До поеми С.Кленовича 2 страница

Деталізація художня — бажання автора досягти вичерпної повноти зображуваного; включення у твір численних деталей, які роблять зображення максимально докладним.

Дефініція (від лат. - визначаю) – коротке наукове визначення певного поняття, явища, предмета тощо, яке розкриває суть терміна; тлумачення слова.

Дидактизм (від гр. — повчальний) — повчальність, не приховане автором виховне спрямування твору, моралістична тенденційність.

Дидактична (від гр. — повчальний) література — літературні твори, які мають на меті у художній формі викласти відомості філософського, релігійного, морального, наукового чи пізнавального змісту. До неї відносять байку, притчу, сатиру та інші види творів, що мають повчальний характер. Одна з суттєвих ознак давньої української літератури.

Дике Поле — історична назва необжитих осілим населенням причорноморських степів, що відокремлювали українські землі від Кримського ханства. Серед племен, що населяли Д. П., – скіфи, сармати, гунни, половці, поляни, хозари. Степи Д. П. були придатними для розвитку землеробства, скотарства, промислів, що спричинило їх колонізацію ще в часи Київської Русі, але цьому перешкоджали набіги степових кочівників. У ХV-ХVІ ст. тут сформувалося українське козацтво. Уряд Речі Посполитої Д. П. вважав українські землі на схід і південь від Білої Церкви і роздавав їх шляхті у приватну власність як незаселені, хоча там проживало українське населення.

Динамізм бароковий — одна з характерних ознак літератури бароко; виявляється у постійному русі форм, які покликані відтворити рухливість світу і стан душевного неспокою людини. На думку Д.Чижевського, це — «потреба руху, зміни, мандрівки, трагічного напруження та катастрофи». Важливим виявом Д. у літературі бароко є тема швидкоплинності життя, марності існування, нетривкості всього сущого на землі. Одним з найвиразніших прикладів реалізації Д. є поезії Івана Величковського «Минути» з рукописної книги «Зегар з полузегарком» (1690).

Династія (гр. — влада, панування) — володарі держави з одного роду, влада яких передається у спадок його членам.

Дитинець — центральна укріплена частина міста у Київській Русі, обнесена кам'яною або дерев'яною стіною з баштами і брамами, оточувана ровами, у ній розміщувалися князівські та боярські двори, житла військових і духовенства, храми. До Д. прилягали ремісничі та торгові квартали міста. Під час ворожого нападу у Д. ховалися жінки з дітьми, звідки й виникла назва. Київський Д. («місто Володимира») був розташований на Старокиївськиій горі, Чернігівський – на пагорбі над Десною, Львівський – на Замковій горі.

Дискурс (лат. — міркування) — сукупність висловлювань стосовно певної проблематики, що розглядаються у зв'язку з цією проблематикою, а також у зв'язках між собою.

Дистих (від гр. — два і вірш), двовірш — найпростіше і найменше формою об'єднання віршових рядків, дворядкова строфа із суміжним (парним) римуванням, написана будь-яким віршовим розміром. Напр.,

Дай, Боже, згоди святої Вкраїні,

Хай Україна у січі не гине! (Лазар Баранович)

У Д. викладається думка, що виражена реченням середньої довжини. Двочленність дозволяє реалізувати паралелізм, контраст, подати тезу і висновок до неї. У ренесансно-барокову добу Д. практикувався в українській поезії як обов'язкова віршова норма силабічної системи (Касіян Сакович, Софроній Почаський, Іван Величковський, Григорій Сковорода та ін.). Так, елегія Іларіона Ярошевицького «Купідон, або крилатий Амур» з рукописної книги «Аполлонів кедр» (1702) вся написана Д.

