Відродження – див.: Ренесанс. 1 страница

В

Б

Ікос 1

Кондак 1

Тобі, Провідниці життя нашого, ми, раби твої, пісні перемоги співаємо; визволені ж з біди пісні вдячні приносимо, Богородице. А ти, що маєш силу непереможну, від усяких бід визволяй нас, щоб ми взивали до тебе:

Радуйся, Невісто Неневісная.

Ангел найстарший з неба посланий був вітати Богородицю: «Радуйся». Та коли він побачив Твоє втілення, Господи, то, глибоко вражений, так промовив до Неї своїм безтілесним голосом:

Радуйся, бо через Тебе радість засяє;

Радуйся, бо через Тебе прокляття зникне;

Радуйся, впалого Адама піднесення;

Радуйся, Євиних сліз осушення;

Радуйся, висото, для людського розуму недосяжна;

Радуйся, глибино, і для ангельського зору непроглядна;

Радуйся, бо Ти стала престолом Царя Господа;

Радуйся, бо Ти носиш Того, Хто все носить;

Радуйся, зоре досвітня, провіснице сонця;

Радуйся, лоно Божественного втілення;

Радуйся, бо Тобою створіння обновляється;

Радуйся, бо через Тебе Творцеві поклоняємось.

Радуйся, Невісто Неневісная.

Акафістник (від гр. — букв. не сідаю; гімн, який співають стоячи) — збірник акафістів.

Акровірш, акростих (гр. — зовнішній, крайній рядок) — вірш, початкові літери рядків якого, прочитані згори вниз, утворюють слово чи словосполучення. Найчастіше — це ім’я або прізвище автора чи людини, якій вірш присвячено. Є різновидом зорової поезії, у якому зоровий образ невіддільний від змісту твору, а тому розрахований виключно на зорове сприйняття. Напр.,

ОЙ під вишнею, під черешнею

С тояв старий з молодою, як із ягодою.

І просилася, і молилася:

П усти мене, старий діду, на улицю погулять!

(за першими літерами рядків читаємо ім’я

— ОЙСІП, тобто Йосип).

Існує кілька різновидів А.: власне А., мезовірш (слово утворюється посередині), телевірш (слово утворюється з останніх літер рядків), рядковий А. (слово вирізняється по горизонталі), зворотно-рядковий А. (слово вирізняється по горизонталі, але прочитується у зворотному порядку), перерваний А. (чергуються літери, що належать до різних слів), азбучний А. (літери виділяються в алфавітному порядку). Загалом тематичне, строфічне та метричне розмаїття А. не регламентоване.

Акровіршування виникло у давньогрецькій літературі (введення А. приписують Епіхарму (біля 540-450 рр. до н. е.)), розвинулося у римській та літературах Ренесансу й Бароко. Стало ознакою високого розвитку мови та вміння поетів майстерно нею володіти. В українській літературі А. відомий з ІІ пол. ХVІ ст. (присвята у латиномовній «Еклозі» Григорія Чуя, русина з Самбора), набув популярності у ХVІІ ст. (творчість Івана Величковського). У ХІХ ст. традиція А. продовжується у творчості Леоніда Глібова.

Акт (лат. — приводжу в рух), дія — одна із завершених частин драматичного твору чи театральної вистави, яка зумовлює подальший розвиток сюжету. Під час вистави А. розмежовуються антрактами. Трагедії античних авторів, В. Шекспіра, класицистів і романтиків включали зазвичай п’ять А. Реалістична драматургія ХІХ ст. поряд з п’ятиактними запроваджує чотирьох- і трьохактні п’єси (М.Кропивницький, М.Старицький, І.Карпенко-Карий). У сучасній драматургії кількість А. не регламентована.

Актуальність (від лат. — справжній, сучасний) твору — важливість, злободенність твору у певний момент життя суспільства, здатність твору своїм змістом і формою викликати жвавий інтерес у читачів.

