Розділ. ІІ. Морально-етичний Закон християнства: Декалог

Еклезіологія

Теологія різних християнських обрядів виокремлює такий розділ, як еклезіологія, – наука про Церкву Божу.

У Символі віри, ухваленому на двох перших Вселенських соборах, (Див. Додаток А) окремо виділено ознаки Церкви Христової як Божого атрибута: єдина, свята, соборна, апостольська. Так вчать християни всіх обрядів, навіть не задумуючись, що не всі конфесії точно дотримуються цих визначень Церкви, заснованої Ісусом Христом.

Власне через те, що Церква Христова після навчання Христа, Його смерті й воскресіння, вознесіння на небо була заснована на основі общини апостолів, а потім апостолами засновувалися нові общини християн, вона й називається апостольською (див. нижче), оскільки:

а) передає від апостолів до їх учнів, започатковану Ісусом Христом Святу тайну священства (вибору та свячення ієрархії) способом рукоположення нижчих ієрархів – вищими, поступово (див. далі Р. ІІІ. СВЯТІ ТАЙНИ. §6. Тайна священства);

б) зберегла усний переказ (передання) та традицію обрядів і трактування Святого Письма (Біблії);

в) шанує, поважає і використовує твори ранніх діячів Церкви Христової, які поділяються на Отців (Кипріян, Григорій Назіянзензький, Василій Великий, Атанасій (Афанасій), Іван Золотоустий, Теофіл Олександрійський, Іларій із Пуатьє, Амвросій Медіолянський, Августин Гіппонський, Єронім Аквітанський, Лев Великий) та Вчителів Церкви (св. Афанасій, св. Василій Великий, Григорій Назіянзензький, Іван Золотоустий, св. Амвросій Медіолянський, св. Єронім, св. Августин, Григорій Великий, Єфрем Сирійський, Кирило Єрусалимський, Кирило Олександрійський, Іван Дамаскин, Іларій із Пуатьє, Петро Хризолог, Лев Великий, Ісидор Севільський тощо) [22; 32; 40].

Через те, що Христос обіцяє Петрові (Симонові), що на ньому заснує Церкву (), тобто одну, то так і записано у всіх Символах віри, що Церква Христова є одна, тобто єдина .

Свята, бо заснована на крові святих апостолів, з яких тільки учень і апостол, євангеліст Іван Богослов помер своєю смертю, а всі інші були страчені, як мученики за віру в Христа та Його науку.

Симон-Петро (Симеон; Кифа - арамейською, Петрос – грецькою, що означає скала, камінь) народився у Вифсаїді на узбережжіГалілейського (Тиверіадського, Геннісаретського, Кінаретського) моря. Мав дім, жив і працював в Капернаумі. Був покликаний Христом, який змінив йому ім’я (“Тож і я тобі заявляю, що ти - Петро (скеля), і що на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі” (Мт. 16: 13-19) [3]). Був одруженим. Дружина подорожувала разом із ним допомагаючи у проповідницькій діяльності (Мт. 8: 14; Мр. 1: 30; Лк. 4: 38; І Кор. 9: 5). Проповідував у Юдеї (Єрусалимі), Самарії (34-35 рр., Антіохії, Кесарії (Ді.: 12: 18-19), Понті, Каппадокії (1 Петр.1:1) та інших місцях. Скликав перший і другий Апостольські собори (≈ 49-50 рр. н. е.). Після першого арешту (≈ 44 р.) пішов проповідувати до Риму. За переказами, перший раз проповідував у Римі за правління імператора Клавдія (41-54 рр. н. е.) [84] і за доби імператора Нерона (54-68 рр.). Десь приблизно між 64-67 рр. апостол Петро був страчений через розп’яття (за його проханням) униз головою [4, с.2110, 2112, 2040]. Його рідний молодший брат – Андрій Первозванний.

Андрій Первозванний - син Йони, молодший брат апостола Петра-Симона, слухав проповіді Ісуса й був Ним першим покликаний. За жеребом пішов проповідувати до Скитії, навчав також у Греції (Елладі), Малій Азії. За даними “Повісті минулих літ” дійшов до Києва, після успішної проповідницької діяльності в Скитії повертався до Малої Азії, був розп’ятий на хресті, що нагадує літеру “Х” в І ст. н. е. в м. Патрах [84].

