Я Господь Бог твій, що вивів тебе із землі єгипетської, з дому неволі, не знай інших богів крім Мене”. 2 страница

Зобов’язує Заповідь мати відповідальне ставлення до своїх слів, сказаних без пошани до Бога, чи до іншої людини. Отець–Василіянин доктор Ю. Катрій наводить приклад, коли при звичайній п’янці кажуть: “Пиймо ще третій раз, бо Бог в Трійці перебуває” і чинять кпини з Божого імені [26, с.44].

Присяга – це теж відповідальне ставлення до своїх словесних учинків. За приклад відповідального ставлення до присяги подає доктор Ю. Федорів, зазначаючи, що Київський митрополит Сильвестр Коссів (1647-1657 рр.), який став на митрополичиму престолі по смерті Петра Могили, добре знав, що таке присяга.Так, С. Косів Найближчий співробітник П. Могили, людина високої культури та ерудиції, випускник європейських університетів, професор Києво-Могилянської академії, С. Коссів участі у Переяславській угоді не брав і московському царю присяги на вірність не склав, пам’ятаючи про вже складену присягу Константинопольському патріарху. Помер у квітні 1657 року [23, с.200-201].

Ця Божа заповідь вимагає також дотримання обіцянок (обітниць) Богові чи кому-небудь, застерігаючи при цьому від давання неправдивих обітниць.

Йдеться про обіти, дані монахами, але це не стосується обіцянок когось убити, обікрасти чи зробити щось погане. Обіцянки з поганими намірами давати і виконувати не можна.

Юнаки та дівчата, які вибрали чернечу професію, дають обітницю. Вона повинна бути виваженою та продуманою. Ось чому при вступі до монастиря існують різні випробувальні терміни: послушництво, новіціат, перші звичайні обіти, другі звичайні обіти, вічні обіти. Тільки після вічних обітів людина вже не може вернутися до світського життя. До слова, склав і не дотримав їх вічні обіти Мартін Лютер. Граф Андрей Шептицький (1865-1944) послушництво й новіціат пройшов майже за рік, а вже в 35 років став єпископом Станиславівським. Скрізь старався виконувати свої чернечі обіти, навіть під час заслання в курському, суздальському та новгородських монастирях, чим викликав загальну повагу всього православного чернецтва. Він вступив до монастиря, щоб сприяти відродженню культури українського народу. Треба відзначити, що поряд з чернечими він виконав і свої обов’язки перед рідним народом, за що двічі ув’язнювався в російських та польських тюрмах. А.Шептицький виконав і свої єпископські обов’язки, захистивши і православних (протест проти нищення православних храмів у Польщі в 1930-х роках, надання притулку православному духовенству з Радянської України), і євреїв (пасторський лист “Не вбий” 1942 року проти єврейського голокосту, за що Гітлер пообіцяв графові шибеницю) [23; 24; 27].

Тому давати обіцянки щось корисне зробити чи обіти при вступі до монастиря, при хворобі чи просто без особливої небезпеки і не виконувати їх – це гріх. Як і перешкоджати виконанню обіцянок – теж гріх проти заповіді Божої.

Заповідь “Не згадуй Бога даремно” забороняє даремно божитися – кликати Бога у свідки, без належної на те потреби.

Заповідь “Не згадуй ім’я Бога даремно” також забороняє:

- Богохульство - хулу проти Бога та Пресвятої Трійці. У Новому Заповіті Ісус Христос наголошує: ”Усякий гріх, усяка хула проститься людям; але хула на Духа не проститься” (Мт.12:31) [4].

Чому серед багатьох гріхів Ісус Христос виокремив тільки гріхи проти Святого Духа як такі, що не прощаються, адже “Господь Бог хоче, щоб всі люди спаслися й досягли пізнання істини” (1 Тим.2: 4).

Вочевидь, що хула на Святого Духа – це досить важкий гріх.

