КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Потреба в риториці у суспільному житті ХІХ - ХХ ст.
Зі стабілізацією суспільного життя в другій половині XIX ст. постає дедалі більша потреба в риториці. Проте у XIX ст. нічого суттєвого в цій галузі створено не було, видавалися тільки посібники, підготовлені згідно з канонами античної риторики. Суспільно-політичні процеси в Європі XIX ст. спричинили суттєві реформи в усіх сферах життя. Наприклад, запровадження суду присяжних та розвиток адвокатури зумовили зростання ролі юридичного красномовства, яке посіло помітне місце в суспільстві, що поступово звільнялося від архаїчних норм політичного життя, розвивало юстицію, засновану на засадах римського права, яке сповідувало принцип священності приватної власності та недоторканості особи. Так, у Росії “ораторське мистецтво не мало змоги розвинутися всебічно: для політичного красномовства не давала простору форма правління, а судове отримало змогу для застосування лише в останній час, після судової реформи” (йдеться про другу половину XIX ст., про Росію після скасування кріпацтва 1861 р. — Автори), “здавна процвітало<...>лише духовне красномовство”1. Проте після згаданої судової реформи та запровадження суду присяжних широку популярність здобувають видатні судові оратори, які мають великий вплив на розвиток цієї галузі красномовства взагалі: Н.Карабчевський, Ф.Плєвако, П.Александров, С.Андреєвський, О.Коні та ін. Ще раніше, в період піднесення освіти та університетської науки, визначилися такі популярні академічні лектори, як Т.Грановський, Д.Менделєєв, В.Ключевсь- кий, К.Тімірязєв та ін. Динамізація політичного життя в Росії другої половини XIX—поч. XX ст. породжує феномен багатоаспектного політичного красномовства — досить пригадати імена діячів російської революції: О.Керенського, Л.Троцького, В.Леніна та ін. Характерно, що революційна стихія пробуджує інтерес до риторики як такої (утворення в Петрограді у 1918 р. Інституту живого слова, в якому було розпочато наукову розробку теорії красномовства, теорії суперечки тощо); з утвердженням тоталітаризму (аж до 80-х років XX ст.) на тлі наростаючої безгласності інтерес до риторики занепадав, натомість щораз більше уваги стали приділяти стилістиці та культурі мовлення.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. загальний рівень риторики помітно знижується; спостерігається хіба що піднесення академічного красномовства, хоча в цілому XX ст. нічим не збагатило елоквенцію, особливо в тоталітарних державах, в т.ч. і в колишньому СРСР. Тоталітарні режими не сприяли ані розвою думки, ані пошуку способів її втілення у вишуканому слові. Риторику трактували як беззмістовну пишноту вислову. Її перестали викладати у вузах та школах; у філологічній освіті її поглинула теорія літератури (наприклад, учення про стилістичні фігури стало частиною поетики поряд з ученням про тропи). Автор одного з сучасних російських підручників з риторики М.Львов твердить, що криза ця не торкнулася хіба що церковної риторики, хоча й вона особливих висот не сягнула. На Заході проповідники часто вдавалися до модернізуючих прийомів, які часом руйнували традиції гомілетики; в лоні ж “церкви мовчання” (СРСР) консервувалися досить архаїчні аспекти. Особливого занепаду зазнало суспільно-побутове красномовство: люди часом боялися й натяку на вільне слово (процвітали хіба що “грузинські” застільні тости). Висміяна в популярному романі “12 стільців” Еллочка-людоїдка з її словником на ЗО позицій стає печальним символом епохи. Одночасно відбувався неухильний наступ табуйованої лексики, кримінального арго. Поширення “блатного” лексикону, з одного боку, було зумовлене тим, що в таборах і тюрмах та концтаборах перебувала велика кількість людей; з іншого — він символізував вивільнення особистості від диктату суспільства. Але його логосична герметика (встановлення відмінного від повсякденного мовлення кола понять та лексикону) вступила в конфлікт з кінічною (“низовою”) системою мовлення (яка не визнавала ніяких законів і суспільних норм), а та поводилася дедалі агресивніше. Водночас видавалося немало практичних посібників, адресованих пропагандистам офіційної ідеології, які створювали “віртуальний світ” офіціозу.
