До поеми С.Кленовича 10 страница

Проложне житіє — коротке житіє, що входило до складу Пролога.

Проповідь — дидактичний жанр ораторської прози, промова релігійно-настановчого змісту, яка виголошується священиками у храмі під час або після богослужіння. Завдання П. — тлумачення і роз'яснення Божественного вчення відповідно до конкретних потреб віруючих. Має ряд стильових особливостей: підвищена емоційність, риторичність, застосування урочистої лексики, цитування Біблії. У Київській Русі жанр П. склався під впливом візантійської традиції. Одним із ранніх зразків урочистої П. вважається «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона (ХІ ст.).

Пророк (гр. — жрець, який передбачає те, що має статися) — у іудейській та християнській релігіях — посередник між Богом і людьми, глашатай божественої волі, людина, яка передбачає майбутнє, а також прагне виправити та очистити людей. П. є Божим посланцем до народу: перш за все він покликаний утверджувати істину, а потім, коли народ приходить в стан занепаду, завдання П. – наставляти його на путь істинний. Тому його слово – це слово викриття і заклику, і лише в разі, якщо воно не доходить до совісті народу, то стає грізним попередженням про покарання, що чекає на народ. Для вираження суті свого вчення П. використовували символічні образи або вчинки.

Пророчі книги Старого Завіту — група книг Старого Завіту: книги «великих» пророків: Ісайї, Єремії, Єзекиїля, Даниїла; книги «малих» пророків: Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії; п 'ять неканонічних додатків до книги Даниїла. Є суто історичним явищем, для розуміння якого потрібне глибоке знання релігійної та світської історії Ізраїлю. Особливе значення у християнстві надається чотирьом книгам: Ісаії, Єремії, Єзекиїля, Даниїла ̶ вони попередники християнства, заклали основи цього вчення. Визначили, що Месія прийде не лише до іудеїв, але й до всіх, хто хоче опинитися в Його царстві.

Просвітництво – загальноєвропейське суспільно-культурне явище ХVІІІ – початку ХІХ ст., система філософських поглядів, яка стала основою для появи нових систем художнього мислення, а відповідно – нових літературних течій. Світоглядно ґрунтуючись на гуманістичних засадах Ренесансу, П. за першооснову вважає розум (раціо), формуючи справжній культ розуму, який єдиний проголошується перетворювачем світу, який єдиний може спрямувати світ на шлях чеснот, розсіяти морок невігластва і відкрити істину. Природа розглядається як благодійна творча сила, яка єдина може настановити людину на такий шлях. Основою світобудови визнається взаємозв'язок і взаємодія природи та розуму, їх повна гармонія.

Просвітницький реалізм — творчий метод у літературі ХVІІІ-ХІХ ст., своєрідний тип реалізму, де всі явища суспільного життя і вчинки окремих людей оцінюються через категорію розумного. Творцями і теоретиками стали Дідро у Франції та Лессінг у Німеччині. Естетичні ідеали: встановлення справедливого суспільного ладу шляхом освіти народу, пропаганда ідей добра і справедливості, возвеличення людини-трудівника, критика панівних класів, ствердження гуманних стосунків між людьми. У центрі уваги П. р. — людина, її суспільні відносини, творчі можливості, моральність, гідність. Особливостями стали подальший розвиток і демократизація тематики, відмова від нормативності, властивої класицизму, вимога життєвої правди, документально точного розкриття характерів, повчальність, пов’язана із бажанням авторів донести до реципієнта суспільні чи моральні ідеї.

Простір у художньому творі — одна з основних характеристик художнього буття героїв. Суттєво відрізняється від реального простору. Характеристики Х. п. (обмеженість/необмеженість, об'ємність, локальність, пропорційність, конкретність тощо) визначаються методом, напрямом, жанрово-родовою приналежністю, сюжетом твору, а також творчою індивідуальністю автора.

