До поеми С.Кленовича 12 страница

Травестіювання, травестія (італ. — переодягання, перелицювання) —літературний прийом, який полягає у переробці вже існуючого художнього матеріалу (слово, фраза, образ, весь твір, жанр тощо) на зовні схожий, але обов’язково з протилежним значенням. Відомий з античних часів (V ст. до н. е. – «Батрахоміомахія») прийом набув максимального розквіту у барокову добу. Травестіювалися не тільки вірші, але й поеми, романи тощо – все це отримало назвуірої-комічний епос. Найпоширенішою жанровою формою Т. стала ірої-комічна поема. Т. було двох типів: 1) відомий твір з серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою перероблявся, «перелицьовувався» у твір комічний, а мова ставала бурлескною. Найяскравіші зразки такого типу Т. — твори французького письменника П. Скаррона (середина ХVІІ ст.); 2) другий тип Т. полягав у зображенні низьких тем та образів високим стилем. Започаткував його, полемізуючи із творами П. Скаррона, Н. Буало. В ірої-комічній поемі цього письменника «Налой» (1674) об’єктом зображення є кумедна, дріб’язкова побутова сварка двох прелатів (католицьких священиків). Високоповажний урочисто-героїчний стиль викладу твору аж ніяк не відповідав ницості обраної теми.

У давній українській літературі барокової доби Т. розвивалося переважно у поезії, тісно переплітаючись із традиціями народної сміхової культури. Проте вплив Т. був настільки великим, що його прояви знаходимо навіть у письменника-полеміста Івана Вишенського. Вже на початку його «Послання до єпископів» можна побачити оригінальне травестіювання форми — автор «зичить» своїм адресатам всього найгіршого.

Інколи Т. неправомірно ототожнюють з терміном ремейк (з англ. – переробляти, перетворювати), однак така переробка найчастіше є лише новим прочитанням тексту і дуже рідко набуває антитетичного звучання. Травестіювання ж обумовлює лише протилежне значення.

Трагедія (гр., букв. — козлина пісня) — драматичний твір, предметом зображення у якому є глибокі суперечності суспільного або особистого життя. В основі Т. лежить гострий непримиренний конфлікт, який завершується загибеллю героя у зіткненні з непереборними силами. Конфлікт Т. має глибокий філософський зміст, відзначається високою напругою психологічних переживань героя. Однією з головних особливостей Т. є масштабність подій, а її першоосновою — дисгармонія дійсності. В Т. надавалася перевагагероям, що займали високе суспільне становище, тому їхні вчинки мали велике значення як для окремих людей, так і для суспільства в цілому. Але трагічними героями могли бути і ті, хто здійснював фатальні помилки чи перебував під владою некерованих пристрастей.

Трагікомедія — драматичний твір, у якому поєднано елементи трагічного і комічного. Визначальними особливостями Т. є: нерозв’язність конфлікту, панування випадку, дивний сюжет, наповнений таємничими ситуаціями, несподіваними поворотами, благополучний фінал. Герої Т. змальовуються у таких життєвих ситуаціях, які водночас викликають і сміх і співчуття.

Трагічне — естетична категорія, що характеризує нерозв’язний на певному етапі суспільно-історичний чи особистий конфлікт, який супроводжується стражданнями, втратами, навіть загибеллю людей.

Традиції (з лат. — передача) у літературі — творче засвоєння і подальший розвиток письменниками найкращих рис літературної спадщини.

Традиція (культурна пам’ять) (від лат. — передача) — зв’язок між старими і новими явищами життя чи літератури; свідома орієнтація на художні цінності минулого; елементи культурного надбання, які передаються з покоління в покоління і зберігаються довгий час. Може проявлятися як повтор чи варіювання художніх досягнень минулого, аж до повної тотожності, або як творча, вибіркова переробка попереднього художнього досвіду, його збагачення і розвиток.

Трактат (з лат. — розглянутий, розгляд, обговорення) — наукова праця, у якій докладно, глибоко висвітлюється якесь важливе питання чи проблема.

Трансформація (лат. — перетворювати, змінювати) — зміна, перетворення.

