Та його наступників у християнстві 2 страница

· між поняттями “ суть” та “ іпостась” є відмінності (заслуга каппадокійців);

· Бог є один за своєю суттю – у Пресвятій Трійці (Григорій Богослов), яку до кінця пізнати не можна;

· Бог об’явив (Богоявлення) себе людям у Трьох особах (іпостасях) у час хрещення Ісуса Христа в р. Йордані;

· для тих єретиків, що заперечували спільність між першою і другою особами Божими, було запропоновано термін “ односущний” (Афанасій Олександрійський), тобто термін, який давав можливість чітко підкреслити єдність усіх трьох осіб Пресвятої Трійці щодо їх спільної Божої основи, тобто “суті”;

· частково була розв’язана ще одна проблема, викликана нерозумінням Пресвятої Трійці, а саме: щодо відмінностей між особами Пресвятої Трійці. Була дана відповідь на запитання, яке турбувало багатьох богословів: що є спільним і відмінним між Богом-Отцем та Богом-Сином. У ході дискусій, у працях Вчителів Церкви, на помісних соборах більшість священнослужителів дійшли таких висновків на основі Біблії, що спільним є:

- Бог-Отець і Бог-Син є вічні;

- Бог-Син є світло, від світла;

- Бог-Син теж є істинний Бог;

- Бог-Отець і Бог-Син – односущні за природою;

Але між ними є відмінності у призначенні та співдії, тобто:

- Бог-Син не є створеним, але народженим перед всіма віками;

- Бог-Син втілився зі Святого Духа й Діви Марії (церк.-сл.м.- воплочений, втілений укр.м.).

- Бог-Син має дві природи (Божу і людську);

Питання про дві волі в Ісуса Христа розглядалося пізніше на П’ятому і Шостому Вселенському (ІІ і ІІІ Константинопольський) соборах (553 р., 681 р.). За ухваленими рішеннями 691-692 рр. Трульський собор вважається завершенням спільного П’ято-Шостого собору [2, с.51-97], а за часом проведення – різними соборами - уточ. Г.Л.).

2. Питання пневматологічне, що стосувалося Святого Духа, обговорено і вирішено частково.

Щодо третьої особи Пресвятої Трійці – Святого Духа – спільним є твердження:

- Святий Дух є Господь, і цим також має спільність з Богом-Отцем (Афанасій Олександрійський);

- Дух є Святий, і цим теж має спільність з Богом-Отцем, Котрий є Святий;

- Святий Дух є рівний з Отцем і Сином (“рівнопоклоняємий і рівнославимий”).

Відмінності у призначенні та співідії Святого Духа та Сина Божого:

- Святий Дух є Животворящим, тобто Він має призначення оживляти;

- Святий Дух може походити від Отця через Сина (як уявляв Іван Золотоустий) або від Отця і Сина – католицьке філіокве (як подає Євангеліє від Івана (див. §5 мал.1).

· Таємниця Пресвятої Трійці полягає в тому, що пізнати її до кінця неможливо, адже дуже складно уявити собі, як в односущному Богові проявляються й діють три іпостасі і не просто існують, а проявляються як Особистості (Особи), які водночас між собою є відмінними.

3. З’ясувалося, що існує христологічна проблема, яку І Вселенський собор до кінця не розв’язав: на наступних соборах ще існували дискусії щодо природи (монофізити і дифізити) і щодо волі (монофеліти та дифеліти) Ісуса Христа, про що буде згадано далі.

4. Навіть із часткового розгляду питань видно, що полеміка, яка існувала на Сході і на Заході Римської імперії та на помісних соборах, у тому числі й на першому Константинопольському, могла призвести до складних ідеологічних потрясінь та загострити політичну обстановку в самій імперії.

І хоча попередня богословська традиція давала низку відповідей, які базувалися на попередніх творах або не суперечили їм: “втілення Логоса во плоті” (Тертуліан); “поєднання двох природ у Христі” (Іриней); “наявність людської душі у Христа” (Оріген); “вселення Логоса в тіло Христа” (Афанасій Олександрійський), проте такі відповіді виявилися недостатніми, враховуючи досвід протистояння аріанству, яке через побудову логічно несуперечливих формул нищило сакральне ядро християнства як релігії.