Протестантизм (букв. — негідний, той, хто заперечує) — теологічна та церковна течія, особливий спосіб сповідування християнства. Відділився від римської церкви у ХVІ ст., відмовившись визнавати владу Папи Римського. Однією з головних причин розколу стали твердження протестантів, що єдиним джерелом істини є Біблія і що виправданням вчинків людини може бути лише віра. П. стверджує важливість проповіді Слова Божого і применшує роль творів образотворчого мистецтва, вважаючи їх необхідними лише для реалізації релігійно-дидактичної мети. Первісними формами П. були лютеранство, кальвінізм, англіканство.

Протограф (від гр., букв. — пишу перший) — первісний рукопис, покладений в основу пізніших списків, копій, редакцій.

Протоканонічні книги — біблійні книги, які вважаються канонічними в іудейській та християнській релігіях.

Прототип (гр. — першообраз), прообраз — реальна особа, група людей чи літературний персонаж, які стали основою для створення певного художнього образу. Літературний персонаж може мати декілька П., суміщаючи в собі окремі риси осіб, відомих авторові.

Процес літературний — історичний рух національної і світової літератури, що розвивається у складних зв'язках і взаємодіях.Включає в себе твори, що з'явилися в певний момент, їх сприйняття читацькою аудиторією, літературну критику, різні форми організації літературного життя, твори минулого, які залишаються у активному шарі белетристики і сприймаються по-новому.

Псалми (від гр. — пісня, оспівую) — твори іудейської та християнської релігійної лірики, що прославляють Бога. Короткі й досить прості за формою, написані від першої особи. Найпоширенішим циклом П. є «Псалтир», що входить до складу Старого Завіту й приписується давньоєврейському царю Давиду. У П. домінує ідея смирення та звеличення Бога, ідея добра і святості. Жанрові різновиди П.: П. месіанські (подається інформація про майбутнього Месію, який виступає як могутній цар і влада якого пошириться на всю землю; про Воскресіння Христа; про страждання на хресті тощо), П. панегіричні (прославляється Бог як творець всього сущого), П. покаянні (йдеться про нещастя та біди, що трактуються як наслідок гріха. Особливу роль відіграють у католицькому богослужінні), П.-мудрощі (оспівується мудра поведінка людей перед Богом), П.-плачі (за своїм змістом є молитвами страждущих. У них виявляється сум народу чи групи віруючих з приводу війни, посухи та інших нещасть) та П.-прокляття (звучить прокляття грішнику, ворогові чи злочинцю. Були вилучені із списку молитов для католицьких священиків Другим Ватиканським Собором). Поетична форма та метрична організація П. заснована на синтаксичному паралелізмі, який об’єднує синонімічні варіації однієї і тієї ж думки або загальну думку та її конкретизацію, чи дві протилежні думки або ж два висловлювання, що перебувають у відношенні висхідної градації. Цей жанр у своїй творчості використовували Григорій Сковорода (зб. «Сад божественних пісень»), Тарас Шевченко (цикл «Давидові псалми»), Степан Руданський («Псалом 136»), Пантелеймон Куліш («Псалтирна псалма») та ін.

Псалми месіанські — псалми, у яких подається інформація про майбутнього Месію, який виступає як могутній цар і влада якого пошириться на всю землю; про воскресіння Христа; про страждання на хресті тощо (псалми 2-й, 16-й, 22-й, 45-й, 72-й, 110-й).

Псалтир (гр.) — книга Старого Завіту, що входить до складу морально-поетичних або сапієнціальних книг; збірка релігійно-моральної лірики. Традиційно автором вважають царя Давида. Містить 150 молитовних співів (гімнів поклоніння), яким притаманна єдність світосприйняття та спільність мотивів: звернення людини (чи народу) до Бога як до сили особистісної, вірного спостерігача та слухача, що випробовує глибини людського серця. Основні теми: Христос, Єгова, закон, творення, майбутнє Ізраїлю, випробування оновленого у стражданнях, радощах та труднощах серця.

Псевдонім (від гр. букв. — вигадане ім ' я) — вигадане ім'я та прізвище, яким письменники (актори, режисери, художники та інші) замінюють своє справжнє ім'я. Виникнення П. може бути пов'язане з різними причинами: цензурні переслідування, наявність однофамільців, немилозвучність справжнього прізвища, станові забобони, бажання підкреслити особливість особистості автора або його творчості тощо.

