ІІ Ватиканський) собор 1962-1965 років та його рішення

Двадцять перший Вселенський

Після Другої світової війни обстановка у світі, а в Європі зокрема, змінилася. Тотальний наступ комунізму в тих країнах, які визволяв Радянський Союз від фашистів – Болгарії, Польщі, Угорщині, Німецькій Демократичній Республіці, Албанії, Югославії, насильницька ліквідація греко-католицької Церкви в Україні, Румунії, Чехословаччині, арешт усього єпископату УГКЦ на чолі з митрополитом Й. Сліпим, страти, заслання, ув’язнення та депортація священиків, закриття храмів у самому СРСР – усе це лише частина причин, які зумовили скликання двадцять першого Вселенського (далі - ХХІ Вселенського, або ІІ Ватиканського) собору.

З часу понтифікату Івана XXIII (1958-1963) католицизм активно пристосовувався до сучасності. Папа Іван ХХІІІ, який за часів Другої світової війни жив на Сході (з 1935 по 1944 рр. був легатом папи у Туреччині і Греції) і допомагав нещасним у нужді, рятував євреїв, а потім бачив наслідки нещасть, викликаних людьми, що не вірили в Бога, вирішив боротися із цим злом.

Папа Іван ХХІІІ 25 січня 1959 року, на дев’яностий день після свого обрання на папський престол, завершуючи тиждень молитов за єдність християн, оголосив про своє рішення скликати Вселенський собор завдання якого – відновити Церкву для боротьби з усяким злом [46, с. 30].

“Повідомлення про скликання собору було несподіванкою. Іван XXIII зробив свою заяву, ні з ким попередньо не порадившись, використовуючи надане йому каноном право на таке скликання, - наголошує радянський дослідник Й. Григулевич. – Про можливість скликання собору говорили і Пій XI, і Пій XII, але вони висловилися щодо цього у такій загальній формі, що ніхто їхніх висловлювань серйозно не сприймав. Головні цілі собору, заявив тоді папа, полягають у тому, щоб провести загальну реформу, перегляд і роз’яснення доктрини, удосконалити структуру Церкви” [30].

Ці ідеї знайшли відображення у рішеннях II Ватиканського собору (1962–1965), спрямованих на осучаснення теології, пом’якшення або уточнення доктрин, які різко протиставляли католицизм іншим християнським віровченням.

Підготовка до проведення ХХІ Вселенського собору 1962-1965 рр.

Вивчення документів ІІ Ватиканського собору показало, що папа Іван ХХІІІ видав заяву, у якій оголосив попередній І Ватиканський собор закінченим, а намічений ІІ Ватиканський – ХХІ Вселенським собором [37, с.41].

Вже 29 червня 1959 року папа проголосив свою енцикліку “ Ad Petri Cathedram”(“При кафедрі Петра”), у якій пояснив важливі завдання майбутнього собору:

- віднова віри і християнського життя;

- реформа канонічного права [37, с.9];

- осучаснення церковної дисципліни за вимогами нових часів;

- потреба обговорення ідеї об’єднання всіх християн в одній Церкві [46, с.32];

- “аджорнаменто” (від лат. Addiornamento – осучаснення) – термін, яким папа Іван XXIII окреслив широку програму динамізації Католицької Церкви в руслі її оновлення, наближення до сучасного світу шляхом модернізації ідейного арсеналу, культу, структури.

Папським декретом від 5 червня 1960 р. було створено 11 комісій та 3 секретаріати, які мали підготувати тексти майбутніх декретів, інших проектів документів та запросити представників християнського світу, гостей.

Після трьох років підготовки і роботи спеціальної комісії, які очолив Державний секретар Ватикану кардинал Домінік Тардіні, відпрацювали 73 схеми його проведення, надіслали понад 3 тисячі листів до богословських навчальних закладів, єпископів та навіть світських осіб.

Треба зазначити, що саме намагання папи Івана ХХІІІ щось зробити для вірян, котрі терплять післявоєнні нестатки, стало причиною виходу у світ його енцикліки “ Маtеr еt Маgistra” (15.V.1961) про соціальну доктрину Католицької Церкви та енцикліки “Расеm interris” (11.ІV.1963) про звернення всіх людей доброї волі із закликом до миру між народами (після ядерної загрози Третьої світової війни).

Енцикліка папи Івана ХХІІІ “Mater et Magistra”, враховуючи всі зміни в суспільно- господарському процесі, процеси науки, технології, модернізації сільського господарства, транспорту і польоти в просторі, пристосовувала своє навчання до цих змін.

Друга половина XX століття принесла світові нові соціально-економічні проблеми, для розв’язання яких Церква змушена була внести значні зміни до своєї доктрини.