Брати Яків (Старший) та Іван Богослов (улюблений учень, +102 р. н. е.) – Воанергес (“Сини громові”) – сини Зеведея та Соломії, тітки Ісуса Христа. Народились у Вифсаїді Галілейській. Займалися риболовлею. Жили ще в Капернаумі, Єрусалимі. Апостол Яків проповідував у Єрусалимі, Ірод-Агрипа І (10-44 рр.) (Ді.12:1) відрубав йому голову 44. р. н. е. [47, с.69].

Іван Богослов – брат Якова, наймолодший із апостолів, учень на опіку якого Ісус Христос залишив свою матір. Проповідував, був відправлений на заслання в на о. Патмос, де перебував 20 років, повернувся в Палестину, жив в Ефесі, написавши останнє Євангеліє, ряд послань та пророчу книгу – Одкровення (апокаліпсис) [37, с. 226].

Пилип -уродженець м. Вифсаїди, якого Ісус зустрів під час своєї місії в Галілеї, пішов за Христом, хоч до того був учнем Івана Хрестителя, проповідував християнство в Самарії, Фрігії, Малій Скіфії (західне узбережжя Чорного моря), де (за переказами) й загинув мученицькою смертю в м. Єрополі.

Варфоломій-Нафанаїл (син Фоломея) – друг Пилипа, народився в Кані Галілейській. Його привів до Ісуса апостол Пилип [19]. Проповідував разом з Томою (Фомою) в Індії, відтак перейшов до Парфії, а звідти – до Вірменії. За згадкою римської мартирології, він був спочатку жорстоко мучений (з нього живцем здирали шкіру), а потім за наказом короля Астияга апостола Варфоломія-Нафанаїла стратили мечем [84; Р.ІІ.7. Т.2, с.354].

Тома (Фома – рос. м.), на прізвисько Близнюк (Дадим), народився в Галілеї, проповідував в Сирії, Персії, Індії, де теж помер під час молитви, бо в нього вцілила стріла з лука за наказом раджі дружину і дочку якого Тома навернув до християнства [94].

Матвій-Левій, син Алфея, народився в Капернаумі, був митником. Проповідував у Персії, серед населення Африки, дійшов аж до Ефіопії, де, за церковним переказом, теж загинув проповідуючи християнство, як мученик [84].

Яків Молодший (брат Господній) - син Алфея-Клеопи (брата Обручника Йосипа) та Марії - народився в Галілеї. Проповідував у Палестині, Єгипті. За Євсевієм Кесарійським, Яків - настоятель Церкви в Єрусалимі (Ді.11:29-30; 15:2-6) [47, с. 120]. Під час проповідування в Єрусалимі у віці 86р. скинутий з крила Єрусалимського Храму (≈ 62 р. н. е.) [47, с.110; Р.ІІ. 7. Т.4, с.48-49].

Юда – Тадей (Юда-Леввей чи Тадей (Фадей) -син Якова народився в Галілеї. Проповідував на території Ассирії та Персії. За переказами, був посланий спочатку проповідувати до Сирії, потім до царя Едесси – Авгара. Був в Аравії та Месопотамії. Загинув мученицькою смертю в Персії.

Симон Зілот (прізвисько Зілот – гр. м., Каноніт - арам., що означ. завзятий) походив із Кани Галілейської. Проповідував разом з іншими апостолами на Закавказзі, зокрема з Юдою-Тадеєм. За церковним переказом, був замучений [84]

Юда Іскаріотський – син Симона, уродженець м. Каріот в Юдеї. Всі інші апостоли походили із Галілеї [Р.ІІІ.14; Костів К. Словник-довідник, біблійних осіб, племен і народів, с.399].

Павло – єдиний із апостолів, що не ходив із Христом. Народився в Тарсі (Кілікія). Походив з багатої родини. Мав римське громадянство. Вчився у Єрусалимі у знаменитого книжника Гамалиїла. Під час подорожі до Сирії дістав об’явлення від Ісуса Христа і навернувся до християнства. Став апостолом. Проповідував у Малій Азії, Греції, Македонії. Під час місіонерської діяльності був вдруге заарештований у Римі, за твердженням більшості церковних істориків, ≈67 р. н. е. йому було відрубано голову [47, с.69].

Як бачимо, більшість апостолів, окрім Юди Іскаріотського (див. Жизнь и смерть Иуды Искариота // Наука и религия. – 2008. - №2.- С.26-30), що вчинив самогубство, загинули мученицькою смертю, продовживши християнську мартирологію започатковану смертю Ісуса Христа. Водночас із апостолами за своє проповідування ідей Христа був каменований диякон Степан (Ді.6: 8-15) [1; 3].