Тому теологи звертали й звертають увагу на роз’яснення цієї частини обов’язків щодо заповіді про шанобливе ставлення до Бога та до Божого імені й вирізняють окремою групою “ Гріхи проти Святого Духа”. Це такі:

1) надмірна надія на Боже милосердя;

2) повна безнадія на Боже милосердя;

3) нерозкаяність аж до смерті e своїх гріхах;

4) завидування ближньому Божої ласки;

5) спротив пізнанню християнської віри;

6) закам’янілість при нагадуванні про можливість спасіння [4; 21; 56].

Надмірна надія на Боже милосердя проявляється тоді, коли людині нагадують, що вона чинить погано, а вона ніяк не може відійти від чогось поганого, наприклад, наркомани від своєї компанії.

Повна безнадія на Боже милосердя проявилася у вчинкові Юди Іскаріотського, який усвідомивши свою помилку, замість помиритися з Богом, вчинив самогубство (Ді.1: 15-20) [4].

Нерозкаяність аж до смерті в своїх гріхах характерна для людей, що не вірять в Бога, стверджують, що його немає й не бажають каятися перед Богом за погані вчинки навіть перед смертю.

Завидування ближньому Божої ласки пов’язане із звичайним гріхом заздрості, оскільки Бог вибирає людей за своїми принципами, а не за людським баченням. Одним людям він дарує талант чи щасливу родину, іншим дає дітей лагідних і добрих, ще іншим може дарувати багатство чи нужденну бідність, але ми не можемо знати, у якому випадку це є Божа ласка. У когось якісь людські переваги (наприклад, багатство чи посада) можуть викликати людську заздрість, а в Бога це може бути випробування цієї людини. Хтось має ласку пізнати Бога швидше, а хтось не може Його зрозуміти довше. У всіх випадках заздрість – гріх заборонений і останньою Божою заповіддю, і є гріхом проти Святого Духа.

Спротив пізнанню християнської віри чинять там, де не хочуть навіть чути проповідь ідей християнства (до прикладу, забороняють діяльність християнських місіонерів чи окремих Церков). Такий стан справ є в багатьох країнах світу і характерний для різних історичних епох.

Закам’янілість при нагадуванні про можливість спасіння відноситься до людей, що вже вчинили якісь дуже важкі гріхи, порушивши заповіді Божі, й не хочуть спинитися навіть тоді, коли їм нагадують про відповідальність перед Богом (приміром, серійні грабіжники-рецидивісти, убивці- маніяки і т.д.).

Папа Іван-Павло ІІ пояснює, чому гріх проти Святого Духа не може бути прощений. “ Непрощенність гріха проти Святого Духа випливає із факту, що гріх опирається на “відмову від прийняття того спасіння, яке Бог дає людині Святим Духом, що діє силою Хресної Жертви Христа. Хула на Духа Святого як наслідок радикальної відмови прийняти це спасіння, внутрішнім дарителем якого є Святий Дух. Це спасіння – основа істинного навернення, що відбувається в серці… це “”непрощення” причинно пов’язано з “нежертвою”, тобто з радикальною відмовою від навернення до Бога. “Хула” на Святого Духа – це гріх, вчинений людиною, який захищає її мисленне “право” на перебування у злі, у всіх інших гріхах і таким чином заперечує Спасіння” [56].

Папа Іван-Павло ІІ пише в енцикліці “Dominum et Vivificantem” (46): “Цей стан духовного занепаду, коли хула на Духа Святого не дозволяє людині вийти із самоізоляції, відкритися для Божих джерел очищення совісті й відпущення гріхів” [56].

Західні богослови пояснюють, що “в житті цей стан проявляється так, ніби Бог не існує, ігноруванням Божих заповідей, а також у сприйнятті зла як блага” [56].

До гріхів проти цієї Заповіді можна віднести і симонію (сучасне хабарництво).

- Симонія – це спроба купити особливі Божі дари, посаду духовну чи світську, добру чи вищу оцінку за гроші (тобто підкуп ). Назва гріха походить від Симона Чарівника, про якого згадує Святе Письмо (Ді.8: 9-25), котрий захотів за гроші придбати дар Святого Духа в апостола Павла.