Публікатор — особа, яка публікує літературну пам'ятку, історичний документ, невиданий твір якогось автора, супроводжуючи таку публікацію пояснювальним текстом чи коментарями або без них.

Публіцистика (нім., від лат. — суспільний) — особлива літературна форма, яка об’єднує ознаки художньої літератури, журналістики і соціально-політичної прози; тип творів, у яких оперативно досліджуються і узагальнюються актуальні проблеми з метою впливу на громадську думку і громадську свідомість. Вдавній українській літературі представлена полемічною літературою. Відзначається фактографічністю, агітаційно-пропагандистською спрямованістю, полемічною експресивністю, чіткістю викладу, тенденційністю (від іронії до сарказму та інвектив), риторичністю, використанням суспільно-політичної лексики, термінів, фразеологізмів, імперативних (наказових) форм дієслів, звертань тощо. Найпоширенішими жанровими формами П. є послання, памфлет, трактат, пізніше – нарис, фейлетон, стаття, промова тощо.

Пчела — збірники висловлювань із Святого Письма, а також із творів духовних та світських письменників, зокрема Плутарха, Демокрита, Сократа, Платона, Аристотеля, Софокла, Епікура, Есхіла, Демосфена та ін., з яких було запозичено лише те, що відповідало моральному ідеалові християнина. Складені у Візантії ченцем Антонієм у ХІ ст. Висловлювання розташовувалися у певному порядку, за розділами: про мудрість і правду, про дружбу, про житейські доброчинності тощо, а також за ступенем авторитетності їх авторів. Збірка великого обсягу: містить понад 70 статей, а також 2,5 тис. висловів на різноманітні теми. Найдавніші переклади датовані ХІІ ст.

П’ятикнижжя Мойсея (в іудаїзмі — Тора, тобто Закон, Вчення), Мойсеїв Закон, Закон — назва перших п'яти книг Старого Завіту – Буття, Вихід, Левіт, Числа та Второзаконня, авторство яких за традицією приписується пророкові Мойсею. Насправді основна частина П. створена у ІХ - VІІ ст. ст. до н. е., а остаточна кодифікація відбулася у V cт. до н. е. Вміщено міфи про виникнення світу й людей, про рай, всесвітній потоп, походження богообраного єврейського народу, про встановлення іудейської релігії, її ритуалів і вимог. Основна ідея: проповідь монотеїстичної релігії.

Раціоналізм (лат. — розумний) — філософський напрям, який стверджує, що розум є вирішальним джерелом істинного знання.

Редакція (від лат. — приведений до ладу) — 1) типова варіація оригінального тексту; 2) у медієвістиці — переписаний твір (напр., літопис), у якому простежується внесення суттєвих змін (втручання в композицію, манеру викладу, зміст) у оригінал.

Реєстрові козаки — козаки сформованого 1572 р. польсько-шляхетським урядом війська для боротьби проти народних виступів у Східній Україні і охорони її південних кордонів. Прийняті на державну службу, вписувалися до реєстру (звідси назва). Звільнялися від адміністративної і судової юрисдикції, податків і повинностей, крім обов’язкової служби за власний кошт. Керувала Р. к. козацька старшина, що обиралася козацькою радою.

Рекрутська повинність, рекрутчина (фр. – набирати, вербувати) — система комплектування регулярної армії та військового флоту у Росії протягом ХVІІІ- ХІХ ст. ст. Запроваджена 1705 р. Петром І. Здійснювалася до військової реформи 70-х рр. ХІХ ст. шляхом примусового набору рекрутів (новобранців) від усіх податкових станів. Була поширена на українських землях після ліквідації тут залишків державності (1780 р.).