Діалог (від гр. — розмова, бесіда), діалогічна мова– 1) один із типів організації усного мовлення, який за своєю формою є розмовою двох або декількох осіб. Буває частиною словесно-художнього тексту, домінуючою у драмі. Для Д. властивими є неповні та незавершені речення, перевага сурядності над підрядністю, менша стрункість побудови речення, наявність приєднувальних конструкцій тощо; 2) існує і як самостійний публіцистичний (Й. Гердер, Г. Лессінг, Д. Дідро) чи філософський (Августин, Б. Паскаль) жанр, де авторська думка розгортається у формі суперечки двох або більше осіб. В давній українській літературі представлений зокрема у творчості Івана Вишенського («Викриття диявола-світодержця») та Григорія Сковороди («Суперечка біса з Варавою», «Діалог. Назва його – Потоп Зміїний»); 3) твори давньої української літератури, що передували шкільній драмі; різновид драми, побудованої на системі монологів (цим Д. наближається до декламації). При постановці не вимагали сценічного майданчика, декорацій та особливої акторської і режисерської підготовки. У Д. розроблялися традиційні біблійні сюжети Різдва і Воскресіння Христа, побутові та історичні теми. Мали триєдину мету: навчальну (розвиток пам'яті та уяви, повторення вивченого матеріалу), виховну і агітаційну (розповсюдження релігійних та просвітницьких ідей). Зразками Д. є «Вірші на Різдво Христове…» (1616) Памви Беринди, анонімна «Різдвяна вірша» для 27 отроків (ХVІІ ст.), «Вірші» з трагедії «Христос Пасхон» Григорія Богослова» (1630) Андрія Скульського, «Розмисл про муку Христа Спасителя нашого…» (1631) та «Вірші на радісний день Воскресіння Христа Спасителя нашого» (1636) Іоаникія Волковича, анонімний «Бенкет духовний» (ІІ пол. ХVІІ ст.) та ін.

Діаріуш, діарій (лат. — щоденний, пол. – щоденник, сімейна хроніка) — щоденні записи, зроблені однією особою про події власного чи загальнонародного життя, щоденник. Характерними рисами цих записів є їх хронологічність, а також суб'єктивність оповіді. В Україні набули поширення у ХVІІ – І пол. ХVІІІ ст., прийшовши із Польщі. Умовно поділяються на три різновиди: 1) Д. про поточну діяльність гетьманів – документальні хроніки про гетьманську адміністративно-політичну дільність (Д. генерального хорунжого М.Д.Ханенка (січень-липень 1722 р.)), 2) Д. Генеральної військової канцелярії (анонімний Д. за 1722-1723 рр., писаний у Глухові); 3) приватні або авторські Д. (Щоденник Миколи Ханенка, Щоденник Якова Марковича).

Діахронія (гр. — проникнення в часі) — історична послідовність у розвитку певного явища.

Діахронія (гр. — проникнення в часі) літератури — історична послідовність у розвитку літератури, минуле літератури, історико-літературний процес.

Діяння апостолів («Історія апостолів») — п'ята книга Нового Завіту, у якій у 28 розділах розповідається про проповідницьку діяльність апостола Петра серед іудеїв (І-а частина) та місіонерську діяльність апостола Павла серед язичників (ІІ-а частина). Відповідно, у першій частині книги головною фігурою постає Петро, у другій — Павло з його місіонерськими подорожами. Створена у 80-х рр. після Р. Хр. Авторство приписують євангелістові Луці, якого традиційно вважають супутником Павла. Лука міг використати власні спогади і свідчення первісних громад. Д. а. продовжують євангельську розповідь з моменту смерті Христа і до смерті апостола Павла. Головні ідеї книги: терпимість, примирення, співчуття приниженим, огида до багатства. Все це споріднює Д. а. з Євангелієм Луки.

«Діяння святих» (лат. «Acta sanctorum») — єдина якнайширша серія видань агіографічних текстів з коментарями, видана болландистами, членами єзуїтського ордену. 67 томів, які були випущені протягом 1643 – 1923 рр., включають життєписи святих відповідно до Священного календаря. Видання є допоміжним матеріалом для істориків, філологів і релігієзнавців.

Догмат, догма (гр. — думка, рішення, філософське вчення) — 1) поняття, вчення, яке вважається незаперечним за будь-яких умов і приймається без доказів; 2)основне положення певного віровчення, що визнається абсолютною істиною, яка має силу непохитного авторитету та не підлягає критиці. Вимога беззастережного визнання Д., сліпого прийняття їх на віру – головна вимога християнської церкви. Заперечення будь-якого Д. розцінюється церквою як єресь і піддається анафемі.