Акцентний (від лат. — наголос) вірш — вірш, ритм якого спирається на однакову кількість наголосів у віршовому рядку при різній кількості ненаголошених складів і в рядках, і між наголосами у середині рядків. Властивий народним билинам, думам, використовується у стилізаціях. Напр.,

Ой бідна ж ти наша головонько,

Нема ж кому поради порадить.

Ой у неділю рано

Наших сотників побрано.

(Анонім. Дума козацькая (ІІ пол. ХVІІ ст.)

Алегорія (гр. — інакомовлення) — художній засіб, який належить до групи метафоричних тропів; вислів з переносним значенням, у якому абстрактне поняття чи судження передається через конкретний художній образ. Зв’язок між образом і значенням встановлюється за подібністю суттєвих ознак, якостей або функцій. Наприклад, змія і чаша — А. медицини; лев — А. сили, влади; лисиця — А. хитрощів.

Алилуйя, алілуя, аллелуйя (букв. — «хваліть») — літургійне привітання, приспів у християнському богослужінні, що прославляє Святу Трійцю.

Алітерація (від лат. — уподібнення звуків) — фоностилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних (або подібних за звучанням) приголосних звуків у певному уривку тексту (поетичному чи прозовому) для підсилення звукової або інтонаційної виразності мови й музичності. Напр.,

Ми р у без ми р у так ва ж ко п р обути,

Ми р у ми р х о ч е – у с лові це ч ути!

Мо р у цім с віті – не ми р бенкетує,

В с віті людина людину мо рд ує!

Ми р то ж – не ми р в ж е, як ми р у немає:

Х оди ш с ьогодні, а завт р а вми р ає ш! (Лазар Баранович)

А. може бути властива словосполученням, реченням і цілим віршам.

Разом з паралелізмом належить до найдавніших ознак віршоскладання: А. широко застосовувалася у давньоукраїнських текстах, зокрема «Слові про Ігорів похід». Найчастіше використовується разом з асонансом.

Алкеїв вірш — поетичний розмір античного (метричного) віршування, запроваджений старогрецьким поетом Алкеєм (VІІ-VІ ст. до н. е.). Складається з одинадцяти-, дев’яти- і десятискладних віршів-логаедів.

Алкеєва строфа — один із різновидів чотирирядкової античної строфи. Серед різних варіантів А. с. найрозповсюдженішим була така: два перші рядки –— 11-тискладні, третій — 9-тискладний і четвертий рядок — 10-тискладний. Строфа названа за іменем старогрецького поета Алкея (VІІ-VІ ст. до н. е.), який її винайшов. У римське віршування була запроваджена Горацієм, тому іноді її називають гораціанською строфою.

Алюзія (від лат. – жарт, натяк) – художньо-стилістичний прийом; натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, здатного сприйняти закодований текст. Функціонує як знак, що дозволяє створити певний стилістичний або смисловий ефект на основі асоціації. Напр., Сізіфова праця, перехід Рубікону, Гордіїв вузол, слава Герострата. За походженням розрізняють: міфологічну, біблійну, історичну, політико-публіцистичну та літературну А.

А. допомагає гранично стисло, але вичерпно, одним словом вказати на рису людини, особливість події тощо, тісно поєднаних з оповіддю, оскільки вони асоціативно виокремлюють важливу думку певного контексту.

Альма-матер (від лат. — мати-годувальниця) — старовинна студентська назва університету, нині — місце, де хтось набув професію та виховувався.

Амбівалентність (від лат. – обидва і сила) – суперечливе, двояке емоційне переживання стосовно тої самої події, явища, предмета (наприклад, прихильність і відраза, веселощі і сум тощо).

Амінь, амен (букв. — «Воістину!»,«Хай буде так», «Вірно») — вираз, запозичений без перекладу з єврейської церковної служби у християнську традицію. Вживається наприкінці читання Євангелія, молитов, виголошення проповідей і апостольських послань. Вияв повної згоди молільників із змістом виголошеного.

