Ісус Христос звільнив нас від трагічних наслідків первородного гріха, цей дар за його заслуги ми й приймаємо у Святій тайні (таїнстві) хрещення (див. Р. ІІІ).

Сотеріологія

Мал. 2.

Тринітарні філософські суперечки були дуже тісно пов’язані з основними христологічними питаннями – про поєднання Божого й людського у Христі (див. мал. 2).

Схематичне зображення природи Ісуса Христа [34, с. 194].

З Євангелія від Луки про момент Благовіщення (Лк.1:26-38) і далі, коли Ісус читав у синагозі (Лк. 4: 16-19), ходив з апостолами, проповідував, зцілював, робив чуда і т.д. [3. С.78] - випливає наявність чи поєднання Божої і людської природи в особі Ісуса Христа. Немає нічого дивного, що вже до кінця І сторіччя н е. виникло багато єресей, які по-різному пояснювали особу Ісуса Христа. Єресі виникали через те, що не тільки простим християнам, але іноді й священнослужителям важко було зрозуміти суть поєднання в одній особі Ісуса Христа божого і людського начал. Звідси починалися уявлення, щодо різних варіантів цього поєднання. Одні єретики І ст. н. е. вважали, що Ісус народився простою людиною, а Богом став після хрещення, інші вважали, що Ісус Христос був лишень Богом, а мав тільки видимість людини, треті припускали, що Божа природа Ісуса Христа ввійшла в Нього шляхом еманації і т.д. Зрештою, навіть євангеліст Іван наголосив у своєму Євангелії на те, що в Христові присутні Боже й людське (Ів. 14-18), щоб заперечити деяким тодішнім єретикам (юдаїзуючим, еклезаїтам, гностикам, Керінту, ебонітам тощо) [47, с.142-156]. Ця єресь продовжувала існувати й у ІІ-ІІІ сторіччях, але була подолана на помісних соборах окремих Церков. Отже, коли церковні ієрархи з’ясували це через листування між собою, то дійшли висновку, що вони цю проблему розв’язалм соборно, всесвітньо (гр. мовою – καθολικος, тобто по- католицькому) [64, Т.1, с.37].

Фактично формування догмату Боговтілення – вчення про Боголюдську природу Ісуса Христа (у Христа дві природи – Божа й людська) – було започатковане у Євангеліях, продовжувалось апостолами і вже наприкінці І ст. й знайшло своє відображення у дискусіях на ІІІ Вселенському соборі (431 р., м. Ефесі) за імператора Феодосія Молодшого. Тоді як на перших двох Вселенських соборах церковні богослови розв’язували і тринітарну проблему (проблема Трійці), Ефеський собор відкрив епоху т. зв. чисто христологічних дискусій (присвячених формуванню засад христології, тобто вчення про Христа). Утім проблема розуміння суті Ісуса Христа була започаткована ще на І Вселенському соборі в Нікеї з єресі Арія, коли в дискусіях з’ясовувалася природа Ісуса Христа: у Христа дві природи – Божа і людська чи котрась одна? Прихильники двох природ Ісуса Христа називалися дифізитами (від гр. phisis – природа, ди - два), а прихильники котроїсь одної природи в Ісуса Христа – монофізитами (одна природа) [16, с.282].

На Ефеському соборі було засуджено вчення Константинопольського архієпископа Несторія. Він вважав, що Діва Марія не була Богородицею, а Христородицею чи Людинородицею (“ антропотокос ”). Бог же з’єднався з Христом, перебуваючи в Ньому, мов у храмі, подібно до того, як у старозавітну епоху перебував у Мойсеї та інших пророках. Виходячи із цього, Несторій заперечував досконалу Божественну природу Ісуса Христа, визначаючи його як Богоносця. Несторій не зрозумів до кінця природи Ісуса Христа й не зумів пояснити свої погляди, а тому Ефеський собор відкинув несторіанство як єресь і ухвалив: визнавати з’єднання в Ісусі Христі, з часу втілення (олюднення), двох сутностей: Божої і Людської. Було також визначено: визнавати Ісуса Христа досконалим Богом і досконалою Людиною, а Пресвяту Діву Марію – Богородицею. Собор остаточно затвердив Нікео – Константинопольський Символ віри [23, с.72].

