До поеми С.Кленовича 9 страница

Розум правдивий і світлий досліджує сміло природу,

Істину з надр недоступних Ереба на світ він виводить.

Ратні полки у бою і поході тримає в порядку,

Безліч їх справ розглядає, керує народами світу.

(Митрофан Довгалевський)

П. надає опису динамізму, грації, яскравості.

Перший південнослов ' янський вплив — культурний вплив Сербії, Болгарії та Македонії на філософію, писемність та образотворче мистецтво Київської Русі у ХІ–ХІІ ст., зумовлений спільністю кордонів, спорідненістю мови та єдністю віри.

Петро — один з дванадцяти апостолів. П. (Симона) та його брата Андрія, які були рибалками на Тиверіадському озері, Ісус Христос першими покликав у свої учні П., як і Яків та Іоанн, був найближчим до Ісуса. Однак коли Той був схоплений, П. заперечував своє знайомство з ним, виконавши тим самим передбачення Ісуса («Раніше, ніж півень заспіває, ти тричі зречешся мене» (Мт. 26, 69-75)). У «Діяннях апостолів» розповідається про подальшу долю П.: викладає людям основи Христової віри, першим ставить проблему християнського хрещення неєвреїв. За царювання Нерона П. розіп'яли головою вниз (64 р.). За католицькою традицією, вважається засновником церкви, першим Папою Римським.

Печеніги — тюркські кочові племена, які у ІХ ст. із заволзьких степів прийшли у північно-причорноморські степи включно до гирла Дунаю, витіснивши звідти інші племена, і постійно нападали на Київ та інші руські землі, особливо у Х і в першій половині ХІ ст.

Півустав, напівустав — один із графічних різновидів слов'яноруського письма. Виник у кінці ХІІІ ст. — у першій половині ХVІ ст. Від давнішого — уставу — відрізняється меншою чіткістю у написанні літер, більшою кількістю скорочень слів, позначуваних титлом, і т. зв. сил (знаків наголосу), похилим написанням літер, що сприяло прискореному процесу писання. На основі П. було створено слов'яноруський друкований шрифт, що існував до ХVІІІ ст.

Підрядник — у теорії та практиці художнього перекладу це проміжний текст (художньо необроблений) між першотвором і перекладом. Передає тією мовою, на яку здійснюється переклад оригіналу, зміст іншомовного твору і лише окремі особливості його художньої форми. Так, П. поетичних творів відображає зміст прозою, не зберігаючи ні ритміки, ні віршового розміру, ні рими оригіналу.

Підтекст — думка, яку автор відверто не висловлює, але читач про неї здогадується, відчуваючи її ніби «між рядками»; внутрішній, прихований зміст тексту.

Післямова, післяслово — додаток до літературного твору, структурно не пов'язаний, на відміну від епілогу, з розвитком сюжету. У П. автор роз'яснює свої ідеї, повідомляє про чинники, що впливали на написання твору, вказує на використані ним матеріали, на прототипів окремих персонажів тощо. Започаткована П. у літературі Київської Русі як додаток до рукописних пам'яток, де читач інформувався про джерела книги, називався укладач або переписувач і висловлювалося прохання у разі потреби виправити помилки.

«Пісні Оссіана» Джеймса Макферсона (1760) — літературна містифікація, здійснена Джеймсом Макферсоном (1736-1796), авторство якої приписувалося неіснуючому давньому співцю Оссіану. Твір був написаний на основі ірландських оповідей ХІІ ст. і шотландських легенд ХVІ ст. та виданий як двотомник «Оссіана, легендарного барда нелітів». До нього були включені дві поеми — «Фінгал, давня епічна поема» та «Темора». Виникає як реакція на принижене становище шотландської нації після приєднання до Англії. Легендарний співець Оссіан, за версією Макферсона, — старший син Фінгала, короля легендарної древньої держави Морвен, яка начебто містилася на західному узбережжі Шотландії у ІХ ст. Прославляються минулі легендарні битви, гіперболічно змальовано образи героїв, які постають загадковими міфологічними персонажами, що вражають своєю мужністю, відвагою. Події змальовуються на тлі загрозливих північних ландшафтів та меланхолійних пейзажів: похмурі скелі, пінисті гірські потоки, буремний вітер, темне розбурхане море, а над усім цим – таємниче і загадкове світло місяця. «П. О.» користувалися надзвичайною популярністю в усіх європейських країнах.