Аморфність (гр. — безформність, неоформленість) композиції — використовують стосовно літературних творів, у яких відсутні чіткі принципи компонування (композиції), послідовний логічний виклад, натомість переважає емоційність. Напр., А. к. є однією з визначальних ознак творів Івана Вишенського.

Ампліфікація (від лат. — збільшення, прикрашування, розширення), накопичення — ораторський і стилістичний прийом, який полягає у нагромадженні одноманітних мовних компонентів (однакових тропів (епітетів, метафор), однотипних виразів чи синтаксичних структур) для доповнення, збагачення судження, для переконання рецепієнта. Застосовується для підсилення емоційного впливу поетичної мови. Напр.,

…якщо і вихваля Греція Нестора,

Ахіллеса, Аякса, а Троя Гектора,

Афіняни короля славлять Періклеса,

Рим хороброго свого хвалить Курціуша

І за щастя на війні славить Помпеюша,

То і Русь тоді Петру нехай чинить славу

І співає похвалу нащадкам по праву…

(Касіян Сакович «Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного»)

Аналіз (від гр. — розкладання, розчленування) літературного твору — логічна процедура, суть якої полягає у розчленуванні цілісного літературного твору на компоненти, елементи, які розглядаються як кожний окремо, так і у взаємозв’язках, з метою характеристики своєрідності цього твору, осягнення його художньо-естетичної вартості.

Аналіз (від гр. — розкладання, розчленування) літературного твору версифікаційний — застосовується під час вивчення поетичних творів і передбачає аналіз структури певної поетичної форми (система версифікації, розмір вірша, римування тощо).

Аналіз (від гр. — розкладання, розчленування) літературного твору жанровий — застосовується при вивченні жанрової специфіки конкретного твору.

Аналіз (від гр. — розкладання, розчленування) літературного твору композиційний — застосовується при вивченні внутрішньої форми твору, його будови і полягає у виявленні окремих композиційних елементів та з’ясуванні їхніх функцій.

Аналіз (від гр. — розкладання, розчленування) літературного твору пообразний — застосовується при вивченні образної системи твору і передбачає характеристику образів та розкриття їхнього значення у творі.

Аналіз (від гр. — розкладання, розчленування) літературного твору стилістичний — застосовується для вивчення індивідуального стилю письменника і передбачає виявлення індивідуальних особливостей його письма.

Аналіз (від гр. — розкладання, розчленування) літературного твору тематичний (ідейно-тематичний) — застосовується при вивченні змісту твору і передбачає з´ясування теми, тематики, проблематики, конфліктів, ідеї твору.

Аналогія (від гр. — відповідність, схожість) — подібність, відповідність у чомусь між поняттями, явищами і предметами, які загалом є різними. У літературному творі — засіб, який нагадує розгорнуте порівняння, коли характеристику одних явищ заміняють описом інших, подібних і зрозумілих читачам.

Анафора (від гр. букв. - піднесення) – єдинопочаток;стилістичний прийом повторення однакових звуків, слів чи словосполучень на початку двох і більше речень, частин фрази. А. вважається насамперед засобом поетичного мовлення, але вживається і у прозових текстах, виконуючи різні функції посилення експресивності – від максимальної ліризації інтимних почуттів до підкреслення сатирично-саркастичного авторського ставлення. В українському фольклорі А. найбільш поширена у пісенній ліриці. В давньому письменстві неперевершеним майстром анафоричної побудови текстів був Іван Вишенський. А. може виконувати і композиційну функцію при вибудові твору в цілому (напр., анафоричний початок розділів в повісті Г Квітки-Основ'яненка «Конотопська відьма»).

