Відродження – див.: Ренесанс. 2 страница

«Апостол» («Діяння та послання апостолів», «Львівський Апостол») Івана Федорова (1574) — найдавніша точно датована книга, надрукована в Україні. Видана у лютому 1574 р у Львові. Містить традиційний переклад Діянь та Послань апостольських. Складається із 278 аркушів — 14 ненумерованих та 264 пронумерованих кириличними літерами. Від московського видання «А.» 1564 р. відрізняється, зокрема, гравюрним оформленням (герб покровителя Федорова, власника Заблудівської друкарні Григорія Ходкевича — на початку книги, фронтиспис із зображенням апостола Луки — на початку основного тексту та герб Львова з друкарською маркою І.Федорова — у кінці книги), а також наявністю автобіографічно-публіцистичної післямови І.Федорова, де він розповідає про історію Львівської друкарні і працю книгодрукаря з метою підняти соціальний престиж друкарства, розкрити його значення для суспільствава і тим самим створити сприятливий клімат для видавничої діяльності. Видання «А.» відзначалося достатньо великим тиражем — у межах 1000-1200 примірників. На сьогодні відомо близько 100 з них. Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського володіє 4 примірниками, що зберігаються у відділі стародруків та рідкісних видань. Усі чотири примірники дефектні. Примірники «А.» є практично в усіх найбільших книгозбірнях України — у Києві, Львові, Харкові, Дніпропетровську тощо, а також у збірках Росії, Білорусі, Польщі, Болгарії, США та багатьох інших країн.

Апріорі (з лат. – з попереднього) – незалежно від досвіду, переносно – без перевірки, наперед.

Арамейська мова — мова невеликих арамейських племен, близько 500 р. до Р.Х. стала офіційною мовою Перської імперії, яка тоді домінувала над усім Середнім Сходом. До ІІ ст. від Р. Х. нею користувалися іудеї Палестини, у часи Ісуса Христа була розмовною мовою. Належить до семітської групи семіто-хамітської сім'ї мов.

Археографія (від гр. — стародавній, пишу) — галузь історичної науки, що вивчає питання, пов’язані з виявленням, дослідженням і виданням пам’яток письменства.

Археологія (від гр. — давній, наука) — наука, яка вивчає історичне минуле людського суспільства за пам’ятками матеріальної культури (знаряддя праці, зброя, житло, поселення, місця поховань тощо), які знаходять переважно під час розкопок.

Архетип (гр. — першообраз) — початкові, споконвічні, первісні образи у підсвідомості та духовності народу, які передаються від покоління до покоління впродовж тисячоліть. Термін, запозичений літературознавством з аналітичної психології швейцарського психоаналітика і міфолога Карла Юнга, який виділяв стійкі психічні схеми (зразки), що функціонують на рівні «колективного несвідомого» людства й знаходять втілення в архетипних ритуалах, міфах, символах, актах психічної діяльності (сни, галюцинації), а також у художній творчості; позначення найбільш загальних і фундаментальних первинних мотивів (напр., мандри як пошук сенсу життя), образів (напр., весна – пора надій і відновлення, сад — рай), дій (напр., оплакування померлого, звільнення з полону), характерів (напр., ревнивий чоловік) або сюжетів (напр., потоп, вигнання з раю тощо), що мають загальнолюдський характер і лежать в основі будь-якої художньої структури.

Найважливіші, за К.Юнгом, А.: Самості, Великої Матері, Мудреця, Дитини, Анімуса (Аніми), Персони (Маски) й Тіні. Самість – це втілення цілісності й гармонії, яка регулює центр особистості, А. потенціалу розвитку людської особистості. Велика Мати виражає вічну й безсмертну стихію несвідомого, царство матерів. А. Мудреця — це персоніфікація життєвої мудрості та зрілості (напр., Пророк). Дитинасимволізує пробудження індивідуальної свідомості зі стихії колективного несвідомого, є символом протиставлення смерті та нового народження. Анімус — несвідоме чоловіче в особистості жінки (напр., Ісус Христос, Дон Жуан). Аніма— несвідоме жіноче в особистості чоловіка (напр., Діва Марія, Мона Ліза). А. Персони (Маски)— це соціальні ролі, стиль поведінки, якими особистість подає себе іншим людям. Тінь— несвідома протилежність того, що індивід наполегливо стверджує у свідомості, це тіньова (гріховна, темна) інстанція особистості (напр., Сатана, Гітлер). За Н. Фрамом, А. у літературі — це символ у широкому сенсі слова, повторюваний образ.