Папа Іван XXIII розумів, що почалась нова епоха – науково-технічної революції – і вона почала глибоко проникати у свідомість віруючих і церковних діячів. З’явилася нова світова культура, яка характеризувалась пануванням світської технічної цивілізації над людиною. “Наближались часи, коли християнство повинно було перестати бути тим, чим воно було після Костянтина – критерієм думки, гідності, ідеї. Все частіше у Ватикані велась розмова про те щоб покінчити з “константинівською ерою” в історії Церкви і цим самим вивести її з – під критики”[38]. “Константинівською ерою” називали величезну епоху в церковній історії, що тривала упродовж 17 сторіч без правління імператора Костянтина (288-327), у часи якого оформився союз духовної та світської влади. Іван XXIII перервав традиційну лінію бачення світу.

Якщо попередники Івана XXIII, порушуючи соціальне питання, висували на перше місце засудження соціально-політичного ладу і лише відтак говорили про соціальну програму, то папа Іван XXIII основний наголос робив на розробці нової суспільної та економічної системи. Однак нова теорія розв’язання соціальних суперечностей була новою тільки з боку методів, надалі продовжувала залишатися теза про те, що Церква і держава, мудро взаємодіючи, повинні крок за кроком долати протиріччя між працею і капіталом.

Своїм найважливішим завданням папа вважав послідовну боротьбу за міжнародний мир. Він рішуче повернувся спиною до політики “холодної війни”, засуджував гонку озброєнь.

Іван XXIII віддав данину здоровому глуздові, застерігаючи уряди від загальної катастрофи і закликаючи їх усвідомити величезну відповідальність, яку вони несуть перед історією і Богом.

Енцикліка “ Pacem in terries ” (“Мир на землі”) уперше в історії Церкви була адресована не тільки католикам, а й “усім людям доброї волі”. У цьому документі папа Іван XXIII демонстрував сприйняття офіційною Церквою багатьох положень персоналізованої філософії Х. Мартена і Е. Мульє. В енцикліці папа перераховує (ніби ще раз нагадує світові) права людини.

Основна ідея енцикліки – це ідея миру, насамперед соціального, а відтак міжнародного на основі узгодженої співпраці віруючих і невіруючих.

Загалом через усю енцикліку проходить ідея поваги до людини як особистості, а також підкреслюється велика роль державної влади в збереженні людських прав та миру на землі. “Успішне суспільне благо, – пише Іван XXIII, - полягає передусім у шануванні прав і обов’язків людської особи. З огляду на те, головним завданням виконавчої влади в державі є дбати, з одного боку, про визначення цих прав, їх пошанування, узгодження, захист і постійне розширення; з іншого боку, про те, аби кожен міг легше виконувати свої обов’язки” [Р. І. 5].

Передсоборові комісії працювали досить плідно, позаяк уже 2 лютого 1962 р. папа Іван ХХІІІ оголосив, що “Собор розпочне свою роботу 11 жовтня 1962 року ” [38].

На вказану дату ІІ Ватиканський собор розпочався о 8 годині ранку, Святою Літургією в урочистій обстановці у соборі ок. Петра, що сяяв вогнями, а після неї відкрилася перша сесія XXI Вселенського або, як його почали називати, II Ватиканського собору Католицької Церкви.

У соборі взяло участь 2850 священнослужителів, з-поміж яких: 85 кардиналів, 8 патріархів, 533 архієпископи, 2131 єпископ. У залі були присутні представники протестантських, православних церков у ролі спостерігачів, а також закордонних делегацій: від Московського патріархату приїхали архипресвітер Віталій Боровий та архімандрит Володимир Котляров; від Російської Православної Церкви в діаспорі – владика Антоній Бартошевич та архімандрит Ігор Трованов; від Коптійської Церкви Єгипту – отець Йосиф Ґірґіс і доктор Тадрос; від Сирійської Православної Церкви – Рамбан Закка Б. Івас; від Ефіопської Православної Церкви – абба Петро Ґабре Селязі і доктор Гайлє Маріам; від Вірменської Григоріанської Церкви – архімандрит Карекін Саркісян; від старокатоликів – канонік П’єр Джін Маан; від Англіканської Церкви – доктор Джон Мормон з Англії; доктор Гарольд де Сойза – з Індії; від Лютеранської Церкви – доктор Скидсґаар з Копенгагену; від Світової Ради Церков – доктор Лука Вішер з Женеви; від Української Православної Церкви – архієпископ Мстислав Скрипник тощо [35].

Собор, що проходив з перервами з 11 жовтня 1962 р. по 8 грудня 1965 р., збирався на загальні сесії та засідання окремих комісій.