Анахорет (гр. — відлюдник, самітник, затворник) — подвижник, який живе строго аскетично, повністю відсторонившись від світу та людей, у молитвах, каятті та думках про Бога. Першим А. часів Київської Русі вважається засновник Києво-Печерського монастиря св. Антоній. У кінці ХVІ - на поч. ХVІІ ст. ст. А. був відомий письменник-полеміст Іван Вишенський.

Андрусівське перемир’я — укладене 30.01.1667 р. між Росією і Польщею за спиною Гетьманщини, за яким остання розділялася на Правобережну (польську) і Лівобережну(російську) частини.

Анекдот (гр. — неопублікований) — коротка усна жартівлива оповідка про якийсь життєвий випадок чи ситуацію з дотепним неочікуваним або й парадоксальним закінченням. Може мати жартівливе або сатиричне забарвлення. Вперше А. як термін був використаний у Візантії стосовно сатиричної «Таємної історії» Прокопія (VІ ст.).

Анексія (лат. — приєднання) — насильницьке захоплення державою території іншої країни і включення її до свого складу.

Анімалізм (лат. — жива істота) — художнє зображення явищ природи, при якому їм надаються людські властивості. Властиве народній поетичній творчості (казки про тварин). У художній літературі А. є одним із засобів вираження авторської ідеї: байки Григорія Сковороди.

Анімізм (від лат. — душа, дух) — віра в існування душ і духів, що керують усім матеріальним світом; вчення про наявність душі у всіх предметів. Загальна одухотвореність природи, віра у наявність душі-духу у кожній речі або явищі навколишнього світу. Характерний для традиційних уявлень та вірувань українців, їхньої календарної та родинної обрядовості.

Анонімне (гр. — безіменний) видання — стародрук, на якому не зазначене ім’я друкаря, а також місце і рік друку.

Анонім (гр. — безіменний) — 1) автор, який опублікував свій твір без вказування імені або псевдоніма; 2) не названий, не підписаний автором твір.

Анонімність (гр. — безіменний) (імперсональність) літературної пам’ятки – 1) одна із специфічних рис фольклору, зумовлена тим, що він існував у усній формі і протягом тривалого часу побутування ім’я першоавтора втратилося; 2) ознака художнього твору, автор якого невідомий або не вказаний. Була властива давній літературі. Зумовлювалася релігійно-культовим або ритуальним спрямуванням твору чи бажанням автора приховати своє ім’я. А. може бути свідомою (відповідно до задуму автора) або викликаною певними причинами (зокрема втрата імені автора).

Антагонізм (гр. — опір, боротьба) — непримиренна суперечність між протилежними або ворожими силами.

Антитеза (від гр. — протиставлення) — стилістична фігура контрасту; зіставлення контрастних або протилежних образів. Ширше — будь-яке зіставлення протилежних понять, ситуацій чи якихось інших елементів у художньому творі. А. посилює емоційну виразність тексту, надає йому особливої виразності, медитативності. Для створення А. часто послуговуються антонімами та антонімічними зворотами. Найчастіше зустрічається у приказках і прислів’ях: «Лучче птиці на сухій гілці, чим ся в золотій клітці». Прийом А. притаманний всім періодам історії літератури, часто використовується для вираження явних та прихованих контрастів, виявлення внутрішніх і зовнішніх протиріч тощо. Напр.,

У вбогого трохи є, в жебрака — нічого,

Понад міру — в багача, а досить — ні в кого.

(Іван Величковський)

Антична (з лат. — стародавній) культура — культура давніх греків і римлян, яка розвивалася в умовах рабовласницького суспільства у І тис. до н. е. і стала основою європейської художньої культури.