Оскільки Церква теж заснована на крові перших послідовників апостолів, тобто їх учнів, які загинули за Христову віру, перших ієрархів різних рівнівта пересічних віруючих, яких ми називаємо святими, тому називаємо її святою .

Четвертою ознакою Церкви Христової, виокремленої у Символах віри, – вселенська, що грецькою мовою звучить як католицька. Наразі (на початку ХХІ сторіччя від часу заснування Церкви Христової), дуже важливо з’ясувати й наголосити деякі моменти, які вкрай необхідні для об’єктивного й наукового розуміння християнства.

Насамперед акцентуємо на тому, що значення низки термінів, які використовувалися за перших сторіч поширення християнства було іншим, аніж тепер. Щоб не вдаватися до спеціальних історичних дослідженнь, зазначимо, що:

1) термін католицький (гр. мовою κασολικος), що українською мовою перекладається як загальний, вселенський, появився і поширився ще в ІІ ст. н. е. і відповідав своєму первісному значенню, тобто вживався у значенні загальний, вселенський, соборний [18, с. 266]; він виник, коли перші учні апостолів та їх послідовники (тобто перші єпископи та пресвітери) на помісних соборах (див. Р.ІV. §1) в різних кінцях континенту подолали ранні христологічні єресі, а коли зав’язали між собою листування з цього приводу, то з’ясували, що одні й ті ж єресі вони подолали однаково в різних куточках світу, тобто “ вселенсько” (це звучить грецькою мовою κασολικος, російською мовою – кафолически) [54. Т.І]. Ось чому в перші десять століть християнства термін “католицький” вживався у значенні вселенський, але ще не означав конкретної конфесії. У тому ж значенні він був ужитий у Символах віри, якими ми користуємось й досі. У тому ж значенні він використовується у першій частині цього посібника.

Так подають термін “ католицький” (гр. мовою κασολικος – загальний, вселенський; укр. мовою - соборний) і сучасні словники [18].

Грецький богослов Требеляс у праці “Догматика Православної Кафолічної Церкви” дає таке визначення Церкви: “Церква – це Богом встановлена громада людей, вибрана з усіх рас, яка триватиме до кінця світу, що в ній люди з’єднані однією вірою і приймають ті самі Божі Тайни і перебувають під проводом Господа, що є Головою видимого і невидимого морального Тіла” [22, с.34].

Отже, з огляду на це, Церква - одна для всіх конфесій, бо чинники, приведені Требелясом, характерні для всіх християнських Церков, однак не усі погоджуються з апостольським наступництвом Петра, про що ми вже згадували в попередньому параграфі.

Грецький термін ортодоксос (ορτοδοχςος) перекладається як правовірний [18, с.360], що означає правильна думка, правильна віра. Цей термін теж виник в ІІ ст. н.е. разом з появою перших єресей [16, с.323-324]. Особливо він утвердився після перших чотирьох Вселенських соборів, де розглядалася проблема про дві природи Ісуса Христа. Ті ієрархи та вірні, тобто віруючі, що визнавали дві природи в Ісуса Христа, а відтак і дві волі, вважалися такими, що дотримуються ортодоксії, тобто правильної думки, що символізувало правильну віру.

Таким чином, усі християни Сходу і Заходу, які вірили в одного Бога, визнавали Пресвяту Трійцю, дві волі й дві природи в Ісуса Христа вважалися правовірними християнами, незалежно від обряду та місця проживання (тобто християнами-ортодоксами).

Між тим після VІІ Вселенського собору, коли були подолані єресі іконоборства та ідолопоклонства й ухвалено рішення щодо правильного вживання ікон та трактування зображень на них, поширився термін “ православний”, була встановлена на честь подолання єресей ідолопоклонства та іконоборства “Неділя торжества православ’я”. Православними вважалися всі правовірні християни, що визнавали рішення попередніх шести соборів про дві волі й дві природи в Ісуса Христа, визнавали Діву Марію – Богородицею й славили Бога в присутності ікон.

Звідси стає зрозуміло, що всі християни, що так вірили, вважалися правовірними і православними християнами. Ними були християни тих обрядів, що визнали ухвали перших семи Вселенських соборів, крім Ассирійської Церкви Сходу (відокремилась на ІІІ Вселенському соборі, 431 р.) та Давніх Східних Церков (орієнтальних, відокремились на ІV Вселенському соборі, 451 р.).