Саме шляхом симонії була ліквідована Константинопольським та Московським патріархатами Київська православна митрополія за гетьмана Івана Самойловича та Луцького єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського, що став Київським. Московські посли (1686 р.), що були в Туреччині, звернулися до султана з проханням дати наказ патріархові, щоб українську Церкву передати Московському патріархатові. Великий візир султана наказав Константинопольському патріархові відступити Київську митрополію Москві, щоб уникнути війни. У травні 1686 року Константинопольський патріарх Діонісій погодився на це. За цю “поступливість” патріарх дістав від Москви двісті рублів і соболині шкурки. Сума невелика, два роки потому Іван Мазепа заплатив Голіцинові за гетьманську булаву десять тисяч рублів.

Треба відзначити, що цей гріх дуже швидко був покараний. Повчальним є той факт, як Москва “заплатила” зрадникам українського народу та Української Православної Церкви. Щойно царські посли минули турецькі кордони, Москва оголосила Туреччині війну. Православне духовенство Константинопольського патріархату скликало Собор й за поламання церковних канонів позбавило Діонісія патріаршого престолу. Гетьман Самойлович, який найбільше спричинився до цієї справи, був висланий до Сибіру і там загинув 1687 р. Його майно конфіскували, а синові, що виступив на захист батька, відрубали голову. Луцький єпископ Гедеон Святополк–Четвертинський, який прагнув митрополичої посади, втратив всі багаті українські монастирі, позаяк вони негайно були підпорядковані Москві й залишилися в її власності до сьогоднішнього дня. Помер 6 квітня 1690 року. Усього за 4 роки Гедеон Святополк–Четвертинський занапастив тисячолітні культурні здобутки української церкви [15, с.219-220].

Таким чином, Заповідь накладає обов’язки більш відповідального ставлення до Божого імені, самого Божого маєстату та обіцянок складених з покликанням на Бога.

§ 5. Морально-етичний зміст Божої заповіді

“Пам’ятай день святий святкувати”

Усі народи світу мають 7-денний тиждень і обов’язково один день з тижня має сакральне значення, тобто присвячений Богові або іншим вищим духовним силам. Семиденний тиждень відповідає зміні фаз місяця і найпростішому видимому відліку часу в давніх народів, який можна було не записувати, але зафіксувати на небі.

Біблійні записи тільки підтверджують той факт, що уже в ІІ тисячолітті до н.е. тижневий відлік часу в багатьох народів існував, а юдеї користувалися місячним календарем.

В юдеїв було святе число сім, яке поєднувало у собі число три, що символізувало вертикальний зв’язок: небо, землю, підземне царство, та чотири, що символізувало горизонтальний зв'язок: вода, земля, вогонь, повітря або чотири сторони світу, а загалом - духовну досконалість. А оскільки у Біблії записано, що протягом шести днів (періодів) йшов процес Божої креатології, а на сьомий день Бог спочив й освятив його, то кожен сьомий день (Шабат), сьомий місяць (Тішрей), сьомий рік став часом відпочинку в юдеїв. Сім лампад горіло в золотому світильнику Храму (Чис. 8: 2). Християнство доповнюється видінням Івана Богослова семи духів перед престолом Господа (Одкр. 1: 4).

Заповідь “Пам ’ ятай день святий святкувати” (Вих. 20: 9-11) -третя заповідь Божа у католиків та лютеран, а у православних, юдеїв, протестантів – четверта проголошує святість Бога як Усемогутньої і Всевладної креативної сили, про яку слід пам’ятати кожній людині через відпочинок й пошану Богові сьомого дня, тобто окремого дня.

Ця заповідь зобов’язує віруючих віддати Богові пошану в окремий день і працю протягом шести днів.