Трафарет (іт. букв. – продірявлений) – 1) пластинка із твердого матеріалу, в якій прорізано якийсь малюнок, цифри, букви та знаки для багаторазового повторення. Застосовується у малярстві, а також для написів; 2) раз і назавжди прийнятий зразок, який відтворюється сліпо, без роздумів; 3) в переносному значенні – шаблонний, заяложений.

Треба — молитва і священнодійство, здійснюване священиками на прохання одного або декількох віруючих. До Т. відносять чин літургії, таїнств, погребінь, а також спеціальні служби на різні випадки (молебні за здоров’я, у випадку посухи тощо).

Требник — богослужбова книга, що містить тексти більшості треб і виклад порядку їх проведення. Розрізняють Великий Т. — вміщував тексти більшості треб та Малий Т. — тексти найчастіше здійснюваних треб.

«Тренос» (гр. - плач) Мелетія Смотрицького – твір української православної полемічної літератури, написаний як реакція на погром віленських православних святинь, вчинений у 1609 р. Іпатієм Потієм за підтримки польської влади. Виданий польською мовою у Вільно у 1610 р. під іменем «Теофіл Ортолог» (лат. - правдослов). Центральним образом твору є образ Матері-Церкви. Для його творення використано форму голосіння-ляменту, голосіння-плачу, головним мотивом якого є звинувачення відступників і оплакування власної долі. Автор виявив свою обізнаність із тодішньою західноєвропейською антиватіканською літературою, цитуючи уривки із творів Платіні, Баптіста, Петрарки.

Тривіум (лат., букв. — перехрестя трьох шляхів) — три гуманітарні науки: граматика, риторика й діалектика, що становили у Середні віки перший і головний цикл «семи вільних мистецтв» та вивчалися в єзуїтських колегіумах і братських школах.

Тризна — поминки, частина поховального обряду у стародавніх слов’ян до і після поховання небіжчика.

Тріодь (від гр. — три і пісня) — назва двох богослужбових книг у православ’ї. Розрізняють Т. пісну — містить піснеспіви і молитви, присвячені Великому посту, та Т. кольорову (цвітну) – піснеспіви і молитви, присвячені Великоднім і наступним святам.

Тропар (гр. — наспів; повтор, манера, зворот) — у православному богослужінні — молитовний урочистий вірш для співу, який прославляє якесь свято чи святого. Розкриває зміст свята чи події, що відзначається церквою. Напр., Т. животворному Хресту Господньому:

Спаси, Господи, людей Твоїх і благослови насліддя Твоє, перемогу побожному народові нашому на супротивників подай і Хрестом охороняй нас – оселюТвою.

Тропи (від гр. — мовний зворот) – спеціальні засоби образної мови. Слова чи мовні вирази, вжиті у переносному значенні. Вони творять словесний образ різними формами, але завжди служать мистецькому описові й оцінці певного явища.

Уведення до храму Пресвятої Богородиці, Уведення до храму Пресвятої Діви Марії, Введення (розм.) — дванадесяте Богородичне нерухоме свято, яке звеличує подію приведення до храму Пресвятої Богородиці для служби Богові.

Уділ — у Київській Русі — адміністративно-територіальна одиниця, якою управляв князь, залежний від великого князя. У ХІІ-ХІV ст. ст. почали називатися волостями або князівствами.

Удільні князівства — князівські володіння, що утворились внаслідок розпаду Київської Русі.

Українська шляхта (від нім. — рід, покоління, походження) — 1) панівний соціальний стан у Польщі, Литві, а також на українських землях, що входили до складу цих держав у ХV-ХVІІІ ст. ст. За походженням Ш. була польською, литовською, білоруською та українською; 2) дворянський стан в Україні у ХІV-ХVІІ ст. ст., який мав станові права на носіння зброї та наслідування власності. Вищі прошарки — магнати, пани, князі, бояри. Головним обов’язком було відбуття військової повинності в обмін на надання привілеїв.