Догматизм (гр. — думка, рішення, філософське вчення) – метод мислення, за яким певне вчення або положення сприймається як вічна істина, як догма; застосовують без урахування конкретних умов життя. Характерний для середньовічних філософсько-релігійних вчень типу схоластики.

Документальність — ознака художнього твору, яка виявляється у активному залученні фактів, документів, цитуванні свідчень і джерел. Властива другій частині «Повісті врем'яних літ», де літописець для авторитетності і вірогідності описуваного включає у текст уривки з угод. Напр., у Оповіданні про Любецький з'їзд (1097).

Драма (з гр. — дія) — 1) один із трьох родів літератури, належить і літературі, і театру. Написана у діалогічній формі і призначена для показу на сцені. Для Д. властиві сюжетність, конфліктність дії і її членування на сценічні епізоди без оповідного начала. Текст орієнтований на видовищну виразність через міміку, жести, рухи і звучання. Особливе значення мають висловлювання персонажів. Провідні види Д.: трагедія, комедія, власне драма; 2) один із основних жанрів (видів) Д. як літературного роду разом з трагедією і комедією. Як і комедія, відтворює переважно особисте життя людей, але її головна мета — не висміювання звичаїв, а зображення особистості у її драматичних стосунках із суспільством. Як і трагедія, Д. тяжіє до відтворення гострих суперечностей; разом з тим її конфлікти менш напружені і можуть вирішитися позитивно, а характери не є винятковими. Як самостійний жанр сформувалася у другій половині ХVІІІ ст. у просвітителів (міщанська Д. у Франції і Німеччині).

Драматизм — велика напруженість дії твору будь-якого роду літератури, гострота конфлікту; збіг обставин у житті персонажа, коли він потрапляє у безвихідне чи надзвичайно складне становище.

Древляни (від др.-рус. — дерево) — східнослов'янське плем'я, яке у VІ-Х ст. жило в басейні річок Прип'ять, Горинь, Случ (центр племені — Іскоростень).

Другий південнослов'янський вплив — культурний вплив Сербії, Болгарії та Македонії на філософію, писемність і образотворче мистецтво східних слов'ян у кінці XIV–XV ст. (Кипріян і Григорій Цамблаки, Єпифаній, Пахомій Логофет (Серб)). У літературних творах культивує емоційно-експресивний стиль («плетіння словес»), який виявляється у насиченні тексту окличними реченнями, риторичними запитаннями, внутрішніми монологами, неологізмами, нагромадженням синонімів, епітетів, порівнянь тощо. Емоційно-експресивний стиль виявився переважно у церковній літературі – житіях, похвальних словах, проповідях.

Дружина — загін воїнів, об'єднаних навколо вождя племені, згодом — князя, короля; збройні загони у Київській Русі, які становили постійну військову силу князя, брали активну участь в управлінні державою.

Дуалізм (лат. — двоїстий, подвійний) — 1) філософське вчення про наявність і рівноцінність духу і матерії; принцип пояснення суті світу, за яким світ — це єдність двох першоначал — духу і матерії; 2) двоїстість, роздвоєність.

Дума — 1) українська народна ліро-епічна пісня історичного або соціально-побутового змісту, виконувалася речитативом під акомпанемент кобзи, бандури або ліри («Дума про козака Голоту», «Дума про Самійла Кішку», «Втеча трьох братів з Азова», «Дума про вдову та трьох її синів» та інші). Жанр сформувався у середині ХVІ ст., але своїми коренями сягає героїчного епосу часів Київської Русі. Усього відомо близько 50 сюжетів Д. у більш як 300 варіантах. Має усталену композицію — заспів (заплачка), оповідь (сповідь) і кінцівка (славослів'я). Для стилю Д. властиві символічні картини, заперечні паралелізми, ретардації, тавтологічні звороти, анафори, а також вільна ритміка та імпровізаційність. Складається із рядків різної довжини (від 4-5 до 20-30 складів), що об'єднані у окремі тиради (періоди), завершені інтонаційно і змістово. Римування вільне, часто суміжне дієслівне.

Духовна експансія (від лат. — розширення, поширення) — культурологічне явище міжнародних взаємин, процес реалізації природного прагнення кожного народу заявити про себе, ознайомити з собою, розповісти про себе, поширити здобутки своєї культури по світу.