Несторіанство було засуджене як єресь на ІІІ Вселенському соборі в Ефесі 431 р. Потужним чинником антинесторіанського руху всередині Вселенської церкви стала боротьба за вплив між Александрійською і Константинопольською церквами та їхніми настоятелями – Кирилом Олександрійським та Несторієм, позаяк останній був архієпископом Константинопольським. Суперечки не вщухали навіть після соборного засудження Несторія, оскільки він користувався великим авторитетом серед східного духовенства. Знадобилося втручання самого імператора Феодосія (Теодосія). Остаточна антинесторіанська формула виникла внаслідок внутрішньоцерковного компромісу, відомого під назвою “ Антіохійської унії ”. Ця формула (символ) проголошувала, що Христос є досконалим Богом і водночас досконалою Лвдиною; “по Божеству” Він народжений предвічно, а “по людству” – від Марії, заради спасіння людського. У Христі відбулося “ незлитне з’єднання ” два єства (дві природи) [34, с.67-87]. На цій підставі Марія вшановується як Богородиця [23, с.58]. Тому було встановлено, що Христос має Божу і людську природу. Всі, хто визнавали цю догму, вважалися правовірними християнами (гр. orthodoxia – правовір’я, правильнадумка) [13, с.167].

Проте Антіохійська унія виявилася тимчасовим компромісом. Суперечки відновилися після зміни церковного керівництва у Константинополі та Олександрії. Внутрішньоцерковну боротьбу загострили претензії Олександрійського патріарха Діоскора на домінування серед східних патріархатів. У цій боротьбі використовувалися звинувачення у несторіанстві та інших єресях. Приводом для виникнення нової дискусії та нового етапу внутрішньоцерковної боротьби стала справа константинопольського архімандрита Євтихія, який вважав, що Ісус Христос мав два єства (природи) лише до їх з’єднання (втілення, олюднення), а по втіленню виникло одне єство (одна природа – грец. “ монофюзіс ”). По суті, дискусія про дві природи Христа була викликана проблемою, сформульованою Аполлінарієм Лаодикійським. Аполлінарій порушив питання про те, яким чином могли поєднатися дві різносутні природи – досконала Божественна та недосконала людська. Рефлексія з приводу догматичного положення про рівну досконалість Божественної і людської природи Христа призводила до нових суперечок [23, с.58].

Патріарх Діоскор підтримав Євтихія на помісному Ефеському соборі 449 р. Цей собор прийняв т. зв. монофізитську формулу, за якою Христос мав після втілення одну природу, “втілену та олюднену”. Зміцнення впливу Діоскора викликало спротив Константинопольського архієпископа патріарха Флавіана. Арбітром у цій суперечці виступив Римський папа Лев І, який підтримав ортодоксальну “Антіохійську” формулу про однакову досконалість двох природ в Ісусі Христі. Позиція папи Лева І була покладена в основу догматичного визначення, даного IV Вселенським собором 451 р. у Халкідоні. Була утверджена формула про Христа як істинного Бога та істинну людину. Христос є однією з іпостасей триєдиного Бога, яка виявляється істинно і досконало в двох природах: Божественній і людській. Тут були розведені категорії єства - “природи” та єства – “сутності” (іпостась) [23, с.58].

Халкідонський собор остаточно окреслив догматичні межі ортодоксального (правовірного) християнства. Позиція папи Лева І (захисника ортодоксії – “правовір’я”) здобула широку підтримку серед християн східної частини імперії. Папа Лев І і сьогодні вшановується православною церквою як святий. Окрім того, собор зафіксував справді глобальні інституції, організаційні зрушення у християнстві. У Вселенській церкві перемогла т. зв. халкідонська течія. Ті помісні церкви, які прийняли рішення Халкідонського та попередніх соборів, спрямовані проти аріанства, несторіанства та монофізитства, вважалися носіями догматичної чистоти – ортодоксії або правовір’я (тепер правовір’я ототожнюється із терміном православ’я, який поширився після VІІ Вселенського собору). Однаково “правовірними” вважалися “халкідонські церкви” як на Сході, так і на Заході імперії, у тому числі й Римська церква [23, с. 59].

