Класифікація експериментів

Експеримент є досить своєрідним і складним методом отримання первинної соціологічної інформації. Слово “експеримент” походить від латинського “experimentum” – спроба, дослід. Експеримент у соціологічних дослідженнях – це засіб здобуття інформації про кількісну й якісну зміну показників діяльності та поведінки соціального об’єкта, внаслідок впливу на нього деяких чинників (змінних), що управляються та контролюються.

Змінна, що управляється та контролюється дослідником, називається незалежною, вона визначається як експериментальний чинник (експериментальна змінна), або факторна характеристика.

Чинник, зміна якого визначається незалежною змінною, зветься залежною змінною, або контрольною характеристикою.

Незалежна змінна повинна відбиратися так, щоб її легко було спостерігати та вимірювати.

Проведення експерименту дозволяє отримати унікальну інформацію, яку неможливо здобути іншими методами. Так, прогнозування ефективності правової новели, що припускається, може бути здійснено саме за допомогою експерименту.

Соціальний експеримент виконує дві функції: досягнення ефекту у практично-перетворювальній діяльності та перевірка наукової гіпотези. У кінцевому випадку процедура експериментування цілком зосереджена на пізнавальному результаті. Експеримент виступає як найсильніший засіб перевірки пояснювальної гіпотези. У першому ж випадку експеримент націлений на отримання практичного ефекту управління соціальною системою. Пізнавальні результати в цьому разі виступають тут побічним продуктом управлінського ефекту.

Основні ознаки соціального експерименту:

– втручання в систему об’єктивної реальності;

– планомірне введення відносно ізольованого експериментального фактора, його варіація, можлива комбінація з іншими факторами;

– планомірний контроль за всіма суттєвими детермінуючими факторами;

– ефекти зміни залежних змінних повинні бути виміряні та однозначно зведені до впливу незалежних змінних (експериментального фактора).

Застосування експериментального методу в дослідженні соціальних явищ, у тому числі права та процесів суспільного життя, означає використання всіх основних принципів наукового експериментування у вивченні соціальних явищ.

Однак при вивченні соціальних об’єктів не завжди можна застосовувати експериментальний метод. Існує ціла низка чинників, які обмежують використання експерименту в дослідженні соціальних процесів.

Насправді, експеримент має передумовою зміну вже сталих зв’язків та відносин, певне підпорядкування відомих видів діяльності та поведінки соціальних груп цілям самого експерименту. З іншого боку, суспільне життя допускає не всі зміни, а тільки ті, які не порушують закономірного функціонування соціальної системи в цілому, не зачіпають матеріальні, духовні та інші інтереси людей. Таким чином, межі застосування експерименту визначаються протиріччям між суттю самого експерименту як наукового методу та особливостями соціального життя, в якому використовується експеримент.

Отже, експериментально можуть вивчатися тільки ті об’єкти, експериментальне управління якими не спричинить порушення функціонування системи діяльності та поведінки людей, а також які у випадку негативних результатів призведуть до мінімальних утрат. Особливо це стосується експериментальних досліджень права.

Існують загальні вимоги до проведення експериментів у дослідженні соціальних явищ, зокрема права:

– застосування соціального експерименту обов’язково повинно сприяти збільшенню знань;

– умови експерименту, що плануються, його структура не мають порушувати основоположні принципи об’єкта, що досліджується;

– експеримент має бути керованим.

Усіх цих вимог можна дотриматись, якщо буде добре підготовлена програма проведення експерименту.

Соціальний експеримент може розглядатися як система, він має певну структуру.

Перш за все визначимо основні елементи соціального експерименту.

1. Експериментатор – це, як правило, група вчених, які розробляють експеримент у теорії та керують процесом експерименту на практиці.

2. Експериментальний чинник або незалежна змінна буде керованою, якщо її напрямок та інтенсивність дії знаходяться у відповідності до програмних настанов. Змінна буде контролюємою, якщо її якісні та кількісні характеристики розкриються в межах програми експерименту.

3. Експериментальна ситуація – ситуація, яка створюється відповідно до програми дослідження для проведення експерименту. До умов експериментальної ситуації не включається експериментальний чинник.

4. Експериментальний об’єкт – це група осіб, поставлених в експериментальні умови.

Експеримент краще проводити у відносно однорідних умовах і спочатку в невеликих (до декілька десятків) групах, що досліджуються. Об’єкт, за допомогою якого він відбувається, часто виступає тільки як засіб для створення експериментальної ситуації. Тому в наступному, на відміну від об’єкта масового опитування, він може не мати відношення до використання одержаних результатів та висновків.

В експерименті дослідник має достатньо велику свободу вибору експериментальних груп, хоча і зобов’язаний додержуватися певного критерію їх відбору. В якості критерію перш за все виступають характеристики самого об’єкта, сталість або зміна яких передбачені вимогами та умовами експерименту.