Ще одним прикладом такого логізування (ворожого релігійно–догматичного підходу) було вчення Константинопольського патріарха Несторія (несторіанство). Несторій наголошував на зв’язку людської особистості Ісуса з божественною природою. Божество не народилося від Марії, воно “пройшло” через Ісуса. Тому Марія визнавалася за Несторієм не “Богородицею”, як вирішив собор, а Христородицею, або “людинородицею” [30, с.58]. Так пише про Несторія вся традиційна богословська література.

Утім останні наукові дослідження показують [19. Т.2, с.197-198], що причини там були трохи інші, які не всім були зрозумілі, бо мали більш глибше коріння. Щоб з’ясувати суть справи, варто глянути на неї не тільки з погляду чисто теологічних суперечок, які, без сумніву, були дуже важливими, але й узяти до уваги низку зовнішніх та внутрішніх обставин, що склалися у Візантії за того часу.

Візантійській державі зовні загрожували готи (з півночі та заходу), що здебільшого були аріянами за поглядами. Тут небезпека полягала в тому, що вони мали своїх ідеологічних послідовників у самій столиці Візантії – Константинополі. Вестготи та остготи, покидаючи свої землі в Північному Причорномор’ї під тиском гунів, поселялися на територіях, що належали Римській імперії. Тоді було укладено ряд угод з римськими імператорами про дозвіл на поселення вестготів на території Македонії та остготів - у Паннонії (379 р.) [19, с.103].

Зі сходу імперії загрожували царство Сасанідів, з яким Візантія мала суперечки через землі Вірменії, на які обидві країни претендували.

У середині самої Візантії існування кількох ідеологічно ворогуючих християнських таборів не додавало стабільності, що призвело до певного непорозуміння між Сходом і Заходом імперії.

Саме за таких умов Константинопольський патріарх Несторій (380-451 рр.) намагався помирити ворогуючих християнських полемістів: послідовників Арія та правовірних, аріан та аполлінаристів. Але іноземне походження йому дещо зашкодило. За походженням він був персом. Правда, більшу частину свого життя він провів на території Палестини та Антіохії. Тут в одному із монастирів він прийняв чернечі обіти, дістав свячення та, як дуже добрий проповідник, на прохання імператора Феодосія (Теодосія) ІІ був вибраний 428 р. Константинопольським архієпископом [32, с.263].

Мету Несторія можна було зрозуміти: він керувався інтересами країни, адже був особою, що відповідала за спокій у столиці, мав сан і посаду вищого ієрарха у Візантії. Свої праці він писав рідною мовою (перською). А у Візантії державною мовою була грецька, хоча сама імперія об’єднала багато інших народів. Звідси - і перша причина нерозуміння Несторія та його догматичних праць – термінологічна. Його терміни були вибрані не дуже вдало до позиції, яку він займав, та до його справжніх переконань. До того ж, як указують сучасні дослідники (І. Д. Андрєєв), не зовсім вдало були перекладені його богословські терміни на грецьку мову [19. Т.2, с.199].

Несторій, з’ясовуючи Божу сутність Ісуса Христа, запропонував таке пояснення: ”що Той, Хто перед всіма віками перебуває з Отцем, ще має потребу народитися, щоб почати Буття” [19. Т.2, с.199]. Проте він не був почутий.

Той же дослідник І. Андрєєв наголошує, що якби Несторій допустив неточності теологічної термінології в більш спокійний для Візантії час, то, можливо, все б обійшлося для нього самого менш трагічно. Але він виступив тоді, коли готи загрожували імперії. Більшість варварів прийняли Арієве християнство. Для імперії це були ненависні загарбники. Прості віряни сприйняли Несторія дуже спрощено: Несторій відкидає Богородицю – значить, він повторює єретика Павла Самосатського, із Христа робить тільки людину. Це вважалося поступкою язичникам, ненависним готам-варварам, які прийняли аріанство і загрожували в той час імперії. Звідси випливає неоголошений, але здійснений висновок: Несторій та його вчення - вороже національним інтересам імперії - його негайно треба знищити [19. Т.2, с.199 ].