Відбулося 4 великі сесії собору, які пройшли:

§ перша з 11 жовтня 1962 р. – 8 грудня 1962 р.;

§ друга з 29 вересня 1963 р. – 4 грудня 1963 р.;

§ третя з 14 вересня 1964 р. – 21 листопада 1964 р.;

§ четверта з 14 вересня 1965 р. – 8 грудня 1965 р. [37; 2].

Робота собору була досить плідною: 16 документів – 4 конституції, 9 декретів, 3 декларації.

Першу сесію відкрив папа Римський Іван ХХІІІ. За його присутності перша сесія пройшла до кінця. До Ватикану 10 лютого 1963 р. прибув український митрополит Йосиф Сліпий, відпущений із концтаборів радянським лідером Микитою Хрущовим на клопотання президента США Джона Кенеді, королеви Великобританії Вікторії та особисто папи Івана ХІІІ, з яким ще встиг зустрітися. Але вже середині травня 1963 р., перед другою сесією, Іван XXIII занедужав, а 3 червня о 19 годині 49 хвилин, він помер.

У проведенні Собору настала перерва, аж поки (21 червня 1963 р.) не було вибрано вже нового папу. По смерті Івана XXIII на престол у Ватикані зійшов 66 – річний кардинал Джованні Баттіста Монтіні (1897-1978), архієпископ Міланський під ім’ям Павла VІ (1963-1978), який оголосив про відновлення роботи собору.

Щодо зовнішніх питань політики, то папа Павло VI пішов значно далі свого попередника. Після ядерної кризи 1963 року і підписання договору про заборону ядерних випробувань він одразу надіслав вітальні телеграми очільникам “атомних держав”, зустрівся із керівниками делегацій, що прибули на собор.

Перед другою сесією митрополит УГКЦ Й. Сліпий разом із патріархом УАПЦ Мстиславом Скрипником провели спільну прес-конференцію “За терплячу Українську Церкву” [37].

Папа Павла VI вже на другій сесії собору виступив із програмною промовою, продовживши й поглибивши політку “аджорнаменто” (оновлення).

У виступі на відкритті другої сесії папа Павло VІ поставав перед собором такі чотири завдання: глибоко вивчати стан церковних справ у всій їх багатогранності, реформувати і внутрішньо оновити Церкву, сприяти єднанню, що оточує учасників собору [30].

На другій сесії собору було ухвалено “Конституцію про Святу Літургію” та “ Декрет про засоби суспільного повідомлення ” (4.12.1963) [2]. Друга сесія собору, як і перша, не була дуже визначною, – так вважають деякі дослідники через те, що там, в здебільшого, ще йшло обговорення соборних документів. Вона закінчилась 4 грудня 1963 року.

Третя сесія собору тривала з 14 вересня по 21 листопада 1964 року. На ній була ухвалена догматична конституція “Про Церкву ” і два декрети: “Про Східні Церкви ”, “Про екуменізм ” [2].

Тим часом папа і члени передсоборних комісій наполегливо працювали над підготовкою остаточних текстів документів, які мала ухвалити четверта сесія собору.

Ця сесія ухвалила: декрети “ Про місійну діяльність Церкви ”, “Про пастирський уряд єпископів у Церкві ”, “ Про пристосоване оновлення чернечого життя ”, “Про служіння і життя пресвітерів ”, “Про священичий вишкіл ”; декларації “ Про християнське виховання”, “ Про відносини Церкви до не-християнських релігій ”, “Про релігійну свободу”; догматичну конституцію “Про Боже Об’явлення ”, душпастирську конституцію “Про Церкву в сучасному світі ” [2; 55; 79].

Декларація “ Про релігійну свободу ”, яка фактично є визнанням церковного і загальнолюдського принципу свободи совісті, утверджує – право кожної людини дотримуватися будь–яких релігійних поглядів або не дотримуватись жодних.

Документ наголошує, що “людина є центром буття і панує над природою. І не помиляється людина, коли вважає себе вищою за речі тілесні і не вважає себе тільки за частину природи, чи за антонімічний складник людської суспільності, бо вона перевищує всесвіт” [2].

У політичному відношенні, зазначається далі, Церква схвалює патріотизм, але засуджує крайній націоналізм, жахливі страхіття воєн і насильства, для усунення яких необхідне утворення міжнародних організацій для міжрегіональної співпраці.

Дебати на соборі засвідчили, що більшість церковних ієрархів відкинули політику відлучення та анафеми в адресу комуністів і обстоювали конструктивний діалог з ними в інтересах зміцнення миру і боротьби за соціальний прогрес.

Конституція “ Про святу Літургію” рекомендувала будувати католицькі храми без надлишків у “функціональному стилі” [2].