Духовні вірші — повчальна релігійна лірика, що створювалася з кінця ХVІ ст. представниками духівництва, учнями та викладачами духовних шкіл, мандрівними дяками. Основою Д. в. були мотиви, запозичені із Святого Письма, апокрифів, житійних творів. Визначали чотири тематичні групи Д. в.: на честь ІсусаХриста, на честь Богородиці (Богородичні або Маріїнські вірші), на честь святих та вірші про марність чи швидкоплинність людського життя. Представлені у творчості Кирила Транквіліона-Ставровецького, Лазаря Барановича, Стефана Яворського та ін. Зразком Д. в. може бути уривок із поезії Дмитра Туптала «Поклоніння Пресвятій Тройці»:

Всі сили душі моєї, прийдіте, поклонимося

Богу в Тройці єдиному Отцю, і Сину, і Святому Духу!

Всі мислі серця мойого, прийдіте поклонимося

й припадем і заплачемо перед Господом, що створив нас!

Поклоняюся тобі, Пресвятая, єдиносущая, животворящая

і нерозділимая Тройце, Отче, і Сине, і Святий Духу!

Езоп - грецький байкар, який жив у VІ ст до н. е., автор відомих «Байок Езопа» - збірки прозових байок, героями яких були тварини. Вважається, що Е. належить близько 400 байок. Сюжети з цієї збірки були дуже популярними у європейських літературах і зустрічаються як запозичення у творчих доробках Григорія Сковороди, Євгена Гребінки, Леоніда Глібова, Івана Франка та ін.

Езопівська мова (від імені д.-гр. байкаря Езопа) — спосіб замасковано виражати думку за допомогою натяків, недомовок, алегорій тощо з метою уникнення цензурних заборон або для того, щоб приховати справжній зміст.

Екзальтація (лат. — дуже високий) — короткочасний період вкрай перебільшеного захоплення, надзвичайного збудження (хворобливої жвавості).

Екзальтованість (лат. — дуже високий) — схильність до екзальтації.

Екклезіаста (Проповідника), книга — книга Старого Завіту, що входить до групи морально-поетичних або сапієнціальних книг. Автором вважається цар Соломон. У 12 розділах, які не пов'язані між собою логікою викладу, порушуються проблеми щастя та сенсу людського життя. Основна думка книги: все у світі марнота (суєта), а істинне щастя людини – у доброчинності і спокої душі. Книга має відверто песимістичне забарвлення. У іудеїв читається у час святкування Кучок.

Еклектика, еклектизм (гр. — той, що вибирає) літературний — механічне поєднання у літературному творі різнорідних, органічно несумісних стильових елементів; суб'єктивне, здійснюване на власний розсуд і смак змішування суперечливих принципів, ідей, теорій, оцінок, стилів. У переносному значенні — відсутність оригінальності та самостійності у мисленні, творчості, практиці.

Еклога (гр. — вибірка, витяги) — різновид буколічної поезії; ліричний твір, побудований у вигляді діалогу, побутова сценка з життя простих людей. Напр., «Еклога» Григорій Чуя, Русина із Самбора.

Екскурс (лат. — відхилення, відступ) — у літературному творі — відхилення від основної сюжетної лінії задля з'ясування додаткових питань. Розрізняють часовий Е. (заглиблення у минуле чи майбутнє) та просторовий Е. (перенесення в іншу місцевість, країну тощо). Реалізується через введення у художній текст додаткових епізодів, вставних новел, нових персонажів, авторських ретроспекцій. Обидва види Е. – і часовий, і просторовий – виразно представлені у «Слові про Ігорів похід».

Експансія (від лат. — розширення, поширення) — збільшення зони впливу або панування у різних сферах (територія, економіка, політика, культура), захоплення чужих територій, джерел сировини та ринків збуту.

Експансія (від лат. — розширення, поширення) духовна — культурологічне явище міжнародних взаємин, процес реалізації природного прагнення кожного народу заявити про себе, ознайомити з собою, розповісти про себе, поширити здобутки своєї культури по світу.