Архів (гр. — адміністративна установа, відомство) — 1) у давнину — місце зберігання важливих державних документів; 2) установа, у якій зберігаються старовинні документи і письмові пам’ятки; 3) сукупність документів, що зібрані у результаті діяльності державних установ, громадських організацій, підприємств, окремих осіб тощо.

Архімандрит (від гр., переносн. — керівник монастиря) — у православній церкві — настоятель великого чоловічого монастиря, намісник лаври; ректор духовних семінарій; глава духовної місії. Уперше цей титул введено у християнській церкві у V ст., а у Київській Русі — з ХІІ ст. А. обирали пожиттєво з правом носити митру і жезл.

Архілох — давньогрецький ліричний поет середини VІІ ст. до н.е., вірші якого мали дидактичний характер, в них він виступав наставником і натхненником громадян. Ознакою творчості є активне залучення до поетичного осмислення життєвих явищ і подій. Йому належать байки про тварин, у яких автор, зіставляючи їх з різними типами людської вдачі, окреслює характери і діяльність останніх. А. також належать елегії, гімни, епіграми. Він першим з народних пісень сатиричного й викривального змісту створив ямбічну поезію, в якій сатира та інвектива використовуються у полеміці стосовно суспільних і приватних проблем.

Архітектоніка (від гр. — будівництво) — структура, будова художнього твору як системного цілого, його композиція; гармонійне поєднання частин у єдине ціле.

Асиміляторська (лат. — уподібнення) політика — політика держави, спрямована на знищення національних особливостей пригніченого народу шляхом примусового нав’язування йому мови, культури, релігії панівної нації.

Асиміляція (лат. — уподібнення) — етнічне розчинення одного народу в іншому шляхом засвоєння його мови, культури, національних ознак, у результаті чого людська спільнота припиняє своє існування як незалежна, самостійна, особлива одиниця. А. зазнають здебільшого поневолені народи, а також народи, яких політичні, соціально-економічні обставини, природні стихії змушують до міграцій цілими, недостатньо тривкими етнічними спільнотами. А. може призвести до втрати етнічної самосвідомості.

Аскет (від гр. — навчений вправам) — християнський подвижник, самітник.

Аскетизм, аскеза (гр. — вправа, подвиг) — релігійний принцип життя, в основі якого вчення про необхідність боротьби з усіма потребами тіла задля досягнення духовної досконалості, щоб максимально наблизитися до Бога. Для А. характерні: зречення життєвих благ і насолод, максимальне обмеження людських потреб (пости, мінімум їжі, часу на сон тощо). А. покликаний формувати моральний ідеал, пропагуючи зневагу до грішного тіла, подвиги умертвіння плоті, дотримання постів тощо. Зразком християнського А. церква оголосила земне життя Ісуса Христа. Розквіт християнського А. припадає на часи виникнення чернецтва (ІV-V ст. ст.).

Асклепіадів вірш — віршовий розмір античної (метричної) системи віршування, винайдений старогрецьким поетом Асклепіадом Самоським (ІІІ ст. до н. е.); модифікований пентаметр, у якому перша і остання дактилічна стопа усічені на один короткий склад.

Аскольдова могила — одна з найвідоміших історичних місцевостей, частина парку на правому березі Дніпра у Києві (розташована між Дніпровським узвозом, вулицею Івана Мазепи і Маріїнським парком), де, за легендою, поховано київського князя Аскольда, якого вбив Олег. Виникла на місці урочища Угорського. Згідно з переказами, княгиня Ольга у Х ст. збудувала тут дерев'яну церкву Святого Миколи (це ім'я при хрещенні узяв Аскольд), яку зруйнували за наказом її сина – князя Святослава. У 990 році церква була відновлена князем Володимиром. Пізніше при ній був заснований жіночий монастир. З 1715 р. територія навколо старої Микільської церкви стала цвинтарем, спочатку – суто монастирським, а пізніше – загальноміським. У березні 1918 р. тут було поховано українських юнаків, що загинули під Крутами.