Конституцією “Про Церкву в сучасному світі” закріплювалися національні конференції єпископів рішення яких хоча і потребували санкції Ватикану, але ухвалювалися самостійно, з урахуванням конкретних умов тої чи іншої країни [2].

Найбільш значним документом II Ватиканського собору стала пастирська конституція “ Про Церкву в сучасному світі”, в якій засуджувалася війна, гонка озброєння, використання атомної зброї і висувалася як одна з головних проблем забезпечення миру на землі. У цій конституції Церква вперше визнала не тільки необхідність діалогу між віруючими і невіруючими, але й співпрацю між ними задля досягненні більш справедливих умов життя людей. У церковних колах заговорили про “психологію революції”, “психологію визволення”. Особливо гострого характеру на той час набули конфлікти в країнах Латинської Америки.

Апостол Петро дістав владу навчати, правити і освячувати цілу Церкву. У конституції II Ватиканського собору зазначено: “Силою свого уряду як заслужений Христа і Пастир цілої Церкви римський Архієрей має повну, найвищу і універсальну владу над цілою Церквою” [2]. Юрисдикція над цілою Церквою, як вважають католики, є справді приматом, що його Христос дав Петрові, а не всім апостолам разом. Хоча згодом Христос дав таку ж владу й усім апостолам (Мт.18.18) [41], однак Він не відібрав у Петра того, що дарував тільки йому – ключі від “Небесного Царства”.

Конституція відповідала на запитання: яким є ставлення Ватикану до тогочасного світу; як він повинен здійснювати в ньому свою місію.

II Ватиканський собор досить чітко висвітлив соціальні та інші настрої Ватикану. На ньому було розглянуто питання війни і миру, сімейного життя рівності та справедливості, свободи і гідності, ок.

Ватикан бачив негаразди суспільства у світі: “Навіть на II Ватиканському соборі Церкви з тривогою відзначали “дехристиянізацію суспільства” [37]. Тому собор намагався чітко і зрозуміло пояснити людям, що усі постанови й попередження пап та єпископів повинні прийматися до уваги як необхідність [2; 55].

Аналізуючи документи собору, слід наголосити на тому, що вперше велику увагу на ньому було приділено Східним Церквам взагалі і католицьким зокрема через досить активну позицію митрополита УГКЦ, а пізніше кардинала Й. Сліпого (“бо всі чекали зломленого в’язня, а прийшов на собор – велетень духа”) [33; 35; 37].

Східні (Орієнтальні) Католицькі Церкви, які зберегли свої обряди, але уклали або відновили унію з Римом, поділяються на чотири групи:

А) Церкви, що не мають паралелей у православ’ї ( західносирійської традиції ):

Маронітська Католицька Церква,

Італо-Албанська Католицька Церква;

Б) Церкви, що відокремилися від Ассирійської Церкви Сходу:

Халдейська Католицька Церква,

Сиро-Маланкарська Католицька Церква (обидві східносирійської традиції);

В) Східні католицькі Церкви, що відокремились від Давніх Східних Церков:

Вірменська Католицька Церква (вірменська традиція);

Коптська Католицька Церква (олександрійської традиції);

Ефіопська Католицька Церква (олександрійської традиції);

Сирійська Католицька Церква (західносирійської традиції),

Сиро-Малябарська Католицька Церква (в Індії)

Сирійсько-Маланкарська Католицька Церква (в Індії) (Східні Католицькі Церкви Церкви антіохійської традиції);

Г) Католицькі Церкви, що відокремились від Православних (правовірних) Церков ( візантійської традиції ):

Мелькітська Католицька Церква,

Українська Греко-Католицька Церква, Русинська Католицька Церква,

Румунська Католицька Церква,

Грецька Католицька Церква,

греко-католики в колишній Югославії,

Болгарська Католицька Церква,

Словацька Католицька Церква,

Угорська Католицька Церква,

Східні католицькі общини, що не мають ієрархії (росіяни, білоруси, грузини, албанці).

На собор прибули представники більшості Церков: Східних (Орієнтальних) Католицьких і Ортодоксальних (Православних) Церков. На ІІ Ватиканському соборі завдяки архієпископові Й. Сліпому було враховано інший погляд Східних Церков на концепцію релігійної філософії, відмінності в історичному розвитку, догматичні та культурні відмінності, проблеми календаря в окремих (Українська, Білоруська) Східних Церквах (див. Геник Л. Митрополит Йосиф Сліпий і проблеми Східних Церков на ІІ Ватиканському соборі // Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність. – Івано-Франківськ: Плай, 2002).