За ініціативи імператора Юстініана ІІ був скликаний V Вселенський собор (553). Він відбувся в умовах розділеної Римської імперії, яка розпалася після 476 р. Константинополь став столицею східної частини – Візантії й місцем проведення собору [23, с.60].

Мета цього собору (його ще називають ІІ Константинопольський) – утвердження рішення Халкідона. Було засуджене вчення “трьох глав” (богословів Феодора Мансуестського, Феодорита Кирського та Іви (Йова) Едеського), які, на думку ортодоксів, відстоювали залишки несторіантства і не визнавали рішень Халкідонського собору.

Окрім соборної діяльності та богослововіствування (трактати проти монофізитів), імператор Юстиніан ІІ ініціював кодифікацію Візантійського законодавства. Важливим компонентом Візантійського права була сфера державно–церковних відносин. Найвідомішою є новела 6-го юстиніанського Кодексу, яка містить юридичне визначення й філософсько–теологічне обґрунтування специфічної форми союзу та партнерства Християнської церкви і держави – т. зв. “симфонії”[23, с.60].

Спроби утвердження Халкідонського віровизнавання та намагання залагодити суперечності між ортодоксами і монофізитами спричинили дискусію з приводу т зв. монофелітства (межа VI–VII ст.). Догматичне розв’язання христологічного питання на Халкідонському соборі (дві природи й одна іпостась у Христі) для багатьох вимагало ще й “психологічного вирішення”. А саме: як співвідносяться з наявністю двох природ у Христі різні вияви боголюдського життя, тобто які його рішення та дії вважати породженням людської волі, а які – Божественної? Отож оформилися два варіанти розв’язання проблеми:

- єдиним носієм усіх Божественних та людських рішень вважається лише Божественна природа Христа; їй належить усякий прояв волі;

- оскільки визнані дві цілісні природи у Христі, то їм притаманні два роди прагнення, два роди діяння; воля є невід’ємним складником обох начал Ісуса Христа.

Перше з наведених рішень, яке несло на собі відбитки монофізитства, дістало назву монофелітство (від грец. монофеліс – “одна воля”). Однією з форм монофелітства був монергізм. Монергізм був своєрідним ідейно–догматичним компромісом, спрямованим на унію ортодоксів із монофізитами в умовах конфлікту між Візантією та Іраном. Візантійські імператори Іраклій і Констанс підтримували в цьому Константинопольських патріархів. Монергізм викликав спротив, особливо на Заході, і був засуджений на помісному Латеранському соборі 649 р. Боротьба між Римом та Константинополем із цього приводу тривала до кінця 70-х рр. VII ст., оскільки потрібен був час, щоб духовенство усвідомило проблему Божої і людської волі в Христі [23, с.60].

На VI Вселенському соборі 680–681 рр. монофелітство, у тому числі монергізм, були засуджені насамперед завдяки позиції Римської церкви. За визначенням собору проголошувалося, що у Христі “ дві волі, або хотіння, та дві природи, але дії відбувалися нероздільно, незмінно, нерозлучно й незлитно. І два природних бажання не суперечать одне одному. Його людське хотіння не суперечить і не протиборствує, а наслідує, або краще сказати, підкоряється Його Божественному та всемогутньому хотінню” [35].

Відомо, що на Заході (в Західній Церкві) питання про триєдність Бога та сутність Христа не викликали таких дискусій, як на Сході. Західна Церква протягом тривалого часу задовольнялася визнанням regula fidei, а згодом прийняла Нікео – Константинопольський символ віри - основу християнської ортодоксії. Вважається, що замість спекулятивного філософствування західні церковні мислителі переймалися питаннями практичного богослов’я, зокрема антропологічним питанням.

Внаслідок провелених І-VІ Вселенських соборів було розвязано ряд догматичних проблем, які становлять основу християнської філософії.

Отож, як було з’ясовано, вже в перші сторіччя поширення християнства визнали,що Христос є Богом і правдивою людиною, має дві волі й дві природи: Божу і людську [34, с.70].

Як поєднуються в Христі дві волі й дві природи, ці питання вивчає окрема богословська дисципліна - християнська догматика ( або розділ релігійної філософії – христологія); і це докладно розкрито у працях багатьох відомих християнських філософів, зокрема євангелиста Івана Богослова, Атанасія Великого,ін., в рішеннях Ліонського (1274) та Флорентійського (1441) соборів.