З усього згаданого вище випливає, що на сучасному етапі терміни “католицький”, “правовірний”, “православний” вживаються у зовсім інших значеннях і не відповідають їх первісній суті. За рішеннями перших семи Вселенських соборів можна сказати, що всі християни, що належать до Церков, котрі визнають рішення перших семи Вселенських соборів є за вірою, тобто догматикою, правовірними православними християнами.

І логічно постає питання про Церкву Христову, оскільки в Символі віри написано, що “вірую в єдину, святу, католицьку (тобто соборну) апостольську Церкву”. Ці слова із Символу віри ніхто не викидав, окрім деяких протестантських конфесій. Церкви східного і західного обрядів користуються цим Символом віри досі. Проте є певні відмінності у баченні слова “єдина”. Православні ієрархи визнають, що Церква має бути єдина, але не визнають примату папи, тобто переваги папи Римського як першого єпископа над іншими єпископами. Хоча доказом того, що він таки має перевагу свідчить той факт, що право скликати Вселенські собори належить тільки папі й досі, крім нього, ніхто інший Вселенських соборів так і не скликав (ще одним доказом є відсутність Вселенських соборів у православних Церквах після розколу 1054 р.)

На ХХІ Вселенському (ІІ Ватиканському, 1962-1965рр.) соборі розглядалося питання про Церкву Христову, оскільки на ньому були присутні ієрархи всіх східних і західних конфесій, навіть такі, що не визнають примату папи. Собор визнав, що ті Церкви, які є правовірні православні за догматикою, дотримуються апостольського передання і зберігають Тайну священства (див. Р. ІІІ. Святі тайни), визнають культ святих, входять до Церкви Христової, бо головою Церкви Христової був і залишився Ісус Христос, а папа є перший єпископ, якого єпископи вибирають керувати Церквою Христовою [див. Документи ІІ Ватиканського собору. Р.ІV. 3.].

Таке радикальне рішення було, вочевидь, прийнято після того, як Константинопольський патріарх під час архієрейської Служби Божої в Константинополі і папа Римський в базиліці Святого Петра в Римі 7 грудня 1965 року зачитали спільну заяву Римо-Католицької та Православної Церков, у якій було скасовано анафеми 1054 року. Вони помирилися і вибачили один одному помилки своїх попередників, чим було зроблено ще один дуже важливий крок у питанні екуменізації Церков (див. посібник Ч. ІІ. Екуменічний рух).

Таким чином, за рішеннями ХХІ Вселенського (ІІ Ватиканського) собору Православні Церкви є церкви-сестри Католицької Церкви, що догматично входять до Церкви Христової, невидимим головою якої є Ісус Христос. Така ухвала останнього Вселенського собору сприяла певному екуменічному порозумінню Церков, але до об’єднання їх ще дуже далеко, оскільки це було однобічне рішення Католицької Церкви. Православні Церкви ще не ухвалили рішення навіть щодо євхаристійного порозуміння (див. далі Р.ІІІ. §4.Тайна євхаристії), що могло би дуже сприяти розв’язанню деяких важливих питань між різними конфесіями. Можливо, цьому буде сприяти екуменічний рух, можливо, спільні міжнародні християнські наради чи з’їзди. Але це поки що питання майбутнього.

На основі всього вже зазначеного вище можна зробити висновки, що Церкви можуть порозумітися на спільній христологічній основі, позаяк вони однаково вірять в Ісуса Христа (за вірою є правовірні), але по-різному уявлять організаційну структуру Христової Церкви. Тому в Символі віри співають про Церкву Христову, що вона єдина, але організаційно і практично це не визнають.

Церква Христова – це ієрархічна структура, яка має строге підпорядкування знизу доверху та свої відповідні ступені (див. Р.ІІІ. §6. Тайна священства). Оскільки Церква – ієрархічна структура, то все її життя виписане в документі, який умовно можна назвати внутрішньою конституцією Церкви – Кодекс Канонів Західної Церкви та Кодекс Канонів Східних Церков, що формувалися протягом двох тисячоріч поширення християнства.

Внутрішнє життя Церкви та вплив на вірних відбувається і регулюється ще й за допомогою рішень Вселенських та помісних соборів, синодів єпископів [85], документів соборів і синодів, булл і енциклік папи, листів і звернень папи, кардиналів, патріархів, митрополитів, єпископів до віруючих тощо.

Запитання та завдання для самостійної роботи студентів

1. Дати визначення Церкви Христової за Нікео-Царгородським Символом віри.

2. Пояснити кожну ознаку Церкви Христової.

3. Чи збігається визначення Церкви Христової у філософії із богословським визначенням Церкви?