Ще одна причина конфлікту, що виник напередодні Ефеського собору – обрядові відмінності у християн Візантії та християн, що належали до Східних Церков, оскільки у різних народів на той час почали формуватися різні літургійні обряди (халдейський, коптський, сирійський та інші), які були відмінні від візантійського. Ця причина, очевидно, вже проявилася на ІІ Вселенському соборі, бо Каноном 2 заборонено єпископам (архієпископам) втручатися у внутрішні справи іншої країни [2, с.32], й існувала перед Ефеським собором, а остаточно проявилася на ІV Вселенському соборі. Італійський дослідник А.Доніні стверджує, що смуту в Константинополі проти Несторія “Олександрійський єпископ використав як зручний момент для приниження до Константипольського єпископства” [65, с.297].

Ще інший фактор, що вплинув на конфлікт, – людський. Несторій був людиною глибоко віруючою, добрим проповідником, мав авторитет, але й посідав дуже привабливу посаду – архієпископа Константинополя – ієрарха столичного міста, яке за тих часів давало певні привілеї, й охочих на його посаду серед духовенства не бракувало.

Єресь Несторія не була новою для Церкви. Вона починалася із Діодора з Тарсу (+394 р.), Теодора (Федора) Мопсуетського (+428 р.) [16;19].

Перед скликанням Вселенського собору проти Несторія виступив єпископ Кирило Олександрійський (370-444) у низці своїх праць: листи до царського двору та імператора Теодосія ІІ “Про правдиву віру”, листи та “Дванадцять анатематизмів” до Несторія, схолії “Про воплочення Єдинородного”, “Що Пречиста Діва Марія є Богородицею, а не Христородицею” та ін. [32, с.224]. Побачивши, що Несторій не розуміє суті своєї єресі, Кирило написав листи до папи Целестина (422-432) де виклав власні погляди та засудив погляди Несторія. Сам Несторій листів до папи на свій захист не писав, отож тому ми знаємо, що понтифік мав відомості про погляди Несторія не від нього самого. Папа Целестин скликав помісний Римський собор (430 р.), розглянув цю проблему і дав доручення скликати собор, (саме на Сході), Кирилові – Олександрійському митрополиту – запропонував бути на ньому папським ідеологічним представником [62, с.161-162]. На собор було запрошено і св. Августина (354-430) – одного з відомих Отців Церкви на Заході, який помер в облозі 430 р. в м. Гіппоні.

Догматична суперечка Несторія - патріарха Константинопольського та Кирила - єпископа Олександрійського полягала в тому, що вони по різному розуміли грецькі терміни, котрі визначали бачення особи Ісуса Христа та Марії Богородиці. Побачивши, що він не може розв’язати проблему, яка виникла, сам Несторій погодився на скликання собору на Сході [69].

Наступний собор і був скликаний, щоб остаточно розглянути погляди Царгородського архієпископа Несторія, який інакше трактував сутність Богородиці.

Третій Вселенський собор відбувся 431 року в м. Ефесі (Мала Азія). На ньому були присутніми близько 200 єпископів з різних частин світу.

Приводом для скликання собору, як ми згадували вище, стало полемічне листування між Несторієм та Кирилом Олександрійським [69].

Собор розпочав свою роботу дещо раніше. Кирило Олександрійський, не дочекавшись легатів папи та єпископів сирійських (провідником у них був Антіохійський патріарх Іва Едеський), що повідомили про своє прибуття на собор, відкрив його, на 1-й сесії засудив погляди Несторія навіть не вислухавши його. Проти відкриття ІІІ Вселенського собору протестували й 68 єпископів – прихильників Несторія.

Прибуття на Собор східних єпископів (43) на чолі з патріархом Івою (Йов Едеський) із земель Центральної Азії змінило хід подій на цьому зібранні, адже в них теж викликало обурення те, що Несторія не вислухали, то того ж ще не було легатів папи. Антіохійський патріарх Іва починав свій чернечий і священичий шлях в одному монастирі з Несторієм, а отже добре його знав. Східні єпископи на знак протесту покинули собор і зібралися на окрему сесію. Так Олександрійська та Антіохійська делегації почали засідати окремо.

