До поеми С.Кленовича 13 страница

Час у художньому творі — категорія поетики художнього твору; одна з форм художнього чуття і мислення; відтворюється словом у процесі зображення характерів, ситуацій, життєвого шляху героя тощо. Суттєво відрізняється від реального часу. Характеристики Х. ч. (стиснення/розгортання, статика/динаміка, дискретність/безперервність, об’єктивність/суб’єктивність тощо) зумовлені методом, напрямом, жанрово-родовою приналежністю, сюжетом твору, індивідуальністю автора.

Часослов — богослужбова книга, призначена для церковних читців і півчих. Містить тексти незмінних частин усіх богослужінь добового кола (псалми, молитви, пісні та інші тексти для щоденних богослужінь), крім Літургії.

Чернецтво — частина духівництва (у православ’ї — т. з. чорне духівництво), що дало обітницю «відійти від миру», вести аскетичний спосіб життя і присвятити себе виключно служінню Богові. Для Ч. обов’язкова безшлюбність. Уперше виникло в середині І тис. до н. е. буддизмі. Найбільшого поширення набуло у християнстві (католицизмі й православ’ї), спочатку в ІІІ-ІV ст. ст. у формі самітництва, а з ІV-V ст. ст. — відокремлених поселень (чоловічих і жіночих монастирів).

Четьї-Мінеї (від гр. — читання за місяцями, щомісячні читання), Мінеї Четьї — вид агіографічного збірника календарного типу, у якому житійний матеріал розташовувався у календарному порядку відповідно до дати вшанування церквою певного святого. Виникли у Візантії в ІХ ст. За календарним принципом їх у своєму збірнику розташував Симеон Метафраст (Х ст.). Призначалися для індивідуального повчального читання на кожен день. Включали різні за обсягом житійні оповідання, а також історичні та моралізаторські тексти. Поширені у православній, католицькій, греко-католицькій церкві. Найстаріші списки Ч.-М. датуються ХІ ст. Найповнішими і найпопулярнішими у православних стали Четьї-Мінеї («Житія святих») Дмитра Туптала (Ростовського), видрукувані у Київській Лаврській друкарні протягом 1689-1705 рр.

Чини святих – Богородиця, безтілесні сили небесні (ангели, архангели, херувими), пророки (старозавітні герої), апостоли, святителі, мученики, преподобні (ченці, уславлені побожним життям), безсрібники, юродиві (особи, що імітували душевну хворобу задля самоприниження й відвертого висловлювання своїх думок), рівноапостольні (особи, що поширювали християнство в окремих країнах), блаженні (світські люди, що досягли святого життя через подвиги побожності).

Числа, книга — четверта книга Старого Завіту, що входить до групи Законоустановчих книг або П’ятикнижжя Мойсеєвого; має історичний характер. Продовжує розповідь з того місця, на якому зупинилася книга Вихід. Охоплює приблизно 40 років (точніше – 38 років і 5 місяців). У 36 розділах викладається єврейська родослівна, статистичні дані про кількість євреїв по сім’ях, родах і колінах під час подорожі пустелею, викладаються правила, за якими необхідно здійснювати окремі обряди, розповідається про події, що сталися під час подорожі. Домінує постать Мойсея. Найвідоміші епізоди: нарікання євреїв, пересичених манною небесною; мідяний змій; історія посланця моавського царя чарівника Варлаама та його ослиці; призначення Ісуса Навина наступником Мойсея.

Чистилище — за католицьким віровченням — місце між раєм та пеклом, де душі грішників, які не отримали прощення у земному житті, але не обтяжені смертними гріхами, перш ніж отримати доступ до раю, горять в очищувальному вогні. Доля душі в Ч. може бути полегшена, а час перебування її там скорочений «добрими справами» (молитвами, церковними службами, пожертвами) в пам’ять померлого, які здійснюють його рідні і близькі.

«Читання про житіє і про погублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба» Нестора — частина циклу творів, присвячених загибелі синів Володимира І Святославича Бориса і Гліба у 1015 р., що включає: Літописну повість про Бориса і Гліба, «Сказання про Бориса і Гліба», проложні сказання, паремійні читання, похвальні слова, церковні служби. Створене за зразком візантійського житія-біосу. Оповіданню надано узагальненого характеру: інтерпретація сюжету відбувається у плані споконвічної боротьби добра і зла. Завершується описом численних чудес, що свідчать про славу страстотерпців, але при цьому зберігається основна політична тенденція — засудження братовбивчих воєн, заклик шанувати принцип феодальної ієрархії. Всі ці ознаки дають підстави називати його оригінальним зразком давньоруського княжого житія.