Умовність (у літературі і мистецтві) – особливий спосіб художнього узагальнення дійсності, у якому свідомо порушується зовнішня життєподібність образів з метою наочного втілення глибинних сутностей життя. Фантастичні за своєю природою, умовні форми органічно притаманні всім видам мистецтва. Міра У. залежить від творчого методу митця.

Уніатська церква, греко-католицька церква – християнська церква, що утворилася в кінці ХVІ ст. в українських землях внаслідок укладення між католицькою церквою і частиною місцевого православного духівництва Берестейської церковної унії 1596 р. Нею передбачалося об’єднання православної і католицької церков з визнанням верховенства Папи Римського та основних догматів католицизму при збереженні православних обрядів, богослужіння, україномовної відправи. На території Наддніпрянської України після 1654 р. (внаслідок приєднання до Росії) була скасована. На західноукраїнських землях функціонувала аж до 1946 р., коли була офіційно заборонена, але продовжувала підпільне існування. З кінця ХХ ст. (у добу т. з. «Перебудови») відновила функціонування на рівноправних засадах з іншими релігійними конфесіями.

Унія церковна (від лат. — єднання) — об’єднання двох або декількох церков на началах верховенства однієї з них і збереженні іншими своєрідності обрядовості (напр., Берестейська унія (1596)).

Університет (нім., від лат. — сукупність) — вищий навчально-науковий заклад, який об’єднує ряд факультетів, що представляють основні розділи наукового знання. Засновані у Західній Європі у середні віки на основі єпископських та монастирських шкіл, де готували служителів церкви. До програми навчання входили «сім вільних наук». Перший У. відкритий у м. Болоньї (Італія) в ХІ ст., найстаріший слов’янський У. — Карлів У. в Празі (1349), в Україні — Львівський (1661).

Урбанізація (лат. – міський) – історичний процес збільшення кількості міст і зосередження в них культурного, економічного і політичного життя.

Утилітарний (фр., від лат. – користь, вигода) – розрахований виключно на практичне використання або вигоду; практичний.

Успіння Пресвятої Богородиці, Успіння Пресвятої Богородиці, Перша Пречиста (розм.) — дванадесяте Богородичне нерухоме церковне свято, яке звеличує подію перенесення на небо душі Пресвятої Богородиці.

Устав, уставне письмо, урочисте письмо — письмо давніх грецьких і слов’янських глаголичних і кириличних рукописів, якому властиві чіткі прямолінійні літери і правильні кути та овали. Писали У. переважно на пергаменті. У Греції існував до початку Х ст. У., пов’язаний з кирилицею, у ХІ-ХVІ ст. ст. властивий релігійному письменству народів, що сповідували православ’я. Поступово з У. виник півустав. Видозміненим У. (т. з. новим У.) писали окремі коштовні книги й за пізніших часів (напр., у ХVІ ст. — Пересопницьке Євангеліє).

Фабула (лат. — байка, розповідь, переказ, казка, історія) – 1) один із невід’ємних чинників сюжету, схема хронологічно послідовного розвитку подій у художньому творі, без часових і просторових зміщень, авторських відступів тощо; 2) оповідна частина байки.

Факсимільне (від лат. — роби подібне) видання — видання, яке графічно точно відтворює раніше випущене оригінальне видання або рукопис (включно з особливостями паперу та палітурки). Напр., факсимільне видання 1920 р. першої друкованої публікації «Слова про Ігорів похід» 1800 р. Мета Ф. в. — зберегти і зробити доступними рідкісні, унікальні в історичному чи художньому відношенні твори.

Феодалізм — суспільний лад, економічну основу якого становила власність панівної верстви чи держави на землю, а соціальну — ієрархічна система залежності груп, станів, окремих осіб, разом із феодальною власністю.

Феодальна ієрархія, «феодальна драбина» — система ієрархії, зумовлена майновим цензом (кількість у феодала землі, залежних людей та воєнних слуг). Кожен феодал, як правило, був васалом короля або більш крупного феодала, який був його сеньйором.

Феодальна роздробленість — розпад держави на незалежні князівства, процес децентралізації на Русі, послаблення влади Київського князя у період феодалізму.