Експозиція (лат. — пояснення) — один з елементів сюжету твору. В Е. викладаються обставини, представляються персонажі, повідомляється їх соціальний статус, характеризуються взаємини. Місце і характер Е., як і всіх інших елементів сюжету, визначається художніми завданнями, які ставить перед собою письменник у конкретному творі.

Експресія (з лат. — чітко вимовляю) — виразність, підкреслене виявлення почуттів, переживань. Досягається за допомогою різноманітних художніх засобів: тропів, стилістичних фігур, звукових повторів тощо.

Елегійний (гр. — журлива пісня, скарга) — властивий елегії, сумний, мрійливий.

Елегійний (гр. — журлива пісня, скарга) дистих — поширена в античній поезії строфа: двовірш, у якому перший рядок – гекзаметр, а другий – пентаметр. Кожна така строфа виражала закінчену думку. Використовувався у елегіях, епіграмах, епітафіях, різних афористичних висловах. У новій літературі розширив жанрові рамки, але втратив колишню строфічну замкненість.

Елегія (гр. — журлива пісня, скарга) — одна з жанрових форм лірики. Сформувалася у Давній Греції у VІІ ст. до н. е. як поезія, написана незалежно від змісту елегійними дистихами (творчість Тіртея, Каллімака). Первісно теми Е. різноманітні: патріотизм, ідеали громадянської та військової доблесті, радість і горе кохання. Пізніше в античній ліриці коло тем Е. звужується (Овідій Назон). Переважають мотиви особистих переживань: самотність, туга, розчарування, біль, страждання, загалом — мотив жалю і смутку за чимось назавжди втраченим (проминула молодість, кохання тощо). Прикладами є анонімні вірші-пісні «Прощай, світе!», «Не можу знати» з «Пряшівського збірника» (серед. ХVІІІ ст), «Елегія» Феофана Прокоповича.

Еліта (від фр. — краще, добірне, вибране) національна — найбільш підготовлена і згуртована меншість суспільства, його провідна верства, яка усвідомлює цілі, що стоять перед народом (нацією) і скеровує зусилля національної спільноти на їх досягнення. Визнання такої групи осіб суспільство здійснює через публічну довіру до їхніх ідеологічних засад, моральних принципів, суспільних вчинків. Пріоритетом для Е. н. є національна ідея як фундаментальна основа розбудови й утворення національної держави.

Елітарна (фр. — краще, добірне, вибране) література — літературна творчість, розрахована на витончене естетичне сприйняття, зрозуміла невеликій групі людей, які мають високий інтелектуальний рівень, відповідні духовні запити, особливу художню сприйнятливість. Зразки такої літератури культивувало високе (аристократичне) українське бароко.

Емблема (гр. — вставка) — різновид інакомовної художньої образності, у якому за принципом суміжності певне абстрактне явище відображається у конкретному предметному образі. Наприклад, ліра – емблема творчості, вінок – емблема слави тощо.

Енциклопедія (від гр. — коло знань) — наукове або науково-популярне довідкове видання, що містить найістотнішу інформацію з усіх або окремих галузей знань і практичної діяльності.

Епігон (від гр. - народжений після) – 1) наймолодша дитина в сім'ї; 2) зневажливе визначення представника мистецтва, який здатен лише на механічне, не позначене власними здібностями і талантом наслідування чужої творчості. Така діяльність «митця» називається епігонство.

Епіграма (гр. — напис) —короткий ліричний вірш довільного змісту (посвятні надписи, епітафії, повчання, описи, любовні, застольні, сатиричні вірші). У Стародавній Греції Е. називали віршовані написи на стінах храмів і пам'ятниках, у яких прославляли богів і героїв. У європейській літературі Е. — короткий, часто на 2-4 рядки вірш, присвячений якійсь особі чи події, інколи сатиричного характеру, а також повчальне висловлювання, побажання, осудження тощо. Прикладом є Е. Івана Величковського «Тому, хто пише вірші»:

Труду писання не зможе пізнати

Той, хто не знає, як треба писати.

Думає, легке і просте це діло:

Пишуть три пальці, а все болить тіло.