Чудо — обов’язковий елемент будь-якої релігії. Це надприродна і незрозуміла подія, що виникає з волі Божої і порушує закони природи. Ч. є зовнішньою ознакою підтвердження істинності Божественного об’явлення.

Шестодневи — твори візантійського походження, у яких трактувалося походження світу, в основі — біблійні оповідання про шість днів творення світу з коментарями натурфілософського та богословського характеру. Найбільш відомі — «Бесіди на Шестоднев» Василія Великого (ІV ст.) (написаний у формі одинадцяти бесід: про створення світу взагалі, про первісну невпорядковану землю, про твердь, про зібрання води, про твори землі, про небесні світила, про плазунів, про птахів, про тварин та дві бесіди про людину), «Шестодневи» Іоанна Екзарха Болгарського (Х ст.), «Шість слів про створення світу» Северіана, єпископа Гевальського (V ст.), «Похвала Богу про сотворіння всієї тварі» Георгія Писида (VІІ ст.). Основний мотив Ш. — гармонія і краса світу, які є свідченням досконалості і величі Бога; різноманіття природних явищ. У Середньовіччі — один з основних творів, з яких русичі отримували інформацію про анатомію людського тіла, особливості тварин і рослин.

Шкільна драма — 1) один із жанрів церковної драматургії, який виник у кінці ХV – на початку ХІV ст. у країнах Західної Європи (Італія, Франція, Нідерланди, Німеччина, Польща). Походження пов’язане із статутами церковних і світських навчальних закладів, де вводилися обов’язкові сценічні вистави з метою кращого засвоєння учнями навчального матеріалу (зокрема, латини). Особливо багато для розвитку Ш. д. зробили єзуїти, які запозичували для своїх п’єс сюжети з Біблії, давньої і нової історії, міфології. На відміну від середньовічної релігійної творчості, Ш. д. мала більш строгу класичну форму, найчастіше складалася з 3-5 актів та прологу і епілогу; 2) в Україні — драматична література, яка створювалася у ХVІІ-ХVІІІ ст. ст. переважно викладачами поетики, а виконувалася учнями шкіл. Організовувалися вистави здебільшого на Різдво і Великдень, а також перед закінченням навчального року як форма своєрідного прилюдного іспиту. Репертуар Ш. д. (за О.Білецьким) включав приблизно 30 п’єс, поставлених у стінах Києво-Могилянській академії у межах України, а також приблизно 10 п’єс, написаних учнями і вчителями Києво-Могилянської академії поза Україною. Серед особливостей Ш. д. слід відзначити її дидактичний та алегоричний характер. Жанрова система Ш. д. включала декламацію, діалог, трагедію, комедію, трагедокомедію та комікотрагедію, а за тематичним принципом жанроподілу виділяли містерії («Слово про збурення пекла» (ІІ пол. ХVІІ ст.)), міраклі («Олексій, людина Божа» (1674)) та мораліте.

Шлях «з варяг у греки» — назва основного водного торговельного шляху Київської Русі (описаного у Повісті врем’яних літ), який пролягав з Скандинавії Балтійським морем, Фінською затокою, по Неві і Ладозькому та Ільменському озерах, далі — по р. Ловаті, Західній Двіні і їх притоках до Дніпра, потім по Дніпру в Чорне море і вздовж західного берега Чорного моря до Константинополя.

Юліанський календар — система літочислення, запроваджена у Візантії за імператора Юлія Цезаря на пропозицію олександрійського астронома Созігена у 45 р. до н. е. На Київській Русі використовувався з Х ст., після прийняття християнства. Літочислення за Ю. к. ведеться від створення світу, тобто 5508 років до Різдва Христового або нової ери. У 1582 р. був замінений на григоріанський календар.

Ява — у драматичному творі частина акту (дії), в якій бере участь певна кількість дійових осіб. З появою на сцені кожного нового персонажа чи групи персонажів, що з’являються одночасно, розпочинається нова Я.

Язичництво (церк.-слов. — іноземні народи), поганство –—прийнятий у християнському богослів’ї і частково в історичній літературі термін на позначення дохристиянських і нехристиянських, головним чином — політеїстичних релігій. Боги Я. уособлювали сили природи. Поряд з ними вшановувалися демони, духи лісів, вод тощо. На основі Я. склалася своєрідна духовна культура, зокрема у давніх слов’ян, — народні казки, легенди, обряди, пісні (щедрівки, колядки, веснянки тощо). Я. було витіснене офіційними монотеїстичними релігіями, які запозичили й почасти пристосували до своїх потреб язичницькі обряди і вірування.

