Нормоконтроль пройдено

КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН

З А В Д А Н Н Я

НА КВАЛІФІКАЦІЙНУ РОБОТУ СТУДЕНТОВІ (СТУДЕНТЦІ)

__________________________________________________________________

(прізвище, ім’я, по батькові)

1 Тема роботи (проекту) _____________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

керівник роботи ___________________________________________________,

(прізвище, ім’я, по батькові, науковий ступінь, вчене звання)

затверджені наказом ЗНУ від «____»___________20___року №____________

2 Строк подання студентом роботи _________________________ ____________

3 Вихідні дані до роботи _______________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

4 Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити) __________________________________________________________

__________________________________________________________________

5 Перелік графічного матеріалу (з точним зазначенням обов’язкових креслень) ___________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

6 Консультанти розділів роботи

Розділ	Прізвище, ініціали та посада консультанта	Підпис, дата
завдання видав	завдання прийняв

7 Дата видачі завдання____________________________________________

№ з/п	Назва етапів кваліфікаційної роботи	Строк виконання етапів роботи	Примітка

Студент ________________ ______________________________

(підпис) (ініціали та прізвище)

Керівник роботи (проекту) _______________ ________________________

^{(підпис) (ініціали та прізвище)}

Нормоконтролер _____________ _________________________

^{(підпис) (ініціали та прізвище)}

Додаток Г

ПРИКЛАД ОФОРМЛЕННЯ РЕФЕРАТУ

РЕФЕРАТ

│

│

Карпенко І.А. Конституційні засади організації та здійснення місцевого самоврядування в Україні в сучасних умовах децентралізації. – Запоріжжя, 2017. – 118 с.

Кваліфікаційна робота складається зі 118 сторінок, містить 102 джерела використаної інформації та 2 додатки.

Демократичний розвиток держави передбачає вдосконалення форм та методів співпраці органів державної влади з громадськістю, використання нових, сучасних її інструментів. Однією з таких форм, яка нині набуває пріоритетного розвитку в розвинених демократичних країнах, є «омбудсмен» – обраний або призначений захисник прав та законних інтересів окремих громадян, їх громадських організацій та об'єднань.

Як показує зарубіжний досвід, важливість даного інституту в механізмі забезпечення прав людини є незаперечною і саме це зумовлює актуальність обраної теми та необхідність проведення глибокого аналізу інституту омбудсмена як в нашій державі, так і в зарубіжних країнах і вироблення на основі цього рекомендацій та пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регулює даний інститут.

Метою дипломної роботи є концептуальний аналіз конституційних засад організації та здійснення місцевого самоврядування в Україні в сучасних умовах децентралізації публічної влади, розробці рекомендацій та пропозицій до чинного законодавства з питань місцевого самоврядування в Україні, у визначенні конкретних шляхів удосконалення інституту місцевого самоврядування.

Об’єктом дослідження даної роботи є суспільні відносини в сфері організації та функціонування місцевого самоврядування в Україні.

Предметом дослідження є конституційні засади організації та здійснення місцевого самоврядування в Україні в сучасних умовах децентралізації.

Методологічнуоснову роботи складають сукупність філософсько-світоглядних, загальнонаукових принципів і підходів та спеціально-наукових методів пізнання конституційно-правових явищ, використання яких дало змогу отримати науково-обґрунтовані результати. Для проведення дослідження будуть застосовані такі загальнонаукові методи як: аналіз і синтез.

Теоретико-методологічною основою дослідження в роботі є історичний метод та метод матеріалістичної діалектики, застосування яких сприяло розглянути всі процеси в розвитку місцевого самоврядування не виокремлено, а в тісному зв’язку і взаємозалежності з історичним розвитком України, її державності, всіх соціальних явищ, що справили вплив на формування інституту самоврядування.

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ, децентралізація публічної влади, ОРГАНИ місцевого самоврядування, місцеві ради, ВИКОНАВЧІ ОРГАНИ РАД, ДЕЛЕГОВАНІ ПОВНОВАЖЕННЯ, власні повноваження, ТЕРИТОРІАЛЬНА ГРОМАДА.