Античне (з лат. — стародавній) віршування — вид метричного віршування у давньогрецькій і давньоримській поезії. Склалося у VІІІ ст. до н. е. в Греції, а в ІІІ ст. до н. е. поширилося у Римі; засновувалося на чергуванні довгих і коротких складів, оскільки в античних мовах розрізняли довгі й короткі звуки. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи: короткий склад дорівнював одній морі, довгий – двом, або довгий склад дорівнював двом коротким. Групи довгих і коротких складів утворювали стопи. Для А. в. властиві тридольні стопи — ямб, хорей, трибрахій; чотиридольні — дактиль, спондей; п’ятидольні — бакхій з антибакхієм, кретик; шестидольні — молос, хоріямб, антиспаст і два іоніка; семиморні — чотири епітрита. Найпоширенішим розміром був гекзаметр — шестистопний дактиль з неповною останньою стопою і цезурою посередині. Часто у поєднанні з гекзаметром використовувався пентаметр. Тексти А. в. не читалися, а співалися і не мали рим.

Античний (з лат. — стародавній) — 1) греко-римський період розквіту цивілізації Північного Середземномор’я (Стародавня Греція, Стародавній Рим), його культура, мистецтво, суспільний лад; 2) перенос. — класично правильний.

Античність (лат. — давнина, старовина) — 1) давньогрецький, давньоримський світ, його культура, історія; 2) сукупність історичних і культурних надбань стародавніх греків і римлян, яка стала фундаментом європейської культури.

Термін «А.» був запроваджений на початку ХVІІІ ст. у французькій мові і первісно означав особливий вид мистецтва ранніх історичних періодів. А. як культурний спадок Давньої Греції і Риму вплинула на політичне і релігійне мислення, літературу і мистецтво, на філософські та юридичні погляди усіх народів Європи.

Антологія (гр. — збирання квітів, квітник) — збірник літературних творів різних авторів переважно одного жанру чи літературного періоду. Перший укладач А. — давньогрецький поет Мелеагр з Гадари (кінець ІІ - початок І ст. до н. е.). Широко розповсюджена у літературах Сходу, у давньоруській літературі представлена «Ізборниками».

Антракт (фр.- між, дія) – перерва між діями вистави або концерту. Призначений для декількох цілей: відпочинок акторів і глядачів, зміна декорації, костюмів і гриму акторів.

Антропогонічні міфи – різновид космогонічних міфів, що розповідають про походження людини і виникнення світу. Найбільш архаїчними є міфи про перетворення в людей тварин-тотемів або про «доопрацювання» людей культурними героями. Розповсюджені міфи про створення деміургами людей з дерева або глини.

Антропоморфізм (від гр. — людина і форма, вид) — інтелектуальний процес перенесення рис і властивостей людини на матеріальні та ідеальні об’єкти, уподібнення їх людині. Напр.,

Миша сільська у хатині своїй прийняла міську гостю,

Їжу сільську, що придбала сама, подала їй ласкаво

Й радісно просить гостити у бідній селянській господі.

Жителька ж міста з пихою відкинула бідність і їжу,

В місто подругу сільську на ласощі просить принадні.

(Феофан Прокопович «Байка про сільську та міську мишу»)

Антропоцентризм (гр. — людина, лат. — центр) — філософський принцип, згідно з яким людина є центром Всесвіту і найвищою метою світобудови. Вперше був сформульований у Давній Греції Сократом і софістами, які проголосили людину мірилом усіх речей. Згідно з цим твердженням всі речі і явища навколишнього світу мають бути співвіднесені з потребами та інтересами людини.

Апарат книги — додаткові тексти, включені у книгу з метою створення для читача найбільш сприятливих умов у користуванні нею (довідково-допоміжний апарат) і для кращого розуміння змісту (науково-довідковий апарат). Так, наприклад, у першому виданні «Слова про Ігорів похід» (1800), окрім давньоруського тексту з перекладом, було вміщено передмову, у якій подавалася коротка характеристика епохи і обставин походу та проблеми трактування окремих уривків, історичні, географічні і лінгвістичні коментарі, а також генеалогічна таблиця руських князів.