Релігія (лат. — побожність) — одна з форм суспільної свідомості — сукупність духовних уявлень, що ґрунтуються на вірі в існування Бога або богів, у надприродні сили, а також відповідна поведінка і специфічні дії людини (культ). Будь-яку Р. характеризує віра в реальне існування надприродного і система опосередкованих зв’язків з ним. Виконує певні соціальні функції: компенсаційну (найважливіша функція, вона ілюзорно надає віруючому того, чого йому бракує у реальному житті: щастя, життєвих благ, здоров’я, захисту від життєвих негараздів); світоглядну (Р. формує релігійний світогляд людини); інтегративну (об’єднує єдиновірців); регулятивну (Р. через систему своїх духовних цінностей, норм і правил впливає на приватне і громадське життя людини, визначаючи тим самим її поведінку, життєву позицію, весь уклад існування ); апологетичну (обґрунтовує істинність та захист від критики певного віровчення, основних догматів і принципів Р.).

Ремінісценція (від лат. — спогад) — термін, що визначає наявні у художньому творі «відсилання» до попередніх літературних явищ: окремих творів, літературних героїв, епізодів чи будь-яких інших текстових компонентів на композиційному або стильовому рівні; вільне відтворення словесного тексту, ритмомелодичної конструкції, варіація образу тощо у новому ідейно-художньому контексті. Найбільш розповсюдженою формою Р. є цитата, точна або неточна, подана у лапках або у формі авторської мови. Іноді Р. стають згадування творів і їхніх творців разом з їхніми оціночними характеристиками.

Ренегатство (від лат. - зрікатися) – вживається стосовно людей, які зрадили свої переконання, стосовно відступників.

Ренесанс, Відродження — епоха в історії культури Західної та Південної Європи, а також деяких країн Східної Європи (в Італії — ХІV-ХVІ ст. ст., в інших країнах — кінець ХV - початок ХVІ ст.). Виділяють етапи Р.: Проторенесанс (ХІІІ-ХІV ст. ст.), Раннє Відродження (ХV ст.), Високе Відродження (кінець ХV – середина ХVІ ст.), Пізнє Відродження (друга половина ХVІ – початок ХVІІ ст.). Термін «відродження» запровадив італієць Дж. Вазарі у ХVІ ст. на означення зв’язку з античною мистецькою спадщиною. Стверджувався новий світогляд — гуманізм, ідеал розкріпаченої творчої особистості. Прикметні риси Р. — антиклерикальна спрямованість, звернення до античної спадщини, прагнення її відродження й переосмислення на основі нової буржуазної ідеології, що зароджувалась. Героєм літературних творів Р. стає не середньовічний аскет чи християнський мученик, а життєлюбна й мужня людина, яка прагне не райського блаженства, а земного щастя (найвищий ідеал – створення образу досконалої людини в гармонійному світі). Нова тематика породжує нову поетику – виробляється своєрідне співвідношення між реальним та ідеальним: на реальне ніби падає відблиск ідеального, а ідеальне ніби набуває реального буття. Для епохи Р. властивим було поступове формування національної самосвідомості народів, поширення вільнодумства, розвиток світоглядних позицій нового типу. Головною ідейною течією Р. був ренесансний гуманізм. В українській літературі, особливо в полемічному письменстві кінця ХVІ-початку ХVІІ ст., прослідковується взаємодія Р. з Реформацією.

Репліка (від фр. — зауваження, заперечення) — 1) висловлювання дійової особи, фраза у відповідь у діалозі драматургічного або оповідного твору; 2) у театральній практиці Р. — останні слова актора, за якими йде текст іншого актора.

Репресія (від лат. - придушення) – покарання, утиски, що їх використовує влада для збереження встановленого в державі порядку.

Репринт (англ.) — перевидання, передрук, стереотипне видання.

Ретардація (від лат. — затримка, уповільнення) — композиційно-стильовий прийом в епічних та драматичних творах, штучне уповільнення чи затримка у розгортанні подій, які набули великої гостроти, з метою посилення інтересу до них. Досягається за допомогою введення у твір додаткових дійових осіб, вставних сцен, описів природи, ліричних відступів, багаторазових повторів однорідних епізодів тощо.

Ретроспекція (від лат. букв. — дивитися назад) — одна із форм реалізації художнього часу, розповідь про минулі події, що відбувалися до зображуваного; «повернення у минуле». Р. є однією з розповсюджених форм психологічної прози, вона не тільки дозволяє відтворити певну послідовність подій, а й визначає індивідуальність тих героїв, що намагаються відновити минуле. У композиційному плані Р. розширює часові рамки сюжету і часто створює свій власний оповідний шар.