Додаток Д

ПРИКЛАД ОФОРМЛЕННЯ РЕФЕРАТУ АНГЛІЙСЬКОЮ МОВОЮ

SUMMARY

Karpenko IA The constitutional principles and organization of local government in Ukraine in modern conditions of decentralization. - Zaporozhye, 2017. - 118 p.

Qualifying work consists of 118 pages, contains 102 sources of information used and 2 applications.The democratic development of the country involves improving the forms and methods of cooperation between public authorities and the public, use of new, advanced its tools.

One of these forms, which now gets priority development in developed democratic countries are "ombudsman" - elected or appointed defender of the rights and interests of individual citizens and their civic organizations and associations.

As the international experience, the importance of this institution in the mechanism of human rights is undeniable and this determines the relevance of the chosen topic and the need for an in-depth analysis of the ombudsman both in our country and in foreign countries and develop on the basis of recommendations and proposals to improve legislation regulating this institute.

The aim of the thesis is a conceptual analysis of constitutional principles and organization of local government in Ukraine in modern conditions of decentralization of public power, development of recommendations and suggestions to the current legislation on local self-government in Ukraine, identifying specific ways to improve local government institution.

The object of study of this work is public relations in the organization and functioning of local government in Ukraine. The study examined the constitutional principles of the organization and implementation of local government in Ukraine in modern conditions of decentralization.

The methodological basis of set up the philosophical and ideological, general principles and approaches and specially-scientific methods of knowledge of constitutional and legal effects, the use of which helped receive scientific and reasonable results. For the study will be used such as general scientific methods: analysis and synthesis.

Theoretical and methodological basis of the study is in the historical method and the method of materialist dialectics, the use of which contributed to review all processes in the development of local government is not singled out, in close connection and interdependence of the historical development of Ukraine, its state, all social phenomena that had influence in shaping government institution.

LOCAL GOVERNMENT, DECENTRALIZATION OF PUBLIC AUTHORITIES, LOCAL GOVERNMENTS, LOCAL COUNCILS, EXECUTIVE COUNCILS, DELEGATED AUTHORITY, THEIR POWER THE LOCAL COMMUNITY.

Додаток Е

ПРИКЛАД ОФОРМЛЕННЯ ЗМІСТУ

ЗМІСТ

│

│

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ………….....…...............................................7

ВСТУП……..................................................................................................................8

РОЗДІЛ 1. ДОЗВІЛЬНА СИСТЕМА ЯК ОБ’ЄКТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ……………….…………………………………………………..…12

1.1 Поняття і сутність дозвільної системи …………………………....…...12

1.2 Виникнення і розвиток дозвільної системи як одного з видів

державного управління ….......................................................................24

1.3 Об'єкт, предмет і форми дозвільної системи…………....……………..38

РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗДІЙСНЕННЯ ДОЗВІЛЬНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ………......……………………….............48

2.1 Поняття і принципи діяльності суб'єктів дозвільної

системи....................................................................................................48

2.2 Система органів, які здійснюють дозвільну систему

та їх повноваження …………………………...………………………57

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ДОЗВІЛЬНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ...............................................................................................................76

3.1 Проблеми організаційно-правового забезпечення

дозвільної системи в Україні..................................................................76

3.2 Дозвільне провадження, його види, тенденції розвитку

і законодавчого регулювання..................................................................84

ВИСНОВКИ…………...............................................................................................92

ПЕРЕЛІК використаних джерел…………….............................................97

Додаток А. Документи дозвільного характеру та суб’єкти, що їх видають…..108

Додаток Є

ПРИКЛАД ОФОРМЛЕННЯ ПЕРЕЛІКУ УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

..

..