Існує декілька етапів організації та проведення експерименту. Перший – теоретичний, коли фахівець формулює проблему дослідження, визначає об’єкт і предмет, експериментальні завдання і гіпотези дослідження. При формулюванні проблеми дослідження враховується основне дослідницьке завдання, яке може бути теоретичним або практичним. Об’єктом дослідження є люди. При визначенні предмета дослідження необхідно враховувати ціль і завдання дослідження, матеріальні й часові можливості дослідження та ступінь теоретичної розробки питання. Визначити предмет дослідження – означає створити ідеальну модель експериментальної ситуації.

Другий етап – розробка програми проведення експерименту. Програма експерименту – це документ, у якому враховані всі процедури експерименту: від визначення завдань до їх практичного вирішення. Найважливішими елементами програми є розробка методик дослідження і плану створення експериментальної ситуації. Тому цей етап іноді називають методичним етапом дослідження.

Третій етап – реалізація програми експерименту. Його головною роллю є створення експериментальної ситуації, безпосереднє експериментування. Експериментальна ситуація характеризується умовами експерименту, вербальними та предметними чинниками, настановою на діяльність (інструкцією), наявністю експериментаторів і експериментуємих та реакціями останніх.

Четвертий етап – аналіз та оцінка результатів, підведення підсумків дослідження, які виявляють, чи досягнена мета та підтверджена дослідницька гіпотеза.

Основна методологічна вимога до будь-якого експерименту – це усунення впливу на його хід та результати експерименту так званих побічних чинників, які не увійшли до складу експериментальних. У соціальному експерименті таке забезпечення чистоти експерименту є дуже важким, тому що соціальні явища мають складну багатофакторну природу. Інша методологічна вимога – це репрезентативність експериментального дослідження. Вона пов’язана з необхідністю забезпечити таку поведінку учасників експерименту, яка відповідає їх поведінці в природних умовах, тобто експериментальна модель повинна достатньо повно відтворювати життєву ситуацію, що моделюється.

8.2. Особливості підготовки і проведення експерименту

Класифікувати експерименти можна за різними критеріями. За характером умов, тобто експериментальної ситуації, експерименти поділяються на польові та лабораторні. У польовому експерименті об’єкт (група) перебуває в природних умовах свого функціонування, у звичайних зв’язках (наприклад, студентська група на семінарських заняттях). При цьому членам групи заздалегідь повідомляють про участь в експерименті. Рішення про це в кожному конкретному випадку залежить від того, наскільки ця поінформованість може вплинути на хід експерименту. Недоліки такого експерименту полягають в труднощах пошуку необхідної досліднику ситуації.

У лабораторному експерименті експериментальна ситуація, а часто й самі експериментальні групи формуються штучно. Тому члени групи, як правило, поінформовані про експеримент. Лабораторний експеримент забезпечує можливість суворого контролю та широкого маніпулювання експериментальними змінними. Однак він потребує дуже доброї теоретичної підготовки.

Як у польовому, так і в лабораторному експерименті можуть бути використані додаткові методи збирання інформації – опитування та спостереження. Їх результати дають досліднику підстави для вирішення питання щодо того, чи втручатися в хід експерименту або спостерігати його без втручання до повного закінчення.

За характером логічної структури доказу гіпотез розрізняють експерименти послідовні (лінійні) та паралельні. Послідовний експеримент характеризується тим, що аналізу підлягає одна й та ж група, що є контрольною (її початковий стан) і експериментальною (її стан після зміни однієї або декількох характеристик). Тобто до початку експерименту чітко фіксуються всі контрольні, факторні та нейтральні характеристики об’єкта. Після цього змінюються факторні характеристики групи, тобто вступає в дію експериментальний чинник (незалежні змінні), таким чином змінюються умови функціонування групи і, по закінченню певного заздалегідь визначеного часу, знову вимірюється стан об’єкта з його контрольних характеристик.

У паралельному експерименті беруть участь дві групи: к о н т р о л ь н а й е к с п е р и м е н т а л ь н а. Їх склад повинен бути ідентичним за всіма контрольними і нейтральними характеристиками, які можуть вплинути на наслідки експерименту (у першу чергу, це соціально-демографічні ознаки). Характеристики контрольної групи залишаються постійними в ході всього експерименту, а експериментальної – змінюються. За підсумками експерименту контрольні характеристики двох груп порівнюються і робиться висновок щодо причин та розмірів змін, що відбулися.

Залежно від характеру об’єкта дослідження та засобу створення експериментальної ситуації відрізняють експерименти р е а л ь н і (н а т у р н і) та у я в н і.

Реальний або натурний експеримент – це практичне освоєння реальної дійсності через її планомірну зміну в межах деякої матеріальної моделі. У науковому плані таке експериментування може дати збільшення знання, але все ж залишається обмеженим, тому що самою своєю метою не допускає надто активного втручання експериментатора. Крім того, тут виникають серйозні моральні проблеми, бо виправданим є лише той дослід, який не викликає негативних наслідків для людей. Однак не всі експерименти завжди припускають виключно щасливий кінець.

Сучасна наука має достатньо великі можливості уявного експериментування, які слід широко використовувати для науково-пізнавальних цілей і за допомогою яких тільки й можна переходити до натурних експериментів.