Фігурні вірші — вірші, рядки яких розташовані так, що весь текст набуває обрисів певної фігури — зірки, хреста, серця, трикутника тощо. Різновид барокової поезії, представлений у творчості Симеона Полоцького, Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського, Івана Величковського.

Фізіологи — перекладні збірники візантійського походження, у яких в алегорично-символічній формі подавалися відомості про звірів, птахів, комах, риб, дерева, природні копалини тощо з елементами природничо-наукового підходу. Більшість відомостей, запозичених з Талмуду, Біблії та творів античної літератури, мали фантастичний характер. Тварини виступали в них уособленням духовних якостей, набували певного морального сенсу в якості символів. Кожна стаття «Ф.», присвячена окремій тварині, поділялася на дві частини: в одній описувалися реальні властивості тварини, а в другій викладалися символічні та морально-дидактичні тлумачення. Авторами «Ф.» називали «отців церкви» — Василія Великого, Іоанна Златоустого, Амвросія, Ієроніма.

Філігрань (італ., від лат. — нитка і зерно) — 1) дуже тонкий ювелірний художній виріб — мереживо, зроблене з тонкого, як волосина, золотого, срібного або металевого дроту; 2) водяні знаки на папері.

Філософія творчості – світоглядна база, що лежить в основі літературної творчості і визначає коло і характер зацікавлень письменника, його увагу до універсальних аспектів буття, світобудови, сенсу людського існування, долі народу тощо.

Флорентійська унія 1439 р. — угода про об’єднання католицької і православної церков на соборі у Флоренції в липні 1439 року. Була укладена на умовах прийняття православ’ям догм католицького віровчення (про чистилище, про главенство Папи) при збереженні православних обрядів, грецької мови богослужіння, шлюбу священиків.

Фоліант (нім., від лат. — аркуш) — 1) книга форматом складеного навпіл паперового аркуша (ін-фоліо) (за сучасними стандартами — від 60 до 84 см заввишки); 2) товста книга великого формату.

Фольклор (англ. — народна мудрість, народне знання), усна народна поетична творчість — усна поетична народна творчість, що в досконалій мистецькій формі відображає життя, працю, боротьбу, історію, побут, думки, прагнення, приватне життя народу, побутує у народному середовищі. Ознаки: колективність творення, масовість побутування, анонімність, традиційність та багатоваріантність у виконанні.

Фольклоризм (від англ. — народна мудрість, народне знання) — наявність фольклорних елементів у літературному творі. Проявляється у різних формах: як сюжетне запозичення, як введення у текст окремих фольклорних мотивів чи образів, як переосмислення фольклорних міфологічних першоелементів.

Фольклористика (від англ. — народна мудрість, народне знання) — наука про народну творчість — фольклор. Предметом Ф. є словесна, пісенна, музична, драматична колективна народна творчість.

Фреска (італ., букв. — свіжий) — 1) спосіб живопису водяними фарбами на вогкій штукатурці. Одна з основних технік настінних розписів; 2) живописний твір, виконаний такою технікою. Відома з ІІ тис. до н. е. В Україні поширювалася з часів Київської Русі.

Характер літературний — це образ-персонаж у літературному творі з його індивідуальними вчинками, переживаннями, складом думок і почуттів, який діє у конкретних обставинах і розкривається як особистість у процесі свого розвитку.

Харизма (від гр. — милість, божественний дар) — виключна обдарованість.

Харизматичний (від гр. — милість, божественний дар) — той, що наділений в очах його послідовників авторитетом, який ґрунтується на виключних якостях його особистості.

Химера (гр.) – 1) в грецькій міфології – породжене Єхидною та Тіфоном, дихаюче вогнем чудовисько, яке мало голову та шию лева (варіант – три голови: лева, кози та дракона), тулуб кози, хвіст дракона (варіант – зміїний). Х. наводила на всіх невимовний жах і спустошувала країну. Зрештою, була вбита героєм Беллерофонтом; 2) в переносному значенні – те, чого немає, що не поєднується в природі, породження хворобливої уяви або примхливої, примарної чи дивацької нездійсненної мрії.