ВРУ Верховна Рада України

КМУ Кабінет Міністрів України

п. пункт

р. рік

ст. стаття

ст. століття

Розміщуються в алфавітному порядку. Якщо в кваліфікаційній роботі якісь окремі позначення, символи, скорочення, терміни зустрічаються менше ніж три рази, то їх до такого переліку не включають, але при першому згадуванні у тексті (в дужках) наводять їх умовне позначення, символи тощо.  

Додаток Ж

ПРИКЛАД НАПИСАННЯ ТА ОФОРМЛЕННЯ ВСТУПУ

ВСТУП

Актуальність теми. Демократичний розвиток держави передбачає вдосконалення форм та методів співпраці органів державної влади з громадськістю, використання нових, сучасних її інструментів.

Однією з таких форм, яка нині набуває пріоритетного розвитку в розвинених демократичних країнах, є «омбудсмен» – обраний або призначений захисник прав та законних інтересів окремих громадян, їх громадських організацій та об'єднань.

Сьогодні відбувається процес трансформації змісту поняття «омбудсмен». Це пов'язано, передусім, з тим, що й сам інститут омбудсмена переживає етап трансформування та розвитку. Якщо на початку свого становлення інститут омбудсмена запроваджувався тільки для вирішення окремих питань, то зараз він стає все більш вагомим і посідає важливе місце у вирішенні практично всіх питань, що пов'язані з захистом прав громадян та їх об'єднань.

На сьогодні у різних країнах існує понад 100 омбудсменів. В одних державах дана посадова особа іменується омбудсменом, в інших – посередником або парламентським уповноваженим з прав людини. Це пояснюється насамперед різним історичним середовищем, неоднаковою правовою культурою, впливом конституційно-правових систем.

Інститут омбудсмена є загальновизнаною правозахисною інституцією, яка функціонує більш ніж у 100 країнах світу. Різноманітні його моделі свідчать, що цей інститут продемонстрував здатність до прагматичної, гнучкої абсорбції. Особливо це стосується так званих спеціалізованих омбудсменів. Деякі відступи від класичних моделей цього інституту при запроваджені спеціалізованих омбудсменів не порушили його сутності і основного призначення – поновлення порушених прав громадян, створення аури довіри між громадянами та органами державної влади; не призвели до скорочення його впливу і потенціалу діяльності. Дослідник інституту омбудсмена В.Гагнон дійшов висновку, що в тих випадках, коли урядова політика є спірною і викликає скарги, коли існує гостра потреба в термінових реформах державного управління, дуже корисно мати «спеціалізованого» омбудсмена з новаторським характером, здатного захищати громадян, гарантувати справедливість і рівність.

Треба зазначити, що першовідкривачами багатьох моделей спеціалізованих омбудсменів стали США. Так, саме тут вперше була втілена в практику ідея запровадження омбудсмена компанії. Фірма Information Technology Group of Xerox Corp., на якій працювало 13 000 робітників, запровадила омбудсмена, обравши на цю посаду Роберта Г.Гудгера. Схема роботи цього спеціалізованого омбудсмена доволі-таки проста: всі службовці компанії, які вважають, що керівництвом компанії, будь-яким її відділом чи підрозділом порушені їх права, подають омбудсмену письмову скаргу для її перевірки у вищестоящого керівництва. Якщо аргументи керівництва по вирішенню скарги службовця фірми не задовольняють омбудсмена, він може запропонувати свій варіант вирішення конфлікту. У випадку, коли омбудсменівський варіант не сприймається керівництвом, омбудсмен має право звернутися безпосередньо до президента компанії, який може дати розпорядження виконати пропозицію омбудсмена. Стверджують, що для компанії Information Technology Group of Xerox Corp. запровадження інституту омбудсмена було дуже вдалим варіантом вирішення кадрової проблеми та інших питань, пов'язаних з дисципліною на виробництві, відносинами між працівниками та управлінським персоналом та ін., оскільки велика кількість скарг і заяв, дуже часто справедливих, було легко вирішена завдяки посередницькій діяльності омбудсмена компанії. Роберт Г.Гудгера зумів створити надійний і ефективний механізм захисту інтересів службовців компанії, що позитивно позначилося на іміджі самої фірми, її керівництва та продукції. Експериментом зацікавилися інші могутні компанії, такі як Ford Motor Compani, Ohio Bel., Canadian National Rys, American Airlines, Sanddia Corp. та ін.