Апокаліпсис (гр. — одкровення), Одкровення (Об’явлення) Іоанна (Івана) Богослова — остання, двадцять сьома книга Нового Завіту, складається з 22 розділів. Написана у 95-100 рр. н. е. Зведення декількох текстів: єврейського апокаліпсису, опрацьованого на християнський лад, та книг Старозавітних пророків Єзекиїля і Даниїла. Вважається найбільш «іудейською» книгою всього Нового Завіту. Проповідує терпіння і вірність, а також мучеництво, яке трактується як подвиг. Символічно розповідає про Друге пришестя Ісуса Христа, про події, які мають настати перед кінцем світу та початком тисячолітнього царства. Став підґрунтям християнської есхатології.

Апокаліптика (від гр. — одкровення) — твори, що виникли на початку нової ери і мали на меті передбачити майбутнє і розповісти про нього в одкровеннях пророків. Майбутні події показуються у фантастичному, загрозливому вигляді. Іудейська А. бере свій початок у творчості пророка Даниїла. Ранньохристиянська А. продовжила традиції іудейської, її розквіт припадає на 100-150 рр. н. е. (Апокаліпсис Іоанна Богослова). У творах А. наявні загадкові фантастичні візії, складна символіка образів і чисел, описи боротьби добра і зла, а також есхатологічні мотиви.

Апокаліптичність (від гр. – одкровення) — ознака літературного твору, у якому вміщено пророцтва про кінець світу, Страшний суд тощо.

«Апокрисис» (від гр. - відповідь) Христофора Філалета (від гр. - правдолюб) – твір української православної полемічної літератури, написаний у відповідь на книгу Петра Скарги «Собор Брестський і його оборона». Виданий у 1597 р. у Вільні польською мовою та у 1598 р. у Отрозі староукраїнською мовою. Головні тези «А.»: ідея соборності, ідея демократичності церкви (обов'язкова участь світських людей у вирішенні релігійних та церковних проблем), осуд економічного визиску простого народу. Застерігає тодішню владу від можливих народних постань, які можуть відбутися як реакція на польсько-шляхетську політику соціального та національно-релігійного гноблення народу. Композиційно складається з вступної віршованої передмови, у якій автор називає причини появи свого твору, зокрема, діяльність єзуїтів та посилення репресій проти православних, а також чотирьох розділів основної частини, присвячених викриттю ренегатства православної верхівки – єпископів, які підписали Берестейську унію 1596 р. «А». мав велику популярність серед українських та білоруських читачів. І.Франко назвав його «короною антиуніатської полеміки ХVІ в.». Значення «А». для православних сучасників виявилося у тому, що ця книга стала першим науковим спростуванням римсько-католицького вчення про вищість папи.

Апокрифічна (від гр. — прихований, таємний) література, апокрифи — твори іудейської та ранньохристиянської літератури легендарного характеру про осіб і події Біблійної історії, які не визнавалися церквою, пізніше заборонені і переслідувані нею. Мали значні ідеологічні розходження з Біблією. Первісною основою А. були легенди іудеїв, що не увійшли до Біблійного канону. А. л. відображала боротьбу різних релігійних течій у християнстві. Тематично поділяються на старозавітні (Мале Буття, або Книга Ювілеїв; Псалми Соломона; Пророцтва, або Одкровення Еноха, Іллі, Ісаії, Єремії тощо), новозавітні (Євангелія Никодима, Хоми, Якова; Переписка Ісуса Христа з Авгарем; Подорож Апостолів і Євангелістів; Плач Богородиці; Ходіння апостола Андрія; Діяння Апостольські тощо) та есхатологічні («Ходіння Богородиці по муках»). Хоча А. часто називаються «пророцтвами», «євангеліями», «одкровеннями», за своєю поетикою вони відмінні від Біблійних книг і ближчі до легендарних переказів.

Художня природа А. має такі ознаки: оповідь відзначається докладністю (на відміну від канонічних біблійних книг), за формою нагадують казки, допускається знижене зображення священних осіб і подій, що надає оповіді демократизму, велика кількість чудес, фантастики, екзотики.

