Татарин

Сльота

За вологою шибкою дерево плаче,

Сіре небо дощем капотить безупинно.

Ну, чого ти болиш, моє серце? Неначе

Щось у світі страшне учинитись повинно.

Я не знаю, що саме — з людьми чи зі мною,

З цілим світом чи тільки з моєю душею.

Ніби знов мені треба ріллею курною

Вирушати під кулі в холодну траншею.

Ну, а може, не це? Може, просто сьогодні

Хтось про мене подумав лихе і злостиве.

Підкотилась та думка з нічної безодні

І вп’ялась, наче п’явка, у серце чутливе.

Гірко бачити берег неначе в корості —

Геть завалений склом та брудними

пляшками.

Та ще гірше, якщо ми засіємо простір

Підозрінням отруйним, лихими думками.

Десь кублиться воно в небезпеці тривалій —

Зло, яке ми думками лихими наплодим,—

Мов скляні різаки, що лежать між конвалій,

Щоб когось покалічити нині чи згодом.

Із недоброї схованки в поле магнітне

Ті думки заповзуть і вдеруться до хати.

Щось наляже на душу тяжке й непривітне —

Легше серцю твоєму труну попрохати.

І тоді поза вікнами дерево плаче,

Сіре небо дощем капотить безупинно.

І така наповзає тривога, неначе

Щось у світі страшне учинитись повинно.

“Одна умова є між нами…”

Одна умова є між нами:

Якщо ти мій надійний друг,

Умій прийняти грізні злами,

В яких скресає вільний дух.

Не відвертай від них обличчя, —

Штормами зморений, греби

Туди, куди звитяжно кличе

Веління совісті й доби.

А треба вмерти серед поля —

Вмирай безстрашно, мов пророк.

І знай, що то не наша воля,

А поклик Сонця та зірок.

“Із окопних часів, із важких лихоліть…”

Із окопних часів, із важких лихоліть,

Не зумівши миритись на хлібі легкому,

Я дерусь по драбині, що в грудях стоїть,

Хоч високих щаблів і не видно нікому.

Десь там птахи співають і сонце живе,

Та в самому собі це пізнати не просто.

Ось уже досягаю вершини сливе —

Раптом падаю вниз, мов з дірявого мосту.

Та жаліти не варто, бо все ж таки я

Дещо встиг зачерпнути на світлій вершині —

Зазирнув поза небо, де в зорях буя

Творчий дух, що шукає притулку в людині.

Він без мене — ніщо, я без нього — сліпий.

Наче тіло й душа, ми єдині достоту.

Сходь на гору, безсмертя із обрію пий —

І, зійшовши в долину, рушай на роботу.

І повірте мені: найдорожча — вона,

Перемога, яку я дістав над собою.

Хто це звідав хоч раз, той навіки пізна:

Не існує у Всесвіті важчого бою.

“Поезія — не жарт…”

Поезія — не жарт…

Вона — Це теж космічна битва.

Вона і мати, і жона,

Присяга і молитва…

Є тіло, розум і душа —

І все це прагне руху.

Поезія для нас лиша

Живі кристали духу.

І кожен отакий кристал —

Не паперовий клаптик:

У кім вогню астральний шал,

Зародження галактик.

Якщо серед нових машин

Поезії не буде, —

До кібера зведеться син,

До автоматів — Люди.

Ніби душу лікую від давніх ошпарин —

Років сорок це лихо забути велю:

У багнюці конає побитий татарин,

Його руки мотуззям зап’яті в петлю.

Я не знаю за віщо дядьки завелися —

Дико люди жили у донецьких степах.

Душу й досі пече голова його лиса

І той камінь, що людською кров’ю пропах.

Хто ж він був, цей татарин?.. Не відаю досі.

Били, мабуть, за те, що він череп голив.

Чи за те, що у зайшлого очі розкосі.

Чи за жменьку порічки, за пригорщу слив.

Я ж любив цих людей, односельців суворих, —

Всі до мене і добрі, й привітні вони.

В кулачищах вугілля чорніє, мов порох.

Я трясу їх за руки: скажи, зупини!..

То не люди були — дикі звірі неначе.

Стала просто багном нежива голова.

І відтоді запала у серце дитяче

Недовіра до вашого, люди, єства.

Все ви можете, все — і любити, й страждати,

І на доти ворожі лягати грудьми.

Але як зрозуміти і як розгадати

Всю криваву безодню лихої пітьми?

Я ненавиджу вас, дикуни-односельці.

Я люблю вас без міри, мої земляки.

І живе моє серце то в світлій веселці,

То у відчаї, котрий вдихнули віки.

Ніби душу лікую від давніх ошпарин,

Несучи у душі той донецький “рощот”.

І приходить до мене забитий татарин,

І скривавленим ротом питає: за що?..

Дата добавления: 2015-07-13