Химерний, -а, -е – 1) те ж саме, що потворний, -а, -е; 2) викликаючий подив несхожістю ні на що, незвичний, чудернацький, сповнений несподіванок, вигадок та дивацтва тощо; 3) неможливий для виконання, здійснення; нездійсненний, нереальний; 4) якому властиві дивацтва, примхи, вигадки (про людину та її характер). В українській літературі 70-80 рр. ХХ ст. народилося поняття «химерна проза», а в розвитку жанрів – видовий різновид, який отримав назву «химерний роман» (умовно це явище літературознавці починають від роману О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" (1958), продовжуючи до творів В. Шевчука "Дім на горі" та "На полі смиренному" (1983) тощо, включаючи широкий простір справді неординарних спалахів –"Лебедину зграю" В. Земляка, "Левине серце" П. Загребельного, "Позичений чоловік..." Є. Гуцала та ін.).

«Ходіння Богородиці по муках» — давньоруський перекладний есхатологічний апокриф. Був поширений на Русі, найстарший список датується ХІІ-ХІІІ ст. ст. Художня сила апокрифа – у зображенні Богородиці, яку архангел Михаїл проводить по пеклу, показуючи муки, що їх терплять грішники. Відзначається реалістичним колоритом, натуралістичними картинами, образи наділені ознаками реальної людської особистості. Образ Божої Матері, яка співчуває християнам, страшні яскраві картини страждань грішників, сміливе зображення милосердя Божого зробило апокриф надзвичайно популярним.

«Ходіння Даниїла, Руської землі ігумена…» (1106-1108) («Паломник», «Книга, глаголемая Странник») — зразок оригінальної паломницької літератури, яким на початку ХІІ ст. було закладено основи жанру ходіння у його давньоруському варіанті, що протягом тривалого часу вважалися майже канонічними. Збереглося у кількох редакціях і багатьох списках (≈ 150), найдавніший — 1475 року. Цікаве дуже докладним і точним у деталях (визначає розміри споруд, називає кількість архітектурних деталей, окремих предметів) описом святинь і місцевостей, а також точністю топографічною (вказує на великі відстані між містами (від Кіпру до Яффи 400 верст, від Царгорода до острова Род – 800 тощо)).

Маршрут паломництва Даниїла пролягав через Константинополь, Ефес, острови Патмос, Кіпр. Зворотня дорога йшла через Бейрут (Беріт), Тріполі, Антіохію й Константинополь. У Палестині Даниїл провів 16 місяців, які припали на часи після першого хрестового походу (1096-1100), на період правління Балдуїна Єрусалимським королівством (1100-1118), жив у монастирі св. Сави під Єрусалимом, відвідав різні землі у Єрусалимському королівстві, Єрихон, Віфлеєм, Галілею, мандрував навколо Тиверіадського моря.

Докладно описує урочисте богослужіння біля Гроба Господнього, де він поставив лампадку «від усієї Руської землі».

«Х.» Даниїла було надзвичайно популярним: вносилося у твори інших паломників, у деяких списках автора називають святим, а «Х». — житієм (у ХVІІ ст. твір було введено до складу Великих Четьїв Міней митрополита Макарія). Використовувалося руськими паломниками як «путівник» (напрямки доріг, відстані між містами тощо), як засіб підтримки релігійного почуття і задоволення цікавості у людей, які не змогли відвідати Святі місця, як джерело знайомства з християнськими переказами апокрифічного характеру, що їх включив у твір Даниїл.

Хозари – тюркський народ, котрий на поч. VІІ ст. утворив державу в пониззі Волги. У VІІІ ст. вже не були кочовиками. Побудували міста Саркел, Ітиль, винайшли дві системи письма, в основі яких – оригінальне рунічне письмо та єврейська абетка. Поганство замінили на іудаїзм. Русько-хозарські стосунки дають підстави говорити про присутність єврейської культури на Русі.

Хорей (гр. букв.— танцювальний) — у силабо-тонічному віршуванні — двоскладова стопа з наголосом на першому складі. Після ямба — найбільш поширений метр в українському віршуванні. Домінує в дитячій поезії та у фольклорних стилізаціях. Найкраще передає сильні і несподівані почуття (страх, горе, муку, біль, радість).