Декрет “Про Східні Церкви”, виданий II Ватиканським собором, підкреслює: “Патріархи зі своїми синодами мають право встановлювати нові єпархії і призначити єпископів свого обряду в межах патріаршої території, зберігаючи невід’ємне право Римського Архієрея в поодиноких випадках” [35].

А результатом цього декрету став Кодекс Канонів Східних Церков (норми права), де з’явився титул ІV “ Патріарші Церкви ”, титул VІ “ Верховні Архиєпископські Церкви” тощо [2; 4, с.37-65].

Слід зазначити, що 7 грудня 1965 року було зроблено ще один дуже важливий крок в питанні екуменізації Церков. Під час роботи ХХI Вселенського собору в базиліці святого Петра в Римі під час архієрейської Служби Божої і одночасно в Константинополі було зачитано спільну заяву Римо-католицької та Православної Церков про скасування анафем 1054 року.

Також собор вирішив допомогти людям у різних куточках планети. Декларація “ Про відносини Церкви до не-християнських релігій ” підкреслювала, що віра – джерело спасіння кожної людини, котра живе на Землі, якщо вона живе праведно на основі заповідей своєї релігійної традиції [2].

Підбиваючи підсумки роботи ІІ Ватиканського собору, слід наголосити, що результатом праці ієрархів, вчених-богословів і мирян стало ряд офіційних документів ухвалених на сесіях: 4 конституції, 9 декретів, 3 декларації, а також документи, ухвалені пізніше папами.

Собор не тільки підкреслив загальну рівність усіх людей, але водночас наполягав, щоб цей основний закон був “добре закріплений у практичному житті”.

Учасники собору проголосили й використали нові принципи підходу до діяльності Церкви взагалі, роботи собору та його рішень, зокрема вони запропонували:

- відкритість щодо проблем і потреб сучасної людини (душпастирський принцип);

- відхід від “концепційного типу богослов’я”, використання історичних досліджень (історичний підхід);

- наближення до Біблії – Святе Письмо стає основою для осмислення правд віри мирян (обґрунтування догм з покликанням на Біблію);

- наближення до патристики – собор трактує Отців Церкви як “упривілейованих свідків життя і розвитку Церкви”, звертає увагу на грецьких Отців;

- відкритість до сучасного світу – спасіння торкається реальної людини, включеної в конкретну цивілізацію з її зумовленістю і змінами;

- діалог з нехристиянами – пошана до моральних і релігійних цінностей християн і невіруючих;

- новий стиль у підготовці та формулюванні церковних документів – відхід від формул “анафеми” і налаштованість “канонів” на діалог і співпрацю [2; 79].

Рішення ХХІ Вселенського собору почав втілювати в життя Павло VІ. Вже енцикліка папи Павла VІ “Popularum progressio” (26 березня 1967 р.) – це програма, у якій було викладено нові ідеї соціальної доктрини Католицької Церкви, а енцикліка “Hummanae vitae” (25 липня 1968 р.) – це погляд на цінність і недоторканість людського життя, зокрема й погляд Церкви щодо абортів.

Проте виконати всі рішення ІІ Ватиканського собору та реалізувати їх у життя папі Павлові VІ не довелося. Це довершив останній папа ХХ століття – Іван-Павло ІІ (1978-2005)

Український переклад і видання документів собору було здійснено з його ініціативи під загальною назвою “Вселенський Собор – Ватиканський ІІ: Діяння і постанови”. У 5-и тт. у 1964 – 1966 рр. видавництвом Отців Василіян у Римі. Відтак монахи-студити у видавничому відділі “Свічадо” перевидали це видання у Львові 1996 року [2].

Слід пам’ятати, що собор зробив крок на шляху до порозуміння вірян усіх конфесій, дав своє спрямування розвитку засобів масової інформації (у т. ч. радіо, кіно, телебачення та кіно), наголосив на низці догматичних проблем і означив шляхи їх розв’язання, звернув увагу на роль і місце ієрархії та апостольську місію мирян, чимало рішень собору порушували питання значення мистецтва і літератури в християнському вихованні молоді. Взагалі, проблемам виховання молоді присвячена “ Декларація про християнське виховання” та окрема VІІ сесія собору 28 жовтня 1965 р.

Другий Ватиканський собор та його рішення:

Принципи діяльності собору: відкритість до обговорення складних і проблематичних питань представниками різних християнських конфесій, добра воля до порозуміння з представниками інших релігій світу, збереження євангельських принципів при вирішенні дискусійних питань, демократичність щодо обговорення винесених питань на сесіях і в комісіях, оновлення (аджорнаменто) всіх сторін християнського життя, збереження примату папи.