У світових релігіях є різні святкові дні. У біблійній книзі „Вихід” Мойсей нагадує про святкування одного дня, присвяченого Богові – суботи, коли Бог спочив. Пам’ятним днем, коли юдеї втекли з рабства від переслідувань єгипетського фараона, теж була субота, Субота й стала для них святковим днем (Вих. 31:16; Втор.5:15).

У християн – святковий день неділя, бо Христос воскрес першого дня, тобто в неділю(Мт.28:1; Мр.16:2; Лк.1; Ів. 20:1). Христос через апостола Павла наголосив, що приписи щодо суботи не є обов’язковими: “Бо Син Людський – Господь суботі (Мт.12:8). Тож хай ніхто не судить вас за їжу, чи за пиття, чи за чергове свято, чи за новомісяччя, чи за суботи…” (Колос. 2:16-17). Звідси випливає, що ці закони вже не є обов’язкові для християн і стали тінню майбутнього. Ісус не заповідав апостолам святкувати якогось конкретного дня. Ось чому Апостол Павло в “Листі до римлян” пише: “Один відрізняє день від дня, для іншого ж – кожний день – однаковий. Кожний нехай виробить собі певність думки. Хто вважає на дні, ради Господа на них вважає” (Рим. 14:5-6) [4].

Для спільного християнського богослужіння може бути вибраний будь-який день тижня, що й існує в практиці різних християнських Церков. Але більшість християн дотримуються неділі – дня воскресіння Ісуса Христа. У неділю збиралися перші християни, а саме неділя є першим днем тижня. Про це свідчить Святе Письмо (Дії. 20: 7; І Корін. 16: 1-2). Сама по собі неділя не освячується тим, що цього дня відпочивють від роботи чи розважаються. “Сила і міць цієї заповіді – каже Лютер, - не у відпочинку, а в освяченні” [10, с.77]. І справді, будь-який день чи година, що ми проведені в молитві, є правдивою суботою, тобто днем чи часом, присвяченим Богові. Але для спільної молитви перші християни вибрали неділю (Див. Євр. 10: 25; Дії 2: 42) [4].

Мусульмани святкують п’ятницю, позаяк цього дня Мухамед почав проповідувати, буддисти – четвер і т.д. Але пошана до Бога в окремий святковий день є в усіх світових релігіях [5].

Вона передбачає такі обов’язки віруючих (у юдеїв були виписані спеціальні приписи щодо суботи (Вих.23:10):

- праця протягом шести днів і сумлінне виконання своїх обов’язків на роботі.

- Обов’язкове духовне спілкування з Богом у храмі через відвідування Служби Божої або (якщо не дозволяють обставини) слухання по радіо Літургії чи Меси (наприклад, у Івано-Франківську на хвилі 105, 8 FM), читання її з молитовника, звичайну молитву різних намірів удома, в лікарні, в дорозі тощо [10; 13; 16];

- Читання, вивчення Святого Письма і слухання його пояснення духовними особами;

- Відпочинок від важкої фізичної праці, яку можна відкласти чи перенести на будній день (косіння трави, копання землі, прання, велике прибирання, будівництво, тощо), бо людина іноді забуває чергувати працю з відпочинком і контролювати стан свого здоров’я. Заповідь зобов’язує її відпочити у святковий день від важкої фізичної чи навіть розумової праці, тобто змінити вид діяльності.

- Зміна фізичної праці на інтелектуальну, розумової – на духовну, читання літератури чи відвідування театру, звичайними розвагами – кіно, танцями, іграми, не повинно носити надмірний характер. Потрібно вибирати розумні розваги, які б були корисні для людини. Розважатися потрібно в міру, а тому до розваг (за вимогами християнської етики) не відносяться п’янство, токсикоманія, паління, наркоманія, гра в карти, бійки тощо (див. Приклад Ісуса Христа в Кані Галилейській; притча про блудного сина (Лук. 15. 25)).