4. Із чим не погоджуються православні богослови в першій ознаці церкви – “єдина”?

5. Чи відповідає термінологія, поширена в перших сторіччях християнства, сучасній термінології у визначенні церкви як організації?

ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА ДО І РОЗДІЛУ:

Джерела:

1. Біблія / перекл. з рос. Синодального вид. патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Вид-ня УПЦ КП, 2004. – 1415с.

2. Джерела канонічного права Православної Церкви. Вип. І. – Харків: Видання Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, 1977. – 112с.

3. Святе Письмо. - Рим, 1990. - 1422с.

4. Апокрифы древних христиан: Исследование, тексты, комментарии / Акад. Обществ. Наук при ЦК КПСС. Ин-т науч. атеизма; Редкол.: А. Ф. Окулов (председ.) и др. – М.: Мысль, 1989. – 336с.

5. Библия: Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – Брюссель: Жизнь с Богом, 1973. – 2357с.

6. Всемирное писание: Сравнительная антология священных текстов / Под общ. ред. проф. П. С. Гуревича: Пер. с англ. - М.: Республика, 1995. - 591с.

7. Евсевий Памфил. Церковная история. – М.: Издание Спасо-Преображенского Валааламского монастыря. 1993.

8. Коменский Я. А. Избранные произведения в 2-х тт. Т.1. – М.: Просвещение, 1983.

9. Коран / Пер. с араб. акад. И. Ю. Крачковского. – М.: АНС-ПРИНТ, 1990. – 511с.

10. Ранович А. Б. Первоисточники по истории раннего христианства. Античные критики христианства. – М.: Политиздат, 1990. – 474 с.

11. Человек: Мыслители прошлого, настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. Древний мир – эпоха Просвещения / Редкол.: И. Т. Фролов и др.; Сост. П. С. Гуревич.- М.: Политиздат, 1991.- 462с.

12. Элиаде М. Священные тексты народов мира / Пер. с англ. В. Федорина. – М.: КРОН-ПРЕСС, 1998. – 624с.

Довідково-енциклопедична література:

13. Кишеньковий словник атеїста. - К.: Політвидав, 1978. - 263с.

14. О’Колінз Д., Фаруджі Е. Малий теологічний словник / Заг. ред. доктора С. Мудрого. – Івано-Франківськ: Вид-во ІФТКДІ, 1997. – 448с.

15. Релігієзнавчий словник / за окл. А. Колодного і Б. Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996. – 392с.

16. Атеистический словарь / Абдусамедов А. И. И др. под общ. ред. М. П. Новикова. 2-е изд., испр. и доп. – М.: Политиздат, 1986. – 512с.

17. Булгаков С. В. Православие: Праздники и посты. Богослужения и требы, расколы, ереси. – М.: Современник, 1994. - 575с.

18. Словарь иностранных слов. – 18 изд., стер. – М.: Рус. яз., 1989. – 624с.

19. Христианство: Энциклопедический словарь: В 3 т. / Ред. кол.: С. С. Аверинцев (гл. ред.) и др. – М.: Большая Российская Энциклопедия, 1993-1995.

Підручники й посібники:

20. Бедуел, Ґі. Історія Церкви / Пер. з фран. – Львів: Свічадо, 2000. – 299с.

21. Вепрук В. І. Догматичне богослів’я: Підручник. – Чернівці: Рута, 2002. – 543с.

22. Головащенко С. І. Історія християнства: Курс лекцій: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1999. – 352с.

23. Історія світової релігієзнавчої думки: Хрестоматія. Авт. та упор. В. І. Лубський, В. М. Козленко, Т. Г. Горбаченко. - Київ: Тандем, 1999. - 408с.

24. Катехизм Католицької Церкви / За рішенням Синоду єпископів УГКЦ. – Жовква: Місіонер, 1997. - 772с.

25. Катехизм християнської віри. – Вільнюс, 1990. – 238 с.

26. Катехізис. – К.: Либідь, 1993. – 80 с.

27. Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Торонто-Рим, 1981. - 485с.

28. Козовик І. Антропологія. – Івано-Франківськ: ІФТКДІ, 1998.

29. Костюк П. Нарис історії Вселенської Церкви. – Івано – Франківськ: Вид-во ІФТА “Гостинець”, 2002. – 473с.

30. Крип’якевич І. Всесвітня історія у 3 кн. Кн.2.: Середні і нові часи. – К.: Либідь, 1995. – 422с.

31. Лаба В. Патрологія. Вид. 2-е. – Рим: Укр. катол. ун-ту ім. Св. Климента папи, 1974. – 552 с.

32. Лінч Д. Середньовічна церква. Коротка історія / Пер. з англ.. В. Шовкуна – К.: Основи, 1994. - 492с.

33. Марусяк М. Біблійна історія Старого Завіту. – Чернівці: Вид-во Київського патріархату УПЦ та ЧНУ, 2001. – 627с.

34. Основи доґматичного богослов’я: Нотатки з лекцій проф. Романа Роґовського / Упоряд. С.-Я. Стасяк і Р. Завіла. Вид. 4-е, випр. – Львів: Місіонер, 1997. – 311с.

35. Рижкова С. А. Типологія релігій. Курс загального релігієзнавства. - К.: Кондор, 2005. – 448с.

36. Санніков С. В. Огляд історії християнства. Навч. посіб. – К. Світ знань, 2007. – 720с.

37. Слобідський С. Закон Божий. Вид.3-є. – К.: Вид від. УПЦ КП, 2004. – 655с.

38. Степовик Д. В. Візантологія. Лекційний курс для вищих духовних закладів України. - Івано-Франківськ: Івано-Франківська теологічна академія, 2002. - 354с.

39. Хома І. Нарис історії Вселенської Церкви. Рим: Український католицький ун-т ім. Св. Климента папи. – Рим – Львів: СТРІМ. – 1990-1995. – 300 с.

40. Чобич С. І. Історія християнської церкви. В 4 ч. – Львів: Добра справа, 2001. - 600с.

41. Шпіраґо Ф. Католицький народний катихизм. – Львів: Свічадо, 1997. – 560с.

42. Барт К. Очерк догматики / пер. с нем. Ю. А. Кимелёва. – С.-Пб.: Алетейя, 1997. – 272с.

43. История древнего Рима. Изд. 2-е, перераб. и доп. /Под ред. В. И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 1981. – С.294-316.

44. История философии в кратком изложении / Пер. с чеш. И. И. Богута. – М.: Мысль, 1991. – 590с.

45. Катехизис католической Церкви. - М.: Рудомино, 1996. - 758с.

46. Кастальский – Бороздин Алипий, Белов Исайя. Догматическое богословие: Курс лекций. – М.: Свято-Троицкая лавра, 1998. – 288с.

47. Поснов М. Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей – 1054 г.). – Брюссель: Жизнь с Богом, 1964. – 614 с.

48. Тальберг Н. История Христианской Церкви. – М.- Нью-Йорк, 1991. – Т.1.-352с.; Т.2. - 142с.

Монографії:

49. Геник Л. Я. Релігійно-моральне виховання в українських навчальних закладах Східної Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. – Івано-Франківськ: Плай, 2000. – 273с.

50. Канигін Ю. М., Кушерець В. І. Біблія і сучасна наука. – К.: Знання України, 2005. – 226с. – Бібліогр. С.224-225. / ISBN 966-316-079-9.

51. Козовик І. Чи людина має душу? Яка вона?. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2000. – 104с.

52. Лежогубський Т. Де знайти правду? Вид. 2-е, доп. – Львів, 1912. – 285с.

53. Нагаєвський І. Історія Римських Вселенських архиєреїв. В 4-х ч. Ч. ІІ. – Рим, 1967.- 602 с.

54. Нагаєвський І. Рим і Візантія (до 1054р.). – Рим: вид-во оо. Василіян, 1967. – 243с.

55. Нагаєвський І. Християнська наука. - Рим: Вид-во Українського католицького університету ім. Св. Климента папи, 1989.

56. Олійник Т. Сила Хрищення: Основні засади Духовного життя. – Прудентопіль: Вид-во оо. Василіян, 1988. - 330с.

57. Ортинський І. Під Твою милість прибігаємо. Роздуми про історію та суть Марійської побожності. – Рим – Фрайбурґ. – Івано-Франківськ: Вид-во оо. Салезіян, 1995. – 187 с.

58. Появи Пречистої Діви від 1830 до 1958. – Торонто: Вид-во оо. Василіян, 1959. – 138с.

59. Сабол С. Душі з чистилища. Вид. 2-е. - Бучач: Вид-во Василіан, 1992. – 64с.

60. Вальверде К. Философская антропология / Пер. с исп. Г. Вдовина.- М.: Христианская Россия, 2000.- 411с.

61. Войно-Ясенецкий Л. Дух, Душа, Тело.- Брюссель: Жизнь с Богом, 1988. - 191с.

62. Волконский А. Католичество и священное предание Востока. – Париж: Миссион, общество св. Кирилла и Мефодия, 1933. – 436 с.

63. Бондарев Г. А. Триединый человек тела, души и духа: Опыт осмысления методологии о духе. – М.: Универсальная книга, 1999. – 688с.

64. Гонсалес Х. История христианства. В. 2-х тт. Т.1.: От основания Церкви до эпохи Реформации. – Санкт-Петербург: Библия для всех, 2005. - 400с.

65. Донини А. У истоков христианства: от зарождения до Юстиниана) / Пер. с итал. – М.: Политиздат, 1979. – 341с.

66. Жизнь земная и последующая / Сост. П. С. Гуревич, С. Я. Левит: Пер. с англ. - М.: Политиздат, 1991. - 415с.

67. Жизнь после смерти / Под ред. П. С. Гуревича. - М.: Советский писатель, 1990. - 319с.

68. Иванов Н. И сказал Бог...(Библейская онтология и антропология). Изд. 2-е.- Клин: Христианская жизнь, 1999. - 367с.

69. Карташёв А. В. Вселенские соборы. – М.: Республика, 1994.-542с.

70. Ковальский Я. Папы и папство. – М.: Политиздат, 1991. – 236с.

71. Кураев А. Куда идёт душа: Раннее христианство и переселение душ. - Ростов - на - Дону: Троицкое слово. - 2001.-576с.

72. Семь Вселенских Соборов / По руководству Четьх-Миней св. Дмитрия Ростовского, сост. архиєп. Аверкий Таушев. – С.-Пб.: Возвращение, 1995. – 144с.

73. Раген И. Книга о Марии / пер. с фран. – М.: Символ, 1991. - 64с.

74. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М.: Наука, 1987. – 240с.

75. Schneider A. A history of western art. – Melbourne-Oxford: Brown & Benchmark Publishers, 1994. – 512p. (C.78-131).

76. Willoughby D. The World of music. – Chicago-Toronto-London: Brown & Benchmark, 1996. – 381p.

Статті:

77. Геник Л. Я. Марійські дружини в Україні // Рідна школа. - 2002. - №10. – С. 34-37.

78. Гречко І. Великий поділ християнства і його трагічні наслідки // Київська Церква. – 2000. - №4. – С.104-107.

79. Мерзлюкін В. Родовід Пресвятої Діви Марії та походження “братів Господніх” // Апологет. – 2003. – Вересень - листопад. – С.27-45.

80. Белецкий А. И. “Воскресение Христово видевшее…”// Наука и религия. – 2008. -№.4. – С.31-32.

81. Крывелёв И. Арианство // Философская энциклопедия. Т.1. - М.: Совэнциклопедия, 1960. - С.90.

82. Фурдуй Р. С., Швайдак Ю. М. Астральное зачатие // Фурдуй Р. С., Швайдак Ю. М. Прелесть тайны. – К.: Лыбидь, 1992. – С.105-129.

Інтернет:

83. Еcхатологiя//http://www.kyrios.org.ua/theology/eshatologia/191-eshatogia.html// 29.05.2011/ 16:26.

84. Апостолы // Любите друг друга. - 2009. - №5 // http://media.catholic.by/ lubite/n0/article1. htm

85. Вселенские соборы/ Википедия // http://ru.wikipedia.org/wiki

86. Климент І (папа Римский) // Словари и энциклопедии на Академике // http://dic.academic.ru / 12.12.2009/ 21.04.

87. МОНОФИЗИТСТВО//http://drevo.pravbeseda.ru/index.php/ 4/03.2009/16:14.

88. Сикст І (папа Римский) / Словари и энциклопедии на Академике // http://dic.academic.ru /4.12.2009/ 21.06.

89. Символы веры // Википедия //http://ru.wikipedia.org/wiki /29.04. 2009/ 6:28.

90. Pope Leo XІІІ // Catholic Encyclopaedia // http://www.newadvent.org/cathen/04215b.htm/ 16.12.2009/18.12.

91. St. Albertus Magnus / Catholic Encyclopaedia//http://www.newadvent.org/cathen/04215b. htm/ 16.12. 2009/ 17.56.

92. The Council of Florence // Catholic Encyclopaedia//http://www.newadvent.org/cathen/ 04215b.htm

93. The Gallican Rite/Jenner, Henry. The Gallican Rite // The Catholic Encyclopedia. Vol. 6. New York: Robert Appleton Company, 1909. 29 Apr. 2011/ <http://www.newadvent.org/cathen/06357a.htm>.

