хрестово-купольний храм, розділений трьома парами стовпів на три нефа, кожен з яких закінчувався напівкруглою апсидою. Д. ц. оздоблювали мозаїки, фрески, різьблені мармурові та шиферні плити. Ікони, хрести і церковний посуд було привезено з Корсуня. Окрім головного престолу, мала ще два приділи – святих Володимира та Миколая. У Д. ц. містилася княжа усипальниця, де поховано Володимира Великого та його дружину – візантійську царівну Анну. Сюди ж з Вишгорода було перенесено прах княгині Ольги. У часи феодальної роздробленості Д. ц. страждала від княжих усобиць: у 1169 р. її пограбувало війско Андрія Боголюбського, а в 1203 р. – Рюрика Ростиславича. У 1240 р. орди хана Батия, захопивши Київ, зруйнували Д. ц.

Дата добавления: 2017-01-14