Реципієнт (від лат. той, що одержує) — адресат; той, що сприймає твір мистецтва: читач, слухач, глядач.

Реформація (від лат. — перетворення, поліпшення, виправлення) — процеси, пов’язані з впливом на літературу та мистецтво широкого антифеодального й антикатолицького суспільно-політичного та ідеологічного руху, який у ХVІ-ХVІІ ст. ст. охопив більшість країн Західної Європи і відобразив потреби пристосування релігії до завдань утвердження нових суспільних відносин. Початок Р. поклав виступ у Німеччині Мартіна Лютера, який заперечував необхідність католицької церковної ієрархії, єдиним джерелом релігійної істини проголошував Святе Письмо, заперечував права церкви на земні багатства. Як наслідок, утворилася нова форма християнства — протестантизм. Діячі Р. виступали за ліквідацію церковних землеволодінь, чернецтва, за спрощення культу, демократизацію богослужіння, обстоювали ідею створення національних церков, проведення церковної служби рідною мовою. Р. сприяла піднесенню ролі національних мов у Європі, розвиткові різних галузей науки і ремесел, станкового живопису, графіки. Завдяки Р. посилилися суспільно-політичні тенденції в літературі, її зв’язки з життям.

Рецепція (лат. — сприйняття) — запозичення письменником ідей, мотивів, образів, сюжетів із творів інших письменників чи літератур з подальшим їх творчим осмисленням.

Рима (гр. — розмірність) — звуковий повтор переважно наприкінці віршових рядків, рідше — піввіршів, який має ритмотворче значення. Окреслює межі рядка, бере участь у формуванні строфи, надає віршеві мелодійності, здебільшого сприяє виникненню логічного наголосу на особливо значущих словах. В українському віршуванні Р. як регулярне співзвуччя віршових кінцівок з’явилася наприкінці ХVІ ст. у досилабічних віршах, а з ХVІІ-ХVІІІ ст. ст. український вірш стає переважно римованим. Р. кваліфікують за різними ознаками: за частотністю звучання (банальні — вишукані); за подібністю звучання (точні (глибокі) — неточні (неглибокі) — асонанси — консонанси); за місцем наголосу (чоловічі — жіночі — дактилічні — гіпердактилічні); залежно від граматичних форм співзвучного матеріалу (одногрупні (дієслівні, іменникові, прикметникові, займенникові, прислівникові) — різногрупні); залежно від кількості слів, що входять до складу рим (прості — складені).

Ритм (від гр. — такт, розмірність, узгодженість) — впорядковане чергування однорідних явищ у певних часових зрізах, у певних відтинках часу.

Ритміка (гр. — розмірений, чіткий) — 1) розділ поетики, що вивчає ритмічні форми художньої мови; 2) ритмічна будова віршів якогось поета. Віршову ритмічну структуру становить сукупність взаємодіючих елементів, до якої, крім власне ритмічних особливостей віршової мови (наголоси, словоподіли, клаузули тощо), належать і системи звукових повторів та рим, паузи, перенесення, фігури поетичного синтаксису тощо.

Риторика (гр.— ораторське мистецтво) — наука красномовства, усна публічна мова, художньо оформлена відповідно до характеру виступу (урочиста, судова, політична, релігійна). Батьківщиною Р. прийнято вважати Стародавні Грецію та Рим. В українських братських школах кінця XVI–XVIIІ ст. ст. разом з піїтикою була обов’язковою дисципліною.

Риторичні фігури — стилістичні звороти, які використовуються з метою підсилення виразності ораторської й художньої мови. До Р. ф. відносять риторичні звертання, запитання й оклики.

Риторичність (від гр.— ораторське мистецтво) – позначеність тексту використанням риторичних фігур та інших засобів ораторського мистецтва.

Рідкісна книга — видання, що збереглося у відносно невеликій кількості примірників і має безперечну наукову, естетичну, бібліографічну, художню, друкарську чи історико-культурну цінність.