94. Kevin Knight. Acts of the Holy Apostle Thomas // Catholic Encyclopaedia // http://www.newadvent.org/cathen/c.htm / 26.02.2010/11.42.

(ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ БОЖИХ)

Християнська етика є окремою навчальною дисципліною, яка має свою методологію, свій предмет та об’єкт вивчення.

Як і всі релігійні етики, християнська етика має свої етичні категорії та поняття, що відсутні у філософській етиці. До того ж християнська етика опирається на святі тексти християнства (Біблію: Старий і Новий Заповіт), твори Отців і Вчителів Церкви, де викладені основні морально-етичні вимоги до віруючих християн, канонічні твори Церкви, затверджені на Вселенських соборах (Катехизми). Крім того, протягом тисячоліть Церква нагромадила величезний досвід виховання, який опирається на моральні закони, передані людству, записані на кам’яних таблицях і відомі як Декалог - десять заповідей Божих.

Оскільки християнська етика і в курсі теології, і в релігієзнавстві вивчається як окрема навчальна дисципліна, то студентам при вивченні історії християнства варто звернути увагу на відмінності у поділі Декалогу різними християнськими конфесіями та зрозуміти основні вимоги до них на основі католицького і православного вчення, яке найбільш повно й детально було викладено в підручниках Ф.Шпіраґо (за перекладом й пристосуванням до східного обряду отця-доктора Я. Левицького) “Католицький народний катехизм” [16] та підручнику С. Слобідського “Закон Божий” [13].

Звідси й випливає заголовок до цього розділу посібника, оскільки Декалог -десять заповідей Божих (з фр. мови означає “deca – десять, logos - слів”) становить основу релігійної етики і в юдаїзмі, і в християнстві. Між цими релігіями є певні відмінності в поділі заповідей та у визначенні такого поняття, як “ближній”, але зміст, який вкладений у самих заповідях Божих, для всіх релігій однаковий.

Слід зазначити, що Декалог – це лише частина християнської етики, а тому більш докладно етичні проблеми вивчаються і розглядаються в спеціальному лекційному курсі для студентів, який називається “Порівняльна етика” або “Релігійна етика”.

Сучасний релігієзнавчий підхід вимагає нового й об’єктивного пояснення всіх текстів Святого Письма, а десятьох заповідей Божих - тим більше. Морально-етичний потенціал Декалогу настільки великий, що його неможливо було відкинути за часів тоталітаризму. Тепер життя вимагає відновлення тих цінностей, якими користувалась людство на протязі близько 3,5 тисяч років. У ході дослідження релігієзнавчих питань з’ясувалося, що Святе Письмо не ставило за мету точно описати історичні події, а лише подати їх для майбутніх поколінь з виховною метою. Але більшість педагогів, батьків і сучасне зростаюче покоління мають тільки приблизні уявлення щодо виховних можливостей Біблії взагалі, а Декалогу зокрема. Тому мета розділу – розкрити наріжні морально-етичні аспекти (аксіологічний аспект) десятьох заповідей Божих і показати їх практичне використання у виховній роботі з молоддю.

Оскільки ціннісний аспект Десяти Заповідей не має конфесійних обмежень, то певний досвід використання у виховній роботі Церкви, сім’ї і школи морально-етичних приписів, закладених Декалогом, може застосовуватися всіма, хто має просто віру в Бога. Ось чому ці морально-етичні особливості десяти заповідей Божих має знати кожна людина, яка хоче жити у згоді з Богом.

При ознайомленні з десятьма заповідями Божими треба врахувати низку моментів, а саме:

- при вивченні історії Декалогу разом з історією юдейського народу слід зважати на епоху, коли юдеї отримали заповіді, та згадати про морально-етичні приписи інших народів світу;

- варто пам’ятати те, що оригінал тексту Декалогу (кам’яні таблиці, скрижалі) до нашого часу не зберігся, позаяк таблиці зникли разом із кивотом, де зберігалися.

Науковий аналіз провідних ідей Декалогу вимагає вивчення і з’ясування таких аспектів:

а) визначення основних ідей, які проголошує кожна заповідь;

б) виокремлення обов’язків, що накладає на віруючих кожна заповідь;

в) уточнення гріхів, котрими людина може порушувати певну заповідь;

г) нагадування про кари, які сходять на людей, за порушення конкретної заповіді, про які згадує Святе Письмо.

Отож предметом вивчення цього розділу є тільки заповіді Божі, без з’ясування інших етичних категорій.

Дата добавления: 2017-02-01