Коли прибули легати папи, було прочитано послання папи Римського Целестина, де стверджувалось, що другий лист Кирила Олександрійського узгоджується із Нікейським Символом віри. Соборні Отці, що були східними єпископами визнали: “Ось справедливий суд: Цілий собор благодарить Келестина, який засудив єресь і є сторожем віри” [62, с.162].

Довго учасникам собору не вдавалося порозумітися. І все ж найбільш помірковану позицію у справі порозуміння зайняв патріарх Антіохійський (Іва) Іван. Він зумів використати дипломатичного Павла Емесського для переговорів із Кирилом Олександрійським та блаженного Феодорита (Теодорита) Кіпрського у справі богословського дослідження даної проблеми. Кирило Олександрійський таки підписав той Символ віри, який розважливі й помірковані антіохійці привезли на Ефеський собор і який Кирило не дав їм раніше виголосити (Див. Додаток А).

Таким чином, по тривалих дискусіях ІІІ Вселенський собор прийняв рішення, які дали відповіді на христологічні та маріологічні запитання. А саме:

· вчення про Пресвяту Трійцю собор залишив незмінним, таким як було прийнято на Нікейському соборі;

· вчення про Ісуса Христа, який односущний з Отцем, теж залишилося без змін;

· більш докладно обговорено питання про дві природи Ісуса Христа: Божу і людську, ухвалено, що Христос має дві природи, які не злиті, але поєднані в одній особі;

· названо Марію Богородицею, визнавши водночас таємницю воплочення (Боговтілення).

Перші шість правил, складених Ефеським собором зафіксували питання віри та полеміки, пов’язаної з Несторієм, і не носили дисциплінарних стягнень.

Сьомим правилом були зафіксовані позбавлення сану й вигнання з Церкви тих, хто не дотримується основних ідей віри.

Собор восьмим каноном визнав автокефальність Церкви Кіпру, на яку претендувала Антіохія [2, с.38].

Підсумовуючи рішення ІІІ Вселенського (Ефеського) 431 р. собору, можна сказати, що він започаткував боротьбу із несторіанством та пелагіанством.

На собор не приїхав один із західних Отців Церкви Блаженний Августин (354-430рр.), але його серйозна наукова і богословська праця щодо пояснення багатьох теологічних проблем (про первородний гріх, про животворну ласку Св. Духа, про Пресвяту Трійцю та багато інших) дала підстави обговорити й вирішити на соборі деякі питання. Відтак його пізніше проголосили його доктором Церкви [32, с.77].

Аналізуючи роль і місце папи Римського Целестина І (422-432 рр.) у вирішенні важливих догматичних суперечок і теологічних питань того часу, слід сказати:

1) папа Римський розглянув цю проблему, обговоривши її на Римському Синоді єпископів, а потім з’ясував позицію Кирила Олександрійського;

2) хоч папа був відсутній на Ефеському соборі, більшість дослідників історії Вселенських соборів [69, с.222-225] наголошують на тій обставині, що саме примиренська позиція папських легатів сприяла ухваленню конкретних рішень, за якими були вирішені важливі догматичні питання щодо ставлення до Ісуса Христа (та Його природи);

3) було вирішено низку організаційних питань щодо територіального управління єпархіями й митрополіями (Кан. 8) [2].

На жаль, ряд догматичних непорозумінь не були полагоджені. Це показав наступний Ефеський собор (449 р.), який в історії християнства називають “розбійницьким”, бо він був як наслідок ідеологічного суперництва олександрійської та антіохійської філософських шкіл, а, головне, теж проходив із порушеннями, як і попередній, його рішення були ухвалені у суперечках. Утім не суперечки стали перешкодою у затвердженні рішень цього Ефеського собору 449 р., а те, що:

- хоча були присутні легати папи Лева І Великого (440-461 рр.), однак не мали можливості виступити як представники папи, так само, як і не мали можливості виступити представники іншої сторони;

- ухвалені рішення не відповідали основним ідеям Святого Письма щодо уявлення про Ісуса Христа та Його місії на Землі;

- легати папи не підписали рішення цього собору, хоч до них застосовували фізичний тиск.

Ці та інші обставини сприяли тому, що через певний час треба було знову проводити собор, і він пройшов у Халкедоні 481 р.