Ямб (від гр. – назва музичного інструмента) – у силабо-тонічному віршуванні двоскладова стопа з наголосом на другому складі. В ямбічному вірші ритмічний акцент припадає на парні склади, хоч можливі пропуски метричних наголосів (пірихій), що урізноманітнює багатство віршової ритмомелодики. Застосовується для написання віршованих драматичних творів, коли потрібно підкреслити розмовні інтонації і, не відмовляючись від вірша, наблизити його до прози. Використовується як засіб вираження захвату, захоплення, закоханості, сильного горя. Тому Я. став панівним в одах, гімнах, панегіриках, епітафіях. Метричні варіації Я. надзвичайно різноманітні — від 1- до 8-стопного, проте найбільше в поетичній практиці заявляють про себе 6-стопні ямби.

Яхве, Ягве, Єгова — верховний бог в іудаїзмі. У пантеоні богів він був висунутий на перше місце єврейськими племенами приблизно Х ст. до н. е. З культом Я. пов’язані виникнення і розвиток іудейського монотеїзму.

Словник-коментар

«Роксоланія»

Ав – 1) тут від Австер, південний вітер; 2) біблійне чоловіче ім'я, на івриті означає «батько».

Аверн, Аверно (гр. – озеро) – озеро в Італії. В античні часи вважалося входом в підземне царство бога Аїда.

Аврора (лат. – передсвітанковий вітерець) – римська богиня ранкової зорі і світанку, співвідноситься із грецькою богинею Еос. Дочка Сонця і Місяця, за іншою версією – дочка Сонця і Ночі. А. Уявляли рожевотілою жінкою з довгим хвилястим волоссям, у світлому вбранні. Щоранку вона виїжджає на колісниці, оповіщаючи людей про схід Сонця.

Авсонія, Авзонія – Італія.

Авсон, Авзон – перший цар Італії, син Одіссея і Кірки (варіант: син Одіссея і Каліпсо). Від його імені виникла назва найдавнішого племені північно-західної Італії, а потім і назва країни.

Аквілон, Борей – бог північного вітру, син Астрая (Зоряного неба) й Еос (Ранкової зірки), брат вітрів Зефіра, Нота й Евра. Жив у Фракії, в печері, де панував холод і морок. Зображувався як сильний бородатий чоловік з довгим волоссям, що мав величезні крила.

Аоніди – наймення муз, яке походить від назви тої частини Бестії, де знаходився центр культу муз.

Аполлон – один з провідних богів Олімпу, син Зевса і Лето – богині нічної темряви. Первісно А. був покровителем світла, переможцем зла і носієм допомоги і порятунку. З часом складається уявлення про А. як про бога-войовника, сонячні стріли якого ототожнюються з золотими стрілами, якими він уражає ворогів. Культ А. – покровителя мистецтв – більш пізнього походження. Бог сонячного світла стає втіленням моральної досконалості, покровителем музичного таланту, що облагороджує пристрасті. Заміст лука до рук А. потрапляє ліра, а сам він очолює муз – богинь поезії, мистецтва і науки. А також вважається і богом передбачень: Зевс поклав на нього обов’язок відкривати людям майбутнє. В античному мистецтві А. традиційно зображувався високим, струнким і безвусим юнаком; його атрибути – ліра, лук, стріли, сагайдак, коротка хламида; голова, як правило, прикрашена вінком з лаврового дерева.

Аркадія – гірська місцевість в центральній частині Пелопоннесу, населена ахейцями. Була поетичним символом багатства та ідилічного побуту, фоном для опису пасторальних сюжетів.

Аскіс - шкіряний мішок. В тексті «Роксоланії» ймовірно йдеться про Акіда, сина Пана та німфи Симетіси, коханогоГалатеї, якого з ревнощів вбив Поліфем.

Астрая, Астрея – дочка Зевса і Феміди, богиня справедливості Діке (Діка), яка правила світом у золоту добу. Коли мораль у людей занепала, вона повернулася на небо. За одним із міфів, А. перетворилася на сузір’я Діви. Вік А. – у переносному значенні – щаслива пора.

Ахеронт – річка в підземному царстві Аїда, приток Стіксу. А. – син Сонця й Землі, який спочатку зрошував сонячну розкішну луку. За те, що напоїв титанів під час їх битви з богами, Зевс скинув його в Аїд.

Дата добавления: 2017-01-14