Епіграф (від гр. — напис) — цитата, вислів, прислів'я, вміщене автором перед текстом художнього (публіцистичного, наукового) твору чи його частини. Вперше використання Е. зафіксоване на початку ХV ст. у «Хроніках» Фруассара та «Максимах» Ларошфуко. Широке поширення отримує з кінця ХVІІІ ст. Е. пояснює основну колізію, тему, ідею чи настрій твору, викликаючи у читача асоціації між змістом цього твору і твору, цитованого в Е., виражає ставлення автора до зображуваного, створює певну настроєвість. У творах української давньої літератури як Е. здебільшого використовували уривки з Біблії або творів отців церкви.

Епістола (від гр. — послання, лист) — послання, лист.

Епістолярій (від гр. — послання, лист) — опубліковані листи видатних громадських і політичних діячів, учених, митців, зокрема письменників.

Епітафія (гр. — надгробний) — 1) надгробний напис, переважно у віршовій формі; 2) літературний твір, написаний у зв'язку зі смертю чи втратою когось, переважно панегіричного змісту. Самостійним жанром Е. стала в епоху класицизму. В давній українській літературі до жанру Е. зверталися Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода; 3) промова, виголошена на похороні.

Епітет (від гр. — додаток) — один з найуживаніших тропів, художнє означення, що виділяє у зображуваному (явищі, істоті тощо) характерну рису чи ознаку, визначальну якість, індивідуалізує предмет, поняття, дію, передає та формує до них певне ставлення. Виражається здебільшого прикметником (страшний Марс), хоча в ролі Е. може бути іменник (Січ- мати), прислівник (жив звитяжно).

Епіфора (від гр. епі – після + форос – той, що несе) – однакове закінчення ( єдинокінцівка); стилістична фігура, антитетична анафорі, яка виконує подібні функції, але в кінці речень, строф, частин фраз тощо.

Епічний стиль – стиль давньої української літератури, домінував у пам'ятках Раннього Середньовіччя. Визначається прагненням описати реальні історичні події мовою міфів, вводячи їх в історичну пам'ять народу. Оцінки подій даються з позицій традиційної народної моралі. Академік Д.Лихачов виділяв такі ознаки Е. с.: монотематичність; авторська суб'єктивність стосовно предмета зображуваного; загостреність сюжету; безіменність героїв; використання коротких жвавих діалогів; при загальному лаконізмі – докланий опис якоїсь значущої для сюжету деталі.

Літературних пам'яток, де панівним стилем був би епічний, не збереглося. Вплив Е. с. помітний у тих частинах «Повісті врем'яних літ» і «Галицько-Волинському літопису», які складені на фольклорній основі.

Епос (від гр. — слово, розповідь, мова) — один із трьох літературних родів, у творах якого основним способом зображення подій, явищ, людей тощо є розповідь та опис. Автор виступає у ролі стороннього спостерігача, що дозволяє широко змальовувати дійсність у часі й просторі, глибоко розкривати внутрішній світ персонажів. Характерні ознаки Е.: сюжетність; відтворення подій переважно у минулому часі; зображення людини через її вчинки, поведінку, особливості мовлення, пряму чи опосередковану характеристику; описи; менш активне, ніж у ліриці, використання тропіки та фігур; переважно прозова форма.

Естер, книга — одна із 12-ти історичних книг Старого Завіту. Складається з 10 розділів. Розповідає про красуню єврейку Естер, дружину перського царя Артаксеркса, що врятувала євреїв від змови, яку підготував проти них царський фаворит Аман. Події минулого зображено на документальній основі, а їх головними персонажами виступають справжні історичні особи, що дозволяє вважати цю книгу історичним романом. Насичена точними і правдивими побутовими та етнографічними подробицями, що було доведено пізнішими археологічними розкопками. Книга, власне, пояснює походження єврейського свята Пурим, встановленого на честь звільнення євреїв з полону.

Естетика (від гр. — чуттєво сприйнятий) — 1) філософська наука, що вивчає суть і форми прекрасного у художній творчості, природі, житті; 2) краса, художність чого-небудь; 3) система поглядів на мистецтво.

Естетичне (від гр. — чуттєво сприйнятий) почуття — психічна здатність людини сприймати предмети і явища об'єктивного світу з погляду їх краси.