Хрещення Господнє, Хрещення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, Хрещення, Водохрещення, Водохрище, Йордан, Богоявлення (розм.) — дванадесяте Господнє нерухоме церковне свято, яке звеличує подію хрещення Ісуса Христа Іоанном (Іваном) Хрестителем на ріці Йордан.

Християнство (від гр., букв. — помазаник) — виникло в І ст. у Палестині. До V ст. розповсюдилось переважно у Римській імперії. У Європі починає поширюватися з ІV ст. В ІХ-Х ст. ст. відбувається християнізація слов’янських народів, і до ХІІІ ст. вся Європа стає християнською. Європейське Х. після розділення церков (1054) розкололося на дві конфесії — православ’я і католицизм. На Русі Х. було прийняте у 988 р. Головним джерелом християнського світогляду є Біблія. Х. формує складну філософсько-догматичну систему і своєрідну «ієрархію святості», в якій кожен займає своє певне місце.

«Християнська топографія» Козьми Індикоплава (той, що був в Індії) — твір перекладної літератури, написаний олександрійським купцем Козьмою (VІ ст.), який відвідав Аравію, Ефіопію, Китай, Індію та Цейлон. Присвячений будові світу. Автор заперечує птоломеївську систему світу (уявлення про кулеподібність землі) і пропонує іншу космогонічну систему, яка відповідає християнському вченню: світ він уявляє у формі прямокутника, оточеного океаном і стінами, з небесною твердю у формі подвійної арки, де закріплені небесні світила, якими керують особливі янголи, що слідкують за зміною дня і ночі. Сонце рухається навколо конусоподібного підвищення у північній частині земної площини. Видиме небо приховує невидимі небеса, де на сьомому небі перебуває Бог. Вміщує географічні та історико-культурні розділи, у яких подається інформація про Ефіопію, Південну Аравію, Індію та Китай, а також розповідається про торговельні зносини з цими державами. До описів додаються малюнки, зроблені від руки, із зображеннями індійських тварин і рослин. На Русі «Х. т.» була відома з ХІ-ХІІ ст. ст.

Хроніка (гр. — пов’язаний із часом, літопис) — 1) літературний жанр давньої літератури, що подає історичні події у їх часовій послідовності; склався в античності і широко розповсюдився у Середньовіччі у країнах Європи і Азії; 2) візантійські літописи, у яких спочатку коротко викладалася Біблійна історія, потім історія давніх держав і, нарешті, історія Візантії. Найвідомішими є Хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартола, Георгія Синкела, Іоанна Зонари та Костянтина Манасії; 3) розповідний, драматичний або документальний твір з послідовним (хронікальним) викладом подій.

Хроніка Георгія Амартола (Грішника) — візантійський літопис. Доведена до 842-го року і продовжена невідомою особою до 948-го (доповнення з «Хроніки Симеона Логофета»). Складається з 4 частин. У першій подається опис подій від Адама і Єви до смерті Олександра Македонського. Друга частина — історія євреїв. Третя — історія Римської імперії. Четверта — історія Візантії. Політичних подій мало, більше — анекдотів. Часто описи подій підміняються роздумами про них. Історія світова показана як історія церковна (введено в розповідь богословські роздуми, скрупульозно викладаються суперечки на вселенських соборах). Широкі відомості про чернече життя, різні чудесні природні явища, єресі, собори проти них. Головне джерело історичних знань для руських книжників. Підводила безпосередньо до витоків історії Руської держави. Церковнослов'янською мовою перекладена в Болгарії в Х або ХІ ст. Можливо, відредагована у Києві в ХІ ст. Найдавніший список — ХІІІ ст., але відома раніше 1116 р. (використана Нестором у «Повісті врем’яних літ»). З ХV-ХVІ ст. ст. збереглося біля 8 списків. Складна для розуміння: велика кількість богословських і філософських роздумів, тому при перекладі відбувалися скорочення тексту.