Пісня Пісень, Пісня над Піснями (досл. з гр. — найкраща пісня), книга — книга Старого Завіту, що входить до групи морально-поетичних або сапієнціальних книг; лірична поема, у якій зображено палке кохання, що збереглося, незважаючи на всілякі спокуси, і залишилося вірним собі. Наречені оспівують красу один одного, розшукують один одного в садах, аби з'єднатися в радісних обіймах. Автором вважають царя Соломона. Написана на основі стародавніх любовних поем (іудейських весільних пісень) у формі розмови нареченої (суламітка Авігаш) з нареченим (цар Соломон), що переривається хором подруг нареченої (Єрусалимські діви). У іудеїв читається на Пасху як алегорія Виходу з Єгипту: Бог-наречений заручається з Ізраїлем-нареченою. Свою любов Бог, як великий цар, добровільно виражає смиренній діві.

Християни також вважають цю книгу весільною піснею Христа до Церкви, адже Церква у Новому Завіті названа нареченою Христа.

«Пісня про мого Сіда» — іспанська епічна анонімна поема, створена біля 1140 р., збереглася у неповному записі. Точно відтворює історичні факти і образ рицаря Родріго Діаса де Бювара (маври прозвали його Сідом (сеїдом), тобто володарем, паном), що прославився своїми подвигами у часи Реконкісти. Поема розповідає про те, як король Альфонсо не злюбив Сіда і змусив його покинути вітчизну. Довідавшись про вигнання Сіда, до нього сходяться «люди всякого роду, звідусіль». Герой вирушає у мусульманські землі і здобуває багато перемог. Частину здобичі він во ім’я примирення задля спільної боротьби з маврами посилає Альфонсо. Король дозволяє Сідові повернутися у вітчизну і виступає сватом у одруженні його дочок з інфантами де Карріон. Сід неохоче погоджується на весілля, але не може відмовити королю. Інфанти де Карріон ображені на Сіда та його оточення, бо заслужили насмішок, адже виявилися нікчемами і боягузами. Зі згоди Сіда вони забирають своїх дружин і по дорозі до власних земель у лісі Корпес жорстоко їм помщаються. Сід зі згоди короля викликає своїх зятів на поєдинок, у якому здобуває перемогу. Дочок він знову віддає заміж за королів Наварри і Арагона.

Особливості твору: героїчне не відокремлене від повсякденного, реалістична манера зображення подій та психології героїв, майже всі персонажі – історичні постаті, відсутня ідея релігійної нетерпимості, релігійної екзальтації. У Сіді, ідеалізованому автором (має твердий характер, розсудливий, демократичний, засуджує міжусобиці, патріот: для нього батьківщина — вся Іспанія, має талант полководця і державного діяча, ніжний чоловік та батько), народ бачив відданого королю васала, борця за звільнення батьківщини від маврів і одночасно — ворога феодальної знаті.

«Пісня про Нібелунгів» — німецький середньовічний героїчний епос, названий за іменем міфічних карликів, власників скарбів. Зародився в епоху «великого переселення народів», але остаточно сформувався у ХІІ-ХІІІ ст. ст. Відгомін реальних історичних подій – загибель остготського королівства у 375 р., руйнування бургундського королівства на Рейні у 457 р., смерть вождя Атили — поєднався з давніми германськими сказаннями, описами феодальних усобиць, рицарських турнірів, полювання, придворних церемоній. Складається з двох частин, до яких входять 39 пісень – «авантюр». Розповідається історія сватання короля Гунтера до ісландської королівни Брюнгільди, в якому йому допомагає вірний васал нідерландський королевич Зиґфрід, власник скарбу Нібелунгів, який давав йому владу і могутність. За допомогу Гунтеру він отримує руку його сестри Кримгільди. Через кілька років спалахує сварка між двома королевами, жертвою якої стає Зігфрид, котрого вбиває ще один васал Гунтера — Хаген. Кримгільда заради помсти виходить заміж за вождя гунів Етцеля (Атилу), запрошує у свій дім кривдників — Гунтера і Хагена і жорстоко вбиває їх.