Естетичний (від гр. — чуттєво сприйнятий) ідеал — високі зразки прекрасного у житті, поведінці людей, у праці, взаєминах, суспільних відносинах, особлива досконалість у мистецтві, які викликають естетичне почуття радості, задоволення й бажання наслідувати їх.

Есхатологічні (гр. — останній, кінцевий) апокрифи — не визнані офіційною церквою твори, написані під впливом релігійного вчення про кінець світу і потойбічне життя людини («Ходіння Богородиці по муках», «Слово Мефодія Патарського», «Одкровення Іоанну Богослову на горі Фаворській», «Апокаліпсис Петра»).

Есхатологія (гр. — останній, вчення) — релігійне вчення про конечну долю світу і людини, що базується на загальнохристиянському вченні про Друге пришестя Ісуса Христа, Страшний суд, кінець світу.

Етикет (фр. — ярлик, етикетка) — сукупність правил поводження, що регулюють зовнішні вияви людських взаємин (ставлення до навколишнього, форми звертання і привітання, поведінка у громадських місцях, манери та одяг).

Етикет (фр. — ярлик, етикетка) літературний — одна з особливостей середньовічної літератури, яка виражає її нормативно-ідеальне начало. Передбачає зображення певних явищ у традиційних, стійких, обрядових, канонічних формах. За визначенням Д.Лихачова, Е. л. складається: із уявлень про те, як має здійснюватися хід подій – етикет світобудови, як має себе поводити персонаж відповідно до свого соціального статусу – етикет поведінки і як письменник має це описувати – етикет словесний.

Євангеліє (гр. букв. — добра звістка) — жанрове визначення перших чотирьох книг Новозавітної частини Біблії, у яких викладаються основи християнського віровчення. Первісно таку назву мали усі канонічні книги. Сучасна наука датує написання Є. кінцем І — початком ІІ ст. Є продуктом тривалої колективної праці ранньохристиянських проповідників. Містять розповіді про Ісуса Христа, Його життя, вчення, мученицьку смерть і Воскресіння. Канонічними вважаються чотири Є.: від Матвія, Марка, Луки та Іоанна (Івана). За жанровою природою Є. – поєднання оповіді, учительної проповіді та циклів сентенцій-притч. Відзначаються сталістю та незмінністю тексту. У кожному Є. показана одна і та ж унікальна особистість: у Матвія — Цар, у Марка — Раб, у Луки — Людина і у Іоанна — Бог, однак все це — Ісус Христос.

Євангеліє (гр. букв. — добра звістка) апракосне або Євангеліє (гр. букв. — добра звістка) апракос — одна з форм перекладу євангельського тексту, різновид літургійно-учительного збірника, у якому фрагменти тексту розміщено у порядку церковних служб за календарним принципом. Включає Синаксар, Місяцеслов, короткі оповідання про життя євангелістів.

Євангеліє воскресне (недільне) — богослужбове Є., призначене для прочитання на вранішніх службах (утренях) неділь.

Євангеліє Галицьке — рукописна релігійна, культурна та історична пам'ятка України. Створене у 1144 році у м. Крилос, недалеко від сучасного Галича. Найстаріший збережений текст із західноукраїнських земель з відтворенням деяких особливостей місцевої мови. Обсяг — 228 аркушів, написане великим уставом на пергаменті. Автори Є. Г. виконали значну упорядницьку роботу: весь текст згруповано в окремі чотири частини, за належністю до авторів — євангелістів Матвія, Марка, Луки та Іоанна. Є зразком тетраєвангелія. У ХІV ст. було додано 31 аркуш з Синаксаром, Місяцесловом, примітки про читання недільних євангелій на утрені, а також короткі оповідання про життя євангелістів і покажчик гласів та недільних євангелій на весь рік, тобто ті статті, які є в апракосних євангеліях. Художнє оформлення Є. Г. досить скромне: у рукописі лише чотири великі ініціали, якими розпочинаються тексти чотирьох євангелістів. У книзі - кілька різночасових приписок, що дозволяють простежити історію рукопису. З 1920 р. і до сьогодні зберігається у фонді слов'янських рукописів Державного історичного музею Москви (Росія).

Дата добавления: 2017-01-14