Але, як показує життя, вже у ХІХ-ХХ століттях почалися нові спекуляції щодо визнання Ісуса Христа Богом і правдивою людиною, оскільки виникли новітні релігійні течії, які визнають Христа лише людиною, ставлячи під сумнів його Божу сутність (див. окремий лекційния курс “Новітні релігійні течії, секти і культи”).

Запитання та завдання для самостійної роботи студентів

1. З яких рядків Нового Заповіту випливає догма про дві природи Ісуса Христа?

2. З яких рядків Нового Заповіту можна зробити висновок, що Ісус Христос мав дві волі?

3. Чи правильне твердження, що “ ортодоксальними Церквами можна називати ті Церкви, які визнають одного Бога у Пресвятій Трійці та вчать, на основі Нового Заповіту, що Христос мав дві волі та дві природи”?

4. Як перекладається слово “Месія” грецькою та українською мовою? Що воно означає?

Існує ще одна причина, через яку постать Ісуса Христа викликала й спричиняє багато суперечок. Це біблійна розповідь про первородний гріх. Хоча ця тема вивчається в курсі біблієзнавства, але, щоб розкрити роль і значення Ісуса Христа в історії людства, варто зупинитися і на історії християнства, оскільки католики і православні сприймають Ісуса Христа та Його роль і місце у світі однаково.

Суть первородного гріха полягає в тому, що, створивиши людину, Бог дарував їй вільну волю (свободу дії), тобто свої дії і вчинки людина може узгодити із волею Божою і вчинити так, як вимагає чи хоче Бог, або вчинити проти волі Божої й діяти так, як вважає сама людина. Дії людини можуть збігтися із Божою волею, а можуть бути кардинально протилежними. Звідси випливає, й відповідальність людини, оскільки сама особистість має Богом даровану можливість вчинити так, як вона хоче. Через те, що людина має право вчинити свою волю і Бог їй в цьому не перешкоджає, існує гріх, зло, бо не всі люди роблять добрі вчинки, які сходяться із Божою волею.

Отож першим людям Бог дав вільну волю: з’їсти плід з “дерева добра і зла” чи не з’їсти, але дозволив скуштували плід з “дерева вічного життя” (Бут. 2-3) [3]. Змій, який символізує Сатану, аргументував, які будуть переваги в людини, коли вона скуштує плід з “дерева добра і зла”: люди стануть як боги й будуть знати добро і зло. Тому суть первородного гріха полягає в тому, що людина захотіла стати як Бог, тобто рівною Богові (Догмат, прийнятий на І Ватиканському (ХХ Вселенському) соборі). Тобто в едемському саду людина повторила гріх Сатани, котрий теж захотів стати рівним Богові.

Звичайно, що і Сатана, і людина були покарані за свій гріх, адже Бог попередив людей, що коли вони скуштують плід з “дерева добра і зла”, то напевно помруть [3]. Йдеться не про физичну смерть, а про смерть духовну. Адже при покаранні Бог урахував підступність Сатани, який діяв так, щоб сформувати собі в особі людства союзника у боротьбі з Богом, оскільки людина не знала справжніх намірів Сатани. Тому покарання людини Богом було таким, якого не чекав Сатана і, можливо, й сама людина:

1) Сатані Бог пообіцяв, що він буде переможений “подоланий” тою, яка згрішила, здавалося б, найбільше, - жінкою (Бут. 3: 14-16);

2) жінці пообіцяв теж відповідні “труднощі” (Бут. 3:16);

3) чоловікові дав обов’язок тяжко працювати тощо (Бут. 3:17-19);

4) вигнав людей із раю, щоб вони не з’їли плоду з “дерева вічного життя”, щоб зло не стало вічним (Бут. 3:21-24).

Однак Бог тим і відрізняється від своїх творінь, що Він може всяке зло обернути на добро. І саме цим, Своїм провидінням, Всевишній відрізняється від людини та ангелів. Звернімо увагу, які пророцтва дає Бог усім учасникам первородного гріха.

Найгірше згрішила жінка, бо Сатані вдалося її звести з дороги служіння Богові й увести в спокусу. Здавалося вона мала б бути найбільше покараною. Отож, жінка була покарана, оскільки внаслідок свого гріха:

а) вона втратила свою рівність із чоловіком (порівн. Бут. 1:27; і Бут. 3:16);

б) набула деякі фізичні проблеми (Бут. 3:16);

в) разом із чоловіком була вигнана із раю.

Водночас саме тій, що найбільше згрішила, Бог дає шанс стати на добру дорогу й повернути собі все втрачене. Він обіцяє жінці, що вона буде мати велику ласку в Бога - народити того, Хто подолає Сатану – противника Бога (Бут. 3:15). Цим самим Бог наголошує, що Він не тримає зло і образу на тих, хто пішов проти Нього, позаяк саме жінці Він обіцяє: саме вона зможе народити Спасителя всього людського світу.

Це стосується і до Сатани. Хоч Сатані вдалося обманути жінку, а за нею й чоловіка, Бог дає шанс жінці реабілітуватися, тобто виправити зло, і Він обіцяє Сатані, що саме жінка народить такого нащадка, який подолає союзників і спадкоємців Сатани, тобто подолає зло, і воно не буде вічним (з погляду християнської теології це є обіцянка Спасителя) (Бут. 3:16) [3].

Дуже важливо ще з’ясувати, що втратили всі люди внаслідок первородного гріха прародичів?

Утратило людство дуже багато:

1. Внаслідок гріха люди стали “нагі”, тобто слабкі й беззахисні, оскільки вони втратили ту духовну силу, яка давала їм можливість бути подібними до Бога. Ця духовна сила надавала їм право оглядати Бога “лицем в лице” й не дозволяла осліпнути, коли вони розмовляли з Богом (Бут.2), адже з історії людства відомо, що світло від Божого маєстату настільки яскраве, що звичайна смертна людина може від нього осліпнути.

2. Люди вже позбавлялися можливості зустрічатися з Богом й оглядати Його лицем в лице (Бут. 2). Могли лишень чути Його голос (Бут. 3: 8-13).

3. Стали підвладні хворобам і смерті, бо не встигли з’їсти плоду з дерева “вічного життя”.

4. Були вигнані з раю.

5. До гріха могли користуватися плодами раю і мали доглядати його, а після гріха – дістали обов’язок: “тяжко працювати” (Бут. 3: 17-19).

6. Жінка втратила рівність, але дістала обіцянку стати матір’ю Спасителя людства.

Щодо того, чому цей гріх називається первородним, зазначимо, що він породив інші гріхи, зокрема гріх першого людиновбивства: Каїном свого брата Авеля через заздрість. З книги Буття важко сказати, чи Адам і Єва були першими людьми, але були першими, які згрішили, бо свої імена дістали вже після гріха (Бут. 3: 17, 20) [3].

Для того, щоб зрозуміти, яке відношення до первородного гріха має Ісус Христос та християнство, мусимо з’ясувати кілька моментів. У ситуації із Божою забороною зірвати плід із “дерева добра і зла”, людина вчинила свою волю, а не Божу, що протягом тисячоліть вело до морального і духовного занепаду людства (починаючи від потопу до війн, хвороб тощо). Побачивши, що людство не готове почути Його пророків (див. пророчі книги Старого Заповіту), Бог вирішив, що настав час послати Свого Сина.

Для цієї місії старанно вибирається мати майбутнього Божого Сина, яка виконає Божу волю, а не свою, про що детально розповідає протоєвангеліє від Якова (див. § 9. Маріологія). Звернімося ще до Євангелія від Луки, яке більш докладно, ніж інші, розповідає про подію Благовіщення. Марія була з роду Давидового. Виховувалася при Храмі. Була заручена з вдівцем Йосипом. Ангел сповіщає їй, що вона благословенна між жінками. Ця звістка в неї викликає у неї певні роздуми і ангел пояснює їй, що вона зачне в своєму лоні сина. Народивши його, назве Ісусом. Почуте викликає у Марії здивування, бо вона “не знає мужа” (Лук. 1:34) і ангел пояснює їй про зіслання Духа Святого на неї.