В Україні діє організаційно-правовий механізм захисту основних прав і свобод людини та громадянина, який включає в себе інституційні структури – Верховну Раду, Президента, Кабінет Міністрів, судову систему, прокуратуру та інші правозахисні органи. Створено громад­ські правозахисні організації – Українсько-американське бюро захисту прав людини, Українську правничу фундацію з Центром прав людини.

У ст. 101 Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 p., вперше було закріплено положення про те, що парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» 1997 p. регулює правовий статус українського правозахисника. Цей орган у світі став відомим під назвою «омбудсмен». У юридичній енциклопедії 1997 p. інститут омбудсмена визначений таким чином: «...спеціальна посадова особа парламенту, яка стежить за законністю дій державних органів і дотриманням прав і свобод громадян».

Як показує зарубіжний досвід, важливість даного інституту в механізмі забезпечення прав людини є незаперечною і саме це зумовлює актуальність обраної теми та необхідність проведення глибокого аналізу інституту омбудсмена як в нашій державі, так і в зарубіжних країнах і вироблення на основі цього рекомендацій та пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регулює даний інститут.

Ступінь наукової розробки проблеми. Питання ролі, місця, статусу омбудсменів є предметом серйозних наукових досліджень зарубіжних авторів. Що ж стосується України, то ці проблеми поки що не отримали належного наукового висвітлення. Хоча слід зазначити, що останнім часом опубліковані роботи присвячені дослідженню історії розвитку та проблемам впровадження інституту омбудсмена в Україні. Це, зокрема, праці Е. Афоніна, Л. Гонкжової, В. Кравченка, П. Кислого, О. Марцеляк, М. Пірен,
Е. Рахімкулова, В. Рубцова, А. Ткачука, Ю. Тодика та інших. Проте зазначене питання даними авторами розглядається та досліджується, головним чином, з точки зору функціонування інституту омбудсмена на центральному рівні управління. В той час як більш детального вивчення та уваги потребує саме інститут місцевих та регіональних омбудсменів.

Об’єктом дипломної роботи суспільні відносини в сфері захисту праві місцевого самоврядування.

Предметом дослідження є інститут муніципального омбудсмена в зарубіжних країнах.

Мета роботи полягає в комплексному аналізі та детальному дослідженні особливостей функціонування інституту муніципального омбудсмена в зарубіжних країнах та окреслити перспективи запровадження даної інституції в Україні.

Зазначені мета та об’єкт роботи зумовили наступні завдання дослідження, які мають бути вирішені в роботі:

– проаналізувати поняття та значення інституту муніципального омбудсмена для захисту прав людини;

– дослідити становлення інституту омбудсмена у зарубіжних країнах та здійснити його видову характеристику;

– охарактеризувати місце муніципального омбудсмена у механізмі захисту прав людини та громадянина.

– проаналізувати принципи організації діяльності та особливості закріплення правового статусу муніципального омбудсмена;

– дослідити функції та повноваження муніципальних омбудсменів та форм реагування муніципальних омбудсменів у зарубіжних країнах.

– проаналізувати сучасні законодавчі ініціативи та муніципальні статутні проектні пропозиції щодо запровадження інституту муніципального омбудсмена в Україні.

Методи дослідження. Відповідно до мети та завдань дослідження, в роботі використано загальнонаукові та спеціальні юридичні методи, які забезпечили цілісний порівняльно-правовий аналіз діяльності інституту омбудсмена на національному та міжнародному рівнях. Методологічну основу дослідження становить діалектичний метод. Автор орієнтується на загальні методи дослідження правових інститутів, зокрема, на нормативно-ціннісний, функціональний, системний, інституційний, історичний, компаративістський та соціологічний. При визначенні статусу омбудсмена в зарубіжних країнах та міждержавних формаціях використані методи правового узагальнення та порівняння. При вивченні проблем діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та розробці перспектив діяльності даного інституту в аспекті формування інституту муніципального омбудсмена використовувались методи контент-аналізу, моделювання та прогнозування.