Асонанс (фр., від лат. — відгукуюсь) — повторення однакових чи подібних за звучанням голосних звуків у наголошених складах слів у поетичній мові з метою музичного увиразнення образу. Вчені вважають, що А. старша за риму, яка з неї витворилася. Широко застосовувалася у народній пісенній творчості та давній українській літературі («Слово про Ігорів похід»). Напр.,

Ой приїхав мій миленький да й з війн о ньки,

Закалатав в ок о нько да й до ізб о ньки…

(Анонім, сер. ХVІІ cт.)

Асоціація (від лат. — з’єдную) — у мистецтві — психологічний зв’язок між окремими уявленнями, почуттями, думками, внаслідок якого одне уявлення, почуття тощо спричиняє, навіює інше.

Астрологія (від гр. — зірка) — в античності та у середніх віках розповсюджений термін на позначення передбачувальної науки про небесні тіла і світила, заснованої на вивченні впливу розташування зірок на земні явища загалом і людину зокрема.

Атеїзм (від гр. — заперечення бога) — система поглядів, яка заперечує існування бога, релігійні вірування; безбожжя.

Атрибуція (лат. — приписування) — визначення достовірності, автентичності художнього твору; встановлення авторства літературного твору (якщо він анонімний або підписаний псевдонімом), часу й місця його створення. Одна з головних і найдавніших проблем текстології. Особливо важлива при вивченні давньоукраїнської літератури, твори якої були здебільшого анонімні. Здійснюється у різних напрямках: пошук документально-фактичних доказів (автографи письменників, їх листування, мемуари сучасників, архівні матеріали), розкриття образного змісту твору (зіставлення анонімного твору і твору, який безсумнівно належить певному автору), аналіз мови і стилю твору.

Афект (лат. — пристрасть, хвилювання, почуття) — короткочасний (на відміну від настрою і пристрасті), яскраво виражений стан збудження людини (лють, жах тощо), що характеризується сильними і глибокими переживаннями, потьмаренням свідомості, послабленням контролю за своїми діями.

Афон, Афонська гора, Свята Гора – 1) гора висотою 2033 м на однойменному гористому і лісистому півострові в Егейському морі; 2) всесвітньовідомий православний монастирський комплекс на північному сході Греції, на півострові Айон-Орос (буквально – Свята Гора), висота 1 935 м над рівнем моря. Центр православного чернецтва, відвідувати який мають право лише чоловіки – за проникнення на територію А. для жінок передбачена кримінальна відповідальність (8-12 місяців позбавлення волі). Перші поселення ченців там були утворені у V-VІ ст. До комплексу входять грецькі, болгарські, сербські монастирі, а також Свято-Пантелеймонів руський монастир (ХІ ст.) – усього 20: найдавніший був заснований у 963 р. (Велика Лавра), а наймолодший – в 1542 р. Кожен монастир має статус патріаршої ставропігії. Створення нових монастирів заборонено. А. був дуже популярним як релігійно-духовний центр, взірець чернечого подвижництва. Найдавніший опис українського паломництва на А. з розповідями про всі монастирі і святині – «Мандри по Святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік» Василя Григоровича-Барського. На А. перебували Антоній Печерський та Іван Вишенський.

Афоризм (гр. — висловлювання) — короткий влучний вислів, у якому думка висловлена стисло і ємко; крилатий вислів. А. відзначається виразністю і несподіваністю суджень, але не доводить, не аргументує, а впливає на свідомість оригінальним формулюванням думки.

Афродіта — грецька богиня любові і краси (рим. — Венера). У Гомера А. — дочка Зевса і Діани; у Геродота — вона народилася з морської піни. Дружина Гефеста, якого зрадила з Аресом, від якого народила сина Ерота (рим. — Амур), бога кохання. Від Анхіза у А. був син Еней. Під час суперечки, спровокованої Еридою, про те, яка богиня — Гера, Афіна чи А. — найкрасивіша, Парис віддав яблуко А. на знак її перемоги. За це А. допомогла йому викрасти Єлену Прекрасну, що призвело до Троянської війни. Згадується у поемі С.Кленовича «Роксоланія». Також образ використовували українські барокові письменника

Байка —ліро-епічний жанр; короткий, переважно віршований, алегоричний твір повчально-гумористичного чи сатиричного змісту, в якому людське життя відтворюється або в образах тварин і речей, або зведене до простих чи умовних стосунків. Родоначальником жанру вважається Езоп (VІ-V ст. до н. е.), Б. якого мають форму лаконічної розповіді-констатації (безфабульна Б.-приказка). З І ст. н. е. починається розвиток віршованої Б. (римлянин Федр). Надалі цей жанр швидко стає здобутком усіх європейських літератур. Найбільш відомими байкарями є грецький поет Бабрій (ІІІ ст. н. е.), француз Ж. Лафонтен (ХVІІ ст.), німецькі письменники Г. Е. Лессінг, К. Ф. Геллерт, Л. Хольберг (ХVІІІ ст.), росіянин І.Крилов (ХVІІІ ст.).

З середини ХVП ст. домінуючою стає фабульна Б. (Б.-казка). У шкільних риториках ХVІІ-ХVІІІ ст. ст. (Митрофана Довгалевського, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського) зустрічаються зразки Б. навчально-дидактичного призначення. Іоаникій Галятовський та Антоній Радивиловський інколи залучали цю форму до своїх «казань»-проповідей. Філософізму, позначеного гуманістичними тенденціями просвітницького реалізму, набувають Б. Григорія Сковороди.

«Байки Харківські» Г.Сковороди — перша в Україні збірка байок,включає 30 прозових байок: 15 (60-і роки ХVІІІ ст.) і 15 (1774 р.). Була подарована П. Ф. Панову. Тексти виражають основні філософські позиції автора. У передмові-листі викладається міркування про байку у дусі настанов шкільних поетик і риторик, автор вважає жанр дуже вдалим для моралізування. Його приваблює наочність і метафоричність байки. Сюжети частково запозичені із міжнародного фонду байок (Езоп, Гвіччіардіні), частково Сковорода об’єднував чужі сюжети з власними, утворюючи своєрідний симбіоз («Жайворонки», «Орел і Черепаха» – використав байку Езопа «Черепаха і Орел»), творив нові сюжети, виходячи з власних життєвих спостережень та використовуючи літературний досвід (байки 2, 9, 10, 12, 19, 26, 28, 29). Всі твори збірки тематично розподіляються на три групи:про «сродну працю» («Колеса часовії», «Орел і Сорока», «Оселка і Ніж», «Орел і Черепаха», «Змія і Буфон», «Бджола і Шершень»), про справжню цінність людини («Два цінні камінці: Алмаз і Смарагд», «Голова і Тулуб», «Ворона і Чиж», «Старуха і горшечник», «Жайворонки», «Олениця і Кабан»), про «славолюбіє» і «сластолюбіє» («Чиж і Щиглик», «Сова і Дрозд», «Щука і Рак», «Жаби»). Композиція байок Григорія Сковороди двочленна: фабула і мораль («сила»). Переважає діалогічний тип фабули. У перших 15-ти байках мораль зводиться до короткого афоризму з одного-двох речень. У другій половині циклу мораль зростає, розвиваючись у цілий філософський трактат, а фабула зменшується, виконуючи функцію прикладу. До особливостей слід віднести розгорнутий сюжет, часто наділений українським колоритом, насичений побутовими деталями, виразами, приказками, прислів’ями.

Бароко (італ. – вигадливий, химерний, дивний; португ. — перлина неправильної форми) — один із панівних стилів у європейській культурі, що розвивався нерівномірно: із середини ХVІ ст. у Німеччині, Іспанії, Італії, до середини ХVІІІ ст. — у слов’янських країнах, зокрема в Україні. Б. як термін, поширений у мистецтвознавчому лексиконі з кінця ХІХ ст., був уведений істориками мистецтва Я. Буркгардтом та Г. Вельфліном. Існує три гіпотези походження терміна: 1) від португальського вислову «perola barroca» — «перлина неправильної форми»; 2) від латинського терміна «baroco», що використовується у логіці і означає один із видів умовисновків, позначених особливою складністю; 3) від французького жаргонного слова художніх майстерень — «baroquer» — «розчиняти, зм’якшувати контур». Б. втілило нові уявлення про єдність, безмежність і багатоманіття світу, про його драматичні, навіть трагічні проблеми і вічну мінливість. Людина у світі Б. представлена багатоплановою особистістю з надзвичайними можливостями, залученою у конфлікти і колізії навколишнього світу. Синтетичність – основна риса Б., якому водночас притаманна грандіозність, контрастність, театральність, ілюзіонізм, пишність, динамічність, напруженість, злиття фантастики (ілюзії) і реальності, патетична піднесеність, інтенсивна чуттєвість. Для Б. властиві підкреслена змістова та формальна антитетичність, урочистість, пишність, динамічність. Література Б. характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму. Література Б. відмовляється від принципу наслідування дійсності, вона не відтворює її, а «пересотворює» за певними законами. Їй властиві універсалізм, динамізм, багатозначність, складна метафоричність, алегоричність, прагнення вразити читача пишним барвистим стилем, незвичайними формами. У поетиці Б. поєдналися різні контрасти, релігійні та світські мотиви, античні та християнські образи, традиції Середньовіччя (готики) та Відродження.

Бароко (італ. — вигадливий, химерний, дивний; португ. — перлина неправильної форми) українське — національний варіант провідного європейського стилю ХVІ-ХVІІІ ст. ст. у мистецтві, розквіт якого припав на ХVІІ - ХVІІІ ст. ст. (добу козацької державності), мало свої особливості. Воно ґрунтувалося на власних національних джерелах: києворуських та фольклорних, що проявлялося у різних стильових формах — «високому» (аристократичному, релігійному), «середньому» (міщанському) та «низовому» (козацькому) Б. Тісно пов’язане із суто національними проблемами: відображає складний шлях формування української державності. Митці Б. у. поетизували образ козака, утверджували спосіб життя діяльного героя, який віддано служить вітчизні. Твори Б. у. відзначаються підкресленим дидактизмом, риторичністю і посиленою увагою до естетичних проблем.Барокова поетика української поезії передбачала використання 1) мариністичної топіки — морська мандрівка, «море світу»: «велике», «бурхливе», «страшне», «злостиве», небезпечне», «широке», «многом’ятежне» тощо. Церква — в образі корабля. Вітчизна — кораблик на розбурханих хвилях кривавого моря + картини безкінечних війн, заколотів, повстань; 2) метаморфози, запозичені з поганської міфології — плинність (vanietas) світу поставала питомим знаком марності (vanitas), неймовірно гостре відчуття марності світу (біблійне — «суєта суєт»), яке виражалося у символах «мильної бульки», «свічада», «павича», «квітки» або «зів’ялої трави»; 3) всеосяжної символічності Божого творива.

До видатних архітектурних пам’яток Б. у. належать Полкова канцелярія (90-і рр. ХVІІ ст.) у Чернігові, Київська академія (1732-1740), Брама Заборовського (1746-1748) у Києві, Собор святого Юра (1745-1770) у Львові та ін.

Українське барокове образотворче мистецтво представлене творчістю І.Руткевича, Й.Кондзелевича, Г.Левицького, А.Казачковського, О.Тарасевича та ін.

До композиторів Б. у. зараховують М.Ділецького, М.Березовського, А.Веделя, Д.Бортнянського, Г. Сковороду.

Представники українського літературного бароко: М. Смотрицький, К. Транквіліон-Ставровецький, К. Сакович, Л. Баранович, Іван (Іоанн) Величковський, І. Галятовський, А. Радивиловський, Г. Кониський, С. Величко, Г. Граб’янка та ін.

Батальні (фр. — вид фехтування) сцени — частини літературного твору, у яких зображаються воєнні події (бої, поєдинки тощо), життя армії.

Белетристика (фр. — красне письменство) — у широкому розумінні — вся художня література, у вужчому — твори художньої прози, призначені для масового читача.Для них характерні гостросюжетність, інтрига, несподівані перипетії.

Берестейська (Брестська) церковна унія (від лат. — спілка, союз, єдність) — об’єднання Київської митрополії з католицькою церквою на території Речі Посполитої, проголошене на соборі у Бересті (м.Брест, Республіка Білорусь) 1596 р. Головними ініціаторами Б. у. з православного боку були Іпатій Потій, єпископ Володимиро-Волинський та Кирило Терлецький, єпископ Луцький. Підписали унію митрополит Михайло Рогоза та п'ять єпископів. Б. у. зберігала православну обрядовість, особливості організації православної церкви, проте панівними вважалося віровчення католицизму, главою церкви визнавався Папа Римський. Як наслідок, була утворена греко-католицька або уніатська церква. Після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її значно пізніше, відповідно у 1692 та 1700 рр.