На Русь прийшли у ХІ ст. з Візантії, Болгарії та Палестини, майже одночасно з священними та богослужбовими книгами. Згодом були включені у «Толкову Палею» та «Палею історичну».

Іван Франко підготував і видав 5-томне видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (Львів, 1896-1910) зі своїми дослідженнями.

А. є важливими документами свого часу, які свідчать про духовні погляди їх авторів і читачів. Не менш важливий їхній вплив на образотворче мистецтво, літературу і самі релігійні догмати (напр., про непорочне зачаття Діви Марії, про вознесіння Христа на небо та ін.). А. мали вплив на різні жанри фольклору: колядки, щедрівки, ліричні пісні, думи, казки, легенди, перекази. В українській літературі сюжети та образи А. використали Іван Котляревський («Енеїда» — описи раю та пекла), Тарас Шевченко («Марія»), Олекса Стороженко («Марко Проклятий»), Степан Руданський («Байки світовії»), Іван Франко («Мойсей») та ін.

Аполог (від гр. букв. — оповідання, казка про тварин, байка) — різновид морально-дидактичної поезії; невелика алегорична оповідь морально-повчального змісту з відверто висловленою мораллю. Персонажами А. виступають рослини і тварини. Виник на Сході як попередник байки і входив до морально-дидактичних творів («Повість про Варлаама та Йоасафа», «Повість про Акира премудрого»). На Русі був популярний А. про мисливця та єдинорога з «Повісті про Варлаама та Йоасафа».

Апологети (гр. — виправдання, заступництво) — 1) ранньохристинські богослови і філософи (напр., Ориген, Юстин, Аристид та ін.), які пропагували переваги нової релігії, обґрунтовували її високі моральні принципи і корисність для суспільства порівняно з політеїстичними віруваннями Римської імперії; 2) у широкому значенні – людина, яка захищає певну ідеологію, вчення, віру, переконання тощо, прославляючи та надаючи їй особливого значення для суспільства. Таке прославлення є відверто гіперболізованим. До будь-якої критики А. ставиться агресивно, виключаючи всяку можливість існування інакшої точки зору.

Апологетична (гр. — виправдання, заступництво) література — література, яка виникла у Римській імперії у перші роки існування християнства. Її основним змістом була пропаганда нової віри на противагу римському політеїзму. У творах А. л. доводилося, що християнство не суперечить античній філософії і науці. Найбільш відомими авторами були Юстин, автор «Апології», а також Татіан, Афинагор, Тертуліан.

Апологія (від гр. — виправдання, заступництво) — відвертий захист; промова або твір на захист певної особи, положення, теорії, вчення.

Апостол (гр. — посланець) — 1) учні Ісуса Христа, обрані і відряджені Ним на проповідь Євангелія. Так називають переважно 12 найближчих учнів Ісуса Христа: Симона (Петра), Андрія, Варфоломія, Іоанна, Матвія, Симона, Фадея, Пилипа, Хому, Якова – сина Алфеєвого, Якова – сина Зеведеєвого, Іуду Іскаріота, що зрадив Ісуса. До А. відносять і Павла, хоча він безпосередньо не був учнем Христа. Також А. називають понад 70 осіб, діяльність яких прирівнювалася до апостольського служіння. Під впливом есхатолічних та апокаліптичних уявлень А. зображались у вигляді суддів, ягнят чи голубів. Пізніше А. стали одним з численних образів середньовічного мистецтва: їх зображення зустрічаються на порталах церков, поряд з пророками, на вітражах, на олтарях та іконах. Поступово кожен з 12-ти А. став наділятися своїми характерними рисами і атрибутикою; 2) проповідники Христового вчення; 3) збірник, який вміщував Діяння та Послання апостолів з поділом на глави і визначенням читань на всі дні року. Належить до числа богослужбових книг.

Дата добавления: 2017-01-14