Апробація результатів дослідження. Результати кваліфікаційної роботи були обговорені на засіданнях кафедри конституційного та трудового права Запорізького національного університету. Положення даної магістерської роботи були враховані автором в ході підготовки наукових статей для опублікування в українській наукові періодиці, під час участі у роботі наукових конференцій: Всеукраїнська наукова конференція «Дослідження проблем права очима молодих вчених» м. Запоріжжя, 24 квітня 2017 р., Всеукраїнська науково-практична конференція «Актуальні питання вітчизняної правової науки» м. Запоріжжя, 14 жовтня 2016 р., Всеукраїнська науково-практична конференція «Правова освіта та правова наука в Україні в умовах сучасних трансформаційних процесів» м. Запоріжжя, 19-20 листопада 2016 р.

Структура роботи. Відповідно до мети, завдань та об’єкта дослідження робота складається зі вступу, трьох розділів, які містять вісім підрозділів, висновків, переліку використаних джерел літератури та 3 додатків.

Додаток З

ПРИКЛАД ОФОРМЛЕННЯ РОЗДІЛІВ І ПІДРОЗДІЛІВ КВАЛІФІКАЦІЙНОЇ РОБОТИ

РОЗДІЛ 1 ДОЗВІЛЬНА СИСТЕМА ЯК ОБ’ЄКТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ та засіб забезпечення громадської безпеки

│

│

1.1 Поняття і сутність дозвільної системи

│

│

Важливе місце в системі адміністративно-правових засобів забезпечення суспільної безпеки і підтримки суспільного порядку займає дозвільна система, яка передбачає обов'язкове одержання дозволів на здійснення певних дій підприємствами, установами і організаціями, а також окремими громадянами. У спеціальній літературі вона розглядається як організаційно-правова діяльність, яка здійснюється державою з метою забезпечення своїх економічних і соціально-політичних інтересів, для створення необхідних умов нормальної діяльності державних і громадських організацій, дотримання законності, охорони власності і забезпечення суспільної безпеки [1, c. 54-55].

│

│

│

1.2 Виникнення і розвиток дозвільної системи як одного з видів державного управління

│

│

Відповідно до Указу Президента України від 15 вересня 2003 року № 1039/2003 “Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів” [83] Міністерство екології та природних ресурсів України.

Додаток И

ПРИКЛАД НАПИСАННЯ ТА ОФОРМЛЕННЯ ВИСНОВКІВ

ВИСНОВКИ

│

│

В процесі комплексного аналізу конституційно-правового регулювання інституту громадянства України, проведеного в межах кваліфікаційної роботи, на основі аналізу чинного законодавства України і практики його реалізації, теоретичного осмислення ряду наукових праць у різних областях знань, сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на удосконалення чинного галузевого законодавства в досліджуваній сфері.

1. Громадянство – складний комплексний інститут, який може розглядатись: 1) як одне з невід’ємних прав людини, яке повинно включатися до особистих (громадянських) прав у загальній системі прав і свобод людини; 2) як правовий зв'язок особи і держави.

Аналіз Закону «Про громадянство України» дозволив виявити характерні риси громадянства України, такі як стійкість, правовий характер зв'язку особи і української держави, належність особи до держави, піклування та захист громадян з боку держави за кордоном тощо і визначити громадянство України – як невід’ємне право людини, суть якого полягає у постійному правовому зв'язку особи і української держави, що породжує у них взаємні права та обов'язки, визначає належність особи до української держави і в силу якого держава гарантує і захищає конституційні права і свободи своїх громадян як в середині країни, так і за її межами;