Заради історичної справедливості слід наголосити, що Несторій, котрий перебував тоді на засланні, знав про томос папи Лева, який не був прочитаний на “розбійницькому” соборі 449 р. й не звернувся до нього лише тому, щоб не нашкодити його авторитету у складній політичній обстановці [69, с.258]. Дивним, видається те, що Несторій підтримав томос папи Лева, а самого Несторія й досі вважають єретиком. Чому? Несторій теж розглядав дві природи в Ісусі Христі, але проблема полягала у способі їх поєднання.

Несторій визнавав повноту божества в Боголюдині Ісусі Христі, тобто одну іпостась (іпостась – від гр. γιποςταςις – сутність, що у християнстві використовується для означення однієї із подоб єдиносущного Бога [13, с.111]:

Несторій визнавав дві Кирило – дві природи

природи в одній особі; в одній іпостасі

Дифізити – у Христі Монофізити – у Христі

дві природи, одна природа,

одна іпостась, одна іпостась,

одна особа одна особа

Правовірні – у Христі Єретики – у Христі

одна іпостась, після злучення

одна особа Божа природа поглинула

людську

Несторіани – у Христі Аполлінарій – у Христа тіло

дві природи, дві іпостасі, і чуттєва душа, а розумної

одна особа [69, с.260]. душі Христос не прийняв.

На IV Вселенському соборі (451 р., м. Халкідон) за імператора Маркіана вирішувалось питання про погляди Євтихія (Ευτιχιής, бл. 378-454), що був ігуменом одного із константинопольських монастирів [87], який виступив проти існування двох осіб в Ісусі Христі. Він визнавав у Христі дві природи – Божу і людську – перед їх злученням, під час втілення. Але після злучення Божество поглинуло людську природу в Ісуса Христа. Одні твердили, що в Христа є природа Божа, інші – природа людська [35, с.71].

На ньому було близько 600 єпископів зі Східної Церкви, три легати від папи та два єпископи із Африки. Було прочитано догматичного листа папи Лева I про дві природи в Христі – Божу та людську. Лист був зустріли дуже схвально, і єпископи вказували, що через Лева І промовляв Петро [62].

Учення про Боголюдську природу Ісуса Христа було визначене й остаточно утверджене в догматичному розумінні. Халкідонський собор, засудивши монофізитсво як єресь, ще раз підтвердив досконалість обох природ (єств) Христа: Божої і людської. Було наголошено, що по Божеству Він навічно народжується від Отця, за мирським єством. Він народився від Пресвятої Діви і в усьому подібний людям, окрім гріха. При втіленні (народженні від Діви Марії) Божественна й людська природа з’єдналися в Христі як у єдиній Особі [62, с.73].

Щоб остаточно з’ясувати погляди Несторія, наголосимо, що Несторій усе ж таки мав інший погляд на цю проблему, що випливає із його праці “Трактат Іракліда”, а саме: дві природи він мислить такими повними і дійсними, що кожна із них не може бути й іпостасною, і особистою, так що одна особа у Несторія складається із двох природ, із двох іпостасей і двох осіб, з’єднаних в одну особу у вільному спілкуванні. Таким чином, Несторія засудили саме за іпостасну повноту кожної природи, а, значить, не за монофізитство.

Собор зафіксував відмінність ортодоксального вчення від засуджених єресей. Дві природи з’єдналися у Христі незлитно і незмінно (всупереч монофізитам) й водночас нероздільно і нерозлучно (всупереч несторіанам). Рішення IV Вселенського собору були затверджені й визнані легатами папи Лева І.

Історики церкви зазначають, що з приводу більшості богословських дискусій у першій половині V ст., до Халкідонського собору, були ухвалені загальноцерковні догматичні рішення. Цей собор, остаточно окресливши догматичні межі ортодоксального (правовірного; православного – Г. Л.) християнства, зафіксував догматичну та частково організаційну єдність офіційної церкви. Ця єдність, проте, була встановлена Вселенськими соборами через утрату свободи богословської думки, її сувору канонізацію, - наголошував дослідник В. Карташов [69].

Значення Халкідонського собору дуже велике: він започаткував відокремлення від Вселенської церкви монофізитів і остаточно відокремив несторіан. Ці “нехалкідонські церкви” історично дістали назву “Давніх Східних (орієнтальних) церков”. Собор водночас показав ще раз роль папи в історії християнства, бо Несторій, як засвідчують його праці, вітав рішення папи Лева І [69].