І звідси випливають деякі запитання й поточнення:

1) якби Марія вела звичайне сімейне життя, у неї би не виникало запитання: “Як це станеться?”;

2) а якщо такого життя не було, як вона мала пояснити Йосипові своє материнство? Він міг їй повірити, а міг і не повірити;

3) за того часу, жінку, яка здійснювала перелюбство, каменували, що означало повільну смерть. І Марія про це знала, оскільки виховувалася у тому самому суспільстві, де й жила. Марія не знала достеменно: прийме її з дитиною Йосип чи ні? А може, вижене, і їй доведеться втікати, або в гіршому випадку її каменують. Що може в цьому випадку сказати дівчина-сирота, яка не має даху над головою і не знає, що саме її очікує з дитиною на руках? Найлегший і найпростіший спосіб – відмовитися (тобто вчинити свою волю).

Але тим і відрізняється позиція Марії в тогочасному суспільстві, від позицій багатьох жінок: вона в дуже скрутній для себе ситуації вибрала не свою волю, а вчинила волю Божу, хоч не знала напевно, що її чекає в майбутньому. Але саме по тій причині вона й була вибрана на матір Божого Сина, що мала велику віру в Бога. Бо тільки надзвичайно віруюча людина могла піти на страшний ризик для себе й покластися на волю Божу. Марія пішла на цей ризик, й мовила до архангела Гавриїла: “ Я слугиня Господня: нехай станеться за словом твоїм” (Лук. 1: 38) [3]. Отож Марія вирішила наперекір усім ймовірним випробуванням, вчинити волю не свою, а Божу. Цими, здавалося б, простими словами згоди, вона виконала Божу обітницю, погодившись народити Спасителя світу. Отож Марія Діва стала тою жінкою, яка, незважаючи на ризик, учинила волю Божу, а не людську. За те, що вона виконала пророцтво Боже, християнство величає її “новою Євою ”.

Між тим Марія вчинила не тільки волю Божу. Своєю згодою вона відкрила можливість виконати Богові Його обіцянку, стала на перешкоді планам Сатани, взяла на себе відповідальність за народження Божого Сина. Знаємо із фрагментарних згадок із Євангелій та апокрифів (див. Євангеліє від Якова) [4; 10], що Йосип спочатку не повірив Марії і почав їй допомагати аж по втручанні ангела у сні (Мат. 1:19-25) [3; 10].

І, найцікавіше: при спільних зусиллях Бога та людей, тобто Марії та Йосипа, попри всі несприятливі обставини, збулося обіцяне Господом – народився Син Божий (Мат. 2: 1-7). Марія і Йосип Обручник зробили все від них залежне, щоб Ісус виріс і пізніше виконав своє призначення на Землі. Знаємо, що Марії довелося далі виховувати сина самій, але всупереч усьому вона вірила в Божу обіцянку, вірила своєму Синові й допомагала Йому (згадаймо їх перебування на весіллі в Кані Галилейській). І саме ця Маріїна віра, витримка, терпеливість та багато інших якостей допомагали Ісусові виконати свою місію до кінця.

Роль і місце Марії у історії спасіння людства ми розглянемо в іншому параграфі, котрий називається “Маріологія” (§ 9), а наразі зупинимося на питаннях, які хвилювали не одне покоління християн: Яка ж саме роль Ісуса Христа у спасінні людства? Як Він виконав своє призначення?

Його прихід, прихід Спасителя людства, Бог пообіцяв ще після гріхопадіння (Бут. 3:15). Увесь Старий Заповіт подає пророцтва про прихід Месії (Спасителя): Месія народиться у Вифлиємі (Міх.5:1), з покоління Давидового, від Діви (Іс. 7: 14; Єрем. 23: 5), про це говоритиме зоря (Чис. 24. 17), три царі принесуть дари (Пс. 71: 10); буде Сином Божим (Пс. 2: 7), буде Богом і людиною одночасно (Іс. 9:5), буде чудотворцем (Іс. 35: 4-6), пророком і учителем (Іс. 49. 1-6); буде зраджений за 30 срібняків (Зах. 11: 12 - 13) одним із товаришів (Пс. 40: 10; Іван. 13: 30); Месія помре серед розбійників (Іс. 53. 12; Лук. 23:33), молитиметься за ворогів своїх (Іс. 53: 15), помре добровільно за наші гріхи (Іс. 53:4-7); повернеться на небо (Пс. 63: 34) і засяде праворуч Бога Отця (Пс. 109:1), в усіх куточках Землі будуть приносити чисту жертву (Малах. 1: 11); вдруге прийде судити живих і мертвих; душі будуть відповідати за свої добрі й погані вчинки (гріхи) [3; 42, с.121-125].