Бестіарій (лат. — звіриний) — середньовічний збірник байок та повчань про звірів, рослини і камені, своєрідний каталог реальних і фантастичних тварин з описом деяких їх властивостей, в окремих випадках — з їх символічним тлумаченням. Виник у ІІ-ІІІ ст. ст. н. е. Найбільш популярний у ХІІ-ХІІІ ст. ст. У середньовічних Б. описувалося чотири види тварин — звірі, птахи, плазуни і риби. Джерело Б. — «Фізіолог» — анонімний збірник текстів грецькою мовою про тварин, рослини і мінерали.

Билини — епічний жанр давньоруської народної поезії. У Київській Русі побутували протягом ХІ-ХVІ ст. ст. Виконувалися речитативом. У них уславлювалися народні герої — оборонці Руської землі, висловлювалися ідеї патріотизму і демократизму. Внаслідок татаро-монгольської навали у ХІІІ-ХІV ст. ст. були занесені у окраїнні землі княжої держави — Олонецьку, Архангельську, Пермську. Виділяють такі цикли: дохристиянський (про богатирів Микулу Селяниновича, Святогора), київський (з центральним образом князя Володимира; про Іллю Муромця; про Альошу Поповича), волинсько-галицький (про князя Романа, Дюка Степановича), новгородський (про Василя Буслаєва, Садка), казково-новелістичний (про Хотіня Блудовича, Соловія Будимировича). Для Б. властиві своєрідні композиція (наявність зачину, оповідної частини і кінцівки), мовні засоби (постійні епітети, повтори), ритміка (т. зв. билинний вірш).

Билинний вірш — одна з форм фольклорного акцентного вірша, яка використовувалась у давньоруських билинах. У ньому відсутня рима, наголошених складів у рядку або три, або два. Виконується речитативом.

Біблеїзми — слова або висловлювання з Біблії, використані у художньому творі.

Бібліографія (гр. — книга, пишу) — галузь наукової і практичної діяльності, основне завдання якої — інформування про художню літературу, праці з літературознавства і літературної критики. Займається описом, обліком, анотуванням, класифікацією книг, укладанням тематичних списків літератури, вказівок до пошуку літератури тощо.

Біблія (з гр. — книги) — збірка священних книг двох релігій – іудейства та християнства, у якій викладені основи віри, філософії та моралі. Має дві частини – Старий Завіт (визнається обома релігіями) та Новий Завіт (визнається лише християнством). Складалася протягом тривалого часу (І тис. до н. е. – І-ІІ ст. н. е.) давньоєврейською, арамейською та давньогрецькою мовами. Для представників іудаїзму Б. – це комплекс книг, написаних до нашої ери, відібраних єврейськими богословами і таких, що збереглися давньоєврейською мовою. Їх 39. Вони визнаються канонічними, богонатхненними як іудеями, так і християнами, для яких ці 39 книг складають Старий Завіт. Для християн більш важливими є книги Нового Завіту – їх 27, вони написані на початку нової ери грецькою мовою. Тому для християн Б. складається з 66 канонічних книг. Але у грецькому перекладі Б., який був зроблений у ІІІ-ІІ ст. ст. до н. е., на 11 книг Старого Завіту більше. Католики включають ці книги до складу Б., православні називають їх второканонічними, протестанти взагалі виключають їх із складу Б.

Сучасного вигляду Б. набула у Середні віки. Поділ тексту на глави (розділи) у ХІІІ ст. зробив кардинал Стефан Ленгтон, поділ глав (розділів) на вірші та їх нумерацію – французький друкар Робер Стефан (ХVІ ст.). Це спростило роботи з книгою.

Б. перекладена практично усіма мовами світу. Старослов’янською у ІХ ст. її переклали Кирило і Мефодій. На Русь потрапила у Х ст. Перша повна Б. церковнослов’янською мовою була надрукована у 1581 р. Іваном Федоровим у Острозі (Острозька Біблія) коштом князя Костянтина Острозького.