Водночас слід наголосити, що на рішення перших Вселенських соборів впливали не тільки політична ситуація, але й ті обставини, що за того часу формувалися різні літургійні християнські обряди. Саме протягом IV – VI ст. складалися також впорядковані чини (ритуали) найважливіших богослужінь – літургійних обрядів (візантійського, латинського, коптського, вірменського, східно- і західносирійського, малябарського тощо). Завдання християнської культової творчості полягало в тому, щоб забезпечити символічне сприйняття догматизованих доктринальних істин масовою свідомістю членів церкви. Культові дії та елементи вчення для більшості малоосвічених мирян мали важливе значення. Настроям віруючих, вихованих у лоні елліністичної культури, відповідало містерійне сприйняття Богопоклоніння. Згадування про порядки і дії у давніх містичних культах сприяло тому, що мова, образи та прийоми давніх містерій поступово переносилися на християнську обрядовість. Формувалося бачення основних християнських обрядів (причастя) як тайн (тобто давніх містерій). Духовне, сакральне, утаємничене втілювалося в образ, у символічну форму. Щоб виявити невидиме, створювалася форма, зовнішній чуттєво сприйнятливий знак, для цього використовувалися близькосхідні, античні та елліністичні види мистецтва – архітектура, скульптура, живопис, поезія, музика [62, с.63]. Але оскільки політичний центр перемістився з Риму до Константинополя, то саме Візантія ставала законодавцем християнських обрядів. Тобто йшов процес формування візантійського обряду, який ширився на всіх землях колишньої Римської імперії. А позаяк тут формувалися окремі національні обряди (вірменський, коптський, сирійські, халдейський тощо), то відбувалася боротьба між обрядами. І це якоюсь мірою знайшло своє відображення у конфлікті на ІІІ і ІV Вселенських соборах. І нерозуміння цих процесів привело до першого 431 р., (відокремлення Ассирійської Католицької Церкви Сходу) і другого 452 р., (відокремлення Давніх Східних Церков, орієнтальних - за міжнародною класифікацією – Г.Л.) розколів у християнстві, що відбулися саме на соборах і більше стосувалися обрядової сторони, ніж догматичної

Христологічні дискусії, щоправда, тривали й після Халкедонського собору. Монофізитство й несторіанство були вкотре засуджені на V Вселенському соборі (553 р., м. Константинополь).

На той час Константинопольські патріархи ставали щораз більш залежними в церковних справах від імператора, котрий видавав накази і щодо Церкви, а патріарх ці накази виконував. Ситуація, що склалася напередодні V Вселенського собору, була досить неоднозначна. Хоча офіційно рішення Халкедонського собору визнавались, імператриця Теодора (Феодора) була прихильницею монофізитів, які при певній поміркованості в політиці імператора Юстиніана І поширили свій вплив у столиці та поза її межами на Сході. Політична та ідеологічна обстановка склалася так, що папа Агапій виїхав послом від короля готів Теодагата до Константинопольського імператора Юстиніана І. Папу Агапія (535-536 рр.) та імператора Юстиніана підтримували монахи-акиміти, ченці 67 монастирів та духовенство середнього й нижчого рівня у столиці.

Провівши кілька толерантних дискусій, на яких були спробипоєднати монофізитів із правовірними, після чого до правовірних навернувся тільки єпископ Філоксер Доліхійський з великою кількістю клиру і ченців [69, с.322], імператор Юстиніан І вирішив використати приїзд папи Агапія для подолання монофізиства та монофеліства. Був скликаний помісний собор. Папа Агапій узяв участь у соборі разом із 6 італійськими єпископами та 5 дияконами з-поміж яких були і два майбутніх папи Вергілій і Пелагій. Але папа Агапій (+536 р.) у Константинополі несподівано захворів на невідому хворобу й раптово помер. Після папи Іоана І (523-526) це був уже другий випадок, коли візит папи до Константинополя закінчувався його смертю. Хоч цей помісний собор частково засудив всі види монофізитства як єресі, остаточного подолання його не було досягнуто. Імператриця Теодора постаралася, щоб її ставленики – прихильники монофізитів – очолили патріарші пости в Олександрії.

