Протестантська культура у риториці нового часу.

Протестантська культура вимагала добре підготовленого ора­тора: проповідник мусив бути освіченою людиною, вміти викла­дати свої ідеї, орієнтуючись на переконання широких мас, врахо­вуючи правові аспекти ораторства. Саме тому однодумець Люте­ра Філіп Меланхтон виступає не лише як духовний діяч Рефор­мації, але і як автор твору “Риторика”. Ю.Рождественський за­значає: “Риторика Меланхтона, як і інші протестантські ритори­ки, поєднує правила світського та духовного красномовства, тоб­то правила проповіді, судової та показової промови, головним чином” ¹.

Католицька церква намагалася всіляко протидіяти цим про­цесам. В єзуїтських навчальних закладах, розрахованих на еліта­рну молодь, все було спрямоване на розвиток здібностей особи; тут насаджували змагальність, честолюбство й усвідомлення цін­ності власного “я” (багато хто з української шляхти тих часів навчався в таких закладах). Католицизм висунув блискучих про­повідників, що будували свої риторичні твори в новому, філо­софськи ускладненому стилі бароко, беручи на озброєння досвід як літератури античності та Відродження, так і традиційні цер­ковні засади (Бальтасар Грасіан в Іспанії, Петро Скарга в Польщі тощо). Стиль їхніх риторичних творів ряснів не лише цитатами зі Святого Письма, але й прикладами з художньої літератури та язичницької міфології, посиланням на досягнення науки тощо. Проте, як свідчать хоча б твори Б.Грасіана, по суті, й тут бере гору індивідуальне розумування, “філософія”. В найбільш відомому його публіцистичному творі “Кишеньковий оракул” (збірнику мудрих повчань) автор, до речі, проповідник єзуїтсь­кого ордену, часто звертається не до Христа й святих, не до прикладів з їхнього життя, не до Писання:

“Помітивши, що її розкусили, підступність подвоює зусилля, використовуючи для обдурювання саму правду. Інша гра, інші прийоми — тепер хитрість вбирається в одежу простоти, лукавість надягає машкару щиросердності. На допомогу тоді приходить спостережливість: розкусивши далекоглядну мету, вона під ли­чиною світла знаходить морок, викриває задум, який чим прос­тішим видається, тим більш ховається. Так, лукаві хмари Піфона борються зі світоносними променями Аполлона” ^{.

Нестачі в обдарованих проповідниках усіх конфесій не було, хоч їхню риторику інколи важко назвати гомілетикою христия­нина. Але риторика як наука згасає, вироджуючися в нечисленні суто прикладні “рекомендації з красномовства”, які здебільшого повторювали античні правила, нехтуючи гомілетичним досвідом.

У цей період виділяється кілька творів, які акумулюють ри­торичний досвід Європи. Це — написані латиною книги голланд­ця Герхарда Фосса (“Риторичний коментар, або Настанова ора­торам”, “Риторичне мистецтво”), твір англійця Генрі Пічема “Сад красномовства” та ін.

Процес “обмирщення” проповіді в епоху Просвітництва, осо­бливо в протестантизмі у XVIII ст., доходить до апогею. У про­тестантському богослов’ї Німеччини виник напрямок, який ви­магав від гомілета... заміни проповіді християнського вчення вільною філософією (наприклад, позиція Ф.-Ф.Рейнгарда, твори якого у 35-ти томах усталили традицію протестантського духов­ного красномовства). Характерні праці відомого протестантсько­го богослова XVIII ст. Ф.Шлейєрмахера, в яких християнське проповідництво виразно перетворюється на філософське розу­мування, віддаляючись від традицій гомілетики:

“Більш прекрасно і піднесено, більш гідно дорослого людст­ва, глибше проникає в дух систематичної релігії і ширше встає над всесвітом первісний погляд християнства. Воно не є чимось іншим, ніж спогляданням протиборства всього кінцевого з єдні­стю цілого, і разом з тим ставлення до цього протиборства Боже­ства, яке змиряє ворожнечу проти себе і обмежує віддалення, що зростає, розсіюючись по окремих пунктах, які є одночасно кінце­вим і безкінечним, людським і божественним” ².

У революційній Франції кінця XVIII—поч.ХІХ ст. проповідь часто перетворювалася на пропаганду злободенних політичних гасел або й на політичний памфлет.

Лише у XVIII ст. протестантське церковне красномовство, переживши “спокуси” філософії та політики, повертається до своїх основ. Знову бере гору класична установка гомілетики; протес­тантизм повертається до тези пізнього М.Лютера, який закликаЕ передусім коментувати Біблію (близьке до Лютера було й гаслс “життя в Писанні”, висунуте його сучасником Ф.-Я.Шпенером який вивчення Біблії замінив обговоренням її на широких публі­чних зібраннях).

Одночасно в епоху Просвітництва увага суспільства остаточ­но переключається з кафедри церковного проповідника на три­буну політичного оратора чи в судову залу; великого значення набуває також академічне красномовство — в Йєнському універ­ситеті змагаються за популярність серед студентів Г.-В.-Ф.Гегель та А.Шопенгауер; до Шопенгауера ніхто не йде, аудиторія Гегеля завжди переповнена. Особливо вплинула на розвиток красно­мовства в Європі політична революція. Вона завжди ставить за мету мобілізацію широких верств суспільства, залу­чення їх до полеміки, публіцистики. Демократизація життя в Західній Європі підняла хвилю політичних полемік. Залишили помітний слід в історії такі політичні оратори революційної Франції XVIII ст., як Марат, Робесп’єр, Мірабо, Дантон та ін., які “озвучили” ідеї філософів Просвітництва — Вольтера, Руссо, Д’Аламбера, Дідро та ін.

У цей час (XVIII ст.) з’являються узагальнюючі праці з ри­торики: Г.Хоума, П.-АЛагарпа, Х.Блера, Дж.Кемпбелла, С.Ш.Дю- марсе. Процес злиття риторики з поетикою досягає апогею. Од­нак з цього “фатального союзу” “риторика вийшла доволі-таки розгубленою, а поетика і стилістика — такими, що добряче збага­тилися. До початку XIX ст. історики науки фіксують занепад риторики”

Дата добавления: 2017-02-01