2. Основні етапи розвитку громадянства України, в першу чергу пов'язані з етапами українського державотворення та з етапами розвитку конституціоналізму. Конституційно оформлена українська радянська держава (УРСР) з власним громадянством існувала з 1919 року. З 1919 до 1922 р. вона існувала як суверенна незалежна держава, з 1922 до 1991 року вона існувала у рамках СРСР, але власне громадянство і лише частково делегувала свої повноваження Союзу РСР і, нарешті, у серпні 1991 року незалежна Українська держава поновила своє існування. Україна, як суверенна держава на законодавчому рівні визнала себе правонаступником УРСР щодо громадянства України;

3. Можна говорити про існування двох правових інститутів громадянства: державно-правового та міжнародно-правового. Сукупність правових норм, що регулюють відносини з приводу громадянства у кожній країні включається до галузі конституційного (державного) права, і в той же час відносини з приводу громадянства регулюються і нормами міжнародного права. Ці два інститути активно взаємодіють між собою і майже неможливо провести чіткі межі між ними. Все частіше відносини громадянства, які відносяться до сфери прав людини, регулюються міжнародним правом і стають предметом розгляду міжнародного співтовариства;

4. Безпрецедентним кроком в історії інституту громадянства та міждержавних структур стало ведення громадянства Європейського союзу. Із створенням союзів та об’єднань держав пов'язана і проблема співвідношення громадянства окремих держав-членів таких союзів і єдиного загального громадянства союзу. Параметри загальноєвропейського громадянства не зовсім укладаються у традиційне розуміння громадянства як правового зв'язку особи з конкретною державою. Але, безумовно, громадяни держав – члені ЄЕС користуються більшим обсягом прав на території інших держав – членів, ніж просто іноземці, тобто особи, які є громадянами країн, що не входять до ЄЕС;

5. Набуття громадянства можливе: 1. В загальному порядку: а) в результаті групового надання громадянства; б) оптації; в) реінтеграції.

Найбільш розповсюдженим способом набуття громадянства є філіація – набуття громадянства за народженням. Громадянство за народженням набувається на основі двох принципів: “права крові” та “права грунту”. Законодавство України надає перевагу “праву крові” при незначному впливі “права грунту”, а “право грунту” у чистому вигляді в українському законодавстві, взагалі, не застосовується.

Натуралізація може бути розподілена на дві основні області: 1) за індивідуальними заявами та 2) в порядку правонаступництва держав;

6. Належність до громадянства України й набуття громадянства України є різними правовими формами. Належність до громадянства – це визнання в законі категорій осіб, які є її громадянами на момент, коли набирає юридичної сили закон про громадянство. Тобто йдеться про дії, які відбулися в минулому, до прийняття нового закону про громадянство. Набуття громадянства України починає діяти з моменту набрання чинності новим законом, тобто націлене в майбутнє. Воно є однією з підстав визнання належності особи до громадянства України за умови, що таке набуття сталося до прийняття нового закону про громадянство.

7. Система законодавства про громадянство України, і регулювання процедур з питань громадянства у тому числі, не обмежується тими джерелами, які зазначені у ст. 4 Закону України «Про громадянство України».

Нині вона значно ширша і включає: 1) Конституцію України; 2) Закон України «Про громадянство України»; 3) інші закони; 4) міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; 5) підзаконні нормативно-правові акти. Проте слід зауважити, що регулювання процедур з питань громадянства здійснюється підзаконними нормативно-правовими актами

Це визначається тим, що у Конституції України і Законі України «Про громадянство України» передбачено загальні норми щодо громадянства, принципи, гарантії громадянства, умови прийняття до громадянства. У той же час підзаконні нормативні акти регулюють саме процедурні аспекти набуття або припинення громадянства України. Ці акти передбачають порядок подання заяв та інших документів з питань громадянства, перелік документів, які подаються для встановлення та оформлення належності до громадянства України, набуття і припинення громадянства України, порядок провадження і прийняття рішень за заявами і поданнями з питань громадянства, строки провадження, порядок виконання прийнятих рішень.