Таким чином, ІІ Ватиканський собор став дороговказом щодо всіх напрямів життя за умов прогресуючих технологій, протилежних ідеологій (комунізм та капіталізм), змагання між собою конкуруючих наддержав. Докладно про ІІ Ватиканський собор та його рішення вивчається у окремому лекційному курсі “ІІ Ватиканський собор та його рішення”.

Запитання та завдання для самостійної роботи студентів

1. За якими ознаками відрізняються між собою собори, які проводяться у християнстві?

2. Чим відрізняються помісні та Вселенські собори, які проходять у християнстві?

3. Які рішення були ухвалені на кожному із Вселенських соборів, проведених після розколу 1054 року?

4. На які Вселенські собори після 1054 року були запрошені й прибули представники Східних і Ортодоксальних Церков?

5. Які рішення Ферраро-Флорентійського собору сприяли екуменічному порозумінню християн східних і західних обрядів?

6. У чому важливість рішень Тридентського собору?

7. Які рішення ХХ Вселенського собору не визнають окремі християнські Церкви?

8. Чому ХХІ Вселенський собор можна вважати екуменічним собором?

9. Які рішення і документи останнього Вселенського собору були спрямовані на екуменічне порозуміння різних релігій узагалі і християн зокрема?

10. Хто скликав і скликає Вселенські собори?

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА ДО ІV РОЗДІЛУ

Джерела:

1. Джерела канонічного права Православної Церкви. Вип. І. – Харків: Видання Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, 1977. – 112с.

2. Документи ІІ Ватиканського Собору. – Львів: Свічадо, 1996. – 753 с.

3. Документи Інокентія ІV папи // Християнська спадщина Галицько-Волинської держави: ціннісні орієнтири духовного поступу українського народу. Матеріали міжнародної ювілейної наукової конференції. – Івано-Франківськ – Галич: Галицька друкарня, 2006. – С.345-357.

4. Кодекс Канонів Східних Церков. – Львів: Вид-во оо. Василіан, 1995. – 472с.

5. Дъяния Вселенских Соборов. В 7 т. (4кн.). – Санкт – Петербург: Воскресеніе. – 1996. – 2144 с.

6. И стория II Ватиканского собора / Под редакцией Джузеппе Альбериго, Алексея Бодрова и Андрея Зубова. Том 4. Соборная церковь. Третий период и перерыв между сессиями. Сентябрь 1964 - Сентябрь 1965. Storia del concilio Vaticano II. Vol. IV Антология. – М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2008. - 880 стр. ISBN 5-89647-103-3

7. Хрестоматия по истории средних веков в 3-х тт. / Под. Ред. Акад. С. Д. Сказкина. Т. І., ІІ. – М.: Из-во социально-экономической литературы. – М.: 1963. – Т.І. - 635с.; Т.ІІ. - 737с.

8. Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia (1075-1953). Vol.1.: 1075-1700.Collegit introductione et adnotationibus auxit P. Athanasius G. Welykyj OSBM. – Romae: PP. Basiliani-Piazza della Maonna Dei Monti, 1953. – 686 P.

9. Codex Iuris canonici. – Romae, 1965.

10. Conciliorum Oecomenicorum Decreta. – Romae, 1969. // Introduction and translation taken from Decrees of the Ecumenical Councils, ed. Norman P. Tanner // http://www.documentacatholicaomnia.eu/04z/z_ EN.doc.html /27.04.2011/ 19:38.

Довідково-енциклопедична література:

11. Рагнер К., Форгрімлєр Г. Короткий теологічний словник. – Львів, 1996.

12. Скороход В. Ю. Словник іншомовних слів. /За ред. Чл. – кор. АН УРСР О. С. Мельничука. – К.: Гол. Р ед. УРЕ. – 1977. – 775 с.

13. Католицизм. Словарь. – М.: Политиздат, 1991.

14. Католическая энциклопедия. М.: Издание Францисканцев, 2002. – С.858—863.

15. Религиоведение: Энциклопедический словарь / Под ред. А. Р. Забияко, А. Н. Красникова, Е. С. Элбакян. – М.: Академический проект, 2006. – 1256с.

16. Христианство. Словарь. – М.: Республика, 1994. – 494с.

17. Христианство. Энциклопедический словарь. В 3-х т. Т. 1-3. – М., 1993-1997.

18. Энциклопедия религий / Под ред. А. П. Забияко, А. Н. Красникова, Е. С. Элбакян. – М.: Академпроект, Гаудеамус, 2008. – 1520с.

Підручники й посібники:

19. Костюк П. Нарис історії Вселенської Церкви. – Івано-Франківськ: Гостинець, 2002. – 474с.

20. Крип’якевич І. Всесвітня історія. У 3-х книгах. Книга 2: Середньовіччя і нові часи.- К.: Либідь, 1995. – 424с.