Три роки Ісус ходив по території Близького Сходу вдовж і впоперек, проповідуючи. Одні міста й поселення сприймали Його ідеї одразу, інші дивувалися, а ще інші старалися підступом та обманом знищити. Чому? Причин багато. Але важливе інше. Христос знав про підступи й обман і прямо говорив своїм кривдникам, що ще не прийшла Його пора. Це свідчить, що Він, Ісус Христос, чітко знав про своє призначення і старанно та спокійно його виконував. Чи всі люди розуміли Його? Ні. Чи всі допомагали Йому? Небагато. Але з кожним днем за Ним йшла все більша сила людей і це перелякало правлячу верхівку. Це і була одна із багатьох причин, чому хотіли Його вбити. Друга, й дуже вагома причина, - це та, що за своїми поглядами на багато подій та вчинками, Ісус відрізнявся від своїх сучасників. Окрім цих двох, можна назвати багато інших причин, які спричинили переслідування Ісуса. І, звичайно, не слід забувати, що Сатана теж сприяв цьому, оскільки сподівався, що йому вдасться подолати Ісуса, а тому, як завжди, Сатана нацьковує (своїми способами) проти Ісуса багатьох людей.

Невдовзі ось сталося те, до чого Сатана прагнув: Юда Іскаріотський зрадив Ісуса, Його готуються заарештувати. Чи знав про це Ісус Христос? Знав. Інакше б не сказав Юді на Тайній вечері: “Що робиш – роби негайно! (Ів. 13: 27), або “один із вас зрадить мене” (Мт. 26: 21). Але Ісус і відрізнявся від багатьох тим, що Він був і людиною, і Сином Божим одночасно, тобто Богом в людському тілі, а Бог має здатність провидіння або наділяє ним того, кому вважає, що треба так зробити.

Ісус приготував апостолів морально до цієї події (тобто своєї смерті), хоч не все міг їм сказати одразу й докладно. Згадаймо, що Він говорить апостолам буквально перед Тайною вечерею, під час та після неї в Гетсиманському саду (Мр. 14: 27; Ів. 14-16; 17: 4).

Однак найосновніше із усього Ним тоді сказаного – це є фрагмент Його молитви: “ Отче, коли Ти хочеш, віддали від мене чашу цю, тільки хай буде воля Твоя, а не моя” (Мт.: 26: 39; Мр.14: 36; Лк. 22: 42). Ісус знає про можливі муки й переслідування, але, незважаючи на це, просить у Отця, щоб Той виконав волю Свою й наголошує, що готовий віддати себе на волю Божу. От і все. Це ті слова, на які Бог чекав тисячоліття. Знайшовся чоловік, який готовий виконати волю Божу, а не свою. Цим рішенням Ісус Христос здолав гріх Адама й зробив слабосильним Сатану, а ще узяв на себе всі гріхи людства, бо Син, якого Бог послав у цей світ, полюбив цих складних, і здавалось би, негідних Його любові людей. Христос не тільки полюбив, але й приготувався за них - померлих, існуючи, і ще ненароджених - віддати своє життя і тим самим взяти на Себе їх гріхи. У цьому вчинкові Ісуса Христа і полягає ідея відкуплення. Ось чому Ісуса називають Христос, що з грецької означає – Спаситель. А далі Він просто витримав те, що йому було призначено (муки), і помер. Так думали всі й Сатана теж. Як стверджують дослідники, дуже небагато людей повірило Ісусовим словам про воскресіння, але стали свідками цієї події (лікар Пилата сирієць Єйшу з п’ятьма помічниками; біограф правителя Юдеї та біограф Пилата грек Гермідій; член синедріону Маферкант, що прийшов заплатити сторожі, що здала варту; а також близько 200 інших свідчень – див. статтю “Воскресение Христово видевшее…” // Наука и религия. - 2008. - №4.- С.31-32) [80].

Але своєю смертю й воскресінням Ісус подолав смерть, відтворивши таким способом для людства здатність повернутися до Бога – через воскресіння. Своєю смертю Ісус подолав смерть і всьому людству подарував шанс вічного життя, тобто відновив для людини можливість знову з’єднатися з Богом. Саме за те, що Христос вчинив волю Божу, а не свою, Його називають “новим Адамом”.