Зиґфрид є втіленням народного ідеалу героїчної особистості, наділеної богатирською силою, відвагою, вірністю у дружбі і коханні, великодушністю і щедрістю. Його вбивця Хаген фон Троньє, безмежно відданий своєму сеньйору, уособлює феодальний світ з його жорстокістю і віроломством. Головний мотив: зіткнення добра і зла, мотив помсти. Юнацькі пригоди Зигфрида (добування скарбу, плаща-невидимки, перемога над драконом і набуття неураженості, сватання до Брюнгільди) мають умовний, казковий характер, винесені за межі основної оповіді. Казкові мотиви начебто прикриті пишними описами придворного життя — бенкетів, турнірів, полювання, служіння дамі. Відсутній патріотичний пафос (як у «Пісні про Роланда») та мотив національної єдності (як у «Пісні про мого Сіда»).

«Пісня про Роланда» — видатний твір французького героїчного епосу, в основі якого — «шансон де жест» — «пісні про діяння», що відображають реальні події епохи Карла Великого: похід в Іспанію 778 р., поразка військ короля у бою з басками, загибель ар'єргарду франкських військ на чолі з маркграфом Бретані Хруодланлом у Ронсельванській ущелині. За сюжетом твору Карл хоче запропонувати невірним прийняти християнство і посилає в їхній табір юного лицаря Роланда. Роланд із скромності вважає себе недостойним такої почесної місії і поступається нею барону Ганелону. Але той, розуміючи, що піддає своє життя ризику, смертельно ображається на палкого юнака і замислює помсту. Він відкриває сарацинському царю Марсію диспозицію Роландового загону. Марсій нападає на Роланда і винищує загін. Роланд гине, а разом з ним — його вірний друг Олів'є і єпископ Турпін. Карл, щоб не помилитися з вироком, влаштовує «божий суд». Ганелон програє двобій, що слугує доказом його вини. Зрадника жорстоко карають.

Безіменні співці, які обробили народно-героїчні пісні, сказання і легенди, перетворили один із історичних епізодів на пристрасну оповідь про патріотичний подвиг на славу «Милій Франції» і християнству. В основі поеми – протиставлення відважного і доблесного Роланда, вірного своїй батьківщині і королю, його друга Олів’є, воїна-священика архієпископа Турпіна рицарю Ганелону, що уособлює феодальний егоїзм. Твір відзначається піднесеним тоном розповіді, який нагадує Гомера, великою кількістю батальних сцен (2/3 усього тексту), наявністю християнської фантастики (у вигляді фантастичних образів і чудес), уславленням жіночих образів (образ Альди — нареченої Роланда), сюжетною різноманітністю: від сімейно-побутових зарисовок до фіксації важливих історичних подій і політичних проблем. У творі декілька разів згадується Київська Русь. Поетика «П. про Р.», насичена повторами, паралелізмами, голосіннями за померлими, пророчими снами і знаменнями, близька до творів фольклору.

Плетіння словес – своєрідний літературний експресивно-емоційний стиль ІІ половини ХІV-ХV ст., засобами якого досягався ефект «словесного мережива». Базовою основою цього стилю стала максимальна увага до різнорівневих можливостей слова. Ознаки: пишномовність та багатослівність.

Повість — 1) у Давній Русі — літописні зведення («Повість врем'яних літ»), житія (повість про житіє…), сказання. У середньовічному значення П. — загальна жанрова форма, у яку входять твори різних чи одного жанру, поєднані думкою оповідача; 2) епічний прозовий твір, який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття займає проміжне місце між романом і оповіданням. Від оповідання П., окрім обсягу, різниться розгорнутішим сюжетом, більшою кількістю другорядних персонажів, повнішою і глибшою їх характеристикою, широтою описів.