21. Лінч Д. Середньовічна церква. Коротка історія / Пер. з окло.. В. Шовкуна – К.: Основи, 1994. – 492с.

22. Семенов В. Ф. Історія середніх віків. Вид. 3-є. Підруч. Для студ. оклоня. оклоняє. – К.: Вища школа. – 1975. – 524 с.

23. Гелиоцентризм // Атеистический словарь /Абдусамедов А. И. И др. под общ. Ред. М. П. Новикова. 2-е изд., испр. И доп. – М.: Политиздат, 1986. – 512с.

24. Гонсалес Х. История християнства. В. 2-х тт. Т.1: От основания Церкви до эпохи Реформации. – Санкт-Петербург: Библия для всех, 2005. – 400с.

25. История Европы с древнейших времён до наших дней: В 8 т.- Т.2.-М., 1992.-815с.; М., 1993.-Т.3.-654с.

26. История Италии. Т.І. – М., 1970.

27. История средних веков. В 2т. Учебник для вузов по спец. “История” /Л. М. Брагина, Ю. М. Сапрыкин, А. Н. Чистозвонов и др.; Под ред. З. В. Удалыцовой и С. П. Карпова. – М.: Высшая школа, 1991. – 400 с.

28. История средних веков: В 2 т. Т.І.- М., 1997.

29. История средних веков / Под общ. Ред С. Д. Сказкина. В 2-х тт. Изд. 2-е, перераб. – М.: Высшая школа, 1977. – 336с.

Монографії:

30. Григулевич Й. Р. Папство ХХ століття. – К.: Політвидав України, 1988. – 544с.

31. Ґі, Бедуел. Історія Церкви / Пер. з фран. – Львів: Свічадо, 2000. – 299с.

32. Зінько В. Історія Церкви. – Прудентопіль: Вид-во оо. Василіян, 1963. – 147с.

33. Ісіченко І. Загальна церковна історія. – Х.: Акта, 2000.

34. Кузич-Березовський І. Суверени України. – Мічіган, 1980. – 235с.

35. Нагаєвський І. Історія Римських Вселенських архиєреїв. В 4-х ч. Ч.ІІ, ІV. – Рим- Івно-Франківськ, 1967, 1994.

36. Нагаєвський І. Кирило-Методіївське християнство на Русі-Україні. – Рим: Вид – во ОО. Василіян, 1954. – 176с.

37. Сапеляк А. Українська Церква на ІІ Ватиканському Соборі. – Львів: Стрім, 1995. – 216с.

38. Туркало Я. Нарис історії Вселенських соборів. – Брюссель: Життя з Богом, 1974.

39. Хома І. Нарис історії вселенської Церкви. – Львів, 1995. – 300с.

40. Бедуэл Ги. История Церкви. Пер. с фр. – М.: Христианская Россия, 1996.- 300с.

41. Волконский А. Католичество и священное предание Востока. – Париж – Жовква: Місіонер, 1933 –1992. – 436с.

42. Гергей Е. История папства. / Пер с венг. – М.: Республика, 1996. – 463с.

43. Задворный В. История Римских пап. Т. 1. – М., 1995.

44. Карташёв А. В. Вселенские соборы. – М.: Республика, 1994.-542с.

45. Ковальский Я. Папы и папство.- М.: Политиздат, 1991. – 236с.

46. Лозинский В. П. История папства. – М.: Политиздат, 1986. – 382 с.

47. Лортц Й. История церкви. В 2-х тт. – М.: Христианская Россия, 1999.

48. Миллер А. История Христианской Церкви. Т. 1-2. – М.:GBV, 1994.

49. Рацингер И. Введение в христианство. – Брюссель: Жизнь с Богом, 1988. – 318с.

50. Тальберг Н. История Христианской Церкви. – М.-Нью-Йорк, 1991. – Т.1. – 352с.; Т.2. – 142с.

Статті:

51. Геник Л. Роль Апостольської столиці у формуванні ідентичності християнства кирило-мефодіївської традиції // Україна і Ватикан. Серія збірників наукових праць. – Вип.І: Українсько-ватиканські відносини в контексті суспільних і мсіжконфесійнеих проблем / За заг. Ред. Док. Філос. Наук А. Колодного (гол. Ред.), док. Іст. Наук О. Реєнта, док. Філос. Наук П. Яроцького, докт. Філос. Наук Л. оклоняє м, докт. Філос. Наук. С. Кияка. – Івано-Франківськ – Київ, 2008. – С.257-269.

52. Християнська спадщина Галицько-Волинської держави: оклоняє орієнтири духовного поступу українського народу. Матеріали міжнародної ювілейної наукової конференції. – Івано-Франківськ – Галич: Галицька друкарня, 2006.- 432с.