Уявний експеримент – це такий, коли аналізуються не реальні явища, а інформація про них. Найбільш формалізованим різновидом уявного експерименту є математичне моделювання. Часто в дослідженнях використовується уявний експеримент екс-постфактум, у процесі якого ситуація, що природно склалася в минулому, інтерпретується як експериментальна, а деяка подія минулого, наприклад запровадження в дію правової новели, як експериментальний чинник.

За часовим напрямком процесу експериментування бувають експерименти проективні, ретроспективні (екс-постфактум) і експерименти за принципом одночасного порівняння. Перший, проективний, спрямований від теперішнього до майбутнього, другий, ретроспективний (екс-постфактум), – від минулого до теперішнього і останній за принципом одночасного порівняння оцінює стан процесу в даний момент часу.

Правовий експеримент – це експеримент, в якому експериментальним фактором є правова норма. Якщо брати експерименти, що стосуються правових аспектів соціальної реальності, то їх можна характеризувати як соціально-правові. Найбільш розповсюдженою формою соціально-правового експериментування є експерименти, пов’язані з перевіркою надійності законодавства, з пошуком більш ефективних форм реалізації права, а також організаційно-правові, що пов’язані з удосконаленням організаційної структури правосуддя.

У правовому експерименті перевіряється ефективність чинної норми чи прогнозується ефективність правової новели, що готується. У дослідницькій практиці перевірка ефективності чинного законодавства звичайно ґрунтується на методології експерименту екс-постфактум.

Можливість проведення паралельного експерименту екс-постфактум виникає тоді, коли схожі за основними параметрами суспільні відносини, які можна зіставляти, регулюються різними нормами. Головною методологічною проблемою цих досліджень є необхідність так відібрати експериментальну та контрольну групи, щоб звести до мінімуму ці відміни між ними, які є найбільш значущими з точки зору цілей дослідження, що проводиться. Слід зазначити, що зіставленість у даному випадку є дуже важливою умовою, тому що вона необхідна для забезпечення чистоти експериментального дослідження.

За останні роки у дослідників з’явилося багато можливостей вивчення ефективності чинного законодавства шляхом зіставлення різних варіантів правового регулювання одних і тих же за своєю природою суспільних відносин, які склалися у країнах СНД.

Від традиційної методології порівняльного правознавства метод паралельного експерименту екс-постфактум відрізняється тим, що, по-перше, він передбачає не тільки аналіз текстів нормативних актів, а й вивчення практики їх реалізації; по-друге, це головне, він передбачає відбір для аналізу лише тих об’єктів спостереження, які можна зіставляти, тобто країн, що знаходяться приблизно на одному рівні правового, економічного, соціально-політичного, культурного та іншого розвитку.

Послідовний (лінійний) експеримент екс-постфактум може бути здійснений, коли правове регулювання тих чи інших суспільних відносин змінилося, але сам об’єкт правового регулювання не зазнав суттєвих змін. Тут у дослідника з’являється можливість порівняти стани об’єкта до і після запровадження в дію нової правової норми. Наприклад, ефективність змін податкового законодавства (зокрема, зміни оподаткування підприємств) може вимірюватися шляхом зіставлення активності підприємницької діяльності, рівня збору податків тощо до і після запровадження відповідних норм.

Якщо дослідницьке завдання полягає не у вивченні ефективності вже чинного законодавства, а в прогнозуванні ефективності передбаченої правової новели, то може бути використаним метод уявного (зокрема математичного), лабораторного експерименту, а також проведено реальний польовий експеримент із правовою нормою (так званий законодавчий експеримент).

Більш надійним методом прогнозування ефективності правових новел є лабораторний експеримент.

Однак самим надійним методом прогнозування правових новел досі є законодавчий експеримент, що являє собою дослідницьку перевірку в природних умовах ефективності дії правових норм, які у вигляді контрольованого експериментального чинника запроваджуються на певний період у зону експерименту. При цьому під експериментальною правовою нормою розуміється законодавча норма, яка містить відхилення від вимог чинного законодавства та запроваджується в дію на обмежений відрізок часу для перевірки її ефективності.

Оскільки законодавчий експеримент – це не просто метод наукового дослідження, але й засіб реальної зміни дійсності, пов’язаний із впровадженням у практику особливого режиму правового регулювання, тому при підготовці та проведенні цього експерименту, крім науково-методологічних проблем, вирішуються й питання правового характеру. Голов-ним при цьому є забезпечення гарантій прав учасників експерименту, тобто людей, на яких розповсюджується дія експериментальних норм.

Друга вимога правового забезпечення законодавчого експерименту полягає в тому, що рішення щодо запровадження в дію експериментальної правової норми завжди пов’язане з відхиленням від чинного законодавства і може бути прийнято лише на рівні того органу, до компетенції якого належить прийняття відповідних норм загальної дії. Цей же орган повинен давати офіційну оцінку результатів експерименту та приймати рішення їх використання в законотворчій діяльності.

Дата добавления: 2017-02-01