Святкування неділі не означає, що людина не може цього дня працювати взагалі. Християни в неділю чи інший святковий день повинні старатися виконувати свої щоденні обов’язки (наприклад, приготування їжі, але якщо цю їжу увесь тиждень готувала мати, то вихідного дня – татова черга, а якщо батько має свої господарські клопоти, то це обов’язки сина чи дочки), виконувати те, що є життєво необхідне для інших людей (наприклад, оперування хворого, годування маленької дитини, догляд за важкохворими, праця на телефонній станції). У християнській родині обов’язки повинні бути розподілені таким чином, що кожен член родини має відпочити хоча б половину святкового дня.

- Дотримання шістьох церковних заповідей, кожна з яких доповнює третю Божу заповідь (ККЦ: 2180; 2187; Кан.1247, §1) [16].

Перша церковна заповідь наказує святкувати, крім неділі, і певні, визначені Церквою дні тижня, щоб подякувати Господеві за особливі ласки. Це можуть бути великі релігійні свята, які не завжди припадають на неділі:

Різдво Марії Богородиці ((8) 21 вересня),

день архистратига Михаїла – покровителя Києва ((8) 21 листопада),

Різдво Ісуса Христа (25 грудня (7 січня)),

Собор Пресвятої Богородиці та Йосифа Обручника (26 грудня, 8 січня),

день пам’яті першомученика Степана (27 грудня, 9 січня),

Обрізання Господнє, а також день пам’яті Василя Великого та початок Нового року за старим юліанським календарем ((1) 14 січня),

Хрещення Ісуса Христа в р. Йордані – Богоявлення ((6)19 січня),

Трьох святих – Івана Золотоустого, Григорія Богослова та Василія Великого – ((31 січня) 12 лютого),

Стрітення Господнє ((2)15 лютого),

Благовіщення Пречистої Діви Марії (25 березня, 7 квітня),

Воскресіння Ісуса Христа (дата Великодня міняється)

Вознесіння Господнє (завжди в четвер на 40-й день після Великодня),

Зіслання Святого Духа – день Пятидесятниці (Зелені свята, завжди на 50-й день після Воскресіння),

Різдво Івана Хрестителя (24 червня, 7 липня),

день пам’яті апостолів Петра й Павла (29 червня, 12 липня),

Преображення (Перевтілення) Господнє – Спаса ((6)19 серпня),

Успіння Пресвятої Богородиці ((15) 28 серпня) та інші (дати подані за григоріанським та юліанським календарями) та інші свята [13; 16; 26].

Друга церковна заповідь вчить, як слід святкувати неділі і свята, тобто мету відвідування храму та правила поведінки під час Божественної Літургії (Служби Божої), утрені, вечірні, часів, панахиди, парастасу, похорону, Літургії Раніше Освячених Дарів тощо.

Третя – як дотримуватись посту. Ця церковна заповідь нагадує вірним, що піст – це не тільки утримання від м’ясної їжі, але й від поганих думок, намірів, вчинків, дій, слів, а також щоденні добрі вчинки.

Четверта – нагадує про обов’язки щодо св. Сповіді і св. Причастя та їх наслідків [3; 13].

П’ята – стосується заборони весіль і гучних розваг у визначений св. Церквою час постів.

Шоста – стосується шкідливих видань (порнографії в усіх видах і аморальних видовищ (див. далі Заповідь “Не прелюбодій”) [3; 13].

Доктор теології Ф. Шпіраґо наголошує, що обов’язок кожного християнина – “суворо дотримуватися церковних заповідей, тому що непослух щодо Церкви є непослухом щодо Христа” (Ів. 20: 21; Мат. 18: 18; Лук. 10: 16) [16, с.288]. Шпіраґо підкреслює, що церковні заповіді в окремих випадках священик чи єпископ в індивідуальному порядку за необхідності для конкретної людини може відмінити або перенести їх дотримання на інший час, але десять Божих заповідей відмінити не може.

Пошана до Бога в окремий святковий день передбачає:

- обов’язкову добру старанну працю протягом шести днів. Після скоєння первородного гріха – спроба перших людей оволодіти знаннями як Бог (Бут. 3: 1-24) – праця стала для людини карою за цей гріх – обов’язком. Ісус Христос своїм власним прикладом освятив працю: і розумову, і фізичну (Мт. 11: 30). А тому кожна людина повинна добросовісно працювати на своєму робочому місці, виконувати обов’язки, покладені на неї її становищем у суспільстві. “Така праця веде до досконалості людини”, - наголошує теолог Шпіраґо, несе за собою вічну нагороду й приносить великі блага матеріальні, відганяє грішні думки” [16, с. 282-283];

- обов’язкове чергування праці з відпочинком для відновлення фізичного здоров’я людини;

- добру й сумлінну фахову підготовку (навчання), свідомий вибір професії або відмову від неї, якщо людина не може її виконувати старанно й добросовісно.

Ф. Шпіраґо підкреслює, що несвяткуванням неділі, уникненням молитов і Богослужби (шанування Бога), а натомість відвідуванням надмірних розваг, важкою фізичною працею у свята люди чинять гріх, водночас накликаючи нещастя на себе, а ще більше на своїх нащадків (хвороби, невдачі на роботі, зубожіння) та на сім’ю, родину, громаду, увесь народ [16].

Заповідь про святий день має велике значення, оскільки систематично нагадує віруючим про існування Бога, через молитву і Службу Божу дає можливість спілкуватися людині з Богом, пам’ятати про відповідальність перед Ним та заохочує людину чергувати працю із розумним відпочинком.

Отже, Бог як найвищий владика, вимагає від нас в першій Заповіді поваги та вірності, у другій – шанування, у третій – служіння молитвою і працею. Такі морально-етичні вимоги першої групи заповідей Божих.

§ 6. Морально-етичний зміст Божої заповіді

“Шануй батька і матір”

Великий чеський педагог, протестантський пастор, випускник двох католицьких університетів Ян Амос Коменський у “Вступі” до своєї праці “Велика дидактика” писав: “У лікаря, вчителя і священика є від Бога особливе призначення на землі: вчителю Бог доручає чисту душу маленької дитини, яку вчитель має виховати, загартувати, приготувати до життєвих випробувань; лікарю – Бог доручає лікувати людське тіло, а в разі потреби – й душу; священику – Бог доручає душу людини, яка вже сформувалася, помилившись, зійшла з праведної дороги, і яку треба навернути на правильний шлях”[6].

Ці всі обов’язки накладає на людину четверта у католиків, а третя у православних, протестантів, юдеїв Заповідь Божа “Шануй отця твого і матір твою, то добре тобі буде і довго будеш жити на землі” (Вих. 20:12) [4].

Четверта Заповідь “Шануй отця твого і матір твою…” (Вих.20:12) проголошує пошану дітей до батьків, старших, державної і духовної влади, а також визначає їхні обов’язки перед Богом і суспільством.

За твердженням Святого Письма, Бог установив дві влади: духовну і світську. Влада духовна веде людей до вічної мети, а світська влада дбає про дочасне добро. Духовній владі Бог доручив людські душі, світській – турботу про лад і мир між людьми.

“Католицький народний катехизм” наголошує на тому, що “Хтось мусить керувати суспільством… бо всяка влада походить від Бога. Ті, хто знаходяться при владі, є слугами Божими” [16]. У Біблії сказано: “Це бо Господь дав нам владу від Всевишнього – зверхність” (Мудр. 6: 3) [4]. У зв’язку із цим апостол Павло вчить: “Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом” (Рим. 13: 1) [4], а Петро розкриває ставлення християн до влади “Коріться ради Господа кожній людській установі: чи то цареві, верховному володареві, чи то правителям, Ним посланим на кару лиходіям і похвалу доброчинцям… Поводьтесь як вільні, та не як ті, що з волі роблять покривало злоби, але як слуги Божі… ” (І Петр. 2:13-17) [16, с. 299].

Ця Заповідь охоплює такі наші обов’язки щодо заступників Бога на землі – священнослужителів (духовної влади):

- визначаються обов’язки християн перед своїм небесним Отцем, Котрий нас сотворив на свій образ і подобу (див. Р. ІІ. §§ 3-5);

- пошана й повага до наших духовних наставників – папи, патріархів, кардиналів, єпископів, священиків, педагогів і вихователів;

- щодо наших земних батьків, опікунів та просто старших людей. Доктор Франц Шпіраґо пише, що Бог спонукає виявляти пошану до всіх небесних і земних наставників у особистих почуттях, повазі, молитві, добрих вчинках, виконанні їх порад, наказів та обов’язків щодо них.

Заповідь виокремлює обов’язки дітей перед своїми батьками. Слід наголосити, що батьками мали право називатися тільки ті люди, котрі відповідали моральним вимогам віруючої людини. Навіть строгий Закон Мойсея не зобов’язував дітей, батьки яких деградували чи відмовились від своїх обов’язків, поважати своїх родичів.

Тому Заповідь “Шануй батька і матір…” накладає на дітей обов’язки щодо земних батьків, опікунів, педагогів, учителів-наставників та просто старших людей.

Окремо зі Святого Письма випливають обов’язки батьків та державних посадових осіб, які накладає на них Заповідь четверта, а саме:

а) батьки зобов’язані займатися утримуванням своїх дітей, тобто годувати їх, одягати, вчити до досягнення повноліття;

б) батьки зобов’язані дати добре християнське виховання дитині і добрий приклад для наслідування. Ця вимога стосується також до опікунів, вихователів дитбудинків, притулків, хрещених батьків – кумів, всіх, хто займається виховання молоді;

в ) усі державні керівники й просто посадові особи (голови сільських, міських і селищних рад, депутати всіх рівнів, голови державних адміністрацій, керівники відділів освіти) зобов’язані займатися дітьми-сиротами.

Недаремно серед чотирьох найважчих гріхів, що кличуть про помсту з неба, виокремлено – навмисне людиновбивство, гріх розпусти – содомський гріх, несплата заробітної плати, покривдження будь-ким убогих, удів, сиріт.

За Декларацією ООН та законодавством України, права дітей захищає держава та її представники, коли батьки чи інші дорослі порушують права дитини: б’ють їх, п’ють, бешкетують, знущаються над нею тощо. Місцеві органи державної влади (голови сільрад) зобов’язані порушувати питання про позбавлення таких родичів батьківських прав. А тоді дитина дістає свою частку майна (наприклад, хати), дістає статус сироти і може мати певне матеріальне забезпечення від держави (наприклад стипендію, пільги при вступі до ВНЗ тощо).

Залишився за місцевими органами влади обов’язок накладати певні адміністративні стягнення на батьків та дорослих, які сприяють та залучають дітей до п’янки, куріння, наркоманії, розпусти (особливо перебування на весіллях у пізній час, участь у розвагах дорослих тощо). Утім, але останнім часом деякі державні керівники на місцях забули, що за ці обов’язки їх буде питати не тільки держава, але й Бог.

З огляду на те, що Бог установив дві влади: духовну і світську, окреслимо, за катехизмом, обов’язки людей, котрі живуть у державі (рядових громадян):

- дотримуватися державних законів (Конституції та інших законів);

- поважати очільника держави, молитися за нього;

- сумлінно сплачувати податки (без податків не існувала й не існуватиме жодна держава у світі);

- пам’ятати про свій обов’язок захищати Вітчизну;

- беручи участь у виборах, християни повинні виявляти пильність, щоб до влади прийшли порядні, достойні та побожні люди.

“Католицький народний катехизм”[16] визначає обов’язки і для керівників, які обіймають високі державні пости:

- сумлінно працювати задля добра людей на своєму державному посту;

- бути справедливим у вирішенні державних справ;

- бути добрим і порядним, слугувати прикладом для інших;

Дата добавления: 2017-02-01