Різдво Пресвятої Богородиці, Друга Пречиста (розм.) — дванадесяте Богородичне нерухоме свято на честь народження Божої Матері.

Різдво Христове, Різдво во плоті Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа — дванадесяте Господнє нерухоме свято на честь народження Ісуса Христа. Відзначається 25 грудня у католиків і 7 січня у православних. Основою свята є євангельська легенда про народження Сина Божого Дівою Марією.

Річ Посполита (республіка) — офіційна назва Польської держави (1569-1795 рр.) після укладення Люблінської унії 1569 р., у результаті якої польське королівство об’єдналося з Великим Литовським князівством в одну державу. Найвищим законодавчим органом був сейм, на якому обирали короля. Проіснувала до 1795 р.

Розв’язка — один з елементів сюжету: вирішення конфлікту, показ наслідків конфлікту, остаточне вирішення долі персонажів. Як правило, подається у кінці твору, хоча, за задумом автора, може стояти і на початку.

«Розмова Великоросії з Малоросією» (1762) Семена Дівовича — віршований діалог між алегоричними образами двох країн України і Росії, у якому порушені історіософські проблеми минулого і сучасного життя України, обмірковуються питання міжнаціональних стосунків, війни і миру, залежність долі народу від діяльності самого народу. Твір написаний як реакція на дії Катерини ІІ стосовно обмеження прав і свобод українського козацтва і шляхти. Відбито настрої і прагнення української старшини, що в середині XVIIІ ст. домагалася тих же прав, якими користувалося російське дворянство.Основною ідеєю твору стає думка про рівноправність обох країн, бо вони в усьому однакові — і у минулому, і у славі, і у ратних подвигах. Спростовується думка, що Україна є державою політично ненадійною, яка вичерпала свої сили в боротьбі з ворогами і лише тому приєдналася до Росії. Відтворюючи історію України, автор зосереджується на епосі Богдана Хмельницького, докладно розповідаючи про військові подвиги козаків, характеризуючи національно-визвольну війну, трактує її як засіб самоствердження України на шляху до свободи і незалежності, а також як визвольну війну, адже народ не прагнув захоплювати чужі землі. Вперше опублікований у 1882 р. М. Петровим у журналі «Киевская старина».

Розповідь — основний елемент всякого епічного й ліро-епічного твору; зображення подій і вчинків персонажів через об’єктивний виклад їх від третьої особи. У епічному творі зумовлює послідовність подій, з яких складається сюжет.

Розподіл (розкол) християнства — стався у 1054 р. Християнська церква поділилася на західну — католицьку (що означає «всесвітня») та східну — православну (тобто «правильної віри»). Після цього обидві церкви стали повністю самостійними. Цей розподіл існує і зараз.

Роксоланія – назва території України, що походить від назви іранського племені роксоланів. Прищипилася у ІІ-ІІІ ст. Відродилася у гуманістичній культурі Ренесансу для підкреслення давності й автохтонності українського народу.

Російська імперія – назва державного утворення, що виникло на території колишнього Московського царства. Назву отримало у процесі петровських реформ 1708-1721 рр. Проіснувало до Лютневої революції 1917 р. Столицею спочатку був Санкт-Петербург, потім Москва, а потім знову Санкт-Петербург. Обіймала території до Північного Льодовитого океану на заході і Тихого океану на сході.

Руїна — поняття, запроваджене Миколою Костомаровим для характеристики періоду глибокої кризи української державності, фактичної громадянської війни у середині ХVІІ cт. Посилення тиску на Україну з боку Москви і Польщі поділило Запорозьке військо на два табори, які розпочали боротьбу між собою. Правобережжя обрало одного гетьмана, Лівобережжя — іншого. Причинами Р. були суперечки всередині державної еліти, гострі соціальні конфлікти, анархо-охлократичні настрої та дії значної частини населення, насамперед запорозького козацтва, постійні агресії та втручання у внутрішні справи козацької України з боку Речі Посполитої, Московії, Туреччини та Кримського ханства.