Повість воїнська (дружинна) — жанр давньоруської літератури ХІ-ХІV ст., світське історичне оповідання як оригінального, так і перекладного походження, присвячене зображенню воїнських подвигів, битв. В основі В. п. – реальна воєнно-історична подія. Зміст П. в. просякнутий патріотичним пафосом, тривогами за долю батьківщини, відображає боротьбу народу за свою національну незалежність. П. в. ХІ – початку ХІІІ ст. розповідає про боротьбу руських дружин із степовими кочівниками — печенігами, половцями. Центральний герой П. в. — реальна історична особа, князь, наділений, як правило, ідеальними якостями воїна-християнина. Збереглася переважно у складі літописів. Окремі риси В. п. відчутні у «Слові про Ігорів похід».

«Повість врем’яних літ» — найдавніше літописне зведення, яке має відповідний заголовок, складене у Києві, охоплює події до першого десятиріччя ХІІ ст. і міститься на початку більшості літописних зведень ХVІ-ХVІІ ст. ст.; видатна пам’ятка літописання Київської Русі, укладена києво-печерським ченцем Нестором, який був прихильником державного устрою, проголошеного Ярославом Мудрим: всі князі — брати і всі вони мають підкорятися старшому — Київському князю. Особливо наголошено на ідеї єдності руських князівств і подоланні непорозумінь існуючих уже тоді декількох політичних центрів. Це перший історіографічний твір на Русі, що містить переказ історії східних слов'ян та історії князівської влади, розповідає про християнізацію русичів. Вміщує якнайширшу інформацію про Київську Русь: про племена, які населяють Руську землю, про слов'янські племена, що сусідять з русичами, про найважливіші міста, поселення, річки, про звичаї та обряди, про економічну та торговельну діяльність, про військові походи і найбільші баталії. Також широко використовує фольклорні мотиви.

У первісному вигляді не дійшла, збереглася у пізніших копіях. Перша редакція — Нестерова — склалася на поч. ХІІ ст. До неї увійшли Найдавніше Київське зведення 1037 р., Давнє Новгородське 1050 р., Києво-Печерські зведення 1073 і 1095 рр. (за гіпотезою академіка О. Шахматова). Втрачена.

Другу редакцію складено ігуменом Сильвестром у Видубицькому монастирі 1116 р., третю — у Києво-Печерському монастирі бл. 1118 р. У літописі поєднується епічний стиль (оповідання фольклорного походження) і стиль «монументального історизму» (термін Д. Лихачова).

«Повість про Акира Премудрого» — перекладна повість, прототип її виник, як вважають, ще в Асиро-Вавілонії у V-VІІ ст. ст. до н. е. На Русі перекладена вже в ХІ-ХІІ ст. ст. В «П. про А. П.» розповідається, як Акир, радник царя Адорської та Наливської країн (тобто Ассирії і Ніневії) Синагрипа, усиновив свого небожа Анадана, представив його цареві як свого учня і спадкоємця. Твір багатий на гостросюжетні ситуації і колізії. Окрім сюжету, «П. про А. П.» цікава афоризмами, притчами (про дружбу, справедливість, злих дружин тощо), з якими Акир звертається до Анадана.

«Повість про Варлаама і Йоасафа» — перекладна дидактична («душекорисна») повість, що розповідає про пустельника Варлаама і індійського царевича Йоасафа. На думку багатьох дослідників, в основу повісті покладено легендарний життєпис Будди, який у повісті перетворюється на царського сина Йоасафа. При народженні царевича звіздарі напророчили його батькові, що Йоасаф стане християнським подвижником. Цар ізолює сина від навколишнього світу в палаці, але той дізнається про страждання, хвороби і смерть, що підстерігають людей. Пустельник Варлаам, який приходить до Йоасафа, навертає царевича у християнську віру. Особливістю «П. про В. і Й.» є діалоги Йоасафа і Варлаама. Варлаам розповідає Йоасафу численні притчі казкового змісту, які і забезпечили творові особливу популярність. Твір прославляє християнство і чернецьке життя. Найдавніший давньоруський переклад датується початком ХІІ ст. Перша українська наукова розвідка про цей твір належить І.Франку.

Повчання – жанр дидактичного красномовства, який мав суто практичну мету безпосереднього повчання, інформування чи настанови. Невелике за обсягом, як правило, позбавлене будь-яких риторичних прикрас. Розрізняли релігійні та світські, всенародні та приватні П. Зразками П. релігійного є «Повчання братії» Феодосія Печерського, а П. світського — «Повчання дітям» Володимира Мономаха.