Ісус Христос (гр. - Христос; євр. – Месія, укр. – Спаситель) є не лише нашим Спасителем, адже вже в момент розп’яття на хресті Він просив свого Отця “Отче, прости їх, бо не відають, що чинять”. Тим самим Ісус виступив іще як найбільший гуманіст, оскільки віддавав своє життя за людство, щоб взяти на себе гріхи всіх людей і спокутувати їх на собі.

Вивченням особи Ісуса Христа, Його Божої і людської природи, Його Божої і людської волі займається розділ філософської науки – христології, а Його роль у відкупленні людства від гріхів та подоланні первородного гріха вивчає інший розділ філософії та догматики – сотеріологія (гр. м. sôtêrion – спасіння, тобто наука про спасіння) [16, с.417].

Католицька теологія не розриває вивчення христології від сотерології, оскільки всі дії і вчинки Ісуса Христа та Його відкупительна місія без Самого Христа були б не можливі. На цьому більше акцентують деякі протестантські теологи, які навіть наскільки піднімають роль Ісуса Христа, що наголошують, ніби Ісус відкупив нас від всіх гріхів і ми не повинні сповідатися (кальвіністи), але за поглядами протестантського теолога Філіппа Меланхтона (1497-1560) сотерологію слід відокремлювати від христології [14, с.300].

Щодо постаті Ісуса Христа, то в католиків і православних є догми, які були прийняті на перших Вселенських соборах і які можна сформулювати так:

1) Ісус Христос був народженим від Марії Діви і Святого Духа (догмат про Боговтілення);

2) Він є одночасно Боголюдиною, бо має водночас дві природи – Божу і людську - і дві волі: Божу і людську (догма про боголюдськість Христа);

3) поєднання Божого і людського у Христі не означає з’єднання чи злиття Його природ чи Його воль;

4) Христос був посланий у цей світ, щоб допомогти людині знайти шлях примирення з Богом. Але людство наскільки впало у гріх, що його міг урятувати лише Ісус Христос, взявши на Себе його гріхи. І Він, виконує волю Свого Отця, Котрий так сильно полюбив створений Ним світ, що дозволив Своєму єдинородному Синові взяти на Себе гріхи людства, померти за нього, ставши Спасителем, воскреснути й вознестися на небо (догма про смерть, воскресіння й вознесіння Ісуса Христа);

5) За свою жертву Ісус Христос від Бога дістав особливу місію: усі, хто стануть його послідовниками, тобто християнами, на Страшному суді будуть відповідати перед самим Христом, бо Він є Суддею всіх християн. Про це ще пророкували книги Старого Заповіту: “Всевишній громом ударить на небі, Господь судитиме аж по край світу, дасть потугу Цареві,піднесе вгору ріг Помазаника свого” (І Сам.2: 10) [3];

6) Ісус вдруге прийде на Землю, коли буде відбуватися Страшний суд, щоб судити живих і мертвих (Мт. 25: 1-13, 31-46; догма про другий прихід Ісуса Христа) [3].

Друге пришестя Ісуса Христа, Його роль як Судді християн, майбутнє людства вивчає інший розділ філософії й богослов’я – есхатологія.

Тому в наступному параграфі ми спробуємо визначити роль і місце Ісуса Христа у майбутньому людства та схематично окреслити, яким християнство бачить майбутнє всього світу та людини в ньому, як християнський світогляд визначає Страшний суд, рай, пекло чи їх відсутність.

Запитання та завдання для самостійної роботи студентів

1. У чому суть первородного гріха?

2. Які можливості втратила людина через скоєння цього гріха?

3. Які кари отримали всі учасники первородного гріха?

4. Чи мав первородний гріх інші наслідки?

5. Як сповнилася Божа обіцянка про Спасителя світу?

6. У чому суть вчинків Діви Марії, які дають підстави називати її “новою Євою”?

7. У чому полягає відкупительна місія Ісуса Христа?

8. За які вчинки Христа називають “новим Адамом” та найбільшим гуманістом світу?

9. Які догми про Христа визнають католики й православні?

Дата добавления: 2017-02-01