V Вселенський (ІІ Константинопольський) собор скликаний 553 року прагнув поєднати монотелітів із католицькою Церквою, однак цього не відбулося. Хід підготовки і проведення V Вселенського собору та утримання папи Вігілія (537-555) у полоні ще раз розкрило хід боротьби світської і церковної влади у Візантії. Імператор Юстиніан хоч і намагався викоренити монофізитство, але методи його діяльності явно суперечили церковним канонам. Знаючи настрої східних єпископів, папа Вігілій вирішив не йти на собор, хоч дав згоду на його проведення. Але, на жаль, на собор були “делеговані” не ті єпископи, яких вибирали місцеві патріархальні собори, а єпископи, які були лояльні до рішень імператора Юстиніана І. Це й визначило наперед рішення собору, який мав ухвалити 3 пункти самого Юстиніана І щодо засудження вже покійних “трьох глав” антіохійської богословсько-філософської школи: Йова Едесського (+428 р.), Федора Мопсуетського (+428 р.) та Теодорита (Феодорита) Кірського (+457 р.). Попри те, що папа участі в зібранні не брав, проте пильно стежив за ходом собору та підготував свій документ, де було зафіксовано його рішення про спірне питання. Правда на соборі розглядались не тільки ці три пункти, але й інші питання. Тому хоч і під тиском імператора папа Вігілій його рішення схвалив [69, с.347-350].

Проте втручання світської влади у догматичні рішення показали, що східна імперія в особі Юстиніана І перейшла до політики цезаропапізму [69, с.329-333], коли догматичні рішення ухвалюватимуться не духовними ієрархами, а під тиском світських осіб, що згодом матиме негативні наслідки для східної Церкви.

По смерті імператора Юстиніана І, єпископат західних єпархій на території Європи, Африки та Антіохії почав активно протестувати. З обранням папи Григорія І Великого (590-604 рр.) поступово поверталася Церква до нормальної практики розв’язання догматичних питань без різкого втручання світських осіб і досягла цього аж при папі Григорієві Х (1271-1276).

Водночас послаблювалися зв'язки між Константинополем і Апостольським Престолом у Римі. Однак першість папи у справах віри і моралі для усієї Церкви залишилася визнаною. Папа через своїх легатів головував на Соборах. Рішення, що приймались повинні бути підтверджені або відкинуті папою. Про це чітко свідчить підготовка V Вселенського собору, коли імператор Юстиніан І вимагав у східних патріархів підписати його догматичний едикт, а патріархи підписували з умовою, що вони відкличуть свій підпис, якщо цей едикт не підпише папа [69, с.335-340].

Так зробив папа Агатон на VІ Вселенському соборі 680-681 рр., коли треба було розв’язати проблему з єрессю монофілітів, погодившись на скликання собору. Шостий Вселенський (ІІІ Константинопольський) собор був скликаний за імператора Константина Погона. Папу Агатона (+681) представляли на Соборі 3 легати на чолі з архієпископом Василієм [2, с.51].

· Собор визнав, що у Христі дві волі й дві природи, затвердив Апостольські правила, засудив єретиків.

· На соборі ще раз порушувалося питання про Марію Богородицю(V-VІ Вселенські собори. Канон 79) [2, с.88].

· Собор вирішував, чи Христос має дві окремі волі, котрі співдіють у моральній гармонії.

· Дискусії на соборах розглянули місію Ісуса: Христос-Відкупитель приходить на світ для того, щоб з’єднати людство у двох вимірах:

в) вертикальному (з Богом)

б) горизонтальному (людей між собою).

Ці два виміри з’єднання мають здійснювати єдність людства на взірець єдності Божих осіб у Святій Тройці згідно із заповітом Христа: “щоб усі були одне, – так як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, - щоб і вони в Нас були; щоб світ повірив, що Ти мене послав. … Я в них, а Ти – в Мені; хай будуть досконалі в єдності, аби світ пізнав, що Ти Мене послав і полюбив їх, так як і Мене полюбив” (Ів. 17: 21, 23).

Дата добавления: 2017-02-01