«Повчання дітям» Володимира Мономаха — твір давнього дидактичного світського красномовства. Дійшло у єдиному списку – Лаврентіївському (ХІV ст.) — під 1096 р., де розриває текст про походження половців. Складається з трьох частин: власне «Повчання», автобіографії і листа Володимира Мономаха до Олега Святославича. Автор обстоює необхідність зберігати традиційний політичний устрій, триматися своїх уділів. «П. д.» — перша спроба у давньоукраїнській літературі запровадження правил християнської моралі у світське життя. Автор прагне осягнути духовну суть християнства і з нею узгодити поведінку людини, яка завжди має іти дорогою правди і у всьому покладатися на єдиного Бога, який не дасть загинути тому, хто творить Його волю. Моделює ідеал князя: взаємна поступливість, працелюбність, невпинні об'єднані походи, обережність, покора, повага до молодших та слабших тощо. Твір відображає широку освіченість автора: у ньому цитуються Псалтир, пророцтва Ісайї, Тріодь, Апостольські послання, твори Василія Великого, Шестоднев.

Поетика (гр.) — цілісна система художніх засобів, з допомогою яких реалізується внутрішня закономірність творчого процесу письменника, захоплюючи сферу психічних переживань, його громадсько-політичних, етичних і естетичних ідеалів.

Позасюжетні елементи твору — ті його частини, які прямо не пов'язані з розвитком основних подій у сюжеті, але збагачують зміст, увиразнюють ідею, створюють потрібний настрій. Це авторські відступи, вставні новели та оповідання, обрамлення, описи (пейзажі, портрети, інтер'єри тощо).

Позитивний герой — літературний персонаж, який поданий у творі як зразок для наслідування, зразок людської поведінки, носій естетичних ідеалів, утверджуваних письменником.

Полеміка (від гр. — войовничий, ворожий) — гостра суперечка (часто публічна) непримиренних сторін з приводу якогось проблемного питання.

Полемічна (від гр. — войовничий, ворожий) література — літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру, що виникає на ґрунті релігійно-політичної боротьби. Полемічні виступи проти намагань католицизму підпорядкувати своєму впливові православний Схід мали місце вже у часи Київської Русі, відразу після розколу християнства у 1054 р. Особливого розмаху в Україні П. л. набула у зв'язку з підготовкою і прийняттям Берестейської унії (1696). Поштовхом до появи української П. л. стала книга польського релігійного діяча, єзуїта Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577). У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори Герасима Смотрицького, Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського, Христофора Філалета, Захарії Копистенського та ін.

Полінгвістичність (багатомовність) літературного процесу – ознака національного літературного процесу, суть якої полягає у паралельному використанні письменниками у власній творчості декількох мов. Є однією з важливих ознак давньої української літератури. Функціонує і в літературі ХІХ ст., однак поступово модифікується у двомовність.

Полонізація — політика Польщі, спрямована на поширення польської мови, католицького віросповідання на територіях з непольським населенням, що контролювалися Польщею. Термін з'явився у ХVІ ст. і походив від латинської назви Польщі. Гостро питання П. українського населення постало після укладання Люблінської унії 1569 р.

Половці (кипчаки) — середньовічна народність тюркської групи, кочівники, які здійснювали грабіжницькі напади на своїх сусідів, у середині ХІ ст. — і на південно-східні кордони Київської Русі.

Помісна церква — православна церква, яка веде свою історію від перших віків існування християнства, зберігає традиції раннього християнства.

Порівняння — один із тропів, полягає у зіставленні певних рис, ознак якогось предмета з іншим (за спільними для них ознаками) з метою увиразнити зображуване, виділити його істотну рису.

Чоловік — немов трава, дні його — як квіти,

Тут цвіте, та має він посіктись — не жити.

Так, короткі наші дні, що для нас тут сяють,

Наче квіт той польовий, нагло зів’ядають.

(Іван Величковський)

Найчастіше порівняння висловлюється за допомогою сполучників і сполучних слів як, немов, наче, ніби та ін. Часто зустрічаються безсполучникові П., виражені іменниками в орудному відмінку.