8. Подальший розвиток країни потребує вдосконалення системи законодавства. Тому для покращення системи законодавства про громадянство варто: 1)прийняти на рівні законів підзаконні нормативно-правові акти, що видані для конкретизації і виконання Закону України «Про громадянство України»; 2) здійснити кодифікацію всіх нормативно-правових актів, що стосуються матеріальних і процесуальних норм громадянства, розмістивши їх в одному законодавчому акті.

9. У чинному Законі України «Про громадянство України» не дістали закріплення норми, які б чітко регламентувати питання громадянства депортованих осіб та їх нащадків, які повернулися в Україну на постійне проживання. Це зумовлює необхідність їх законодавчого закріплення.

Порівняльне дослідження законодавства про громадянство окремих зарубіжних держав дало підстави обґрунтувати пропозиції щодо доцільності: 1) розмежування у ст. 9 Закону України «Про громадянство України» норм, які визначають загальну і спрощену натуралізацію, та закріплення їх в окремих статтях; 2) визначення критеріїв рівня володіння державною мовою та змісту цієї умови, який мав би включати здатність читати, писати і розмовляти українською мовою.

10. Поняття «позбавлення громадянства» має два значення: перше – безпідставне позбавлення громадянства, яке несумісне із сучасним уявленням про правову демократичну державу; друге – позбавлення громадянства за чітко визначеними в законі підставами, які відповідають загальновизнаним правам і свободам людини в демократичному суспільстві, тобто втрата громадянства за законом.

11. Подвійне громадянство, принаймні в сучасних умовах, як з’ясувалось, виявилось невикорінним, держави змушені докладати зусиль аби по можливості нейтралізувати його негативні наслідки. Безумовно, подвійне громадянство породжує негативні наслідки як для держав і стосунків між ними, так і для конкретного громадянина. В Конвенції з деяких питань, що стосуються колізій законів про громадянство (1930 р.) встановлено, що особа, яка має одне чи два громадянина, може розглядатись кожною державою, громадянином якої вона є, як її громадянин. Але це не означає, що особа, яка має подвійне громадянство, в більшій мірі захищена, ніж звичайний громадянин. І тому принцип єдиного громадянства є необхідним принципом існування суверенної держави

Додаток І

ПРИКЛАД ОФОРМЛЕННЯ ПЕРЕЛІКУ ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ПЕРЕЛІК використаних джерел

│

│

1. Батанов О.В. Територіальна громада – первинний суб’єкт муніципальної влади в Україні: поняття і ознаки / О.В. Батанов // Вісник Центральної виборчої комісії України. – 2008. – № 2. – С. 51–57.

2. Богословська І. План розвитку країни. Скорочена версія для індивідуального та колективного усвідомлення / І. Богословська, І. Дідковський, О. Чалий. – К.: Воля, 2005. – 204 с.

3. Голосніченко І.П. Адміністративне право України: основні поняття: навч. посіб. / за заг. ред. доктора юридичних наук, професора І.П. Голосніченка / І.П. Голосніченко, М.Ф. Стахурський, Н.І. Золотарьова. – К.: ГАН, 2005. – 232 с.

4. Ківалов С.В. Адміністративне право України: навч.-метод. посіб. / С.В. Ківалов, Л.Р. Біла. – Одеса: Юридична література, 2001. – 304 с.

5. Коломоєць Т.О. Адміністративний примус у публічному праві України: теорія, досвід та практика реалізації: монографія / за заг. ред. В.К.Шкарупи / Т.О.Коломоєць. – Запоріжжя: Поліграф, 2004. – 404 с.

6. Конституційне право України / [Погорілко В.Ф., Фрицький О.Ф., Городецький О.В., Корнієнко М.І. та ін.]; за редакцією д.ю.н., професора В.Ф. Погорілка. – [2–е вид.]. – К.: Наукова думка, 2002. – 735 с.

7. Про громадянство України: Закон України від 18 січн. 2001 р. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2235-14

8. Про громадянство України: Закон України від 8 жовтн. 1991 р. // Відом. Верховної Ради України. – 1991. – № 50. – Ст. 701.