Хроніка Іоанна Малали (491-578) — візантійський літопис, укладений в Антіохії клириком Іоанном Малалою. Події, викладені у 18 книгах, охоплюють час від сотворіння світу до 563 р. Складається з 18 книг, які репрезентують історію людства від Адама і Єви до історії Ассиро-Вавилонії, Єгипту, Персії, Греції, Риму, Візантії. Мала назву «Еллінський хронограф»: використано античні мотиви про народження Зевса, боротьбу богів з тиранами, міфи про Діоніса, Орфея, Едіпа та ін., розповідь про Троянську війну. Через Х. І. М. відбувалося знайомство Київської Русі з античними міфами. Церковнослов'янською мовою перекладена в Х ст., напевно, в Болгарії. Відома на Русі з ХІІ ст., популярністю не користувалася, не дійшло жодного цільного списку. Це пояснювалося тим, що вона мала занадто світський, поганський характер, давала мало відомостей про церковне життя.

Хронологія — перелік або таблиця історичних (суспільних, мистецьких, літературних тощо) подій, розташованих у порядку їх часової послідовності.

Хронотоп (від гр. час і місце) — взаємозв’язок часових і просторових характеристик.

«Царство Натури Людської» (1698) — найдавніша датована серед київських великодніх драм-містерій. Збереглася лише частина: I акт і 5 сцен II акту. Дія відбувається на небі, у раю, у пеклі та на землі. Дійові особи — персоніфіковані постаті двох ворожих таборів — небесного і диявольського, вони борються за Натуру Людську (тобто людину, її душу). Образна система за характером алегорична (відгомін впливів єзуїтської шкільної драми): «Всемогутня Сила» — Бог, «Натура Людська» — людина, Небо, Воля, Розкіш, «Злість Люциперова» — Люципер, «Спонада» — Сатана, Злість, Милосердя (виконує роль оборонця людини), Істина (виконує роль обвинувача людини), Гнів Божий, Суд, Вулкан, Неволя, Милість Божа, Віра, Надія, Плач Натури Людської, Благодать Божа, Одчай, Фараон, Фортуна, Смерть, Смертні Гріхи та ін.

Цезура (лат. — розсічення, розріз) — постійний (регулярний) словоподіл у поетичному рядку; ритмічно-інтонаційна внутрішня пауза, що повторюється на певному місці усередині кожного відповідного рядка твору і ділить його на дві, три або більше частин. У античному віршуванні Ц. припадала на середину стопи (звідси назва), у силабо-тоніці, навпаки, Ц., зазвичай, співпадає із межею стопи. Поезії з Ц. набувають урочистості та епічного розмаху.

Целібат (лат. — неодружений, самотній) — безшлюбність, обітниця, яку приймають католицькі священики. Введений у ХІ ст.

Церква (від гр. – Божий дім) — 1) синонім релігії або великої релігійної течії; 2) організаційна форма об’єднання послідовників будь-якої релігії чи її окремих напрямів або течій. Виникла з появою монотеїстичних релігій, існує в усіх течіях. Основними елементами будь-якої Ц. є загальне віровчення, релігійна діяльність і система управління життям, діяльністю, поведінкою віруючих; 3) культова споруда для проведення богослужінь та обрядів у християнській релігії. Основним елементом Ц. є вівтар, орієнтований, як правило, на схід. Головна православна Ц. міста чи монастиря називається собором, католицька – костьолом, лютеранська — кірхою.

Церковні собори — з’їзди вищого духовенства християнської церкви, що збираються для розв’язання важливих проблем віровчення, культу, церковного устрою, обрання найвищих ієрархів тощо. Ц. с. бувають вселенські (собори представників усіх самостійних місцевих церков) і помісні (з’їзди представників вищого духівництва самостійної місцевої церкви або церковних ієрархів певного адміністративно-географічного регіону).

Цитата (нім., від лат. — викликаю, наводжу) — дослівний уривок із тексту якогось твору. Використовується для підкріплення викладеної думки посиланням на авторитетне висловлювання. Текст Ц. має правильно передавати думку її автора і точно відтворювати текст цитованого джерела.

Дата добавления: 2017-01-14