Порічний запис — найдавніша за походженням форма літописної оповіді. Найголовнішими ознаками є лаконічність, документальність та фактографічність. Позбавлений художньої форми і емоційності. Вводиться до оповіді традиційною формулою: «В літо 6505», «В літо 6506». Сфера П. з.: поодинокі факти, що не потребують докладного викладу у формі розгорнутого оповідання. Напр., «911 р. Явися звізда велика на заході копійним образом», «966 р. В ' ятичів переміг Святослав і дань на них наклав» («Повість врем ' яних літ»).

Послання, «посланіє» — 1) ранньохристинські твори, листи, адресовані громадянам, приватним особам чи усім християнам, написані подвижниками (проповідниками раннього християнства). За церковною традицією, вони приписуються апостолам; 2) в українській літературі — один із публіцистичних жанрів, що набув особливого розповсюдження у творчості письменників-полемістів ХVІ-ХVІІ ст. ст. («Послання до стариці Домникії», «Послання до князя Василя Острозького» Івана Вишенського). Літературний твір, що відзначається наявністю безпосереднього зв’язку його змісту з конкретними, як правило, синхронними часові написання фактами, проблемами і явищами дійсності, написаний у формі відкритого звернення до якоїсь особи чи багатьох людей.

Послання апостола Павла — 14 релігійно-філософських творів епістолярного жанру, які увійшли до Нового Завіту. Адресовані християнським громадам різних міст, країн, окремим особам. Всі послання є проявом виховної і організаторської роботи, засобом спілкування. У них Павло викладає власне богословське вчення: Спасіння – це дар Божий, воно не походить від людей; Бог, який дав людям Закон Мойсеїв, у Христі наділяє їх Благодаттю і силою Духа; Церква Ісуса відкривається як євреям, так і язичникам.

Постійний епітет, народнопісенний епітет — художній засіб, слово-означення, яке стійко сполучається з певним означуваним словом і означує в предметі якусь характерну, наявну родову ознаку. Має фольклорне походження, але досить часто зустрічається у професійній літературі. Напр.,

Ой учинила дівонька, учинила,

З біленьким личком і з хорошими оченьками!

/.../

У мене чароньки хорошії оченьки,

У мене зілейко – рум ' янеї личенько.

(Анонім. Ой учинила дівонька...)

Праведник — у православ'ї — святий, який прославився своїми подвигами і святістю життя у звичайних умовах, а не в монастирі.

Правобережна Україна — історико-географічна назва частини України на правому березі Дніпра, яка охоплювала Київщину, Брацлавщину, частково Волинь та Поділля і яка після Андрусівського перемир'я (1667 ) між Росією і Польщею відійшла до Польщі.

Православ ' я — один із трьох, поряд з католицизмом і протестантизмом, напрямків християнства, поширений переважно у Східній Європі та на Близькому Сході. Виникло в ІV-V ст. на території Візантії після розпаду Римської імперії і відобразило особливості її соціально-економічного, політичного, культурного розвитку. Остаточно П. сформувалося як самостійне віросповідання після поділу християнства 1054 р. на Західну (римо-католицьку) і Східну (греко-візантійську) церкви. За останньою закріпилася назва православної. На відміну від католицизму, П. не має єдиного світового релігійного центру, складається з низки автокефальних церков. Догматичні відмінності П.: визнає триєдиного Бога як творця і управителя світу, визнає потойбічний світ (але заперечує чистилище), посмертну відплату, Страшний суд, Боговтілення, спокутну жертву Ісуса Христа, що відкрила можливість спасіння для всього людства. Культові та канонічні особливості: поклоніння іконам, обов'язковість шлюбу для білого духовенства, особлива манера церковного співу (без музичного супроводу) та ін. Має широку систему свят і обрядів. Велике значення надається постам, вшануванню святих. Богослужіння в П. триваліше, ніж в інших християнських конфесіях, і включає в себе значну кількість ритуалів. Головне богослужіння — літургія. Духовенство в П. поділяється на біле (одружені парафіяльні священики) і чорне (чернецтво, яке дало обітницю безшлюб'я).