9. Про затвердження форм заяви-анкети для оформлення тимчасового посвідчення громадянина України та журналу їх обліку: наказ Міністерства внутрішніх справ України від 25 груд. 2003 р. № 1598/260 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=z0105-04.

10. Про міжнародні договори України: Закон України від 29 червня 2004 р. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1906-15

11. Про охорону дитинства: Закон України від 26 квітня 2001 р. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2402-14

12. Про правонаступництво України: Закон України від 12 вересня 1991 р. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1543-12

13. Хоцький М. До прозорості законотворення і системності законодавства / М.Хоцький // Голос України. – 2003. – 31 січня. – С.4.

14. Borchard E. M. Diplomatic Protection of Citizen Aboard or the Law of International Claims / E. M. Borchard. – N.Y., 1916. – P. 7–12.

15. Carens J.H. Aliens and Citizens: The Case for Open Borders // The Review of Politics, 1987. – № 49 (2). – P. 252-273.

16. Cohen J. Changing Paradigms of Citizenship and the Exclusiveness of the Demos // International Sociology, 1999. – № 14 (3). – P.245-268.

17. Haas C. What Is Citizenship? – The Danish University of Education [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: www.ffd.dk/media/12748/haas % 20rep3.doc.

18. Held D., McGrew A. Globalization / Antiglobalization. – Cambridge: Polity Press, 2002.

19. Kymlicka W. Multicultural Citizenship: A Liberal Theory of Minority Rights. – Oxford University Press, USA, 1996. – 296 p.

20. The American Heritage Dictionary of the English Language, Fourth Edition, Houghton Mifflin Company, 2000 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.dictionary.com

Додаток К

ПРИКЛАД ОФОРМЛЕННЯ ДОДАТКІВ

Додаток А

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНСТИТУТУ ГРОМАДЯНСТВА В УКРАЇНІ

Додаток Л

ПРИКЛАД ОФОРМЛЕННЯ РЕЦЕНЗІЇ НА КВАЛІФІКАЦІЙНУ РОБОТУ

РЕЦЕНЗІЯ

на кваліфікаційну роботу студента юридичного факультету

заочної форми навчання Іванова Антона Юрійовича

за темою: «Становлення та розвиток правового статусу органів самоорганізації населення»

Кваліфікаційна робота Іванова Антона Юрійовича виконана у відповідності до усіх вимог, що пред’являються до подібного виду робіт.

В умовах посилення впливу глобалізації та інтеграції на суспільне і державно-правове буття України актуалізуються багатоманітні за природою та призначенням процеси сприйняття світового, європогенного за сутністю, досвіду державотворення, становлення та розвитку громадянського суспільства в Україні.

Запропонована кваліфікаційна є спробою комплексного доктринального порівняльно-правового аналізу органів СОН в Україні і в зарубіжних країнах, визначення за його підсумками напрямків їх подальшого розвитку в Україні та пріоритетного напрямку і розроблення рекомендацій з удосконалення чинного законодавства.

Кваліфікаційна робота має як теоретичну, так і практичну значимість, яка полягає в тому, що проблеми, аналізом органів СОН в Україні і в зарубіжних країнах має виключно важливе значення як для науки так і для повсякденної державно-правової діяльності.

Досить цінним в роботі є ґрунтовність цього дослідження та його всебічність, що дозволило зробити конкретні висновки. В дипломній роботі автору в цілому вдалось чітко визначити завдання, структуру і методику дослідження, послідовно та повно розглянути комплекс питань пов’язаних конституційно-правовими проблемами діяльності органів СОН в Україні і в зарубіжних країнах.

Виходячи з вищевикладеного можна зробити висновок, що дана кваліфікаційна робота має певну наукову цінність, виконана на належному науковому рівні і тому має бути допущена до захисту в ДЕК і заслуговує на оцінку «відмінно».

Доктор юридичних наук,

професор кафедри конституційного

Дата добавления: 2017-01-14