Інтернет:

53. Апостольський візит Папи Павла ІІ в Україну: Іван Павло II // [email protected]

54. Александр Дворкин. Часть третья. Церковь и Византийская империя: XIV. Ферраро-Флорентийский собор (1438-1439 гг.) // Александр Дворкин. Очерки по истории Вселенской Православной Церкви. Курс лекций. – Нижний Новгород: Издательство Братства во имя св. князя Александра Невского, 2005. – 928 с.// http://www.pagez.ru/olb/dv1/63.php

55. Вселенские_соборы // http://ru.wikipedia.org/wiki

56. Вьеннский_собор http://ru.wikipedia.org/wiki/

57. В ОВЦС Московского Патриархата ожидают активизацию оклоняє м к Всеправославному собору // http://ru.wikipedia.org/wiki

58. Грюнвальдская битва / Монашеские и рыцарские ордена// http:// knightly.ru.2007-2008.

59. Лятеранский собор, второй //http://www.newadvent.org/cathen/04086a.htm

60. Любите друг друга / http://media.catholic.by/lubite/n0/article1.htm

61. Итальянские войны //http://ru.wikipedia.org/wiki/ Итальянские_ войны/23.05.2010/ 18.44.

62. Лев Х – папа Римский // http://ru.wikipedia.org/wiki/ Лев Х (папа_римский).23.05.2010/18.10.

63. Пий ΙΙΙ – папа Римский // http://ru.wikipedia.org/wiki/ Пий ΙΙΙ (папа_римский).23.05.2010/18.08.

64. Первый_Латеранский_собор // http://ru.wikipedia.org/wiki/

65. Пятый Латеранский (18 Вселенский) собор // http:// slovari.yandex.ru/dict/religion/article/rel/rel-1058.htm. 21.05. 2010/ 10.09

66. Пятый Латеранский (18 Вселенский) собор // http:// www.reformed.org.ua/2/338/7/Spitz. 21.05.2010/10.11.

67. Савонарола, Джироламо // Материал из Википедии – свободной энциклопедии // http:// ru.wikipedia.org/wiki/Савонарола//23.05.2010/18.20.

68. Тамплиеры. Орден Тамплиеров. Рыцари Храма. Тайна и секрет Ордена. 15 июня 2000 г. // http: //www.megaron.vell.com.ua/page.htm

69. Театинці \\ http://uk.wikipedia.org/wiki/Театинці / 22.30.8.06.2010p.

70. Ферраро-Флорентийский (17 Вселенский) собор/ XV. Последние годы Империи и падение Константинополя (1453 г.) // Глава книги: А. Дворкин. Очерки по истории Вселенской Православной Церкви //http: //www.sedmitza.ru/text/434832.html.

71. Ферраро-Флорентийский собор // http: //catholictube.ru/media/document/925.pdf

72. Франциско де Борха // http:// http://ru.wikipedia.org/wiki// 23.05.2010/18.04.

73. Шинонский свиток// http://www.templiers.org.ua/shinon.htm//18.03.2011 18:27/

74. Юлий II – папа Римский // http://ru.wikipedia.org/wiki/ Юлий_II_(папа_римский). 23.05.2010/18.06.

75. Council of Constance / Catholic Encyclopedia // http://www.newadvent.org/cathen/04086a.htm

76. Council of Trent / Catholic Encyclopedia // http://www.newadvent.org/cathen/04086a.htm. 1.02.2010/1.21.

77. Council of Vienne 1311-1312 A.D.// http://www.piar.hu/councils/ ecum15. htm#BULL7 // 25.07.2010/18:54.

78. Fifth Lateran Council (1512-17) / The Catholic Encyclopedia. Vol. 9. New York: Robert Appleton Company, 1910. 21 May 2010 < http: //www.newadvent.org/cathen/09018b.htm. 22.05.2010/10.05.

79. The Council of Florence/ Catholic Encyclopedia // Catholic Encyclopedia // http://www.newadvent.org/cathen/04086a.htm

80. Vatican Council / Catholic Encyclopedia // http://www.newadvent.org/cathen/04086a.htm

81. Päpstliche Bulle (Templerorden) // http://de.wikipedia.org/wiki/ 25.07.2010/ 18:31.

82. STEIN EDITA // 09/8. Církevní kalendář sv. EDITA STEIN (Religious calendar) http://il.youtube.com/watch?v=Yt9An9Qogz8/20.11.2010 14:15.

83. Хрестоматия по истории средних веков в 3-х тт. / Под окл. Н. П. Грацианского и С.Д. Сказкина. Т. ІІ. – М.: Минпросвет РСФСР, 1950. – 348с.

Дата добавления: 2017-02-01