Преображення Господнє, Преображення, Спаса (розм.) — двунадесяте Господнє нерухоме свято, яке звеличує подію проявлення божественної суті Ісуса Христа апостолам Петрові, Іванові та Якову на горі Тавор (Фавор). За євангеліями Матвія, Марка та Луки, Ісус узяв їх із собою і на горі на їх очах «переобразився»: Його вбрання стало сліпучо-білим, а обличчя засяяло, як сонце. Біля нього з'явилися Мойсей та Ілля як уособлення Закону та пророків. Світла хмара огорнула їх, а голос із хмари промовив: «Це мій улюбений Син, що я Його вподобав: Його слухайте» (Мт. 18, 5).

Преподобний — у православ'ї — святий, який прославився своїми подвигами і святістю життя, перебуваючи у монастирі.

Притча — один із жанрів літератури, основи якого закладені у фольклорній традиції і надалі закріплюються у писемній формі. Оповідний твір повчально-алегоричного змісту, основними рисами схожий на байку. В основі сюжету П. лежить умоглядна логічна схема, широко використовуються різні види алегоричної мови — алегорії, символи, параболи, що вимагають певного тлумачення. На відміну від багатозначного тлумачення байки, у П. завжди прихована конкретна дидактична ідея, якій притаманна глибинність і широта узагальнення, максимальна загостреність провідної думки. Змістовність П. завжди позначена тяжінням до глибинної «премудрості» релігійного чи світського моралізаторського характеру. Релігійна П. широко представлена у Біблії, використовувалась насамперед для передачі сакральних ідей. Багато П. вміщено у різних частинах Старого Завіту (притча Йофама про дерева, які хотіли обрати собі царя; притча Нафана до Давида про багатого, який відібрав у злидаря єдину вівцю; притчі Соломона). Євангельські притчі вкладено в уста Ісуса Христа, вони є основною формою Його спілкування з народом і учнями (про сіяча, про зерно гірчичне, про десять дів, про злих виноградарів, про доброго самарянина, про блудного сина, про багатого і Лазаря та інші). На підставі стилізованої розповіді про знайомі моделі поведінки Ісус спонукав своїх слухачів змінити світогляд і вчинки. У пізніші часи П. активно використовується у світській європейській літературі, стає одним із засобів вираження морально-філософських суджень письменника (творчість Григорія Сковороди).

Притч Соломонових, книга — книга Старого Завіту, що входить до групи морально-поетичних або сапієнціальних книг; збірник притч, книга практичної етики, авторство якої приписують цареві Соломону. Складається з 31 розділу. Основна складова книги — короткий, не потребуючий доказів вислів, основою якого є антитеза або порівняння; не є прямими заповідями Божими, пропонуються як життєвий досвід людини, яка сама все на собі випробувала. Релігійний елемент мінімальний. Теми притч: мудрість, справедливість, богобоязливість, знання, моральність, невинність, самодисципліна, працелюбність, лінь, допомога іншим, вибір друзів, виховання дітей, співчуття до бідних, милосердя до ворога, стриманість тощо. Заключною частиною книги є «Похвала доброчинній дружині».

Проблематика літературна — сукупність заявлених у художньому творі проблем, тобто гострих життєвих суперечностей, які постали перед митцем і його персонажами і вимагають свого вирішення.

Пролог (гр. — переднє слово, передмова) — вступна частина твору, яка або розповідає про події, що передують основним подіям твору, або наводить якусь історичну паралель, або створює потрібний настрій, готує читача до сприйняття твору.

Пр о лог, Синаксар, Мінологій — один з агіографічних збірників; збірник коротких життєписів святих, розміщених у календарному порядку відзначення днів їх пам'яті. Сформувався у Х ст. За структурою близький до Четьїв Міней. Призначався для читання під час богослужіння. До складу, окрім житійних текстів, включали «Мартирології», відомості про старо- і новозавітні свята, оповідання з патериків, слова отців церкви, повчання і похвали святим та святам, запозичені з Торжественників. Найстаріші руські списки датовані ХІІ–ХІІІ ст. ст., первісно включали лише статті про грецьких та римських святих, пізніше — про руських святих.

Дата добавления: 2017-01-14