У Б. представлений Божий задум історії спасіння, починаючи від Створення світу і закінчуючи Судним днем. Центральна тема біблійних текстів — взаємини Бога і людини. Головна мета полягає у відверненні людей від зла і переконанні їх у милосерді, справедливості, мудрості Божій. Послідовно обґрунтовується думка, що запорукою спасіння є непохитна віра у вищу справедливість Божественної волі й дотримання заповідей. Мораль як логічний висновок витікає з розвитку дії драматичних історій і зміни психічних станів героїв, з особливостей конфліктів, що завжди вирішуються на користь людини праведної, яка цілковито покладається на волю Божу.

Б. містить твори різноманітних жанрів – найдавніші міфи про походження світу й людини та про «кінець світу», релігійні настанови, проповіді, закони, історичні твори, романтичні повісті, молитви, лірико-любовні, філософські поеми тощо.

Окрім власне релігійних правил і передбачень у Б. — велика кількість історичного, філософського, побутового та естетичного матеріалу. Сюжети і образи Б. мали великий вплив на мистецтво християнських народів, ставши основою не лише релігійного, але й світського мистецтва.

«Біблія» Пантелеймона Куліша – Івана Нечуя-Левицького – Івана Пулюя – перший повний переклад Біблії українською мовою, з’явився у Відні у 1904 р. накладом Британського біблійного товариства. Вважається класичним, здійснювався з оригінальних мов Пантелеймоном Кулішем, Іваном Нечуєм-Левицьким та Іваном Пулюєм. Розпочав працю над українською Б. Пантелеймон Куліш (1819-1897) – «П’ять книг Мусієвих», віршований переклад «Книги Йова» (1869), «Псалтир, або Книга хвали Божої», «Книга Пісень» (1870), «Пісня пісень» (1877); у співавторстві з Іваном Пулюєм (1845-1918) опублікував Новий Завіт (1881), 1893 р. у перекладі Пантелеймона Куліша виходять «Товитові словеса». Його працю над повним перекладом Святого Письма завершили Іван Пулюй (переклав Псалтир: окреме видання — 1902 р.) та Іван Нечуй-Левицький (1838-1918) (переклав «Книгу Рут», 1-шу і 2-гу книги «Параліпоменон», книги Ездри, Неемії, Естер та Даниїла).

Біле духовенство, клір (гр. — жереб) — диякони, священики, єпископи, архієпископи, патріархи, які несуть службу серед людей, «в миру».

Благовіщення Пресвятої Богородиці — дванадесяте нерухоме християнське свято, третє за значенням після Різдва Христового та Великодня. Католики відзначають 25 березня, а православні — 7 квітня. Пов’язане з культом Богородиці, яка в цей день одержала радісну звістку від св. Архангела Гавриїла про народження у неї Божого Сина. Тому для християнської церкви встановлення свята Б. є важливою подією, бо з нього бере початок життєпис Ісуса Христа.

Богогласник — 1) збірник релігійних пісень для позацерковного вжитку; 2) антологія духовних поезій, видана у 1790-1791 рр. у Почаївській лаврі.

Богоматір, Богородиця, Матір Божа, Цариця Небесна — у християнстві – Діва Марія, мати Ісуса Христа, котра непорочно зачала і народила Його для виконання Божого плану спасіння людства. Пошанування Б. Церквою встановилося від початку християнства, але догматичне вчення утвердилося тільки у 431 році на 3-му Вселенському соборі в Ефесі. Церква втілює в Б. ідеал жінки, образ скорботної і ніжної матері, сповненої щедрості, людської доброти і благочестя. На Україні Б. здавна вважалася заступницею перед Богом, запорозькі козаки бачили у Діві Марії свою небесну патронесу. Культ Б. найбільш поширений у католицизмі.

Богоматір Елеуса (гр. – та, що милує, співчуває), Зворушення — одне з основних типів іконографічного зображенняДіви Марії. Богородиця зображена з маленьким Христом на правій руці, Який обняв своєю правою рукою шию Матері, ніжно притулившись щокою до її щоки. Ікона є прообразом хресної жертви Христа Спасителя як найвищого вираження Його любові до людей.

Богоматір Знамення — іконографічне зображення Діви Марії на повен зріст (іноді - поясне зображення) з піднятими вгору руками, тобто в позі Оранти — стіни непорушної. На грудях Б. у центрі в колі (символі вічності і досконалості) зображений Спас-Емануїл — немовля Христос. З-поміж інших іконографічних зображень БогородиціО. вирізняється величністю і монументальністю, Її поза статична, композиційно симетрична.

Дата добавления: 2017-01-14