Рукописна книга — книга, текст та ілюстрації якої створені від руки.

Русь – основна назва давньої України. «Повість врем'яних літ» виводить її походження від назви варязького племені. Спочатку застосовувалася щодо племені полян і його країни довкола Києва. З розширенням Київської держави назва поширилася на всю українську землю. Побутує протягом усієї епохи Середньовіччя й Ренесансу. В часи Ренесансу доповнюється поетичними поняттями «Россія», «Роксоланія», «Сарматія». Назва вживалася як синонім сучасного поняття Україна.

«Руська Правда» — перший давньоруський писаний звід норм світського права на основі звичаєвого права, складений у ХІ-ХІІ ст. ст.; найважливіше джерело вивчення суспільних відносин, історії та права Київської Русі. Пов’язують з іменем князя Ярослава Мудрого. Мала безпосередній вплив на всі правові пам'ятки литовської доби. Оригіналу «Р. П.» не знайдено, але збереглася значна кількість її списків ХІІІ-ХVІІІ ст. ст. Їх прийнято поділяти на три редакції – коротку, розширену та скорочену. «Р. П.» складається з норм різних галузей права, зокрема цивільного, кримінального й процесуального. Покарання передбачало грошові виплати, тілених покарань «Р. П.» не знала, смертної кари також не передбачалося. Найбільші покарання призначалися за шкоду, спричинену представникам панівної верхівки.

Рюриковичі — династія давньоруських князів, у тому числі київських, володимирських, а також московських князів і царів (кінець ІХ-ХVІ ст. ст.). Родоначальник — Олег Віщий, останній представник — Борис Годунов.

«Сад божественних пісень, що проріс із зерен Священного Писанія» Григорія Сковороди (1757-1785) — поетична збірка, що включає 30 фабул та пісень 60-х років ХVІІІ ст. (часи викладання поетики Григорієм Сковородою у Харківському колегіумі, вірогідно, збірка є наслідком педагогічної роботи). Назва збірки вибрана за давньою поетичною традицією: поетична збірка Митрофана Довгалевського «Сад страданій Христа…» та його поетика «Сад поетичний», збірка «Огородок…» Антонія Радивиловського, де образ саду — стійкий елемент барокової поетичної системи.

Григорій Сковорода вважав, що поезія є зброєю викладання, тому всі пісні збірки супроводжуються епіграфами з Біблії, примітками-коментарями, у яких подається додаткова інтерпретація змісту. Пісні стосовно епіграфів — ілюстрації-приклади (філософські думки втілюються у віршовій формі). Можливо, збірка була своєрідним підручником поетики, а саме прикладною поетикою, без теоретичної частини: кожен вірш написаний іншим поетичним розміром — унікальна антологія поетичних розмірів українського Бароко; вводиться у поетичну практику внутрішня рима (практика леонівського вірша); застосовується перехресне римування.

Збірка є глибокою, щирою сповіддю благородної душі, поетичним літописом гострих внутрішніх переживань. Основа збірки: людина, її думки, почуття. Автор торкається «вічних тем»: життя і смерть, щастя і доля, сповідує ідею розумного життя і моральної чистоти. «Чиста совість» — основа і критерій людського життя, людина з чистою совістю не боїться загрози смерті. Порівняно з шкільними поетиками, збірка стала новаторським явищем в українській версифікації, адже у ній прослідковується органічне поєднання громадського і особистого, вказується на шкідливість наслідування чужих зразків, стверджується необхідність природного нахилу до поетичної творчості.

Цікавою є техніка віршування: автор — силабіст, однак іде шляхом вдосконалення силабічного вірша у напрямку його тонізації, наближення до силабо-тоніки («Ой ти, пташко…» – майже хорей, «Всякому городу…» – дактиль), використовує чоловічі рими нарівні з жіночими, а також практикує рими неповні, приблизні, складні, внутрішні. Найпоширеніший розмір — 13-тискладник з цезурою після 7-го складу (7+6). Також застосовує 12-тискладник (6+6), 11-тискладник (5+6) та 10-тискладник (6+4).

Дата добавления: 2017-01-14