Натомість у західному світі інтерес до риторики зростав. Розвиток індивідуалізму, змагання особистостей, політичних структур, релігійних груп тощо вимагали відповідного риторичного втілення та оздоблення програм, позицій, думок. Характерно, що в книзі американця П.Л.Сопера “Основи мистецтва мовлення” на першому місці подано формулу: “Мовлення — це людина в цілому”. З розвитком масових комунікацій змінюється техніка мовлення, з’являються нові технологічні матеріали й можливості. В масовій інформації поряд з написаним використовують живе слово. Водночас ускладнюється саме поняття авторства: численні етапи редагування часом позбавляють текст багатьох особливостей індивідуального стилю. Масова інформація обмежує можливості діалогу зі слухачем — саме оратор, диктор, пропагандист монологічно впливають на аудиторію, що порушує рівновагу, необхідну в діалозі. Слухач або читач може хіба що писати листи на радіо, телебачення чи до газети або телефонувати до них. Це висуває потребу вивчення “образу ритора”: “Тексти масової інформації диференціюються за трьома основними видами: за сукупним образом ритора, за територіально-про- фесійною ознакою і на основі видових і жанрових особливостей. Сукупний образ ритора масової інформації — надзвичайно важлива категорія. Це та частина стилю і змісту, яка об’єднує всі випуски одного органу інформації. Кожен орган інформації виробляє свій образ ритора”1. Оратор, якщо він відверто й грубо “агітує”, може хіба що зашкодити сприйняттю своїх ідей — сьогоднішнє суспільство все ж помітно відрізняється від аудиторії попередніх десятиліть завдяки загальному і невпинному зростанню культурно-освітнього рівня людей. Сучасна масова інформація здебільшого відкидає “пропаганду”, тобто особисту оцінку промовцем речей, про які він говорить. Культивується орієнтація на аудиторію, доступність цінується більше, аніж самовираження оратора. Але, зрозуміло, що й “беземоційно” викладені факти дають змогу маніпулювати суспільною думкою аж ніяк не менше, ніж афектовані емоції. Загалом проблема вивчення способів маніпулювання людською волею є однією з найбільш напружених проблем у теперішній соціальній психології (див., наприклад, працю Е.Бьорна “Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри”).
В Україні інтерес до риторики зростає починаючи з 80-х років XX ст., коли політичний мітинг, парламентська дискусія, академічна або релігійна полеміка, захист людиною своїх прав в суді стали звичними. А засоби масової інформації, здатні зробити всі ці явища об’єктом суспільної уваги, значно підвищили інтерес до проблем риторики. Наше суспільство поступово переймає західний досвід вивчення класичної риторики, якій стали відводити місце в навчальних програмах, інтегруючи її можливості з іншими науковими дисциплінами (наприклад, з юриспруденцією). Сучасна риторика прагне не стільки переконати (як вважалося з часів Арістотеля), скільки знайти максимально ефективний алгоритм спілкування. Кібернетичний принцип зворотного зв’язку (гомеостазис), з точки зору якого будь-яка система, в якій панує лише монолог, а можливості діалогу пригнічені, приречена на загибель, стає центральним й у риториці. Одночасно в сьогоднішньому світі діалог стає начебто основою культурного життя взагалі. Характерний момент: вже на початку XX ст. (1912) уславлений Д.Карнегі, який примусив сучасне суспільство замислитися над проблемою “співбесідника”, заснував школу, в якій спеціально вивчали прийоми спілкування. Зокрема, велику увагу приділяють цьому моменту педагоги. Формується навіть “педагогічна лінгвістика”, яка прагне закласти у свідомість педагога основи наукових знань про мовленнєву діяльність людини1. І це можна віднести не лише до педагогічної сфери, а й до всіх сфер людської комунікації. Предметом неабиякої уваги є не тільки текст, а й дискурс (атмосфера спілкування, підтекст, що виникає під час виголо- шення тексту, очікування невимовленого). Концепції дискурсивної риторики займають помітне місце у відповідних підручниках. На перший план у них виступає не аксіологія, а аргументація (як у X.Перельмана). Тобто йдеться не стільки про вивчення прийомів впливу на аудиторію, скільки про вміння використовувати ситуацію, знати, як оволодіти увагою співбесідника і досягти свого. Практичні життєві проблеми та пошуки їх точного філологічного вираження виступають на перший план. Дослідженням цих проблем займається лінгвопрагматика.
Дата добавления: 2017-02-01; Просмотров: 96; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |