Собор 1869-1870 років

Після проведення Трідентського собору (ХІХ Вселенського) собору, що проходив з перервами протягом 1545–1563 років, і ухвалив ряд важливих рішень для життєдіяльності Церкви, із “соборовим рухом” настало деяке затишшя, оскільки треба було втілити в щоденне життя християн багато нових практик та виправити помилки. На це потрібен був час. Тому першою причиною тривалої перерви у скликанні соборів була потреба втілення попередніх рішень у практику Церкви.

Друга вагома причина (яка стала перешкодою в соборовому русі) – це т. зв. епоха нового часу – епоха революцій, громадянських війн, що проявилася в реформаційному русі, бо якби цей рух за реформи носив чисто ідеологічний характер, то, звичайно, це б не стало на заваді до скликання вселенських соборів.

На жаль, Реформація у багатьох країнах переросла у громадянські війни (Чехія [8], Німеччина, Швеція, Фінляндія, Швейцарія [22]), призвела до встановлення диктатур та проведення протестантської інквізиції (про це – див. Ч. ІІ). Але якщо в ході попередньої інквізиції та переслідувань, як стверджують як стверджують найприскіпливіші дослідники католицизму [Григулевич И. Р. Инквизиция. Изд.2-е, испр. – М.: Политиздат, 1976. – 463с.], загинуло понад 8 тисяч чол., то в ході протестантської інквізиції тільки в окремих країнах було страчено 1-2 мільйони католиків [48. Т.2]. Для прикладу, під час протестантської інквізиції загинув канцлер короля Анлії філософ-утопіст Томас Мор (+1535).

Через те, що в деяких країнах у ході всіх названих вище подій Католицька Церква або загинула зовсім, тобто перестала існувати й діяти, або змушена була перейти в підпілля, не було ні фізичної (загинуло багато ієрархів) можливості скликати собор, щоб не наражати на небезпеку тих ієрархів і вірних, які бути в підпіллі, ні політичної чи практичної можливості через відсутність доброї волі світських діячів та нормального зв’язку. Крім цього, політична ситуація в багатьох країнах Європи склалася така, що навіть говорити про належність до Католицької Церкви було небезпечно, а не те, що проводити Вселенський собор.

За часи революцій, переворотів, громадянських війн, бунтів, протестантської інквізиції, війн за трони майже всі монастирі були закриті, ченці страчені або врятувалися втечею, монастирське майно (виробництво, бурси, притулки для перестарілих, сиротинці, школи) і землі секуляризовано на користь державної влади.

Були закриті богословські факультети багатьох університетів або й самі університети, колись засновані ченцями. Звісно, за таких умов вести теологічні дискусії було неможливо, оскільки багато вчених-богословів були або страчені, або переховувалися, або емігрували.

Потрібен був час, щоб найбільш радикальні протестантські діячі або самі потрапили під меч власної інквізиції, як Ж. Кальвін, або усвідомили, як М. Лютер, свої помилки. Зрештою, безконечні громадянські війни, що продовжувалися у багатьох країнах Європи як наслідок реформаційних рухів, розорили багаті країни, підірвали їх економічну могутність, знищили (у багатьох випадках) монархічну традицію, і аж тоді більшість політичних діячів, які бездумно кинулися у вир революційно-воєнних дій, опам’яталися і від мови гармат та шибениць перейшли до мови дипломатичних переговорів.

Поступово в багатьох країнах дозволили відновлення Католицької Церкви, часткове повернення чернецтва й реставрацію монастирів, почалося укладання міжнародних договорів – конкордатів.

Необхідність скликання чергового Вселенського собору була зумовлена й новими ідеологічними реаліями, що склалися на ХІХ століття на всьому європейському просторі. Найбільше на становище Церкви впливала та обставина, що усунення її від контролю за інформацією, що поширювалася для суспільства мас, сприяло його деградації, оскільки Церква зазвичай забороняла пропагувати насильство, розпусту, порнографію та інші злочини. Завершувався процес первісного нагромадження капіталів, безконтрольними були стосунки між власниками та найманими робітниками, ринок і бажання наживи робили можливими такі заняття, такі морально-етичні норми та взаємини, таку інформацію, які часто були згубними не тільки для одної людини, але й для всього суспільства. Проявилося це у нападках на Святе Письмо (Біблію), запереченні Нового Заповіту та історичності Ісуса Христа, поширенні багатьох течій і напрямів у філософії та інших науках, які були шкідливими не тільки Церкві (хоч їй менш за все), але насамперед все були спрямовані проти людини: заради збагачення виправдовувалося все.

Церква виступила проти цих явищ активною позицією багатьох визначних її діячів (архієпископ Вільгельм фон Кеттелер: “Великі сучасні соціальні питання” (1849), “Свобода, авторитет і Церква” (1862), “Робітниче питання і християнство” (1864); діяльність о. Адольфа Кольпінґа щодо допомоги мандруючим робітникам) [39, с. 287-288] та “Силлябусом” – “Списком головних помилок нашого часу”, поданим в енцикліці папи Пія ІХ (Джованні, граф Мастай де Ферретті, 1848-1878) від 8 грудня 1864 р., у якому були перераховані ті напрями і течії в тодішньому суспільстві, які Церква вважала небезпечними для людства: раціоналізм, соціалізм, комунізм, атеїзм, пантеїзм, індиферентизм та багато інших [39, с.287; 23, с.405]. Усі ці ідеологічні та соціальні проблеми капіталістичного суспільства теж треба було обговорити на Вселенському соборі.

З поступовим відновленням своїх позицій Католицька Церква змогла пристосуватися до нових ідеологічних плюралістичних умов, рухів (див.Ч. ІІ) та підготуватися до проведення Першого Ватиканського(далі – ХХ Вселенського або І Ватиканського) собору, що проходив у 1869-1870 рр.

Підготовка до проведення І Ватиканського собору велася досить інтенсивно. Папа Пій ІХ прагнув обговорити назрілі питання, що могли загрожувати людству і на засіданні Конгрегації обрядів оголосив про свій намір скликати наступний собор (8. ХІІ. 1864 р), прагнучи з’ясувати позиції кардиналів, з яких тільки двоє були “проти”. А вже у березні 1865 р. підготовча комісія з 5 кардиналів розглядала, готувала варіанти пропозицій щодо скликання і проведення собору. З’ясувалося, що для обговорення представники різних країн хотіли винести такі питання: проблеми доктринально-догматичні, політично-церковні, поширення віри та проблеми Східних Церков.

Буллою “Aeterni Patris” від 29 червня 1869 р. папа проголосив скликання собору на 8 грудня 1869 р. й віддав його під опіку Непорочної Діви Марії (див.Ч. І. § 7; § 9; Догма про непорочне зачаття Діви Марії була проголошена папою 8. ХІІ. 1854 р.) [39, с.289, 286].

Були створені перед соборні комісії, в яких працювало 96 богословів та каноністів, окремим листом папи Пія ІХ від 8 вересня 1868 р. було запрошено на Собор всіх єпископів Церков східних обрядів, що не перебували у єдності з Римом, а також окремим листом папа запросив протестантських ієрархів.

Хід собору:

Перший Ватиканський собор, за правилами канонізації, вважається ХХ Вселенським собором в Католицькій Церкві. Розпочав свою роботу 8 грудня 1869 року. На собор прибули 807 єпископів з 1084-х запрошених. Спочатку робота йшла в попередніх комісіях, аж 29 грудня почалося сесійне обговорення догматичної конституції “Про віру”, головним автором якої був отець-єзуїт Францелін. Поки тривала жвава дискусія навіть у пресі, частина єпископів висунула ще одну пропозицію про обговорення питання та оголошення догмату про непомильність папи.

Очікувалося, що собор обговорить також проблему Східних Церков, велику кількість інших догматичних та канонічних питань, але через те, що робота собору була перервана ухвалили тільки дві догматичні конституції:

1. “Dei Filius” (“Божий Син”) розкривала католицьку позицію щодо Бога як Творця всіх речей, щодо природного пізнання Бога людським розумом, щодо надприродності Божого об’явлення, віри та довіри, а також щодо співвідношення віри й розуму [10].

2 .“Pastor aeternus” (“Вічний пастир”) проголошувала позиції Церкви щодо ряду догматичних тем: примат апостала Петра, папи як наступника Петра, вселенської юрисдикції Римського єпископа, догмат про непомильність папи (лат. Infallibilitas – помильність). Ця Конституція — найбільш повне відображення офіційної позиції Римо-Католицької Церкви щодо папської влади [10; 79]. Про це свідчать результати голосування. За неї після тривалих дискусій та обговорень із 537 єпископів, що були в день голосування на соборі “за” прийняття конституції “Pastor aeternus” проголосувало 535, “проти” – 2 єпископи [39, с.291].

У сьогоднішній богословській та науковій літературі неправильно подається і пояснюється догма, що прийнята на І Ватиканському соборі “про непомильність папи” [10]. Вся православна, навіть сучасна наукова еліта називає цю догму “догмою про непогрішимість папи”. Такої догми ніхто на соборі не ухвалював.

Догма про непомильність означає:

1) що Церква як цілість силою Божої ласки (але не завжди силою людей – членів Церкви) не може втратити правду і Божу любов;

2) що силою Божої ласки Учительський Уряд Церкви, авторитетно проголошуючи догмати, не може припуститися помилки.

Згідно з ієрархічною структурою Уряду, предметами непомильності є:

а) цілий єпископат Церкви, коли разом із своїм головою – папою та під його керівництвом однодумно проголошують якесь вчення як об’явлене Богом Церкві і яке є обов’язковим для всіх християн;

б) собор вселенський разом з папою;

в) сам папа як найвищий вчитель Церкви на Землі, тобто ґрунтуючись на своєму найвищому Учительському авторитетові, коли він проголошує загальне і всіх зобов’язуюче право проголошувати визначення (догму). Рішення папи повинно виражати переконання віри вселенської Церкви і опиратися на Святе Письмо, традицію (вчення Отців і Вчителів Церкви) й попередні рішення Церкви Христової.

Але цей догмат не проголошує непогрішності папи в його особистій поведінці та у приватних поглядах.

Через військові дії в самому Римі собор змушений був перервати роботу: украй загрозливу ситуацію та небезпеку для самих учасників 1 вересня 1870 року; після капітуляції папської армії 20 вересня 1870 р. папа Пій ІХ буллою “Postquam Dei munere ” проголосив його відкладеним на невизначений час, а через захоплення Риму військами Італійського королівства та через інші військові дії собор так і не відновився.

Таким чином, можна вважати, що ХХ Вселенський собор розглянув тільки частину намічених питань: Залишилися нерозглянутими питання про порозуміння із патріархами Східних Церков, з’явився конфлікт з італійським урядом та австрійським імператором. Утім усіх цих проблем папа Пій ІХ вирішити вже не встиг: помер 1878 р. Вони лягли на плечі його наступника – Лева ХІІІ (Джоакіно, граф Печчі, 1878-1903). До слова, в Україні, в Галичині, жила й похована сестра папи Пія ІХ – графиня Марія-Терезія Мастай де Ферретті, яка у Барселоні познайомилася із офіцером–українцем Іваном Стрільбицьким і вийшла за нього заміж (Голос краю. – 2001. № 2 (6). – С.3).

Планувалось на соборі розглянути багато інших питань.

Рішення собору щодо питань креатології, про непомильність папи мали важливе значення, оскільки дозволили понтифіку впевнено вести Церкву серед складних суспільних бур, що очікували людство в наступному ХХ столітті.

З огляду на те, що так і не було обговорено проблему порозуміння та життєвих потреб Східних Церков, необхідність скликання наступного Вселенського собору або продовження роботи цього собору залишилася.

Реалізувати ідеї папи Пія ІХ вдалося згодом папам: Іванові ХІІІ, Павлові VІ та Іванові-Павлові ІІ. Зокрема щодо порозуміння різних християнських і нехристиянських конфесій їм вдалося запровадити в реальне життя діалог ієрархів різних Церков. А проголосивши, скликавши, провівши двадцять перший Вселенський (ІІ Ватиканський) собор в другій половині вже наступного ХХ століття, впровадити ідеї папи Пія ІХ у життя.

З-поміж рішень ХХ Вселенського собору найбільше суперечок викликає його рішення про непомильність папи в окремих Східних Церквах і досі, але з позицій історичних реалій, це рішення було якраз на часі, оскільки давало для Церкви дуже впливовий момент для піднесення її авторитету за складних суспільно-політичних умов.

Дата добавления: 2017-02-01